Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Мета заняття – розкрити особливості розвитку філософської думки в Україні в контексті становлення світової культури.Содержание книги
Поиск на нашем сайте
Основна проблема – філософська думка в Україні як відображення історичної реальності. Основні поняття та категорії – українське Відродження, українське Просвітництво, філософія серця,філософія щастя, антропологічний принцип.
План лекції 1. Загальні особливості української філософії. 2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі. Поява професійної філософії в Україні. 3. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. Філософська діяльність Г. Сковороди. 4. Особливості розвитку української філософії ХІХ – ХХ ст.ст. 5. Тенденції розвитку філософії в сучасній Україні. Рекомендована література 1. Бичко А. К. Леся Українка. Світоглядно-філософський погляд. – К., 2000. 2. Вернадский В. Размышление натуралиста. – М., 1977. 3. Горський В. Історія української філософії. – К., 2004. 4. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1986. 5. Іваньо І. В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. – К., 1983. 6. Історія філософії: Підручник / За ред. В. І. Ярошовця. – К., 2002. 7. История философии. Учебник /За общ. ред. Н. И. Горлача, В. Г. Кремень, В. К. Рыбалко. – Харьков, 2002. 8. Огороднюк І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. – К., 2000. 9. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів, 1985. 10. Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 2000. 11. Філософія: Навчальний посібник / За ред. В. Л. Петрушенко. – К.-Львів, 2006. 12. Хвильовий М. Твори: У 2-х томах. – К., 1992. 13. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. – К., 1991. 14. Шевченко Т. Г. І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє // Кобзар. – К., 1972. 15. Юркевич П. Д. Философские произведения. – М., 1990. Загальні особливості української філософії. Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, точніше – процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномена, як українська філософія. Один із перших дослідників української філософії, колишній ректор Вільного українського університету у Празі Д. Чижевський казав, що українській філософії ще тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано. Він вважав, що підставами для такої оцінки реального стану української філософської думки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г. Сковороди, деякі ідеї О. Потебні та В. Вернадського), в цілому із цим твердженням не можна не погодитись. Але, з іншого боку, не можна не звернути увагу й на те, що в цивілізованій історії України не існує таких періодів, на яких би не була присутня філософія чи філософська думка. Тобто, в цілому філософія супроводжує усю цивілізовану історію України. Звідси можна зробити виправданий висновок про те, що українська філософія – це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців. У наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування цілого ряду основних особливостей українського національного характеру. Емоційність та чутливість в позитивному виявленні постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони приводять до певного нехтування докладних раціональних обґрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування розлогих та деталізованих програм дії. Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її проявах, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму; останній момент Д. Чижевський характеризує як "схильність більше здаватися, ніж бути насправді". Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування. Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялася у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно – у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об'єднувати сили для вирішення складних проблем. Українська релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. Але ця релігійність також залишається певною мірою пов'язаною із декоративізмом, вона в основному теоретично не заглиблена, теологічне не деталізована. Ставлення до землі та природи із любов'ю також далеке не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін. Слід сказати, що реальність явища національного характеру визнається далеко не всіма культурологами та соціологами: дехто вважає, що можна знайти факти наявності більших відмінностей між окремими людьми в межах того ж самого народу (чи етносу), ніж між представниками різних етносів. Проте навряд чи варто відкидати (не брати до уваги) провідні тенденції у типах поведінки, уподобаннях, звичаях та ціннісних орієнтирах представників різних націй, народів, етносів, культур. Просто слід враховувати, що це є саме провідні тенденції, а не реальні властивості, що обов'язково повинні бути притаманними кожному окремому представникові даного народу. Таким чином, окреслена своєрідність української філософії приводить до того, що замість терміну "українська філософія" досить часто вживається термін "українська філософська думка" - саме тому, що вона часто поставала органічною складовою ширшого культурно-історичного процесу. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі. Поява професійної філософії в Україні. Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії (Стародавня Греція входила до складу Римської імперії з 146 р. до н. е. під назвою "провінція Ахайя"). На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжною премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі. Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис - "Повість минулих літ": тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої (та, навіть, — світової!) історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром. Авторство “Слова про Закон і Благодать” – належить, видатному мислителю і публіцисту вітчизняного середньовіччя Іларіону. Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської. “Слово” було виголошено митрополитом перед князем Ярославом Мудрим і його оточенням у Софійському соборі. На думку Іларіона, Старий Заповіт – це закон тільки для одного народу – іудеїв. Новий Заповіт – це благодать для всіх народів, які прийняли християнство. “Слово про Закон і Благодать” – високопатріотичний пам’ятник, що прославляє рідну землю, яка славилась і до прийняття християнства, а прийняття його Руссю як державної релігії – це добровільний акт. Клим Смолятич — другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим — продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором "Послання пресвитеру Фомі", у якому чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Проте найважливішим у справі застосування філософії постає необхідність доходити повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у “стяжанні мудрості”. Оригінальним документом ХІ ст. стало “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Володимир Мономах наполегливо закликає князів закінчити княжі роздори і зберегти єдність Русі в умовах феодальної роздробленості. Жити в мирі, не проливати крові, піднятися вище особистих інтересів – такий лейтмотив повчання Володимира Мономаха. Наприкінці XIV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація. Унаслідок того Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше – до об'єднаної польсько-литовської держави Речі Посполитої. І хоча спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова використовувалася вільно, українська шляхта мала широкі права, втручання у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, населення та територія України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, була втрачена можливість цілеспрямованого аутентичного духовного розвитку. Ще за часів Київської Русі мали місце відрядження здібної молоді на навчання до Візантії, що сприяло ознайомленню з античною філософією, духовними пошуками християнства. У ХІV-ХV ст. в Україні набули поширення домашні школи, в яких діти заможних громадян отримували ґрунтовні на той час знання. Тоді охоче вивчали латинську мову: вона відкривала доступ до |навчальних закладів Європи, мережа яких стрімко зростала, починаючи від XI ст. У європейських університетах велику увагу приділяли вивченню філософії. Вихідці з України з'явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме так іменували Україну в середньовічній Європі). Повертаючись на Батьківщину, українці – вихованці європейських університетів, – приносили на рідну землю не лише знання (що було важливо й само по собі), а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою, - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження. Так у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468 року його ім'я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Уже в 1470 р. він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції. Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а у 1481-1482 рр. його обрано ректором цього університету. У 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року", яка була опублікована у Римі того ж року. Це своєрідний астрологічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти "небесних домах". На той час подібні астрономічні календарі користувалися великою популярністю серед італійської знаті. Юрій Дрогобич сподівався знайти багатого замовника і отримати гроші, що були необхідні для продовження навчання. Закінчивши один університет і отримавши ступінь доктора філософії в іншому, вчений продовжував навчання — відвідував медичні студії. З багатьох його робіт найвідомішою є друкована праця "Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету". У науковій праці з точністю до години передбачено затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; дається перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця протягом року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а також Москви і Вільно. Зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ Священної Римської імперії: тут йдеться і про політичні події, про становище вір і сект. Складено також метеорологічний прогноз і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різнобічні знання автора. Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі. Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші. Павло Процелер з особливою гордістю підкреслював своє слов'янське походження, навіть взяв собі псевдонім — Русин. Займався він також і видавничою справою; здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі друкарні Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов'янською мовою. Серед них був часословець для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Це його безпосередній внесок у розвиток освіти в Україні. В 1509 р. були видані "Пісні Павла Русина з Кросно". Це найцікавіша літературна пам'ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви. До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово І та ІІ", видане у Кракові в 1543 р., "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Промова на похоронах Сигізмунда І". Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри, хоча сам був католиком. Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. Першим вищим навчальним закладом Східної Європи була Києво-Могилянська колегія (братство дало згоду вважати Могилу за її фундатора), яка згодом перетворилася на академію. У 1633 р. П. Могила став київським митрополитом, таким чином опинившись біля керма всього культурно-релігійного процесу в Україні. У колегії зберігались національні традиції української школи, але навчання здійснювалось латинською мовою, знання якої вважали за ознаку освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики, філософії, математики, астрономії та музики, як це було в єзуїтських колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років, іспити проводилися тричі на рік. Існувала система восьми класів – нижчі, середні й вищі. У 1701 р. Києво-Могилянська колегія здобуває статус академії. З часом програма навчання модернізується, до неї вводяться нові предмети. У стінах академії народилося багато кантів, псалмів, дум народною мовою, які переспівувалися в народі — українська мова набувала свого розвитку. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їх поширенню поза межами України. Згодом, у XVIII ст. в академії стали викладати французьку та німецьку мови, а на курсах богослов'я — давньоєврейську. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, завдяки чому у Києві народилася ціла мистецька школа. Особливе місце відводилося вивченню філософії. Як правило, цей предмет викладали професори, що закінчили студії в європейських університетах. Свого часу ці курси трактувалися як схоластичні, однак дослідження стану викладання філософії у Києво-Могилянській академії, проведені останнім часом, видання перекладів цих курсів українською мовою свідчать про високий рівень викладання цього предмета. Тут вивчалися не тільки богословські курси томізму, а й твори Аристотеля, Платона, інших античних вчених, твори таких світичів епохи Відродження, як Еразм Роттердамський, згодом філософські трактати Декарта, Спінози, система Коперника і Галілея. А вихованець академії Григорій Сковорода зробив великий внесок у розвиток прогресивної гуманістичної філософської думки XVIII ст. Велике значення для навчального процесу мала бібліотека академії, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Амстердама, Кракова, Відня та інших книговидавничих центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили власні друки. Величезну увагу книгозбірні академії приділяв Петро Могила, він придбав для неї твори античних авторів, просвітителів-гуманістів середньовіччя. Свою власну бібліотеку П. Могила також заповів академії. Книгозбірня академії у XVIII ст. вважалася однією з найкращих у Європі. Однак до нашого часу вона не збереглася — пожежі 1780 і 1811 рр. знищили понад 10 тис. томів книг, тоді ж загинули унікальні джерела до історії України. Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі, вчені, письменники, композитори, художники. Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Могутній вплив мали на піднесення рівня культури у Московщині й українські книжки. Творчі і наукові зв'язки з Києво-Могилянською академією у різний час підтримували такі країни, як Угорщина, Молдавія, Болгарія, Сербія. Філософська діяльність Г. Сковороди. Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець академії Григорій Савич Сковорода (1722—1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій» (1787). Він був одним з найвидатніших українських педагогів, філософів і письменників. Він народився у сім’ї достатньо заможного вільного козака на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав ряд країн Європи. У 1751 р. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. А тому він змушений був у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу. Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, в яких проповідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Людина, на його погляд, є головним ключем до розв'язання найважливіших загадок життя, а самопізнання — основним засобом досягнення цієї мети. Згідно з його поглядом, людина — це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив на чолі свого вчення девіз Сократа: «Пізнай самого себе». Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди («Діалог, или разглагол о древнем мире»; «Наркісс. Разговор о том: узнай себе»; «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни» тощо), так і літературні твори («Байки Харківські», «Вбогий жайворонок», або «Сад божественних пісень»). «Світ ловив мене, та не впіймав» — такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надмогильнику. У цих словах життєве кредо, здійснити яке тоді було так само важко, як і нині. Університетська філософія в Україні ХІХ ст. Філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах. У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. Її територія була поділена на окремі частини: до 80% її входило до складу Російської імперії, а Галичина, Закарпаття, Північна Буковина були включені до Австрійської імперії Габсбургів. Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі – інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних самоідентифікацій. В цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слобожанщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття. У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення із новими віяннями західноєвропейської філософії. На початку XIX ст. українська громадськість починає знайомитися із ідеями та концепціями німецької класичної філософії; існує припущення, що, можливо, Г. Сковорода слухав лекції І. Канта. У 1803 р. в Миколаєві виходить перший переклад праці І. Канта "Пролегомени до всякої майбутньої метафізики" (рос. мовою), у 1833 р. в Одесі видається переклад твору Ф. Шеллінга "Вступ до умоглядної фізики". Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, українська філософська думка не могла розвиватись та поширюватись вільно і самовладне, тому значною мірою саме через це, а частково – внаслідок окреслених вище інтелектуальних традицій, філософська думка в Україні XIX ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів. У ХVІІІ-ХІХ ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше – і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок у обґрунтування та поширення ідей просвітництва. Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Ковельський (1728 -1794) у праці "Філософські пропозиції", зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії – етику, право, політику. Вважав, що завдання філософії полягає в дослідженні причинно-наслідкових зв'язків між предметами та явищами дійсності. Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому університетах (1787-1821). У своїй головній праці ("Логічні настанови") автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може сподіватися? П. Лодій особливо підкреслював високе соціальне призначення філософії. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм і деспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами. Українські просвітники С. Десницький (1740-1789) та В. Капніст (1758-1823) прагнули осмислювати соціальні процеси; зокрема, В. Капніст шукав засоби для розв'язання суспільних суперечностей. Оптимальний шлях до оздоровлення суспільства вбачав у розквіті національної самосвідомості. У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новій рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1805 р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад (1758-1834), учень І.-Г. Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806 р. по 1816 р. Й. Шад був прихильником філософії І. Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково ідеї І.-Г. Фіхте та Ф. Шеллінга. Зокрема, Й. Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. Особливу увагу приділяв пізнанню протилежностей, котрі внутрішньо притаманні кожній речі. Світ у його розумінні становить собою велетенське поле взаємодії позитивних і негативних сил. Наполягав на потребі еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів. Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Рішельєвському ліцеї в Одесі. В праці "Досвід простого викладу системи Шеллінга" розглянув основні стадії розвитку свідомості, що відповідали головним етапам у формуванні людських потреб, громадського виробництва, вдосконалення науки, мистецтва і загалом духовного життя. У 1834 р. був відкритий Київський університет Св. Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т. Г. Шевченка та М. В. Гоголя, Михайло Максимович (1804-1873) певний час захоплювався ідеями Ф. Шеллінга, що надихало його на уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Він немало зробив для збирання та збереження народної української творчості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г. Гегеля. Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці "Про дорікання, що робляться філософи в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення сутності філософії. За оцінкою деяких філософів, чотиритомна праця О. Новицького "Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень", в якій викладено його філософські ідеї, була найвищим філософським досягненням того часу. Памфил Юркевич (1826-1874) справив особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. – у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа були надруковані 12 його праць, серед них: "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого", "З наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії". За оцінкою багатьох дослідників, П. Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу. Філософські позиції та погляди П. Юркевича: вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії; високо оцінював і філософію Гегеля, не приймаючи проте його діалектики; критикував як однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного; поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність; розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини: як осередок морального життя людини. У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію "корде центризму" (від латинського "соrdе " - серце), започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок Л. Юркевича часто визначають як "філософію серця”. Коли йдеться про українську літературу, одним з перших постає ім'я Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852). Незважаючи на те, що Гоголя зараз подають у рубриці "зарубіжна література", аж ніяк не можна забувати того, що про Україну, її життєві типи, її природний та побутовий колорит як уся Росія, так і Європа (а, може, і весь світ) довідалися саме завдяки знайомству із творами М. Гоголя. Мало хто знає, що окрім письменництва Гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у Петербурзькому університеті, а також постав відомим через свої оригінальні світоглядні ідеї, які, до речі, викликали певну громадську полеміку. Світоглядні ідеї М. Гоголь виклав у працях "Вибрані місця із листування із друзями" та "Арабески". Ці праці, як і літературні твори Гоголя, свідчать про його оригінальну світоглядну позицію і, навіть про його своєрідну філософську позицію, яку можна назвати "філософією непомітного зла". Незначні, нескінченно малі відхилення від добра постають у підсумку великим злом. У знаменитій поемі "Мертві душі" М. Гоголь і зображує таких – мертвих за життя – персонажів. Лише наївний читач думає, що мертві душі – це душі тих померлих селян, які купує Чичиков; жахливіше інше: всі живі персони вже давно мертві, а Чичиков, що їх черговий раз спокушає, постає уособленням диявола. І сьогодні вражає моторошне пророцтво М. Гоголя щодо долі Росії: в знаменитому епізоді із "російською трійкою" він зображує, як Чичиков-диявол спрямовує її біг у безвість. Як відомо, своє особисте призначення М. Гоголь вбачав у здатності "наводити мікроскоп" на непомітне зло та робити його помітним. Але врешті, внаслідок душевних перенапружень, він почав сумніватися у тому, кому він, власне, служить, якщо бачить зло там, де його ніхто не помічає. Цей внутрішній розлад привів Гоголя до захворювання та смерті. Величною постаттю увійшов в українську літературу й культуру, котра відчутно вплинула на український світогляд, є Тарас Григорович Шевченко (1814-1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам'яток національної історії. Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах. Серед світоглядних ідей Тараса Шевченка слід виділити такі: 1. Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною. 2. Ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії. 3. Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізнення того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості. 4. Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною. 5. У творах Шевченка досить виразно проведено думку про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти. 6. Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси. Унікальною постаттю у вітчизняній культурі є Іван Якович Франко (1856-1916). Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії. Докторську дисертацію "Варлаам і Йоасаф, старо-християнський духовний роман і його літературна історія" (1896) було виконано у Віденському університеті під керівництвом вченого світової слави, хорвата Ватрослава Ягича (1838-1923) – засновника славістики як науки, завідувача кафедри славістики Віденського університету. Науковий ступінь доктора філософії був присуджений І. Франкові сенатом Віденського університету на початку липня 1893 р. Знання, набуті ним під час роботи над дисертацією, співробітництво з провідними вченими Відня поглибили зацікавлення вченого філософською проблематикою і спонукали його до формування власних філософсько-світоглядних ідей. І. Франко ще на зорі комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, "програма державного соціалізму", при всіх можливих її варіантах, "аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би стати великим гальмом розвою або джерелом нових революцій ". Леся Українка (1871-1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М. Драгоманова, донька письменниці О. Пчілки, вона товаришувала з І. Франком, М. Павликом, М. Лисенком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд, який загалом можна визначити як позитивістський. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них - і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнилась у довірі до науки, людського розуму, у раціональному осмисленні дійсності: перш за все – соціальної. Світогл
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-07; просмотров: 161; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.255.247 (0.015 с.) |