Поняття та види цивільно-правових зобов’язань

 

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ст. 509 ЦК України).

Зобов’язання включає в себе такі елементи: суб’єкт, об’єкт, зміст.

Суб’єктами в зобов’язанні є його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також держава.

Об’єкт зобов’язань – це те, на що спрямовані права та обов’язки суб’єктів, тобто це певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати в:

а) передачі речей у власність чи користування;

б) виконанні певної роботи;

в) наданні певних послуг;

г) сплаті грошей (відшкодування збитків) тощо.

Зміст зобов’язання – це сукупність суб’єктивних прав та обов’язків його учасників. Оскільки зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб’єктивні права та юридичні обов’язки також майнового характеру.

За підставами виникнення розрізняють зобов’язання:

а) договірні;

б) позадоговірні;

в) односторонньо-вольові, які виникають із односторонніх правочинів.

За співвідношенням прав і обов’язків зобов’язання поділяють на:

а) односторонні;

б) взаємні.

Виділяють також зобов’язання, де боржник повинен вчинити визначені дії; зобов’язання, де за умови неможливості виконати певні дії, боржник має право замінити їх виконанням інших, визначених в договорі дії (факультативні зобов’язання), і альтернативні зобов’язання.

Альтернативне зобов’язання – це зобов’язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов’язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконанням зобов’язання при цьому є здійснення однієї з кількох дій. Право вибору, якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із суті договору, належить боржнику.

Розрізняють також головні і додаткові (акцесорні) зобов’язання.

Додатковим є зобов’язання, мета якого – забезпечити виконання головного зобов’язання. Так, угода про заставу забезпечує виконання основного договору – позики. Додаткові зобов’язання тісно пов’язані з головним і припинення головного зобов’язання відповідно припиняє і додаткове.

У більшості випадків особистість боржника чи кредитора не впливає на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Але окремі зобов’язання настільки тісно пов’язані з особою боржника чи кредитора, що виконати їх в іншому суб’єктному складі неможливо. Такі зобов’язання називаються особистими зобов’язаннями. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору.

За економічними і юридичними ознаками зобов’язання тради­ційно поділяють на:

1) зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання); окремо виділяється постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу,

2) зобов’язання з оплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм жилого приміщення); окремо виділяються оренда, лізинг;

3) зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або ко­ристування (дарування, позичка);

4) зобов’язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво); окремо виділяються науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи;

5) зобов’язання з надання послуг: доручення, комісія, зберігання, експедиція; окремо виділяється охорона;

6) зобов’язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

7) зобов’язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунок, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов’язання зі страхування (майнове та особисте страхування);

9) зобов’язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

10) зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).

Сторонами в зобов’язанні виступають кредитор і боржник.

Кредитор – це особа, яка має право вимагати або виконання певної дії або утримання від вчинення певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує його, тому і називається «кредитором».

Боржник – протилежна сторона в зобов’язанні. Він повинен вчинити певні дії або утриматися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її звуть «боржником». Кредитора зазвичай називають активною стороною в зобов’язанні, а боржника – пасивною.

 

Поняття договорів

 

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Сукупність погоджених між сторонами умов і становить зміст договору. Розрізняють істотні, звичайні й випадкові умови договору.

Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним.

Істотні умови договору це:

· умови, безпосередньо зазначені в законі;

· умови, які необхідно погодити саме для цього виду договору;

· умови, на погодженні яких наполягає одна із сторін.

Звичайні умови – це умови, які традиційно, за звичаєм, включаються в договір. Вони можуть бути і відсутні безпосередньо в договорі, але зрозуміло, що вони підлягають виконанню.

Випадкові умови – це умови, які, як правило, не передбачаються певним видом договору, але можуть бути встановлені за погодженням сторін, або умови, які за погодженням сторін встановлюються, відступаючи від принципу

 

Класифікація договорів

 

Система договорів передбачає і їх класифікацію. Значення класифікації цивільних договорів полягає в тому, що керуючись певними критеріями ми можемо поділити договори на групи із схожою правовою регламентацією, що дозволить вдосконалювати законодавство, кодифікувати його в потрібному напрямі.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікація договорів може проводитися за тими ж критеріями, що й класифікація правочинів. (консенсуальні й реальні, оплатні й безоплатні, абстрактні й казуальні тощо). Але договорам властиві й певні особливості, що зумовлюють такий їх поділ

Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні й безіменні.

Іменні договори – це договори, які мають легальну назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов’язків сторін.

Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський договір, інжиніринг тощо). За ознакою розподілу прав та обов’язків між сторонами розрізняють односторонні та двосторонні договори. В односторонньому договорі одна сторона має лише суб’єктивні права, а інша лише суб’єктивні обов’язки. У двосторонніх договорах права і обов’язки покладаються на обидві сторони.

Існують також договори на користь третьої особи. Прикладом такого договору є договір змішаного страхування життя, за яким у випадку смерті застрахованого страхова сума виплачується вигодонабувачеві – зазначеній в договорі третій особі.

Розрізняються також алеаторні (ризикові) договори. Алеаторні договори – це договори на ризик, тобто при укладанні договору сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обов’язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежить від випадку (договори довічного утримання, страхування майна).

 

Порядок укладення договорів

 

Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладенню договору.

Загальний порядок укладення договорів регулюється статтями 638–650 ЦК України. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знаходить своє вираження у запропонованому проекті договору, називається офертою, а особа, яка з нею звертається – оферентом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, постачальник, підрядник). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:

· у ній мають міститися всі істотні умови майбутнього договору, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов’язує;

· оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різного роду об’яви, реклами, прайс-листи не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.

Для укладення договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропозицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцепт. Акцептантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Якщо згоду укласти договір дає інша особа, це є нова оферта, з якою ця особа звертається до колишнього оферента, який при позитивній відповіді стане акцептантом.

Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умови договору деякі корективи, скажімо зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом, не поквартальне, а помісячне, то така відповідь не є акцептом, а є новою офертою.

Якщо пропозиція укласти договір була надіслана із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивна відповідь була надана протягом зазначеного строку. В тому випадку, коли строк на відповідь не зазначався, договір вважається укладеним, якщо згода його укласти дана негайно або протягом звичайного нормального часу для відповіді.

Якщо особа, яка отримала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила, товари, надала послуги, виконала роботу, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує й бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Відповідь одержана із запізненням, є новою пропозицією. Особливості укладення договору на торгах, визначаються відповідними нормативними актами, правилами їх проведення, локальними нормативним актами.

Торги можуть проводитися у вигляді аукціону чи конкурсу. Торги на аукціоні виграє особа, яка запропонувала найбільшу ціну, а на конкурсі – особа, яка за висновком конкурсної комісії, заздалегідь призначеної організаторами торгів, запропонувала найкращі умови.

Договір може бути укладеним в будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації.