Структуралізм, постструктуралізм.

КОМУНІКАТИВНА ФІЛОСОФІЯ

Мета заняття – розкрити особливості та характерні риси структуралізму, постструктуралізму, комунікативної філософії.

Основна проблема – становлення та розвиток структуралізму, постструктуралізму, комунікативної філософії.

Основні поняття та категорії – структуралізм, постструктуралізм, комунікативна філософія, постмодернізм.

 

План лекції

1. Структуралізм і постструктуралізм (Фердінанд де Соссюр, Клод Леві-Строс, Жак Дерріда, Мішель Фуко).

2. Комунікативна філософія (Юрген Хабермас, Карл Отто Апель, Джон Роулз, Ганна Арендт).

3. Постмодернізм. Ситуація постмодерна в філософії.

Рекомендована література

1. Апель К.-О. Трансформации философии: Пер. с нем. – М., 2001.

2. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. – К., 1996.

3. Леви-Строс К. Структурная антропология. – М., 1983.

4. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы: Пер. с франц. - М., 1999.

5. Фурс В. Н. Философия незавершенного модерна Юргена Хабермаса. – Минск, 2000.

Структуралізм і постструктуралізм (Фердінанд де Соссюр, Клод Леві-Строс, Жак Дерріда, Мішель Фуко). Великий вплив на виникнення структуралізму справила заснована Фердінандом де Соссюром (1857—1913 рр.) структурна лінгвістика. Мова, за нею, — це система знаків, які перебувають у зв'язку один з одним. Знаки, в свою чергу, складаються з позначаючого та позначуваного. Зв'язок між цими двома величинами довільний. Тому значення знаку існує не самостійно, а визначається внутрішньою системою зв'язків мови. Мова як система лежить в основі фактичного вживання мови індивідів як неусвідомлена структура. Повністю вона існує тільки в сукупності мовців. У Соссюра мова вважається самостійним порядком внутрішніх зв'язків елементів (знаків), який розкривається через конкретну форму вираження. Оскільки і решта культурних явищ (мистецтво, ритуали, форми співжиття) теж є знаковими системами, то однаковою мірою можна досліджувати структури, що лежать у їхній основі.

Клод Леві-Строс (нар. 1908 р.) застосовує структуральні методи до етнологіїдля дослідження систем знаків і класифікаційних систем племінних культур. Він виходить з того, що в основі кожної інституції, кожного звичаю чи міфу лежить неусвідомлена структура, яку слід виявити, оскільки в ній розкривається форма активності людського духу взагалі. Структура — це сукупність елементів, між якими існують відношення, причому зміна одного елемента або зв'язку тягне за собою зміну інших елементів чи зв'язків. Так, родинні системи можна тлумачити як структуру, елементами якої є індивіди, а відношення визначаються шлюбними правилами. Система в цілому визначає соціальні відношення, тому що закріплює за індивідами становище в суспільстві та права.

Головною проблемою мислення Леві-Строс вважає протиставлення природи і культури. Це протиставлення закодоване в різних знакових системах:

— на рівні суспільної практики, наприклад, у шлюбних правилах чи ритуалах;

— на рівні тлумачення в міфах.

Теоретичні передумови постструктуралізму і деконструктивізму були розроблені Жаком Дерридою (нар. 1930), французьким філософом і літератором. Деррида розвиває ідеї Хайдеггера про «поетичне мислення», розглядаючи останнє як таке, що протистоїть традиційній метафізиці. В основу філософської роботи ставиться не раціональне дослідження, а інтерпретація, причому тлумачиться не в герменевтичному змісті, як засіб розуміння і пошуків змісту, а як вільна гра слів.

У зв'язку з цим зазнають критики структуралістські ідеї, зв'язані з пошуками деякої споконвічної культурної основи того чи іншого явища.

Завдання філософа — не пояснювати, тому що будь-яке пояснення являє собою форму упорядкованості, а інтерпретувати. Відповідно всі феномени культури розглядаються крізь призму свідомості людини, яку можна уловити лише в тексті. У цьому розумінні сукупність наявних текстів і є власне кажучи сукупністю свідомості людей, тобто свідомістю людства в цілому

Не можна тому протиставляти «серйозні» і «несерйозні» тексти. Філософія, що займається текстами, близька до поезії, представляючи собою лише різновид літературного листа. Тому, на противагу традиційному дослідженню текстів, Деррида пропонує їх структурну деконструкцію, тобто звільнення від логіцизму і раціоналізму в їхній побудові і тлумаченні.

Французький учений Мішель Фуко (1926—1984), що вийшов з лона класичного структуралізму, поставив проблему виявлення специфіки гуманітарного знання, зайнявши при цьому більш радикальну позицію.

Популярність ідей Фуко була зв'язана з тим, що він став розглядати текст як вторинне утворення стосовно соціокультурних обставин. У зв'язку з цим він дає власне уявлення про історичний еволюційний процес, що розглядається їм не як загальний ланцюг взаємозалежних явищ, а як випадкова сукупність замкнутих і різнорідних подій. Історичний аналіз, пропонований класичною традицією, говорить Фуко, завжди заснований на пошуках деякої загальної вихідної точки (основи). Це базується на уявленні про існування деякої «культурної цілісності». А знайшовши цю основу, вся історія інтерпретується як єдиний спадкоємний процес. Однак, ставить запитання Фуко, чому ідея наступності має примат перед ідеєю переривчастості і чи так це є насправді?

Отже, Фуко наголошує на перервності історії. Тому його вчення відносять до постструктуралізму. У своїх перших працях з археології знання Фуко досліджує впорядкування "епістем", які визнаються як сукупність дискурсивної практики, тобто зв'язної множини висловлювань певної доби.

Лише в кінці ХVIII ст., вважає Фуко, людина посіла в цьому дискурсі ключову теоретико-пізнавальну позицію як "емпірично-трансцендентальний дублет", оскільки вона діє і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Ставши таким чином предметом гуманітарних наук, людина почала знову "щезати" в науках, котрі досліджують несвідомі структури. Головна тема — спосіб, у який людина як суб'єкт конституюється і знову розчиняється у зв'язку зі своїм місцем у мережі дискурсів. При цьому дискурс виявляється засобом здійснення влади, котра формує знання, суспільний порядок та індивідуальне саморозуміння. Цей дискурс не зосереджений у якихось суб'єктах, а розпорошений у зовнішніх формах висловленого. Генеалогіястратегій влади досліджує не першоджерела, а "джерела". "Виникнення" сучасного індивіда фуко розглядає як наслідок поширення практики нагляду та "визнання", у якій беруть участь медики, судді, педагоги. Відповідаючи на вимогу "розкриття", індивід конституює себе як "Я сам", який тепер може бути предметом контролю. На противагу цьому в античному піклуванні про себе самого Фуко вбачає етичну "естетику екзистенцій", яка протистоїть стратегічному контролю за суб'єктом.

Комунікативна філософія (Юрген Хабермас, Карл Отто Апель, Джон Роулз, Ганна Арендт). Філософ Юрген Хабермас (нар. 1929 р.) досліджує засади критичної теорії суспільства. У книзі "Пізнання й інтерес" (1968 р.) він доводить, що будь-яка на перший погляд об'єктивна наука мотивована пізнавальними інтересами. В основі емпірично-аналітичнах наук лежить технічний інтерес, спрямований на гарантування дій успішного контролю. У історико-герменевтичних наук — практичний інтерес, орієнтований на розширення можливостей порозуміння. Ті й інші відчувають тиск умов суспільного життя.

Критична наука, яку необхідно обґрунтувати, рухається інтересом до емансипації. Ідея особистісної зрілості як уміння розбиратися в ідеологічних колізіях закладена, на думку Хабермаса, вже в структурі мови. Хто взагалі мовить, той уже припускає можливість вільного консенсусу. Тому критична теорія суспільства має зосередитися на універсальних умовах можливого порозуміння. Вихідний пункт такої універсальної прагматики полягає в тому, "що кожен, хто вступає в комунікативну дію, мусить у будь-якому акті мовлення висувати універсальні претензії на значимість і передбачати їх виконуваність". Хабермас визначає чотири види претензій на значимість: зрозумілість вираження, істинність висловлювання, правдивість наміру і коректність норм.

Комунікативна дія має бути в змозі виправдати свої претензії на значимість у формі дискурсу, що є ідеальною мовною ситуацією, в якій кожен учасник має однакову можливість висловитися і яка вільна від внутрішнього і зовнішнього тиску. Реальна комунікативна дія в ідеальному випадку сама є успішним дискурсом, якщо не здійснюється жодної дії, не заснованої на консенсусі.

Карл Отто Апель (нар. 1922 р.) сходиться з Хабермасом у розумінні значимості, заснованому на консенсусі, але відрізняється тим, що вважає можливим остаточне обґрунтування. Тому його трансцендентальна прагматикапрагне продемонструвати, що існують не лише універсальні, а й необхідні умови значимості норм.

Вихідним пунктом для нього є комунікативна спільнота людей, яку неможливо ввести в оману. Кожен, хто щось висловлює і висуває претензії на значимість, повинен уже раніше визнати умови можливості комунікації і не може їх відхилити, не вступивши в суперечність із самим собою. Принципи аргументації мають у собі й основи нормативної етики, оскільки ті, хто висуває аргументи, вже визнали правила інтеракції співробітництва людей. Звідси й основні норми:

– збереження людства як реальної комунікативної спільноти;

– прагнення ідеальної комунікативної спільноти у вільних від тиску суспільних умовах, в результаті якого має виробитися загальний консенсус шляхом розумно виправданих претензій.

У центрі уваги книги " Теорія справедливості" Джона Роулза (нар. 1921 р.) стоїть питання, на яких засадах мають регулюватися в суспільстві права та свободи громадян і розподіл благ між ними. Щоб це з'ясувати, Роулз вдається до масленого експерименту в теорії договору. Уявімо собі первісний стан, коли люди сходяться, щоб виробити основні правила свого майбутнього суспільного життя. Щоб забезпечити дотримання морального принципу безпристрасності, люди первісного стану перебувають за "заслоною незнання", тобто не знають своїх можливостей, соціальної позиції тощо. На цій підставі вони погодилися б на соціальну структуру, в якій враховувались би інтереси всіх. Таким чином визначаються два принципи:

1. Кожен повинен мати однакове право на всеохоплюючу систему одних і тих самих основних свобод, пов'язану договором з аналогічною системою — для всіх інших.

2. Соціальні та економічні нерівності слід формувати таким чином, щоб: а)можна було розумно сподіватися, що вона служитиме для блага кожного; б) що вони пов'язані зі становищем і посадами, відкритими для кожного.

Другий, так званий принцип диференціації, передбачає, що соціальна нерівність легітимна лише тоді, коли забезпечує блага для найслабших (принцип максиміну).

Ганна Арендт ( 1906—1975рр.) будує свою політичну філософію на базі теорії дії Аристотеля. З-поміж трьох основних видів діяльності — роботи, відпочинку, дії — останній є справжньою ареною політичної дії. Дія і мовлення утворюють вільний від панування простір, у якому люди зав'язують стосунки, домовляються та переконують одне одного. Відповідно політична влада визначається як здатність до комунікативної дії, несумісна з насиллям. Завдяки високій цінності праці в новий час звужується поле дії. Бюрократизація, техніка і буття мас посилюють деполітизацію, що прокладає шлях тоталітарним системам влади.

Постмодернізм. Ситуація постмодерна в філософії. Філософський постмодернізм включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філософією. Тому фунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури,а не якихось первинних, до - або позалюдських реалій. Філософствувати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруваннями усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодернізму взяв на озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконструкції Ж. Дарриди:йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів. Основні принципи постмодернізму:

– антшогіцизм (антипанлогізм) – протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

– антидемаркаціонізм – протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури;

– вільний герменевтичний дискурс –відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.

Основними представниками постмодернізму кінця XX ст. вважають французьких філософів Ж. Дарриду та Ж. Дельоза, швейцарського філософа П. Слотердайка, американця Р. Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодернистів оцінюють по-різному, проте, переважно, - досить критично, але в цілому не можна не визнати, що йдеться не стільки про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше, аби - інше", скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовувати біблійну символіку творення світу). Для представників постмодернізму принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні, - з другого боку.

Розділ 3. ТЕОРЕТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

ТЕМА 10.

Філософські проблеми буття

Мета заняття – узагальнення знань про природу реального світу, виявлення основних властивостей та форм прояву реальності

Основна проблема – сутність реального світу.

Основні поняття та категорії – онтологія, буття, небуття, субстанція, матерія, атрибут, акциденція, модус, рух, простір, час.

План лекції

1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії.

2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні.

3. Категоріальні визначення буття.

Рекомендована література

1. Гурина М. Философия: Учебное пособие: Пер. с франц. – М., 1998. – Гл. 6. – С. 180-223.

2. Канке В. А. Философия. Исторический и систематический курс. Учебник для вузов. - Изд. 4-е. – М., 2002. – С. 153-167.

3. Кривуля О. М. Філософія. Світ – людина – Дух: Навчальний посібник. – К., 2002.

4. Петрушенко В. Л. Філософія: курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., Львів, 2001.

5. Причепій Є. М. Черній А. М. Філософія: Навчальний посібник. – К., 2007.

6. Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного. – К., 2001.

Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. "Чому взагалі є сутнє, а не навпаки — ніщо?" — це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сутнього. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву «онтологія» (від давньогрецького «онтос» — буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання "Яким та як є буття? ", метафізика — "Чому та що є буття? ". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебуває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епістемологія (або гносеологія)".

Проблема буття — це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча 6 тому, що для них і саме поняття буття не є предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою.

Термін «метафізика» ввів у науку Андронік Родосський, який в І ст. до н. е. при впорядкуванні кодексу праць Арістотеля, позначив рукопис, що доповнював фізику і змістовно завершував її терміном "мета та фізика" — дослівно: "те, що йде за фізикою". Термін, на перший погляд випадковий і майже механічний, виявився дуже влучним, бо його, крім того, перекладають ще і як "надфізичне", "понадфізичне". М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про "суще у самому сущому", а філософію — як тлумачення такого "останнього сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежне, про часткове та всезагальне. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, тобто крізь призму поняття буття.

Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.

Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і цільовим орієнтиром для людини. Усі названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює усі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає усьому певного кінцевого спрямування, що для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування.

Звернемося ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття органічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у світовий кругообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже зазначалося, не зводяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Що залишається від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творення світу) і не зникає без наслідків. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини людиною, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, його усвідомлення, осмислення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності.

Ці проблеми настільки важливі і фундаментальні, що деякі культурологи вважають: культуротворення починається лише після того, коли здійснюється свідоме поховання людини, тобто коли смерть усвідомлюється як явище надзвичайне, особливе, а людина при цьому не зводиться до тілесного існування. І справді, культуру неможливо створювати поза історичною зміною людських поколінь, окремих етносів і цивілізацій.

Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимто особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.

Таким чином, можна зробити висновок – значення проблеми буття для філософії проявляється в тому, що:

1. Ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності.

2. Від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики.

3. Проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей.

4. Проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та відомого регулювання людської життєдіяльності.

Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв'язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і деталізованішого окреслення та повнішого охоплення.

Ще до філософських, донаукових рівнів усвідомлення людиною довколишнього світу й самої себе формуються певні уявлення про те, що все суще походить від одного й того ж першопочатку, є видозмінами одних і тих же стихій чи сполучення одних і тих же “першоелементів”. Пошуки такого першопочатку та роздуми над тим, яким чином він співвідноситься з розмаїттям усього сущого, стали однією з найважливіших складових філософії. З перших кроків свого існування вона намагається знайти таку відповідь на окреслені питання, яка б давала можливість задовольнити одвічне людське прагнення: з’ясувати першопричини, джерела й подальшу долю світу, в якому живе людина, долю самої цієї людини (одвічне світоглядне питання, яке дало назву одній з картин Ван Гога “Звідкіля ми, хто ми, куди йдемо?”).

Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії "усе". Як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. "Усе" межує з "нічим", тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських "Вед" та у гномах (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців ("софістів"), поетів, політичних діячів загальнозначущі сентенції формулювались так: "Усе моє — зі мною", "Нічого понад міру”, "Все обдумуй заздалегідь". Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.

Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули в давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що "все утворюється з води" (або "все народжується з води"). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього" ("архе"). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже, вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття "буття": "Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є..." За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні - буття у думці). Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найпліднішою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокріт, Платон, Анаксагор, Аристотель, а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя.

Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та є нестійким) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними.

Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Арістотелем, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція.

Протилежну позицію у трактуванні буття займав Геракліт, який, до речі, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвище Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі "раntа гhеі" - "все тече". На відмінність від перших натурфілософів, які відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність саму на себе. Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція – це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особливостей.

Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропоморфних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня "іскра Божа".

Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч. - людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, «виливання» божественної енергії) та еволюції— сходження від простого (у т.ч. — простих форм сущого) до складного та вищого.

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації. Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше, співпідпорядкуванням понять "субстанція-атрибут-акциденція-модус". Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б. Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції - протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції. Під модусами — конкретні утворення: речі, явища, стани реальності. У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуалізація, розвиток.

Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок дотику між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес. Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї лінії наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, вона була певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антагонізмами (середина ХІХ ст.).

У ХІХ–ХХ ст. з’явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення ідеалістичних та матеріалістичних позицій у субстанціалізмі. З’являється некласична філософія, а з нею – і нове розуміння буття.

Один з найвідоміших філософів XX ст., представник німецького напрямку в екзистенціалізмі Мартін Хайдеггер велику частину своєї філософської творчості присвятив висвітленню саме проблеми буття. На його думку, уся європейська філософська традиція, починаючи з Парменіда, знаходилася в ситуації «забуття буття». Для подолання цієї ситуації Хайдеггер запропонував власну «фундаментальну онтологію» — «поки не осмислена істина буття, всяка онтологія позбавлена свого фундаменту... Фундаментальна онтологія намагається повернутися до тієї сутнісної основи, з якої виростає осмислення істини буття». «Фундаментальна онтологія» Мартіна Хайдеггера базується на розмежуванні сущого-повсякденного існування людини і неживих речей і буття як властивій тільки людині способу присутності у світі, що зумовлений тим обставиною, що людина закинута у світ і змушена задуматися над своєю кінцівкою (смертністю) перед особою нескінченності навколишньої його Всесвіт. У результаті цього осмислення він усвідомлює унікальність і неповторність своєї присутності у світі, що він є. Про авторське розуміння проблеми буття ви зможете довідатися з уривків декількох найбільших роботі Хайдеггера з онтологічної проблематики, головні з який — монографія «Буття і час» і «Лист про гуманізм». Сьогодні онтологію Хайдеггера можна вважати найповнішою та найдокладніше розробленою.

Інший варіант філософської онтології розробив у ХХ ст. німецький філософ М. Гартман. Він назвав своє вчення “критичною онтологією” і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. Гартман доводив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межи, а воно не зазначає ніяких змін.

Ще більшу екзістенціально-гуманістичну наповненість одержує висвітлення проблеми буття в постмодерністській філософії останньої чверті XX ст. Вона представляє світ як нескінченно мінливий, а людини в ньому — як «номадичну сингулярність», «неприкаяну одиничність», чиє життя складається з нескінченної кількості «подій» — миттєвих зовнішніх і внутрішніх змін, покликаних просто обіграти (подібно будь-якої дитячої грі) неповторність існування цієї одиничності у світі. Таким чином, єдиною реальністю залишається буття не світу в цілому, а кожного окремо узятої людини. Дуже показові міркування з цього приводу Жана Люка Нансі (нар. 1940) — французького філософа, професора ряду провідних західних університетів і філософських установ.

Оригінальний сучасний погляд на функціонування світу як цілого, тобто його буття, пропонує синергетика. У вузькому розумінн це —теорія самоорганізації складних систем, що складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.). Синергетика пояснює, яким чином взаємодії таких підсистем проводять до виникнення просторових, часових чи просторово-часових структур у макроскопічному масштабі. А в широкому — по суті справи принципово відмінна від класичної картина світу. Для нас вона цікава насамперед тим, що створено на основі узагаль