Проблема людини у контексті філософської компаративістики

Мета заняття – розкрити сутність поняття людського потенціалу і його основних характеристик.

Основна проблема - людина в онтологічному вимірі.

Основні поняття та категорії – модуси буття людини, самореалізація, індивідуалізація, самооцінка, відчуження, конформізм.

План лекції

1. Специфіка філософського підходу до проблеми людини.

2. Проблема особистості.

3. Цінності, їх класифікація і роль в житті людини.

4. Філософія про сенс любові. Доля любові у сучасному суспільстві.

5. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні.

 

Рекомендована література

1. Бердяев Н. А. О назначении человека. – М., 1993.

2. Кутырёв В. А. Человек 21 века: уходящая натура… // Человек. – 2001. - № 1.

3. Кривуля О. М. Філософія: Світ-Людина-Дух: Навчальний посібник. – К., 2002.

4. Марков Б. В. Философская антропология. – М., 1997.

5. Несторенко В. Г. Вступ до філософії: онтологія людини: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 1995.

6. Проблема человека в западной философии. – М., 1998.

 

Специфіка філософського підходу до проблеми людини. Майже кожен філософ пов'язував сутність людини з тією чи іншою ознакою, перебільшував її значення, переносив на визначення людини в цілому. Наприклад, Аристотель вбачав у людині політичну істоту, що розкриває й реалізує свою природу лише в державі. Фома Аквінський наголошував на божественній сутності людини. На його думку, людині притаманні органічна єдність душі та тіла. Це істота, що перебуває між світом тварини і світом ангелів. М. Монтень піднімав ідею рівності всіх людей у суспільстві. Він вважав, що душі імператорів і черевичників скроєні на один і той же копил. Р.Декарт однозначно пов'язував сутність людини з її мисленням: «Мислю - значить існую». За Ж. Ламетрі, людина – це машина, що має двигун, відповідні механізми тощо. І. Кант підкреслював моральний характер природи людини. Г. Гегель вважав її духовною істотою, продуктом світового розуму. За Й. Фіхте головна ознака людини полягає в її діяльності. Л. Фейєрбах вбачав у людині природну істоту, суть якої визначається любовним ставленням до ближнього. За К. Марксом сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. М. Бердяєв бачить в ній духовну істоту, сутність та глибина якої обумовлюється рівнем її свободи.

Через це досить складно віднайти та визначити якісь однозначні норми, які можна було би прикладати до людини з метою встановлення „міри людяності” певної конкретної людини. В історії людства можна знайти колосальну кількість прикладів, які свідчать, що певні якості, які деякий час вважаються необхідною та невід’ємною людською характеристикою, раптом переходять, зникають, а те, що вважалося раніше неможливим для людини, раптом перетворюється на норму та, навіть, престижну якість.

В античній філософії людина розглядалася переважно як мікрокосм, у своїх людських проявах підлеглий вищому началу - долі. У системі християнського світогляду людина стала сприйматися як істота, у якій споконвічно нерозривно і суперечливо пов'язані два начала: душу і тіло, а також людина і Бог. Філософія Нового часу бачила в людині (слідом за християнством) насамперед його духовну сутність. Ми дотепер черпаємо з кращих створінь цього періоду алмазні розсипи найтонших спостережень над внутрішнім життям людського духу, над змістом і формою операцій людського розуму, над таємними, прихованими в особистісній глибині пружинами людських помислів і діянь.

Філософія XIX – початку XX ст. гіпертрофувала духовний початок у людині, зводячи в одних випадках його сутність до раціонального початку, а в інші до ірраціонального. Хоча розуміння дійсної сутності людини часто вже проглядалося в різних теоріях, більш-менш адекватно формулювалося тими чи іншими філософами (наприклад, Г. Гегелем), але цілісного навчання про людину ще не було. Цей процес походив на стан вулкана, готового до виверження, але ще бариться, що чекає останніх, вирішальних поштовхів внутрішньої енергії. Згодом людина стає в центр філософського знання, від якого йдуть нитки, що зв'язують його через суспільство з усім неосяжним Всесвітом.

Ось такі дуже різні визначення людини в історії філософії. На основі всього сказаного зазначимо основні визначення людини. Людина - частина природи. Вона живе в природному середовищі. Матеріалізм обґрунтовував цей аспект від Фалеса до Л.Фейєрбаха й К.Маркса. Людина - діяльна істота. Завдяки діяльності вона перетворює природу, виготовляє засоби для існування. Діяльність людини має предметний, а не лише духовний характер, як вважали Й. Фіхте й Г. Гегель. Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. Духовність визначає її спрямованість, сутність, але ж природа перетворюється на продукти споживання лише практично! Завдяки діяльності людина вирізняється з природного середовища. Людина - предметнаістота. У предметах, що є результатом її діяльності, людина втілює своє розуміння світу, свій розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Світ, що оточує людину, - це світ створених нею предметів. Людське буття - предметне. В предметах людина відтворює свій внутрішній світ. Людина - мисляча істота. Вона свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ. Свідомість - виключно людська ознака. Людина – суспільна істота. Вона входить у свій природно-предметний світ разом з іншими. Спілкування формує мову, розвиває мислення, почуття. Таким чином, людина постає у декількох основних визначеннях, які мають бути поєднані.

Треба відмітити також, що сутність людини складається з чотирьох різних вимірів: біологічним, психічним, соціальним і космічної.

Біологічне виражається в анатомо-фізіологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних і деяких інших процесах людського організму. Причини біологічного характеру визначають індивідуально-неповторні особливості людей: набір генів, одержуваних від батьків, унікальний. Він несе інформацію, що визначає розгортання властивих лише даній людині ознак: особливості темпераменту, характеру, риси особи і узагалі весь тілесний вигляд. У житті хоч і бувають схожі люди, але вони далекі від тотожності. Навіть однояйцеві близнюки, яких у дитинстві сприймають майже як нерозрізнених, згодом здобувають індивідуально-особливі риси.

Під психічним розуміється внутрішній душевно-духовний світ людини – його свідомі і несвідомі процеси, воля, переживання, пам'ять, характер, темперамент і т.д. Але жоден аспект окремо не розкриває феномен людини в його цілісності. Психологічна наука дає багатий експериментальний матеріал, що свідчить про те, що лише в умовах нормального людського суспільства можливі існування і розвиток нормальної людської психіки і що, навпроти, відсутність спілкування, ізоляція індивіда веде до порушень стану його свідомості, а також емоційно-вольової сфери. Таким чином, ідея людини передбачає іншу людину, або, точніше, інших людей.

Дитина з'являється на світ вже з усім анатомо-фізіологічним багатством, накопиченим людством за минулі тисячоріччя. Але дитина, що не всотала в себе культури суспільства, виявляється найбільш непристосованою до життя з усіх живих істот. Відомі випадки, коли в силу нещасливих обставин зовсім маленькі діти потрапляли до тварин. І що ж? Вони не опанували ані прямої ходи, ані членороздільним мовленням, а вимовлені ними звуки походили на звуки тих тварин, серед яких вони жили. Їхнє мислення виявилося настільки примітивним, що про нього можна говорити лише з певною часткою умовності. Це яскравий приклад того, що людина у власному розумінні слова є істота соціальна.

Ще Аристотель визначав людину як «політичну тварину», тим самим підкреслюючи наявність у неї двох начал: біологічного і соціального, тобто людина – не просто біологічний вид, а в першу чергу суб'єкт суспільних відносин. Уже з моменту свого народження людина не залишається наодинці із собою, у чотирьох стінах свого індивідуального кругозору; вона долучається до всіх здійснень минулого і сьогодення, до думок і почуттів усього людства.

Кожна здорова людина володіє слухняними її волі пальцями, вона може взяти пензель, фарби і почати малювати. Але це не зробить її справжнім живописцем. Точно так само і зі свідомістю, що не є нашим природним надбанням. Свідомі психічні явища формуються прижиттєво в результаті виховання, навчання, активного оволодіння мовою, світом культури. Таким чином, суспільне начало проникає через психічне всередину біології індивіда, що у такому перетвореному вигляді виступає основою (чи матеріальним субстратом) його психічної, свідомої життєдіяльності.

Поряд із розглянутими вимірами людини можна говорити і про його космічний вимір: ми існуємо саме такими тому, що такий Всесвіт. Хто з нас не почуває злиття із природою, не почуває потаєний зміст природних стихій?! Ми щомиті випробуємо відчуття єдності нашого буття і космічної безмежності. Людина не може розглядати себе як істоту, вільну від відносин, що панують у природі: адже сам вона є і природною істотою — її соціальна сутність не знімає її природного начала. Людина, як і будь-яка інша жива істота, має своє середовище мешкання, що своєрідно переломлюється в ньому у взаємодії всіх його складових. Останнім часом у науках про людину дедалі більш починає усвідомлюватися факт впливу середовища на стан організму, психіки, що визначає почуття комфорту чи дискомфорту.

Проблема особистості. Проблема особистості в соціальній філософії описується категоріями “людина”, “індивід”, “особистість”. Що таке особистість? Особистість — це перш за все людина. Але не просто людина, а окремо взятий представник людського роду, який означується поняттям "індивід". Індивід — це окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості. Отже, особистість — це людина, індивід. Але він являє собою одночасно і соціоприродну, і соціальну істоту. А це означає, що одиничний, окремий представник людського роду втілює в собі єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального.

У понятті особистості відтіняються насамперед інтегративні соціально-психологічні особливості людини: світогляд, самооцінка, характер, почуття власного достоїнства, ціннісні орієнтації, принципи способу життя, моральні і естетичні ідеали, соціально-політичні позиції і переконання, стиль мислення, емоційна середовище, сила волі і т.д. Будучи вищим ступенем ієрархічного розгляду людини, поняття особистості разом з тим більше конкретно і більш змістовно, чим поняття людини взагалі. Але іноді поняття «людина» і «особистість» різко розводяться і навіть протиставляються. З цим не можна погодитися. Будь-яка людина є тією чи іншою особистістю.

Особистість є людина, яка володіє самосвідомістю і світоглядом, досягла розуміння своїх соціальних функцій, свого місця у світі, осмислює себе як суб'єкта історичної творчості, як ланка ланцюга поколінь, у тому числі родинних, один вектор яких спрямований у минуле, а інший — у прийдешнє. Особистість є індивідуальний осередок і вираження суспільних відносин і функцій людей.

Особистісні якості людини є похідні від двох моментів: від її самоусвідомлюючого розуму і від її соціального способу життя. Полем прояву особистісних властивостей служить її соціальне життя. Щоб проілюструвати залежність особистісного становлення людини від розвиненості її самосвідомості і навколишнього його соціуму, думкою зазирнемо в глиб століть. Коли з'являється особистість у філософському розумінні цього слова? Разом із появою людини як біологічного виду? Ні. Наш віддалений предок, що перебував в умовах первісної орди і початкових стадій формування свідомості, ще не був особистістю, але вже був людиною. Особистість – це суспільно розвита людина. Не тільки історично, але й генетично людина стає особистістю по мірі створення соціальної і розумової культури і в міру свого індивідуального прилучення до неї. Дитина, особливо в ранньому віці, - це, зрозуміло, людина, але ще не особистість. У неї лише «проклеюється» особистість, вона ще повинна стати нею. Якщо ж порушуються соціальні зв'язки людини чи відбуваються патологічні процеси в організмі (душевні розлади і т. ін.), особистість розпадається цілком чи частково залежно від сили такого роду несприятливих і трагічних обставин.

Таким чином, особистість — це суспільний індивід, якому притаманні соціально значущі риси, що утворюють стійку систему. Соціально значущих якостей в індивіда багато. Особистість же являє собою певну цілісність, систему багатоманітних якостей, рис індивіда.

Ми часто з вами ставимо питання: а що таке Я? Так ось наше Я – це інтегральне ядро духовного світу людини, його регулятивний центр.У певному розумінні можна погодитися з думкою У. Джемса, який вважає, що важко провести межу тим часом, що людина називає самим собою і своїм. Особистість складає і сума всього того, що людина «може назвати своїм»: не тільки її фізичні і душевні якості, але також її плаття, її будинок, дружина, діти, предки, друзі, її репутація і праці. До цього можна було б додати: і своє ім'я і прізвище. Усе це її власність і все це кристалізується в ідею особистості. Скажемо, ім'я людини не є тільки щось зовнішнє для неї: воно немов зрослося з нею і стало одним з елементів, що конституюють її Я. Таким чином, межі особистості значно ширше меж не тільки тіла людини, але і її духовного світу.

Особливим компонентом особистості є її моральність. Моральна сутність особистості «перевіряється» на багато чому. Соціальні обставини нерідко призводять до того, що людина, поставлена перед вибором, не завжди дотримує сама собі, етичному імперативу своєї особистості. У такі моменти вона перетворюється на маріонетку соціальних сил, і це завдає непоправної шкоди цілісності її особистості. Люди по-різному реагують на випробування: одна особистість може «сплющитися» під ударами молота соціального насильства, а інша — загартуватися. Тільки високоморальні і глибоко інтелектуальні особистості випробують гостре почуття трагізму від свідомості своєї «не-особистості», тобто нездатності робити те, що диктує таємний зміст Я. Тільки особистість, яка вільно виявляється, може зберегти почуття власного достоїнства. Міра суб'єктивної свободи особи визначається її моральним імперативом і є показником ступеня розвиненості самої особистості.

Розмаїття індивідуально-особистісного в людині відбивається в так званій типології особистості.Всі люди водночас унікальні й неповторні. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення до життя, світогляд, потреби, цілі кожної людини врахувати неможливо. Одна людина висока, інша - низька; одна - кучерява, інша - лиса. Одна - темпераментна, інша - флегматична. Усі ці ознаки характерні для кожної людини, і не можна ними нехтувати. Разом із тим у багатьох людей (соціальних груп) є багато соціально спільного, тобто такого, що має суттєве значення для суспільства. Саме воно й постає як основа типізації особистості, розгляд якої дає змогу проникнути ще в один канал дивовижної єдності суспільства.

Одна з перших типізацій особистості була здійснена на основі тотожності характеру, темпераменту людей. Її витоки – у творах з медицини, що належать Гіппократу. Пізніше ці ж ідеї розвивав німецький філософ І.Кант, поділяв і науково обґрунтовував І.Павлов.

У наш час типізацію особистості на основі особливостей психічної діяльності людей (темпу, швидкості, ритму, інтенсивності психічних процесів) обстоював відомий психолог Б. Теплов. Згідно із зазначеними параметрами психіки прийнято виділяти чотири головні типи особистості:

сангвінічний - висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки, емоційна вразливість і виразність, лабільність тощо;

холеричний - надзвичайно висока нервово-психічна активність і енергійність дій, різкість і стрімкість рухів, висока імпульсивність, яскравий вираз емоційних переживань, певна неврівноваженість, нестриманість, запальність;

меланхолійний - стриманість та приглушеність моторики, значна емоційна реактивність, глибина та стійкість почуттів при слабкому зовнішньому їх вираженні;

флегматичний - низький рівень активності поведінки й стриманість, повільність дій, спокійність міміки, мовлення, постійність та глибина почуттів і настрою.

На сучасному рівні розвитку науки, особливо психології, неможливо провести більш-менш визначені межі основних типів нервової системи. Тому більш поширеною є типізація особистості за цими ж ознаками на інтравертів (звернених на себе) та екстравертів (звернених на зовнішній світ).

Досить цікаву типізацію особистостей запропонував у 70-х роках психолог Б. Додонов. Взявши за основу типізації головний вид діяльності людини, від якої вона отримує максимальне задоволення, вчений виділив такі типи особистості: альтруїсти (одержують задоволення від допомоги іншим); практичний тип (максимум задоволення від продуктивно-корисної праці); гностичний тип (задоволення в пізнанні, науці, спостереженні).

Приблизно таку саму типізацію особистості пропонує психолог Е. Шаров. Досліджуючи особливості життя та навчання студентів, він виділив такі типи особистості: гедоніст - головний принцип життя - отримати задоволення; діловий тип; інтелектуал.

Філософія враховує зазначені типізації особистості, проте незупиняється на жодній з них чи їх сукупності. Вона формує свій власний підхід, що ґрунтується на таких критеріальних засадах, як: ставлення людини до власності та влади, місце та роль людини в системі соціальних, передусім матеріальних відносин, діяльна участь у громадському житті суспільства тощо.

За цими критеріями особистість постає як представник тієї чи іншої соціальної спільності й, насамперед, як повноважний представник суспільного класу, нації, народності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетарці - це своєрідні соціальні типи особистості. Вони уособлюють всі характерні ознаки класу, поділяють його історичну долю, живуть і виражають його потреби, страждання, надії. Індивід з молоком матері засвоює національну самосвідомість, психологію, характер. Усе це реалізується в соціальних діях, що є яскравим свідченням величі або падіння особистості за тих чи інших соціально-історичних умов.

Цінності, їх класифікація і роль в житті людини. Для людської індивідуальності (як і для будь-якої людини) велике значення мають ціннісні орієнтири. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини. Цінність — це значущість чогось для людини.

Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) е для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані "критичні ситуації") досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них.

Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести: насамперед найвищу цінність — саме людське життя - визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина - завжди мета, але не засіб). Із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині; якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

Якщо ретельно підійти до питання про те, що уявляють собою цінності, то філософи пропонують ряд відповідей. Цінності розглядаються як реальні предмети, що мають функціональну значимість для людей. Цінності трактуються як ідеальні сутності (почуття й ідеали), що виражають позитивне відношення суб'єкта до дійсності. Цінності розглядаються як щось значиме взагалі (або, у позитивному, або в негативному аспектах). Останнє з розглянутих трьох трактувань нейтралізує крайнощі перших двох, виступаючи в якості “примирливого” трактування ціннісного феномена.

При розгляді поняття “цінність” із погляду її психологічного змісту підкреслюється залежність як якісних, так і кількісних характеристик цінностей від потреб людини, яка живе в суспільстві. Вона сама при цьому виступає як ціннісній суб'єкт, а цінності трактуються як елементи структури свідомості особистості. Як синонімічні їм поняття при цьому виступають інтереси і переконання.

Не менше відомий фахівець з даної проблематики Мілтон Рокич, який узагальнив і систематизував результати дослідження цінностей у різних аспектах, зокрема, у філософському (Ч. Моррісом), у психологічному (Б.

Смітом), соціологічному (Р. Віллінсом) та ін., запропонував визначати цінності як “абстрактні ідеї позитивні або негативні, не зв'язані з визначеним об'єктом або ситуацією, що виражають людські переконання про типи поводження і кращі цілі”. При цьому він виходив із таких припущень: загальне число значимих і мотивуючих цінностей у людини невелике; всі люди в основному мають схожі цінності, які відрізняються ступенем значимості для кожного; всі цінності організовані в системи; джерела людських цінностей простежуються в культурі, суспільстві, соціальних інститутах особистості; цінності впливають на багато феноменів, які є предметом дослідження ряду наук.

М. Рокич виділив, як відомо, два класи цінностей: цінності-цілі і цінності-засоби, однак цей розподіл має дуже умовний характер. Усі цінності соціально схвалюються. М. Рокичем була встановлена залежність ціннісних орієнтацій від цілого ряду чинників: рівня прибутків респондентів, їхньої статі, віку, раси, освіти, релігійних і політичних переконань.

Як бачимо, формування системи цінностей відбувається, як можна припустити з різних досліджень і їхніх інтерпретацій, шляхом залучення і пристосування індивіда до системи цінностей і норм соціального середовища через значимі для нього референтні групи. У цілому, ціннісні орієнтації сприяють самоствердженню особистості, реалізації її здібностей і соціальних очікувань. Наявність в індивіда сформованої системи цінностей забезпечує гармонізацію його внутрішнього світу, сприяє систематизації знань, норм, стереотипів поведінки. Однак поява в цій системі протиріч, що зумовлюють виникнення і функціонування перетворень, можуть привести до трансформації ціннісних установок і, власне, всієї системи цінностей.

 

Філософія про сенс любові. Доля любові в сучасному суспільстві. Розглядаючи проблеми аксіології, тобто цінності, треба сказати, що головною умовою духовного сходження людини є любов, тем більше, що тема людської любові, статеві відносини особливо хвилюють студентів і увесь час сприймаються з зацікавленістю.

Багато говорять у наш час про знецінювання життя. Що це значить? Це значить, що зміст життя міг би бути дорогоцінним, але якісь умови понизили його високу цінність і зробили його нецікавим, непривабливим, аж до повної байдужості до нього, до бажання піти з нього. Звідси — епідемія самогубств. Серед інших причин, яких ми зараз стосуватися не будемо, знецінювання життя відбулося тому, що свідомість минулого століття привчила нас розглядати життя тільки в одному його фізичному розрізі. І звичка ця провела такі глибокі борозни у свідомості сучасних інтелігентних людей, що вони розучилися розуміти життя у всій його складній повноті.

Крім фізичного розрізу, — щоправда, найбільш видного і зрозумілого для середнього розуму, — у житті є ще великі глибини і великі висоти, яких матеріалістичне світорозуміння зовсім не бере до уваги.

(??)Але пишатися отут чимось. Навпаки. Завдяки тому, що увага людей так довго фіксувалася на одному тільки нижчому плані життя, сучасна свідомість закрилася для вищого сенсу життя і сталася до того спрощеною і плоскою, що в людях, які тонко відчувають, викликало тугу і навіть відразу до самого життя. Залежно від цієї площини свідомості і відбулося зниження всього рівня людської творчості, що ми так важко переживаємо в усьому: і в суспільній діяльності, і в літературі і мистецтві, а найбільше, — тому що це вінець людської психіки, — у любові.

У статті В. Соловйов „сенс життя” визначає любов як «потяг одушевленої істоти до іншої для з'єднання з нею і взаємним заповненням життя». З обопільності відносин він виводить три види любові. По-перше, любов, що більше дає, ніж одержує, чи спадна любов. По-друге, любов, що більше одержує, ніж дає, чи висхідна любов. По-третє, коли те й інше урівноважене. У першому випадку це батьківська любов, вона заснована на жалості, містить турботу сильних про слабких, старших про молодших, переростаючи родинні відносини, вона створює батьківщину. Другий випадок — любов дітей до батьків, вона ґрунтується на почутті подяки і благоговіння; за межами родини вона народжує уявлення про духовні цінності. Повнота життєвої взаємності досягається в статевій любові; жалість і благоговіння в з'єднанні з почуттям сорому створюють емоційну основу цього третього виду любові.

Отже, ми зупинимося на любові між чоловіком і жінкою. У статті Владимира Соловйова є цікаве визначення любові. Він говорить, що самітність людини, її відокремлення від іншого світу — тимчасове. Воно зберігається її егоїзмом, її яскравим почуттям своєї центральності стосовно всього, що не я, що будує щільну стіну між нею і іншим світом. Зруйнувати цю стіну важко. Потрібна велика сила, щоб пробити в ній пролом. Цю велику силу, цей великий вогонь, що спалює оплот, яким наше я відгородилося від іншого світу, ми маємо в любові між чоловіком і жінкою. «Зміст людської любові взагалі є виправдання і порятунок індивідуальності через жертву егоїзму».

Хто любив щирою любов'ю, той знає, яке глибока зміна відбувається в самих надрах людської істоти, коли її самітність кінчається й у неї могутньою животворящою хвилею вливається інше життя: яким світлим розширенням розсовуються замкнуті до того межі серця, з якою тонкою чуйністю тремтять усі її струни, як розцвітають усі кращі сили людини, доти для неї самої невідомі. Хто любив, той переживав цей великий досвід, і для того звучать не як порожні слова твердження знаючих про те, що знищення егоїзму і злиття з життям світу спричиняє велике просвітління і велике щастя для людського серця.

Моралісти висувають як єдину мету і виправдання любові продовження людського роду, але це далеко не пояснює всіх явищ любові. Є щось інше, що відбувається не у фізичному плані, що складає найцінніший бік людської любові: це той внутрішній духовний обмін, що відбувається на вищих планах між люблячими один одного чоловіком і жінкою. З цього приводу є дуже цікава сторінка в книзі П. Д. Успенського «Теrtіuм organum», книгу цю можна взагалі рекомендувати як надзвичайно оригінальну і цікаву спробу перекласти мовою наших звичайних понять вищу свідомість людини. Він говорить: «Мистецтво йде далі звичайного людського зору, і тому є сторони життя, про які може і має право говорити тільки мистецтво. Таке питання любові. Тільки мистецтво вміє підходити до любові, тільки мистецтво вміє діяти про неї. Любов завжди була і є головна тема мистецтва. І це цілком зрозуміло. Тут сходяться всі нитки людського життя, всі емоції через любов людини стикається з майбутнім, з вічністю, з расою, до якої вона належить, з усім минулим людства і з усією прийдешньою долею. У зіткненні статей, у їхньому потязі друг до друга лежить велика таємниця життя, таємниця творчості. Ставлення прихованої сторони життя до ясного, тобто прояв реального життя в нашої удаваний, особливо яскраво вимальовується в цієї вічно трактованої й вічно обговорюваної сфери, що не розуміється, — у відносинах статей. Звичайно відносини чоловіків і жінок розглядають як необхідність, що випливає з необхідності продовження людського роду на землі. Народження — це творчість любові, любові з релігійної, моральної і наукової точки зору Але в дійсності творчість полягає не в одному тільки продовженні життя, а насамперед і найбільше у творчості ідеї. Любов є величезною силою, що робить ідеї, що будить творчу здатність людини. Для двомірних істот, що живуть на площині і рухаються по двох напрямках — виробництва і споживання, існує жахливий "статеве питання". Для людей існує питання про любов. Любов — це індивідуалізоване почуття, спрямоване на визначений об'єкт, на одну чи жінку на один чоловіка. Інша чи іншої не можуть замінити улюбленого».

«Статеве почуття» — це не індивідуалізоване почуття, тут годить усякий більш-менш придатний чоловік, усяка більш-менш молода жінка. Любов — знаряддя пізнання, вона зближає людей, відкриває перед однією людиною «душу іншого, дає можливість заглянути в душу природи, відчути дію космічних сил. Любов — це ознака породи. Це знаряддя удосконалювання раси. Коли з покоління в покоління люди люблять, тобто шукають краси, почуття, взаємності, то вони виробляють тип, що здатний на любов, тип, що еволюціонує. Коли з покоління в покоління люди сходяться так-сяк, без любові, без краси, без почуття, без взаємності, або з міркувань, сторонніх любові, з розрахунку, з економічної вигоди, в інтересах «справи» чи «господарства», то вони втрачають інстинкт любові, інстинкт добору. Замість «любові» у них виробляється «статеве почуття», яке байдужне і не служить добору, не тільки не зберігає і не поліпшує породу, але навпаки, втрачає її. Тип дрібніє, фізично і морально вироджується. «Любов — знаряддя добору. Статеве почуття — знаряддя виродження».

Необхідно провести через свідому моральну культуру всі свої відносини до ближніх, до членів своєї родини, до товаришів, знайомих і, можливо, найбільше — до своєї коханої. У любові чоловіка до жінки і жінки до чоловіка, як у сильному світловому фокусі, сходяться всі емоції любові. У променях цього світла людина тимчасово перетворюється: вона робиться гарніше, сміливіше, глибше, шляхетніше, під їхнім життєдайним впливом проясняється її розуміння, поглиблюється її співчуття. Таке розцвітання і покращання неминуче в людини закоханій; але воно спалахує на короткий час і швидко вгасає...

Чому закохана людина гарнішає? Тому що через неї починає просвічуватися те світло Божественної Любові, у якому і джерело, і таємниця всякої краси, земної і небесної. Те ж світло світить у праведниках і святих, тільки в них він горить яскравіше і не погасає, як у людей недосконалих.

Закінчимо словами автора тієї ж книги: "Вогонь любові, у якому згоряє людина, це — вогонь життя, вогонь вічного відновлення. Моралісти із задоволенням загасили б цей вогонь, з яким вони не знають, що робити і якого бояться, почуваючи його силу і владу. І вони дують на нього, не розуміючи, що це — початок усього... Якщо народження ідей є світло, що йде від любові, то це світло йде від великого вогню. І в цьому безперестанному вогні, у якому горить усе людство, виробляються і тоншають усі сили людського духу і генія». Чим любов вище і безкорисливіше, тим триваліше і повніше щастя люблячого.

Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні. У житті кожної нормальної людини рано чи пізно настане момент, коли вона порушує питання про закінчення свого індивідуального існування. Людина — єдина істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Але неминучість власної смерті сприймається людиною аж ніяк не як абстрактна істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин її внутрішнього світу. Першою реакцією, що випливає з усвідомлення своєї смертності, може бути почуття безнадійності і розгубленості, навіть панічної. Переборюючи це почуття, людина, однак, усе життя, що залишилося, існує, обтяжена знанням про прийдешню власну смерть; більш того, це знання, хоча в більшості життєвих ситуацій воно таїться в схованих глибинах свідомості, стає проте основним у наступному духовному розвитку людини.

Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність неповторною.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін. Можна назвати такі виявлення безсмертя: історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя; соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномена людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.

На початку XXІ ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах: це є проблеми клонування людини (відтворення генетичного "двійника" людини), проблема "евтаназії" ("щасливої смерті").

Сучасні філософи, юристи, лікарі, теологи прагнуть дозволити два фундаментальних питання: чи може евтаназія взагалі мати моральне обґрунтування і якщо так, те при яких умовах вона повинна бути узаконена? При рішенні цих питань багато хто з учених займають антипатерналістську позицію, вважаючи, що найважливішим моральним принципом, що, наскільки це можливо, повинний бути зведений у закон, є право свободи вибору. Вони виходять із того, що втручання у волю дії індивіда, у тому числі в його рішення прискорити настання своєї смерті, морально невиправдане в тому випадку, якщо він цим не приносить шкоди іншим, і акт евтаназії як прояв індивідуальної волі не повинний тоді заборонятися законом.

Міркування антипатерналістів нерідко будуються в такий спосіб: сучасна медична технологія значно збільшила і продовжує інтенсивно збільшувати можливості продовження життя, але умираючі люди іноді самі зауважують поступове руйнування своєї природної природи, усіх форм активності і не тільки піддаються постійним фізичним стражданням, але й усвідомлять свою обтяжливість для своїх близьких. У таких випадках, на думку антипатерналістів, аморально не дозволити людині вмерти.

Учені ж, що схиляються до патерналізму, вважають евтаназію неприпустимою, висуваючи проти моральної правомірності позбавлення людини життя такі основні аргументи. По-перше, людське життя недоторканне, і тому евтаназію не можна застосовувати за жодних обставин. Причини ж звертання до сакраментальності людського життя різні (вони можуть ґрунтуватися на релігійних підставах чи на переконанні, що святість людського життя є стрижнем суспільного порядку, і т.д.). По-друге, при евтаназії можливі зловживання з боку лікарів, членів родини чи інших зацікавлених осіб. По-третє, евтаназія суперечить принципу «поки є життя, є надія», не враховує можливості помилкового діагнозу лікаря. Заст