Феноменологія І герменевтика

 

Мета заняття – розкрити особливості та характерні риси позитивізму і неопозитивізму, феноменології і герменевтики.

Основна проблема – становлення та еволюція позитивізму і неопозитивізму, феноменології і герменевтики.

Основні поняття та категорії – позитивне, позитивізм, емпіріокритицизм, махізм, неопозитивізм, сцієнтизм, принцип верифікації, лінгвістичний аналіз, семантика, постпозитивізм, раціоналізм, феноменологія, феномени свідомості, інтенціональність, герменевтика, інтерпретація, інтроспекція.

 

План лекції

1. Ідеї розроблення “наукової філософії” в європейській філософії.

2. „Другий позитивізм” і “логічний позитивізм” та проблеми співвідношення науки та філософії в другій половині ХХ ст.

3. Вплив феноменології на розвиток філософії в ХХІ ст.

4. Герменевтична традиція та нові погляди на завдання герменевтики ХХІ ст.

Рекомендована література

1. Аналитическая философия: Избранные тексты. – М., 1993.

2. Герменевтика: история и современность. – М., 2004.

3. Людвиг Витгенштейн: человек и мыслитель: Пер. с англ. – М., 2002.

4. Михайлов А. А. Современная философия герменевтика. – Минск, 2006.

5. Молчанов В. И. Время и сознание. Критика феноменологической философии. – М., 1998.

6. Нарский И. С. Современный позитивизм. – М., 2001.

7. Поппер К. Открытое общество и его враги. – М. - Т. 1-2.

 

Ідеї розроблення „наукової філософії” в європейській філософії. Одним із напрямків некласичної філософії, було розроблення «наукової філософії». Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну і струнку картину світобудови разом з людиною, соціальною історією і людською свідомістю.

Наприкінці XVIII століття – у першій половині XIX ст. відбувається промисловий переворот, суть якого – перехід від мануфактурного виробництва до машинного. Почавши в Англії, пізніше економічний переворот охоплює всі країни Західної Європи, США. Уже в 30-х роках стали будуватися залізниці, з’явилися гвинтові пароплави, виникли великі фабрики, що переробляють сировину за допомогою машин, створювалася велика металургійна промисловість. Удосконалюються засоби зв'язку. У 1834 р. прокладено перший телеграфний кабель Балтімор–Вашингтон, у 1860 р. - телефон, у 1866 р. - трансатлантичний кабель. Технічні досягнення цього періоду здебільшого уже – не винахід самоучок, а результат застосування наукових знань. Колосально зростає роль науки в житті суспільства.

Протягом XIX ст. відбуваються великі зрушення в галузі фундаментальних наук, насамперед – фізики, хімії, біології. (Відкриття закону збереження і перетворення енергії, вивчення електрики і магнетизму, створення системи хімічних елементів Д. І. Менделєєва, еволюційне вчення Ч. Дарвіна й ін.)

Філософія, принаймні в особі деяких своїх представників, не могла не реагувати на феномен зростання ролі науки в житті суспільства, на її очевидний прогрес. Позитивізм і стає філософією, що прийняла на себе науковий "виклик" епохи.

Ідеал позитивізму – позитивне, тобто корисне наукове знання, обґрунтоване експериментально. У світлі цієї установки відбуваються і переорієнтації філософії.

Засновник позитивізму Огюст Конт (1798–1857) народився в родині чиновника, учився в ліцеї, потім у політехнічній школі з 1817 по 1822 р. працював секретарем соціаліста-утопіста Сен Симона, потім - викладачем політехнічної школи в Парижі (по 1848 р.) У ці роки ним було написано головну працю – шеститомний "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842). Політичні погляди викладені в книзі "Система позитивної політики" (1852). У період революції 1848 р. Конт звернувся до французького пролетаріату із закликом відмовитися від крайніх революційний дій. Його усна пропаганда і публіцистика не мала успіху. У післяреволюційний період Конт орієнтувався вже на вузьку секту своїх прихильників і оголосив своє навчання "новою релігією".

У "Курсі позитивної філософії" Конт пише про три відкриті ним закони: закон трьох стадій; закон постійного підпорядкування уяви спостереженню; енциклопедичний закон класифікації наук. Відповідно до закону трьох стадій"людський розум, - пише Конт, - у кожнім зі своїх досліджень користується послідовно трьома методами мислення... спочатку методом теологічним, потім метафізичним, нарешті, позитивним". Ця стадіальність властива як історичному розвитку людства, так і індивідуальному розвитку інтелекту. В історії суспільства теологічна стадія тривала до 1300 р. Для неї характерне панування релігійної свідомості. Явища природи пояснювалися діями надприродних сил. У політиці теологічній стадії відповідає монархічний принцип "доктрина королів".

Друга стадія – метафізична (1300 – 1800 рр.). Для цієї стадії характерне панування філософії - "метафізики", за термінологією Конта. Явища природи пояснюються деякими конечними "сутностями" і причинами. Подібність із першою стадією полягає в тому, що, як і в релігійній свідомості; на метафізичній стадії розум людини прагне одержати абсолютне знання про світ. Це і виражається у вченнях про першооснови всього сущого ("вогонь" Геракліта, "форми" Аристотеля, монады в Лейбница, "абсолютний дух" Гегеля). Конт критикує саму постановку питання про природу "першооснови". Усе наше знання походить із досвіду, а досвід, стверджує він, не дає відповіді на це питання. Таким чином, Конт відкидає правомірність основного питання філософії. Але метафізична стадія, згідно Конту, була корисною, оскільки вона, по-перше, сприяла подоланню теологічної стадії, і, по-друге, підготувала мислення людей до третьої стадії, до істинно наукової праці, істинно наукового погляду на світ.

Третя стадія – позитивна (1860 р.). Провідною формою діяльності стають конкретні науки. Людство відмовляється, на думку Конта, від нерозв'язних теологічних і метафізичних питань, стає на шлях наукового пізнання. Методом спостереження, збору фактів і їх опису наука може прийти до відкриття законів, що виражають повторювані зв'язки і відносини між явищами. Знання законів послужить поясненням явищ і передбаченню майбутнього. Огюст Конт, таким чином, сформулював дві пізнавальні функції науки - пояснення і прогнозування. Однак функція пояснення розуміється Контом обмежено. Наука може пояснити "як" протікають ті чи інші явища, а не "чому" вони відбуваються саме так. Питання про пізнання глибинних причинних основ явищ, про їхню сутність Конт відніс до числа нерозв'язних метафізичних проблем, оскільки він виходить за межі досвідченого знання. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно з Контом, у позитивний період і зжила себе, вона не повинна відмерти, оскільки перед нею виникають нові задачі інтеграції, узагальнення результатів часток наук.

У зв'язку зі спеціалізацією наукового знання, пояснює Конт, виникає небезпека втрати цілого.Для усунення цієї небезпеки "досить зробити вивчення загальних наукових положень окремою самостійною наукою". "При існуванні особливого, постійно контрольованого всіма іншими класу вчених, на обов'язку яких лежить виняткове встановлення зв'язку кожного нового відкриття з загальною системою, не буде більш підстави боятися, що занадто велика увага до подробиць перешкодить охопити ціле" ("Курс позитивної філософії"). Позитивна філософія повинна буде зробити своїм предметом:

1.Вивчення загальних наукових положень, дослідження взаємних відносин і зв'язків наук одна з одною. Це повинно привести „властиві різним наукам закони до найменшого числа законоположень, а всю сукупність позитивних знань в одну систему однорідної науки".

2. Вивчення логічних законів людського розуму.

3. Вивчення ходу роботи людського розуму по шляху дослідження.

Контом було запропоновано власну класифікацію наук, у якій науки розташовувалися за принципом: від загального і точного знання до більш складного і тому менш точного знання. До ряду основних наук, за Контом, входять: математика (включаючи в себе теоретичну механіку), астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія. Заслугою Конта стало введення до цього ряду соціології (термін належить Конту).

В соціології Конт виділив дві частини: соціальну статику, що вивчає функціонування соціальних інститутів (родини, держави, церкви й ін.), і соціальну динаміку, що розглядає зміну суспільних систем.

Щоб сприяти поступовому поліпшенню життя, моральному прогресу людства і нарешті - установленню нового, більш досконалого порядку, Конт вважав за необхідне проведення обміркованої "соціальної політики". У її арсеналі головною ланкою буде нова релігія, суть якої Конт розумів як обожнювання людства, виховання людей у дусі усвідомлення їхньої спільності, у дусі альтруїзму. У пропаганді нової релігії значну роль повинні відіграти вчені й артисти (їхній союз символізує єдність розуму і почуття), що стануть "позитивними священиками". Моральне відродження суспільства настане через сердечний союз філософів, пролетарів і жінок. У результаті діяльності кращих сил народи світу, мріяв Конт, об'єднаються у Всесвітню федерацію зі столицею в Парижі.

У той час ідеї Конта сприймалися лівими силами як глибоко реакційні. Так судили, наприклад, про Конта К. Маркс і Ф. Енгельс. Але ми пам'ятаємо, що ідея Всесвітньої федерації народів при збереженні їхньої національної самобутності і державного суверенітету була вже в Канта. Кращі уми мріяли про єдність людства.

„Другий позитивізм” і „логічний позитивізм” та проблеми співвідношення науки та філософії в другій половині XX ст. Наприкінці XIX ст. виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду). Творцями другого позитивізму були німецький фізик і філософ Ернст Мах (1838–1916) і філософ Рихард Авенаріус (1843–1896), природничо-наукові інтереси якого лежали у сфері психофізіології. Найбільший вплив на розвиток наукового і філософського пізнання зробили роботи Е. Маха, тому цей напрям називається також махізмом. Емпіріокритицизм створювався в обстановці подальшого розвитку фізики в 70-х - 80-х роках XIX ст., коли відкриття в галузі термодинаміки показали обмеженість механістичного природознавства. На зміну механістичній картині світу, основною ідеєю якої було вчення про відсталу, інертну матерію, приходить уявлення про енергію як динамічну основу світу. Відкриття радіоактивності (1896) і електрона (1895) спростувало старі уявлення про атом як останню "цеглинку" світобудови. Був виявлений так званий "дефект маси" (зникнення) маси спокою. У природознавстві виникають кризові явища методологічного характеру.

Мах був професором у Празі й у 1883 р. випустив книгу "Механіка", що має підзаголовок "Історико-критичний нарис її розвитку". У цій книзі Мах критикував вчення І. Ньютона про абсолютність простору і часу. Але відкинувши уявлення про їхні абсолютності, Мах став заперечувати і їхню об'єктивність. Ньютонівський абсолютний час, міркував Мах, "не може бути виміряний ніяким рухом і тому не має ані практичного, ані наукового значення...".

Мах і Авенаріус починають спробу "очистити" досвід від зайвих допущень, що привносяться суб'єктом, які не випливають із самого досвіду. За формою – це, начебто, корисна гносеологічна установка - рятуватися від фетишів у науці, дотримуватися тільки того, що дано досвідом. У 1888 – 1890 рр. Авенаріус публікує працю "Критика чистого досвіду". Від чого ж захищає досвід Авенаріус? Зайвими виявляються ті елементи пізнання, що говорять про об'єктивність того, що дано в досвіді, про причинні зв'язки, що виявляються в досвіді.

За Махом, у досвіді ми маємо справу тільки з елементами, під якими він розумів відчуття суб'єкта. Елементи можуть бути або фізичними або психічними. Але фізичні і психічні елементи також перебувають у нерозривному зв'язку, одні без інших не існують. Я бачу білу металеву кулю, чую дзенькіт, наводить приклад Мах. Але переріжте очний чи слуховий нерв, ні дзенькоту, ні кулі не буде. Це повернення філософії на позицію Берклі: "Існувати - значить бути сприйманим. Для обґрунтування своєї позиції очищення досвіду від навантаженості його "об'єктивністю, причинністю" і т.д. Мах вводить у філософію "принцип економії мислення", а Авенаріус - аналогічно – "принцип найменшої витрати сил". На їхню думку, ці принципи повинні стати керівними для наукового пізнання.

Відзначимо, що нічого особливо нового в цьому вченні Маха й Авенаріуса немає. Мова йде про ясність і простоту як критерії науковості, про необхідність уникати логічного перевантаження в науці. Це, по суті, повторення того, що ще в середні віки було сказано В. Оккамом: "Зайвих сутностей не винаходити".

Махізм вплинув на філософське осмислення результатів фізичного знання.Цей вплив був різнобічним. Ейнштейн свого часу відзначав, що саме під впливом Маха він виробив критичну позицію стосовно ньютонівської теорії простору і часу. Критицизм Маха додав сміливості молодому Ейнштейну, сприяв виробленню теорії відносності.

Вплив махізму проявився й у неопозитивізмі, щопродовжує лінію філософії позитивізму в XX ст., коли ціла низка напрямів філософії отримала назву „сцієнтизму". Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції.

Основні ідеї неопозитивізму полягають в наступному:

1. Вони підсилюють критичну позицію у відношенні філософії, оголошуючи її проблеми і, зокрема основне питання філософії, псевдопроблемами. Якщо О. Конт відкидав так звані "метафізичні" проблеми, як нерозв'язні (у тому числі основне питання філософії), а Е. Мах і Р. Авенаріус прагнули з метою економії мислення вивести їх за межі науки, то неопозитивісти визначають їх як "позбавлені змісту" проблеми. Своє негативне ставлення до філософії австрійський неопозитивіст Л. Вітгенштейн висловив так: «Більшість пропозицій і питань, висловлених із приводу філософських проблем, не помилкові, а безглузді». Завданням філософії вони вважають логічний аналіз мови науки, що дозволив би очистити її від позбавлених змісту філософських понять і суджень.

2. Критерієм і підставою такої діяльності по "очищенню науки" неопозитивісти оголосили "принцип верифікації".Саме він дозволяє, як їм здавалося, здійснити розмежування між висловлюваннями, що мають сенс для науки, і не мають сенсу. Принцип верифікації вимагає прямого чи непрямого зіставлення висловлювань з даними експерименту чи спостереження, ширше – з почуттєвим досвідом суб'єкта взагалі.

Моріц Шлик популярно роз'яснював цей принцип у такий спосіб (на прикладі повсякденного досвіду): Якщо порівняти два висловлювання: "Роза червона" і "Роза є дух", то перше підтверджується почуттєвим досвідом і повинне бути визначене як істинне, а друге – стосується проблеми субстанції і виходить за межі досвіду, отже, воно не має змісту. Висловлювання, таким чином, можуть бути істинними. Істинні і хибні входять у зміст науки, оскільки вона розвивається шляхом боротьби думок і концепцій, а ті, що не мають змісту, повинні бути еліміновані (усунуті) з неї.

Відповідно до вчення неопозитивістів, філософські поняття "річ у собі", "дух", "світовий принцип" та інші є словами без значення, а висловлювання, що включають їх, позбавлені наукового змісту. Завдання методолога-філософа зводиться до логічного аналізу мови науки, до прояснення змісту наукових висловлювань. Ідеальним засобом такої роботи неопозитивісти вважали розроблений у XX ст. апарат математичної логіки. На місце філософії, стверджував Р. Карнап, повинна вступити логіка науки.

Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи.Виділимо основні з них:

1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 р., його представники: М. Шлік, О. Нейрат, Р. Карнап, Г. Рейхенбах, А. Айєр та ін. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах представників цього гуртка об'єднує спільна мета — звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М. Шліком.

2. Львівська-Варшавська школа — одна зі шкіл аналітичну філософії, представлена такими мислителями, як К. Айдукевич, Я. Лукасєвич, А. Тарський, Т. Котарбиньський та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу.

3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д. Мура, Л. Вітгенштейна, Г. Райла, П. Стросона. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів.

4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та С. Хайякава. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови.

На зміну неопозитивізму приходить постпозитивізм. До основних напрямів постпозитивізму відносять критичний раціоналізм К. Поппера. Критичний раціоналізм спростовує вчення про приховані сутності та інструменталізм — наукові теорії і закони не мають описових характеристик. У критичному раціоналізмі виражене прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки, метафізики та ідеології, розмежувати їх.

Він виступає не лише способом характеристики наукового знання, а й нормою поведінки вченого в ситуації дослідження. Критичний раціоналізм переплітається з традиціями соціальної інженерії і соціальної терапії,утворюючи сукупність концепцій, спрямованих на вирішення конкретних проблем соціального життя, проте в його рамках не було сформульовано програми переходу від закритого суспільства до відкритого.

У концепціях постпозитивістів наука, її історія, її положень у суспільстві стали головними темами дослідження, і це цілком закономірно в умовах науково-технічних революцій у багатьох галузях знання в другій половині XX ст.

Неокантіанство виникло в 60-х роках XIX ст. в Німеччині. Першими з тих, хто заявив про необхідність повернення до Канта, були О.Лібман і Ф. Ланге. У 1865 р. вийшла книга Лібмана "Кант і епігони", у якій було проголошено гасло "назад до Канта". У тому ж році Ф. Ланге опублікував твір, в якому були закладені основи соціальної програми неокантіанства: заперечення доцільності революції, ідея поступового поліпшення соціального життя і рухи до соціалізму. Ці тези пізніше були покладені в основу діяльності 2-го Інтернаціоналу.

Поворот до Канта, що визначився в німецькій філософії, був своєрідною формою відмовлення від гегельянства, що панувало в інтелектуальному житті Німеччини в 30 – 50-х роках XIX ст. Він став також результатом осмислення деяких досягнень природознавства другої половини XIX ст. Заклик повернутися до Канта знайшов підтримку і серед натуралістів, що працювали в галузі фізіології органів почуттів. Пізніше склалися дві основні течії чи школи неокантіанства - марбургзька і фрейбургзька (баденська).

Марбургзька школа. Її представники: Герман Кожен (1842-1918), Ернст Кассирер (1874-1945). Прихильники марбургзької школи критикують розуміння філософії як "науки наук", як вчення про світ. Пізнання світу – справа конкретних наук. У філософії повинні бути свої специфічні завдання – досліджувати логічні підстави духовної діяльності людини в її різних формах, а саме в науці, у моральній практиці й у естетичній діяльності. Відповідно трилогія Г. Когена, куди входять: "Логіка чистого пізнання", "Етика чистої волі", "Естетика чистого почуття", присвячена рішенню цих завдань. Неокантіанці, слідуючи за Кантом, разом з тим деякою мірою відступають від нього. Це виразилося в недооцінці ними почуттєвого елемента пізнання. Виходячи з факту все зростаючого значення математизації природознавства, "марбургзці" стали витлумачувати науку як винятково логічний процес.

З їхнього погляду, у процесі пізнання мисленню нічого не дається у вигляді об'єкта, саме мислення і є початок пізнавальної діяльності. "Ми починаємо з мислення, - писав Г. Коген. - Мислення не повинне мати ніякого джерела, крім самого себе". Ніщо почуттєве не входить до складу наукової теорії. Сприйняття, відчуття можуть відіграти лише роль поштовху, стимулу для розвитку мислення, але вони зникають у процесі побудови теорії. Наука оперує принципами, категоріями, аксіомами, усе це має логічну природу.

Баденська школа. Засновником школи був Вільгельм Віндельбанд (1848–1915), продовжувачем і систематизатором її ідей Генріх Риккерт (1863–1936).

Найбільше значення для з'ясування установок баденської школи мають праці Риккерта "Межі природничо-наукового утворення понять", "Наука про природу і наука про культуру", "Філософія історії". Якщо підходити до оцінки ідей баденської школи з позицій нашого часу, то не можна не помітити величезне прогностичне значення їхньої філософії. Ці мислителі одні з перших указали на небезпеку тенденції однобічного сцієнтизму (зростання ролі природничих наук і недооцінки гуманітарного знання). Звичайно, вони розуміли величезну роль природничих наук у розвитку суспільства, але вони протестували проти того, щоб філософія спиралася тільки на природознавство, щоб світогляд був сцієнтистським.

Про цю однобічність прямо писав Г. Риккерт. У книзі "Межі природничо-наукового утворення понять" він відзначав, що "філософія... знову цілком підпала під вплив природничих наук", у той час як світоглядна роль історичних наук ігнорується. Результатом є, продовжував він, "натуралізм у світогляді, а ідеалістична філософія недооцінюється".

Баденці запроваджують чітке розмежування між природничими науками і науками про культуру, або історичними науками. Особливості їх полягають у своєрідності пізнавальних установок учених-дослідників, у розходженні методів пізнання. Інтерес природничих дослідників спрямований на загальне, на пізнання законів природи. Історик же має справу з індивідуальними, неповторними подіями. "Я протиставляю, - пише Г. Риккерт, - генералізуючому методу природознавства індивідуалізуючий метод історії ".

Але як справитися історику з різноманіттям подій, історичних фактів, феноменів культури?Який критерій добору, відділення суттєвого від несуттєвого? Риккерт дає таку відповідь: "З неозорої маси індивідуальних, тобто різнорідних об'єктів, історик зупиняє свою увагу спочатку тільки на тих, котрі у своїй індивідуальній особливості чи самі втілюють у собі культурні цінності чи належать до них у деякім відношенні. Культурна цінність визначає вибір історично суттєвого".

Але що таке "цінності"?Головна їхня характеристика полягає в їхньому значенні для суспільства, для оцінюючого їх представника науки. У наступні десятиліття одержало поширення таке формулювання: про цінності не слід говорити в термінах існування, тобто існують вони чи не існують, цінності - "значать" щось для суб'єкта. Неокантіанці чітко розділяють дві сфери: світ дійсності і світ цінностей. Цінності — не дійсні, не мають буття як платонівські ідеї. Цінності значать. Вони мають значення абсолютних норм, яким підкоряється наше мислення, моральна воля і естетичне почуття.

Філософія неокантіанців при всій її складності і специфічності орієнтує читача на повазі до світу культури, затверджує високе значення духовних цінностей для людства.

Вплив феноменології на розвиток філософії в XXІ ст. важко піддається вписуванню в якусь схему. Засновником так званої феноменологічної школи - феноменології виступив Едмунд Гуссерль, професор у Геттінгені і Фрейбурзі. Джерела його філософії – вчення Платона, Готфріда, Лейбніца, Франца Брентано. Феноменологія буквально означає вчення про феномени, що розуміються Гуссерлем як виникаючі у свідомості змісти предметів і подій.

Почавши з філолофсько-психологічних установок («Філософія арифметики»), він потім різко змінює характер своєї творчості («Логічні дослідження») і в руслі ідей неокантіанства виступає за звільнення філософії від психологізму. Філософія повинна бути побудована як чітка наука.

Гуссерль ставить проблему обґрунтування наук про природу й історію, що можуть бути вироблені тільки у філософії, що виступає чіткою наукою про феномени свідомості. Відповідно для цього необхідно очистити образи свідомості від емпіричного змісту. Способом такого очищення повинна стати феноменологічна редукція, що дозволяє свідомості звільнитися від змісту, котра нав'язується природничими науками. У результаті можна виділити особливе «чисте» утворення, що далі вже нерозкладне і являє собою «інтенціональність», «спрямованість на предмет”, які Гуссерль розглядав як чисту структуру свідомості, вільну від індивідуальних (психологічних, соціальних, расових та ін.) характеристик. Остання виступає як певний місток між суб'єктом і об'єктом. Вона представляє і людську свідомість, і одночасно світ буття, предметності. Тому феноменологія — це наука про чисту свідомість.

У більш пізній період творчості Гуссерль знову звертається до психологізму у філософії, різко критикує сцієнтистські установки у філософії. Це робить його творчість своєрідним культовим феноменом, на який посилаються майже всі представники сучасних філософських концепцій ірраціоналістичного й антисциєнтистського типу (М. Хайдеггер, Н. Гартман, Х.-Г. Гадамер), включаючи і сучасний постмодернізм. Ідеї Гуссерля послужили одним із джерел екзистенціалізму і герменевтики.

Герменевтична традиція та нові погляди на завдання герменевтики XXІ ст. Під герменевтикою мається на увазі тлумачення, розуміння текстів.Саме слово «герменевтика» походить із давньогрецьких міфів, згідно з якими посланник богів Гермес був зобов'язаний тлумачити і роз'ясняти людям божественні звістки. В античній філософії і філології під герменевтикою розуміли мистецтво тлумачення іносказань, багатозначних символів, інтерпретацію добутків древніх поетів, насамперед Гомера. Потім це поняття означало мистецтво тлумачення Священного Писання, а потім і мистецтво правильного перекладу пам'яток минулого.

Термін «герменевтика» став вживатися у філософському змісті в ранньому німецькому романтизмі. Герменевтика із самого початку була пов'язана з ідеями інтерпретації і розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики (Е. Бетті, Х. Г. Гадамер, М. Ландман) бачать у ній не тільки метод гуманітарних наук, але й спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації і людського буття взагалі. Вбачаючи основну проблему філософії в проблемі мови, вони відкидають об'єктивне наукове пізнання, безмежно довіряючи непрямим свідченням свідомості, втіленим у мові, насамперед письмовій.

Знаменитий діяч епохи німецького романтизму Ф. Шлейєрмахер (1768—1834) осмислив герменевтику насамперед як мистецтво розуміння чужої індивідуальності «іншого». Основою розуміння він вважав психологію, що пізнає і розуміє.

Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялася великим мислителем Вільгельмом Дільтеєм. Він проголосив предметом розуміння письмово фіксовані життєві прояви. Дільтей вважав, що розуміння внутрішнього світу людини досягається інтроспекцією (самоспостереженням), розуміння чужого світу – шляхом співпереживання. Стосовно культури минулого розуміння виступає як метод інтерпретації, названий Дільтеєм герменевтикою. Основою герменевтики він вважав розуміючу психологію: її особливість полягає в безпосередньому збагненні цілісності духовного життя особистості. Основна проблема герменевтики полягає, за Дільтеєм, у розкритті того, як індивідуальність може стати предметом загальнозначущого об'єктивного пізнання в почуттєво даному прояві чужого унікального життя.

Подальше розроблення цієї проблеми здійснював німецький філософ Х. Г. Гадамер, учень М. Хайдеггера, що розумів герменевтику широко — як вчення про буття, як онтологію, мабуть, скоріше як теорію пізнання. Багато чого запозичаючи в Дильтея і Хайдеггера, Гадамер додав герменевтиці універсальний зміст, перетворивши проблему розуміння на саму суть філософії.Предметом філософського знання з погляду герменевтики є світ людини, що тлумачиться як сфера людського спілкування. Саме в цій сфері протікає повсякденне життя людей, створюються культурні і наукові цінності.

 

ТЕМА 8.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ

Мета заняття – розкрити особливості та характерні риси екзистенціалізму.

Основна проблема – становлення та розвиток філософії екзистенціалізму.

Основні поняття та категорії – екзистенціалізм, екзистенція, релігійний екзистенціалізм, атеїстичний екзистенціалізм, трансценденція, свобода, вибір, провина, „абсурдність”, відчуження, відчай, „діяти без надії”.

 

План лекції

1. Витоки екзистенціалізму.

2. Проблема відчуження в екзистенціалізмі.

3. Існування людини та її сутність.

Рекомендована література

1. Долгов К. М. От Киркегора до Камю. Очерки европейско-эстетической мысли ХХ века. – М., 1990.

2. Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990.

3. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто. – М., 2000.

4. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії.

5. Современная западная философия: словарь. – М., 1991.

6. Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного – К., 2001.

7. Філософія. Навчальний посібник / За ред. В.Л.Петрушенко. – К., 2006.

8. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

 

Попередники екзистенціалізму. Як ми вже знаємо, філософія з давніх часів була звернена до розуміння сутності людини. Але у кожну поворотну історичну добу пропонувалась нова трактовка проблематики, яка з давнини входила у розділ філософії, котра називається „філософською антропологією”. У попередній темі розглянуто „філософію життя”, яскравим представником якої, а також засновником був Фрідріх Ніцше. У своїй праці „Так говорив Заратустра” він розвиває ідею смерті Бога та її наслідки для людини. Ідея Бога є умовою існування світу цінностей, вона робить цінності вічними. Тому відмова від цієї ідеї, убивство Бога радикальним чином змінює всі ціннісні орієнтації людини. Ніцше убиває Бога, щоб повернути людині свободу і тим самим можливість народження Надлюдини, з його волею до влади. Звідси, як наслідок, поява нігілізму, повне знецінювання вищих цінностей. Культура ХХ ст. в особі найвідоміших філософів, соціологів, істориків, письменників вела напружений творчий діалог з Ніцше. Він, треба сказати, був не менше драматичним, ніж спор самого Ніцше з традиціями тисячоліть, його полемікою з метафізикою, християнством, мораллю, наукою.

Страшні війни ХХ ст. примусили мислителів здійснити „новий поворот” до людини, різних аспектів його буття. Це стало причиною виникнення нового напряму у філософській думці – екзистенціалізму.

Сама назва „екзистенціалізм” означає філософію існування (від лат. – екзистенція – існування). Як буде показано далі, в цій філософії йдеться саме про існування людини, про її морально-емоційне буття. Екзистенція – це глибинні основи існування людини, це не стільки її фізичне, природне буття (це предмет природничих наук), скільки часто скриті від неї самої внутрішні структури особистості, її ціннісні установки, орієнтири і якості. Екзистенціалізм підкреслює важливість окремої людської особистості, а також виступає проти загального устремління нашої цивілізації зводити індивідуальне до сукупності соціальних функцій.

Ідейним попередником екзистенціалізму, як відмічали самі його представники, був датський мислитель Сьорен К’єркегор (1813–1855). Саме він вперше використав термін «екзистенція» для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі й всілякі межі встановленого. К'єркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття.

К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження:

1) естетичну, коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження;

2) етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм;

3) релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень.

На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати. На естетичній стадії людина орієнтована на „насолоду”. На естетичній стадії людина теж знаходиться в ситуації вибору. Людина обирає. Але вибір здійснюється лише в примітивній формі. Естетична людина відмовляється визнавати та обирати саму себе, так як обирає тільки об’єкт, який може принести „задоволення”. Яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С. К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати.

Над естетичною стадією розташована моральна, чи етична стадія. Це вже дійсно вибір. На цій стадії людина значною мірою звільнюється від зовнішніх обставин, дійсно обирає себе. Етичне існування обрало себе як самобуття, воно стає суб’єктом рішень, а життя набуває відповідальності й безперервності.

У пізніх працях К'єркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю — безпорадності, безвиходу. Проте, за К'єркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза К'єркегора: "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Це значить, що лише наявність Бога як абсолюту може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень.

Твір "Страх і тріпотіння", у якому К'єркегор описав третю стадію людської самореалізації, має підзаголовок "Про можливість телеологічного відхилення етичного". Телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей "лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина І