Правові наслідки визнання правочину недійсним

 

Існують такі види наслідків недійсності правочинів:

· юридичні наслідки випливають з факту вчинення недійсного правочину і полягають у ненастанні юридичних наслідків, яких прагнули досягнути сторони;

· майнові наслідки недійсності правочинів породжують такі два юридичних факти, як вчинення недійсного правочину та виконання його хоча б однією стороною повністю чи частково. Такі правові наслідки називаються майновими, оскільки визначають юридичну долю переданого за нікчемним правочином майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (двостороння реституція).

· додаткові майнові наслідки сторін недійсного правочину полягають у обов’язку відшкодування винною стороною заподіяних збитків та моральної шкоди іншій стороні або третій особі (ч. 2 ст. 216 ЦК України).

 

Тема 5

 

ПРАВО ВЛАСНОСТІ

 

· Власність і право власності.

· Зміст та форми власності.

· Суб’єкти права власності та захист їхніх прав.

· Підстави виникнення права власності. Припинення права власності._________

Власність і право власності

 

Власність – економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ. Привласнення є економічним поняттям, тому, що брати участь у процесі обігу без попереднього привласнення продукції неможливо, оскільки в іншому разі не може йтися про відчуження цієї продукції. Останнє можливе лише за наявності права у відчужувача. І це право є правом власника. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують правові відносини. Для цього необхідні дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження речі у суб’єкта привласнення – володіння нею. Ставлення особи до речі як до своєї можливе у випадку, коли всі інші особи ставляться до неї як до чужої. Саме тому необхідно розмежовувати такі правочини як володіння, користування та розпорядження. І наявність правочину розпорядження дає можливість говорити про відносини власності. Детальніше про ці правочини ми поговоримо пізніше.

Відомо, що привласнення матеріальних благ може відбуватися як у виробництві, так і у споживанні, як при їх розподілі, так і при обміні. А тому відносини власності повинні розглядатися і регулюватися як правом власності, так і іншими правовими інститутами. Звідси власність виступає як економіко-правове явище, в якому правова форма поєднується з економічним змістом.

Право власності – сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ фізичними особами, юридичними особами та державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Відповідно до ст. 316 ЦК України право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності розглядають як в об’єктивному, так і в суб’єктивному аспектах.

В об’єктивному аспекті право власності – сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України та інші законодавчі й нормативні акти.

Зазначені нормативні акти містять у собі норми, що у своїй сукупності складають інститут власності в цивільному праві.

У суб’єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном. Ці три названі правочини і становлять зміст права власності.

 

Зміст та форми власності

 

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України). Крім законодавчого визначення права власності, існує таке визначення цього поняття у цивільному праві.

Право власності –це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов’язки щодо цього майна.

Виділяють право власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність норм, які врегульовують відносини права власності в суспільстві. Зміст права власності в суб’єктивному розумінні становлять його правомочності – право володіння, користування і розпорядження.

Володіння – фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування – право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття) а також привласнювати плоди і доходи, що приносяться річчю. Дуже часто правочин користування є невіддільним від правочину володіння. Це пояснюється тим, що для користування річчю необхідно принаймні нею володіти. А тому при передачі правочину користування як правило передається і правочин володіння. Проте, на практиці можливі й випадки, коли правочин володіння може бути переданий іншій особі без передачі правочину користування, наприклад при передачі речі у заставу.

Право власності на плоди і доходи, що приносяться річчю в процесі її використання за загальним правилом належать власнику речі, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою.

Розпорядження – право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо). І якщо правочини з володіння і користування власник може передати іншій особі, то правочин розпорядження, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник.

В теорії ж цивільного права на сьогодні розглядають такі форми власності:

• власність народу України – надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

• приватна власність – майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

• державна власність – майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо);

· комунальна власність – власність адміністративно-територіальних одиниць.

Конституція України називає три форми власності – приватну, державну і комунальну. Цивільний кодекс України визначає такі форми власності як власність народу України, приватна власність, державна власність і комунальна власність.