Філософія життя. Фрейдизм та неофрейдизм

 

Мета заняття – розуміти особливості некласичного способу філософствування. Розкрити особливості та характерні риси філософії життя, фрейдизму та неофрейдизму.

Основна проблема – умови формування некласичної філософії; становлення та розвиток філософії життя, фрейдизму та неофрейдизму.

Основні поняття та категорії – парадигма, некласичність, життя, нігілізм, „воля до влади”, надлюдина, „науки про дух”, „творча еволюція”, „об’єктивна культура”, „суб’єктивна культура”, несвідоме, психоаналіз, сублімація, „колективне несвідоме”, „архетипи”, „соціальний характер”.

 

План лекції

1. Зміна парадигми філософського мислення у ХІХ – на поч. ХХ ст.ст.

2. Фрідріх Ніцше та ідеї “філософії життя”.

3. Вчення З.Фрейда та основні напрямки неофрейдизму.

Рекомендована література

1. Ницше Ф. Сочинения: в 2 т. – М., 1990.

2. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії.

3. Современная западная философия: Словарь. – М., 2004.

4. Татаркевич В. Історія філософії.

5. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1990.

6. Шопенгауер А. Мир как воля и представления: Собрание сочинений. – М., 1992. - Т. 1.

7. Філософія. Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 2005.

Зміна парадигми філософського мислення у XIX – поч. XX ст. У 20—30-х роках XIX ст. філософія Г. Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди і як повинна далі розвиватися філософія. Адже гегелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Гегеля? Тому, коли Ф. Шеллінг, колишній друг Гегеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С. К'єркегор, М. Бакунін, Ф. Лассаль, Ф. Енгельс та ін. Лекції Ф. Шеллінга не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля. У 1819 р. вийшов друком перший том праці А. Шопенгауера «Світ як воля та уявлення», який і вважають першою працею нової філософії.

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Якими ж були особливості некласичної філософії? Відповідь на це запитання отримаємо, розглянувши особливості некласичної філософії, яка: вийшла далеко за межі академічних аудиторій; постала досить сильно інтегрованою у системі загальної (а не лише спеціальної) освіти; отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, діяльність філософських товариств; відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу; змінилися також її змістові та предметні орієнтації: можна стверджувати, що для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем або зон; їй властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами; вона не замикається лише на тому змісті, який виник у ХХ ст., а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню філософію; відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалась тенденція мінімалізму у філософії, тобто відмовлення від абсолютів.

Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії. У літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків. У живопису - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін. Подібні ж тенденції спостерігались у музиці.

В науці вже у 60-х роках XIX ст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.

Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечне у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788-1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 р. він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці «Світ як воля та уявлення» (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Гегелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Ці ідеї полягали у наступному: світ, не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашого сприйняття; світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність; наше уявлення про світ у стані стабільності утримує те, що світ водночас постає і як воля; все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення; воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання; оскільки все пронизано волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування на рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною).

У міркуваннях Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також відзначити, що його етичні висновки в дечому подібні до життєвих настанов буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.

Фрідріх Ніцше та ідеї „філософії життя”. В історію людського духу Фрідріх Ніцше (1844—1900) увійшов норовливим генієм: для його творчості характерні жагуча переконаність, прагнення до радикального оновлення, уїдлива проникливість і магічна сила мови. Його творчу біографію можна поділити на три періоди, що переходять один в одного.

Перший період (1869—76 рр.) Ніцше, син саксонського пастора, здобуває класичну філологічну освіту і стає професором класичної філології в Базелі. 1871 року він пише "Народження трагедії з духу музики". Одвічні сили грецького духу злилися в античній трагедії в гармонійному синтезі: аполлонівське начало втілює міру і розум, діонісійське— несамовите сп'яніння. Виникнення грецької раціональної філософії, уособленої перш за все в образі Сократа, призвело до занепаду трагедії. Завершення цього процесу помітне вже в Еврипіда: "Божество, що промовляло його вустами, — не Діоніс і навіть не Аполлон, а новонароджений демон на ім'я Сократ". Поновлення трагічної культури Ніцше очікує від РіхардаВагнера (1813—83 рр.), чиєю музикою та особистістю він у цей час зачарований. У 1871—76 рр. Ніцше заявляє про своє розходження з культурою своєї епохи: в чотирьох "Невчасних роздумах" — із філософією Д. Ф. Штрауса (який ставить під сумнів історичну достовірність Євангелій), пріоритету історичного мислення (Гегель, Гартман), Шопенгауера, як зразка філософа-песиміста і нарешті Вагнера.

Другий період (1876—82 рр.). Сам Ніцше схарактеризував цей період свого філософського розвитку як "передполудневу філософію". У цей час постали чотири праці: "Людське, занадто людське" (1 і 2 ч.), "Ранкова зоря" і "Весела наука". Стилістично оптимальну мовну форму Ніцше знаходить в афоризмі. За змістом усі чотири твори пов'язані перш за все з боротьбою проти "декадансу", його моралі та його релігії — християнства. Ніцше стає на позицію скептичного раціоналізму, але ним рухає пристрасне прагнення до правдивості.У боротьбі проти моралі й традиційних філософських постановок проблем Ніцше наводить усе нові докази:

- значення мови: мова приховує ту обставину, що осягнення суті речей у людській мові — лише омана; насправді ж Ніцше винаходить другий, вигаданий світ. Ось як він пише: "То що ж таке істина? Летюча маса метафор... що по тривалому вжитку здаються юрбі надійними, канонічними й обов'язковими: істини — це ілюзії, про які ми забули, що вони ілюзії"; неприпустиме поєднання буття і цінності: відносність моралі; практичні суперечності моралі; історична змінюваність.

Моральні судження не є абсолютними: можна довести, що вони історично і соціально відносні. Ніцше нестримно зриває маски доброчесних і/або релігійних людей і таким чином відкидає їхні претензії на об'єктивну зумовленість моралі. "Фальшива психологія в тлумаченні мотивів і переживань" веде до християнства, з цієї ж причини можуть бути виявлені мотиви (як правило, нечисті) вчинків, обґрунтованих позірно естетичними міркуваннями. " Моральні вчення — лише пантоміми афектів". Реалістичним, хоч і обхідним, шляхом Ніцше вважає тільки прагматичні судження з метою одержання насолоди. Співчуття тоді перетворюється на самозахист, любов до ближнього — на самолюбство і т. ін. Християнство він звинувачує в тому, що:

– воно було основною причиною зніження людини;

– його вчення складається з реліктів парадоксального світу античних уявлень, які своє віджили;

– воно покладає надію на неіснуюче потойбіччя, в яке вже не вірять люди;

– християни лицемірять, оскільки не живуть відповідно до того, в що, як вони намагаються робити вигляд, вірять.

Ця критика досягає апогею у "Веселій науці", де зображено навіжену людину в пошуках Бога. Ніцше змальовує тут світ без будь-яких орієнтирів, який уже починає хитатися, бо "Бог помер! Він мертвий! І вбили його ми!"

Третій період (1883—88 рр.) Філософія Ніцше сягає вершини в працях "Так казав Заратустра" (1883-85 рр.), "По той бік добра і зла" та "Воля до влади" (опублікована 1901 р., складається з фрагментів 80-х рр.), провіщуючи нову епоху: критика залишається, але вслід за діагнозом пропонується терапія на основі новопосталого світу ідей Ніцше. Сам Ніцше виражає це в образі трьох перетворень духу: спочатку дух стає верблюдом, що терпляче несе тягар старої моралі, потім — левом ("я хочу"), що б'ється з драконом цінностей ("ти повинен"). "Спромогтися на свободу для себе і священне "ні" навіть перед лицем обов'язку... от для чого потрібен лев". Зрештою дух стає дитиною, що грається у творчість. Дитина – надлюдський дух, що відкидає цінності...

Нігілізм — ось діагноз, який Ніцше ставить західній культурі: "Радикальне відкидання цінностей, сенсу і всього, що гідне бажань". Найвищі цінності знецінені, будівля неправди, зведена хворобливим християнським мисленням і філософією послідовників Сократа, валиться. Греко-християнська традиція несе в собі зародок ніщо, плоди якого Ніцше тільки виявляє.. Він пророкує сучасникам: слабківпадуть від цього в розпач, сильні (надлюди) побачать у ньому провіщення нового порядку, переоцінки цінностей. Терапія Ніцше полягає у пророкуванні, яке ґрунтується на волі до влади: Ніцше звеличує надлюдину насамперед в образі Заратустри. Для неї характерна повна незалежність від традиційних цінностей, її дії орієнтовані на всеземний вимір. Вона прагне до сили, життєвої снаги і влади, їй протистоять стадні люди, які все ще схиляються перед (вигаданим) Богом і сповідують мораль слабкості та співчуття. Нечисленні надлюди доволі сильні, щоб витримати гіркі наслідки своєї свободи та орієнтованості на первісну життєву снагу. Останній пробний камінь для них — здатність вистояти перед думкою про вічне повернення. Вічне повернення Ніцше подає у "Веселій науці" як "найбільшу опору": "Це життя... тобі доведеться прожити ще раз і ще нескінченну кількість разів...Вічний піщаний годинник буття перевертається знову й знову — і ти з ним, порошинка з пилюки". Ідея вічного повернення — інтуїтивне осяяння Ніцше, яке опанувало його, немов "демон"; пізніше він намагається підвести під неї філософське обґрунтування за допомогою логічних і природничонаукових доказів, її сенс — в останньому виправданні надлюдини.

Найточніше формулювання своєї філософії Ніцше вбачає у виразі "воля до влади". Відштовхуючись від філософії Шопенгауера та Спінози, від здобутків тогочасної біології, Ніцше вбачає у людській поведінці та в основі будь-якого життя волю до самозбереження. Мотивом усіх думок і дій є воля, яка, на противагу баченню Шопенгауера, не сліпа, а спрямована на самозбереження, посилення життєвідчування і життєздатності, зростання сили та влади. І оскільки цей принцип панує повсюдно, Ніцше резюмує: "Цей світ — чудовисько сили, без початку, без кінця, тверда залізна велич сили... Цей світ є волею до влади — і нічим іншим! То ж будьте цією волею до влади — і нічим іншим!"

На такому тлі Ніцше береться до переоцінки всіх цінностей: старі цінності втратили силу, а нові орієнтовані на принцип волі до влади. Добро і зло в майбутньому визначатимуться залежно від корисності вчинків для життєвої снагита пов'язаного з нею здобування влади:

"Що є добро? — Усе, що зміцнює в людині відчуття влади, волю до влади, саму владу.

Що є зло? — Усе, що походить від слабкості.

Що є щастя? — Відчуття того, що влада міцніє...

Не вдоволеність, а розширення влади; і взагалі не мир, а війна; не чеснота, а діловитість".

Отже, Ніцше прихильник сильних особистостей, здатних вести за собою слабовільну масу людей. Людина в Ніцше — володар нового світу, вільний від будь-якої моральності, лише «білява бестія», тобто звір, що досягає своєї мети будь-якими, найбільш віроломними засобами. За Ніцше, «бог помер: і ми хочемо — нехай живе надлюдина». Найбільше Ніцше цінував у людині і культурі їхню унікальність. Він проголошує як життєвий принцип — «люби долю». Життя треба любити, а не перебудовувати насильно. У противному випадку створені штучно соціальні структури придушують і знеособлюють людину.

У 1888 р. Ніцше написав ще кілька патетичних творів, у тому числі "Антихрист" та "Еssе homo". У першому творі він знову критикує християнство. У другому простежується його відверто надмірна самооцінка. Кидаючи погляд на минуле, він пояснює, "чому я такий розумний", "чому я пишу такі добрі книги" і т. ін. Це все переростає у манію величі. Врешті у 1889 р. настає духовна катастрофа і в Ніцше потьмарюється розум.

Вільгельм Дільтей (1833—1911 рр.) висуває самобутнє систематичне й методичне обґрунтування наук про дух на противагу природничим наукам. Він підкреслює історичний характер усіх форм прояву духовної діяльності і зближується з тогочасним історизмом. У центр його духовних інтересів усе більше переміщається поняття життя — обставина, якою визначається вирішальний вклад Дільтея в становлення філософії життя. Свій задум обґрунтувати основи наук про дух під гаслом "критика історичного розуму" Дільтей пов'язує з критикою метафізики, оскільки вона претендує на науково загальнозначимі результати. Основою наук про дух має стати проникнення в історичність людини і її творінь. Що являє собою людина, вона довідується зі своєї історії. Лише усвідомлення історичності людини відкриває вільний від "павутиння догматичного мислення" доступ до духових творінь у всій їхній неповторності.

Науки про дух відрізняються від природничих наук, оскільки вивчають дійсність, яку творить сама людина, тобто тут дух працює над тим, що створив сам же дух. Тому різні й методи пізнання: природу ми пояснюємо, дух — розуміємо. Суспільні і творчі людські досягнення є вираженням внутрішніх процесів, духовного життя. Зрозуміти їх можна лише шляхом вживання у цілісність духовного життя. Отже, теоретико-пізнавальна основа наук про дух — не абстрактний суб'єкт пізнання, а цілісна людина, тобто "істота, що воліє, відчуває і розуміє". Головне — досвідне осягнення даних у внутрішньому й зовнішньому сприйнятті фактів свідомості. Тому важливу роль відіграє психологія.

Лише на підставі досвіду можна простежити закономірності, структури, типи тощо. Метод вивчення людини як об'єкта науки про дух ґрунтується на взаємозв'язку переживання, вираження і розуміння. Він може застосовуватися не лише до проявів індивідуального життя, а й до особистісних культурних систем (мистецтво, наука, релігія тощо) і форм організації (держава, церква і т. ін.). "Це процес розуміння, завдяки якому життя осягає свої глибини, з іншого боку, ми розуміємо себе самих та інших лише тоді, коли приносимо власне пережите в будь-яке вираження свого і чужого життя... Отож науки про дух ґрунтуються на цьому взаємозв'язку переживання, вираження і розуміння". Переживання— це структурні одиниці, з яких будується душевне життя. У них актуалізовано взаємозв'язок свідомості та її змістів. Вираження— це концентрація переживань у зовнішніх формах (наприклад, жести, мова, мистецтво тощо). Отже, всі згадані форми — це об'єктивація душевного життя. Розуміння— це осягнення внутрішнього на підставі його зовнішніх проявів. Розуміння об'єктивації чужого душевного життя — це повторне переживання на підставі досвіду власного душевного життя. Тому самосвідомістьнабуває вирішального значення.

У пізніх творах Дільтея дедалі більшого значення набуває поняття життя. "Життя — це основний факт, що має бути відправною точкою філософії. Воно є те, що відомо з внутрішнього досвіду; воно є те, за межі чого мислення проникнути не може".

Духовно-історичний світ — це об'єктивація життя. Щоб зрозуміти цей світ, треба об'єктивні утворення перевести назад у стихію духовного життя, з якої вони постали. Пояснення сенсу життя здійснюється в цілому у рамках світоглядних систем: філософії, релігії, мистецтва. Дільтей розрізняє три основні типи світоглядних систем. У натуралізмілюдина витлумачується як біологічна істота, її вчинки розраховані на задоволення інстинктів і залежать від матеріальних умов свого існування. Ідеалізм свободидає можливість вільного творчого саморозвитку людини, коріння якого в незалежності духу від зовнішніх обставин. Об'єктивний ідеалізмспрямований на досягнення гармонії індивіда і світу як цілого. Розв'язання суперечностей життя він шукає в загальній гармонії всього буття.

Жоден зі світоглядів не має всієї повноти істини, а виражає лише один її аспект. Чисте світло істини доступне нам лише в розмаїтті заломлених променів".

Анрі Бергсон (1859—1941) прагне закласти основи нової метафізики. Він спирається при цьому на результати досліджень наук, але долає їхні рамки, щоб досягти певного інтуїтивного осягнення. У своєму основному творі "Творча еволюція", Бергсон полемізуючи з теорією еволюції, подає розгорнуту філософію життя. Життя — це тривалий у часі творчий процес, ініційований життєвим поривом (еlam vital), у нових формах. Життєвий порив диференціюється на три форми життя: рослина, тварина і людина, що витворилися в проходженні через матерію. Інстинкт тварини і людський інтелект — це види інструментальної поведінки, причому інстинкт ближчий до життя і засвідчує свій споконвічний зв'язок із ним, хоч і не спроможний осягти себе за допомогою рефлексії. Інтелект спрямований на статичне і матеріальне, проте доречний, по суті, лише у сфері технічних звершень. Участь у творчому життєвому імпульсі можлива тільки шляхом заглиблення свідомості в інтуїцію, котра пов'язує інстинкт і інтелект.

У праці " Два джерела моральності й релігії" Бергсон розрізняє відкриту й закриту форми моралі й суспільства. Закрите суспільство покладає на індивіда сукупність позицій, у якій мораль функціонує як система безособових норм, що диктуються потребами загалу. Натомість відкрита мораль будується на свободі, любові й живих прикладах. Подібно до цього пануюче в статичній релігії закостеніння служить збереженню відповідного суспільства. Воно захищає від страху й непевності, тоді як суть динамічної релігії становить містика, мета якої — поєднання людини з Творцем.

Філософію Георга Зіммеля (1858—1918), одного із засновників соціології, на її останній фазі можна зарахувати до філософії життя. Життя прагне ширитися, відтворюватися, рости і в кінцевому підсумку подолати свою вмирущість. Ці процеси змушують його активно протистояти навколишньому світу, який дає йому простір і обмежує його. При цьому життя творить соціокультурні форми, які беруть начало в цьому творчому процесі життя, але потім відділяються від нього ("повернення до ідеї"), починають розвивати власні закони й динаміку, які вже не можна пояснювати властивостями джерела. Лише причетністю до цієї "об'єктивної культури" (наприклад, наука, право, релігія) індивід набуває "суб'єктивної культури".Разом із тим постає тривалий руйнівний конфлікт, бо об'єктивні форми суперечать подальшому творчому розвиткові життя тим, що накидають йому власні, чужі закони, зміцнюючись самі. "Трагедія культури"полягає, за Зіммелем, у тому, "що спрямовані проти її сутності руйнівні сили зринають із глибинних шарів цієї ж самої сутності". Людській свободі випадає відкривати нові видноколи життя, змагаючись із закостенілими формами.

У галузі етики важливе значення має Зіммілева концепція індивідуального закону. Він не залежить від загальної норми, а ґрунтується на індивідуальній "повинності", якій підлягає весь хід життя людини. Він має ознаки безумовної обов'язковості, однак спроможний інтегрувати унікальність та історичність індивіда в "повинність", що не під силу загальному законові.

Людвіг Клагес (1872—1956; головний твір "Дух як супостат душі") бачить життя між полюсами душі й тіла, причому душа є сенсом тіла, тіло — вираженням душі. Первинне переживання спрямоване на дійсність образів, що постає перед нами. Праобрази всетворящого життя дійсні й дієві для душі. У цей космічний життєвий світ на порозі становлення ранніх високорозвинених культур вривається дух — чужа, самостійна сила. Перетворюючи все живе в простий об'єкт, заганяючи його в поняття й розчленовуючи, дух руйнує первісну гармонію життя і загрожує — в парі з самовладною волею — зруйнувати наш життєвий світ.

Вчення З. Фрейда та основні напрямки неофрейдизму. Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З. Фрейд (1856–1939). Ідеї Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Сам термін "несвідоме” був відомий ще з XVI ст. (його використовували, зокрема, Ф. Шеллінг та Г. Гегель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним.

Вивчаючи різного роду неврози, Фрейд дійшов висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності З. Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина – це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти кореняться в передпсихічних процесах, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина "айсбергу" складається із двох частин: свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки; надсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя.

Основним поняттям у вченні Фрейда є "несвідоме" як специфічний об'єкт глибокого психологічного і соціально-філософського дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль в життєдіяльності кожної людини. Несвідоме Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки – лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: "Лібідо"(або "Ерос") – сексуальний інстинкт, та "Танатос" – інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З. Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське "Я" опиняється у ситуації "між молотом та ковадлом": з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти; з іншого боку, – соціально культивовані правила і норми.

Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації" – непрямого вивільнення – енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії – шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, тому що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-ті роки XX ст. був величезний; вчення З. Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальної революції". Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.

Уже найкращі учні та послідовники З. Фрейда, зокрема, К.-Г. Юнг (1875-1961), А. Адлер (1870-1937) та Е. Фром (1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г. Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого"; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.

Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх Юнг назвав "архетипами" (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже у Августина). Сприйняття архетипів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження у її духовний зміст, а свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання.

А. Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому – це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.

Е. Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

ТЕМА 7.

ПОЗИТИВІЗМ І НЕОПОЗИТИВІЗМ.