Структурні частини культури. Культура, антикультура, контркультура.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури (типологія культури). Структурні частини культури в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі виділяють світову і національну культури.

Світова культура— це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

В умовах наростаючої економічної інтеграції все інтенсивніше стає обмін матеріальними і духовними цінностями між народами і націями. Академік Д. С. Лихачов писав: «Я переконаний, що в майбутньому нас чекає відсутність національних кордонів, нас чекає народження єдиної культури людства, оскільки вона повинна бути доступна всім, і розуміти її зможуть тільки люди, не ворожі один одному».

А деякі вчені говорять про психологічну несумісність народів, а також культур, про неможливість діалогу між ними. («Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм ніколи не зійтися».) Навпроти, у сучасній, досить непростій міжнародній обстановці діалог між культурами різних країн — це необхідність розвитку світової культури. Перш за все світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. У наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання поступово набуває й українська культура.

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані. До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Це і знаряддя праці, житла, предмети повсякденного побуту, засоби транспорту і зв'язку тощо. Духовна культура охоплює сферу свідомості, духовного виробництва (пізнання, моральність, виховання й освіта, включаючи право, філософію, етику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію).

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які належать і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вертикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

По впливі на людей культуру поділяють на прогресивну (відлат. ргоgressus — рух уперед) і реакційну. Якщо прогресивна культура духовно збагачує особистість, сприятливо впливає на суспільство, то реакційна культура духовно збіднює і спотворює особистість, створює в суспільстві нездорову атмосферу недовіри і ворожнечі, а саме суспільство прирікає на застій. Прикладів тому в історії чимало. Висока культура європейських народів стала однією з найважливіших умов їх поступального економічного і соціально-політичного розвитку. Навпроти, нелюдська, звірина «культура» фашизму, нав'язана народам Німеччини, Італії і Японії, привела ці країни до національної катастрофи, а народи Європи й Азії — до небаченого руйнування матеріальних і духовних цінностей, загибелі десятків мільйонів людей.

Деякі вчені в структуру культури включають субстанціональні і функціональні елементи, що характеризують сутність культури.Так,згаданий американський вчений Л. Вайт у структурі культури виділяє три підсистеми:

§ технологічну, до якої належать знаряддя праці і техніка їх використання (знаряддя праці, сировина, технологія виробництва, засоби нападу і захисту);

§ соціальну, яка включає стосунки між людьми і відповідні типи поведінки (економічна, політична, моральна, військова і професійна культури);

§ ідеологічну, до якої входять знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції, релігія. Визначальною, на думку вченого, є технологічна система, оскільки від неї залежить вся життєдіяльність людей.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі культури: субстанціональний і функціональний. Субстанціональний блок включає цінності культури, тобто речі і твори,щоопредмечують культуру даної епохи, а також норми культури і вимоги, які пред'являються до кожного члена суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілкування людей (етикет). Лише неухильне виконання названих норм і вимог дає право людині претендувати на звання культурної. Субстанціональний блок складає основу культури. До функціонального блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці засоби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважалися головними.

Коли культура втрачає гуманістичний характер і фактично перетворюється на антикультуру. Термін „антикультура” включає такі суспільні явища, процеси, ідеї та відносини, які суперечать відшліфованим суспільно-історичною практикою принципам гуманізму і людяності. Визначити те чи інше суспільне явище як антикультуру досить легко і водночас надзвичайно важко. Наприклад, наркоманії, алкоголізму, пияцтву, злодійству та брехливості всі народи дають однозначно негативну оцінку, тобто класифікують як анти цінність, анти культуру. Як антикультуру людство позначає сталінській геноцид проти „малих” народів і „ворогів народу”, фашистську політику і практику Гітлера, різні форми расизму.

Відокремити культуру від анти культури часом буває надзвичайно важко. Істина відкривається людству не відразу, не водночас і не повністю. Розуміння багатьох речей може не відповідати їхньому дійсному значенню. Багатьом історичним явищам згодом дають іншу, навіть протилежну оцінку. Усе це зумовлює необхідність виваженого підходу до дійсності.

Культурологічна література оперує ще одним терміном для позначення явищ та процесів, що не підпадають під однозначне визначення культури. Це – контркультура, некласична культура. Прибічники контркультури заперечують методи класової боротьби, не визнають дисципліни, систематичної просвітительської роботи в масах. Найбільш ефективним засобом подолання культурного протистояння вони вважають безпосередню дію, що поєднується з шокуючим публіку порушенням громадських норм, правил поведінки, пристойності взагалі: „Вся влада уяві!”, „Рай – негайно!”, „Будьте реалістами – вимагайте неможливого!” – такі гасла відігравали в контркультурі роль свого роду психологічного стимулу, що вказував на зв’язок історичної творчості і уяви з естетичними критеріями прекрасного.

Пропагуючи антропологічну теорію емансипації індивіда, теоретики некласичної культури мріяли про нову гармонійну культуру, що подолає технократію, сцієнтизм, споживацтво і прагматизм, що врешті-решт відповідатиме природі і сутності людини.

Мистецтво і майбутнє людства. Конденсаціячуттєвих образів, емоційних станів, їх передання від одного покоління до іншого відбувається за допомогою мистецтва. Мистецтво як духовна сфера суспільства містить у собі:

1) сукупність художніх суб'єктів (індивідів, спільнот, інститутів, організацій), їхньої художньої свідомості, навичок і прийомів художньої діяльності;

2) художню діяльність і відносини між художниками;

3) художні блага (цінності — живописні, музичні і т.п.).

Як художню свідомість мистецтво розглядається безвідносно до своїх суб'єктів як сукупність художніх благ, способів їх сприйняття, методів художньої діяльності. Таким чином, мистецтво є і духовною сферою, і інститутом, і суспільною свідомістю. У силу цього воно робить своєрідний безпосередній і опосередкований вплив на суспільне буття:

• представляє естетичне ставлення людини до природного і суспільного буття, що існує у свідомості художників у формі естетичного ідеалу;

• відтворює природне і суспільне буття у формі художніх образів, що є єдністю типового в індивідуальному, естетичного ідеалу в конкретному. Таким, наприклад, є образ Чичикова з «Мертвих душ» Гоголя;

• у художніх образах художники відтворюють свій естетичний ідеал, інтереси і потреби, тому художній образ є не відтворення природного і суспільного буття, а його художнє перетворення;

• є результатом духовної діяльності художньої інтелігенції (живописців, музикантів, архітекторів і т.п.), що володіє до цьому природними і придбаними задатками і здібностями;

• вплив на суспільне буття мистецтво робить створенням як художніх творів, що виховують естетичний смак людей, так і художніх образів майбутнього природного і суспільного буття.

Атмосфера спілкування з мистецтвом передбачає самітність і інтимність, таємницю переживань, радостей і тривог. При всій публічності того, що відбувається в театрі, при повному аншлагу кожний із присутніх на спектаклі залишається наодинці із самим собою і мистецтвом. Чи треба говорити про особливий, граничний випадок таїнства самоти з книгою, коли читання стає самосповідальним актом, глибоким зануренням у себе. Звичайно ж, цей дарунок самозанурення даний не кожному читачу, глядачу. Для одних (їхня більшість) мистецтв — широке розкрите вікно у світ, для інших — це розумом незбагненний шлях до себе, «дорога до храму», що відкривається в тобі.

І ті й інші відповідно до своїх устремлінь знаходять духовну свободу. Це їх поєднує, як і можливість такого знаходження тільки через усамітнення з мистецтвом, у якому приховано від усіх розігрується уява і драма переживань.

У ньому дорослі продовжують дитячі ігри, мимоволі імпровізують життєві обставини. Там цінності володіння змінюються цінностями уявлення, грою уяви.

Здавалося б, що заважає грою уяви і фантазії в реальному житті підмінити мистецтво з усіма його дарунками? Цього не відбувається через відсутність чуттєво-виразної, споглядальної форми, тобто підстави, першопричини будь-який естетичної цінності, включаючи художню. Художня форма є цілісне і ємне мовне утворення, що народжує гру змістів (часом досить парадоксальну): «пишное природы увяданье» (Пушкін), «живий труп» (Толстой), «жар холодних чисел» (Блок), «мама, ваш син прекрасно хворий» (Маяковський). У поетиці це називається «оксюморон», що в перекладі з грецького, буквально — «гостра дурість».

У Б. Брехта в п'єсі «Людина є людина» живої Галі Гай виголошує прощальну промову над труною мертвого Галі Гаю: людина поховала саму себе, поховала все людське в собі, усе те, що могло перешкодити їй стати солдатом-убивцею. В іншій п'єсі, зло насміхаючись над трагікомічністю і безглуздістю мобілізації, коли війна вже програна, Брехт показує, як мертвий солдат раптом, надягши каску, у супроводі повій і духівництва відправляється на фронт.

Що це як не формою викликані почуття, відчуття, часто неясні, важко вловимі чи заново відроджені, перетворені думки й уявлення, начебто вперше пізнавані, хоча давно і добре знайомі.

Фактично ту ж роль грає фактор випадковості у мистецтві. Художник має намір створити ілюзію випадкових обставин і доль, несподіваних сюжетних поворотів, конфліктів, розв'язок. Унаслідок цього художнє сприйняття знаходить повноту відчувань і переживань. Кант писав: «Доцільність у творі витонченого мистецтва хоча і навмисна, проте не повинна здаватися навмисної, тобто на образотворчі мистецтва треба дивитися як на природу, хоча й усвідомлять, що воно мистецтво». Письменник на цей рахунок висловлюється по-своєму: «Щоб у книзі можна було б жити — вона, як гарний будинок, повинна бути дещо неприбраною». Гранично узагальнено і коротко сказав кінорежисер С. Герасимов: «Необов'язкове — повітря мистецтва». Почасти це той же різновид «завіси» — «ненавмисність», неприбраність», «необов'язковість».

«Мистецтво нам дано, щоб не умерти від істини», — є в цій фразі Ніцше раціональне зерно. Художник не претендує на істину, по-своєму інтерпретуючи її, обіграючи, іронізуючи, він не несе за це ніякої відповідальності. У своїх відносинах до неї він зовсім вільний.

Безвідносно до власне естетичної значимості, було б помилково недооцінювати змістовні аспекти мистецтва. Тим більше, що через свою поліфункціональність, воно у відомій мері являє цінність комунікативну, пізнавальну, морально-виховну й ін. А це насамперед змістовна сторона мистецтва. Не випадково тому з метою поширення політичних, моральних, релігійних ідей так часто звертаються до мистецтва.

Цікаво, під таким кутом зору звернутися до ікони і розглянути на її прикладі ситуацію зближення естетичних і релігійних цінностей при явної різнонаправленості їхніх функціональних властивостей.

Іконографічне зображення — біфункціональне, у ньому органічно співіснує культове і художнє. Але в іконі очолює релігійний зміст. Естетичне безумовно є присутнім, але не воно визначає значимість ікони. На цьому наполягають практично всі богослови. Теза «іконою не любуються, їй моляться» є магістральним у відношенні всього культового мистецтва — і архітектурного, і скульптурного, і мальовничого, і музичного. Отець Павло (Флоренський), автор знаменитої роботи «Іконостас», категорично затверджує: «Глибоко хибний той сучасний напрямок, за яким в іконописі підлягає бачити древнє мистецтво...»

Культовий здобуток не завжди може бути художньо цінним. Одні ікони — витвори Рубльова і Дионісія, інші — товар богомаза, простого ремісника. Як у народному прислів’ї: «зіпсував Божу Матір, бороду причепимо, буде Микола Угодник, не пропадати ж добру». І добро не пропадає.

У наші дні гостро дискутується питання про статус історичних культурних пам'ятників, релігійно-церковної атрибутики. З однієї сторони церква, з іншого боку — світські інститути (образотворчі музеї) з однаковою ретельністю пред'являють свої майнові права на культові цінності. Примітний, зокрема, в останні роки непримиренний спір між Третяковкою і Патріархією про долю знаменитої ікони Владимирської Божої Матері.

Історично склалося так, що вона стала надбанням музею, однак православні ієрархи наполягають на переведення її в лоно церкви. Мистецтвознавці обґрунтовують свою безкомпромісну позицію, посилаючись на художньо-естетичні якості іконописних створінь. Служителі церкви, навпроти, акцентують культові, ритуальні функції ікон. Культура ними класифікується як щось вторинне стосовно релігійних пам'яток. Вітчизняні богослови підкреслюють, що культура є наслідком релігії. «Культура, — писав П. Флоренський, — бічні пагони культу».

Такий підхід до розглянутого питання не має нічого спільного з реальною практикою спілкування широких людських мас із найбільшими цінностями споконвічно сакральної властивості. Зашореність церковного чиновництва з'ясовна лише претензіями на особливу автономність релігійної свідомості. Є в цьому чималий парадокс, коли богослови в декларованій ідеології розводять релігію і мистецтво, у той час як на практиці з метою посилення релігійно-емоційного і психологічного впливу на паству, церква не регламентує себе в залученні художньо-образотворчих засобів. А говорити про аскетизм православної церкви стосовно краси тим більше недоречно.

Звичайно, церква, як і колись, буде прагнути підкорити собі мистецтво. Але якщо це мистецтво велике, воно розсовує межі свого споконвічного служіння і стає самодостатнім.

У світі духовного є три сфери людського буття, не знаючи логіки, вільні від неї. Логіка їм просто протипоказана. Це - краса, віра і моральність. Що було на початку, у джерел культури, відкіля пішли її перші втечі? Ніхто на це одназначно не відповість. Очевидно одне — ці прародительки муз навічно лягли в основу культури.

Один приходить до своєї ікони в храм, інший іде на зустріч із нею до музею. Так нехай же вони знаходять те, що шукають там, де в силу історичних обставин знайшли свій притулок предмети їхнього поклоніння.

У практику сучасного мистецтва активно вторгаються нові форми, перероджуються колишні його риси.

Мистецтво дедалі частіше звертається до камерних форм — явище симптоматичне не тільки з художньої, але і з економічної точки зору. У театрах спостерігається виразна тенденція до дроблення, скороченню труп, появи малих сцен; віддається перевага відповідному репертуару.

Ознакою часу стала еротизація. Мистецтво знову звернулося до тіла. Таке історія мистецтва переживало неодноразово, починаючи з античності. Еротизація мистецтва XX ст. в чомусь те ж, що й ренесансні прояви, коли після середньовічних заборон приголомшений світ знову відчув смак гедонізму, у різних формах збережений у класицизмі, рококо і романтизмі. Слова Бердяєва про те, що «усе справді геніальне еротичне», має вагоме підтвердження. Правда, XX ст. в цьому відношенні часто бував далекий від художніх висот попередніх часів.

У наш час дуже поширеною стала тривога і занепокоєння з приводу кризи культури. Уперше про цьому голосно заявили Руссо, Шпенглер, Бердяєв, Ортега-і-Гассет. Дійсно, молох цивілізації, спокуса матеріальними цінностями і глобальні проблеми дедалі агресивніше дають про себе знати. Але адже саме цим і зумовлена різка переоцінка цінностей у культурі і мистецтві. Чи не свідчить це про прихід на зміну колишній — іншої, нової культури, цінності якої нами поки ще смутно усвідомлюються, часом здаються далекими. Чи не поспішні в такому випадку висновки про кризу культури?

Круті зміни в суспільному житті викликали настільки ж адекватну реакцію культури. Вона адаптується до нової епохи і, як було завжди, здатна впливати на нові цивілізаційні процеси. Й. Бродський написав: «Епоха на колесах не наздожене босого поета». Що це — вигук розпачу? А можливо, він має рацію і можна вірити поету, що написав ці рядка, і... тому поету, про кого вони написані.

Є два роди цінностей, що духовно освітляють людське життя — релігійні і естетичні. Одні даровані тим, хто сповідує віру, інші — усьому людству. Вони не висохнуть, поки живе на землі хоч одна людина.

 

ТЕМА 19.

ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ ТА МОРАЛІ

Мета заняття – розглянути роль релігії та моралі в розвитку цивілізації та культури.

Основна проблема – релігійно-моральні цінності людства.

Основні поняття та категорії – релігія, мистецтво, філософія релігії, мораль, добро, зло.

 

План лекції

1. Особливості філософських досліджень релігії. Предмет філософії релігії.

2. Феномен релігії, особливості релігійної віри.

3. Буття Бога у філософській інтерпретації.

 

Рекомендована література

1. Адорно Т. Проблемы философии морали. – М., 2000.

2. Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії. – К., 1996.

3. Джеймс У. Воля к вере / Пер. с англ. – М., 1997.

4. Кимелев Ю. А. Философия религии. Систематический очерк. – М., 1998.

5. Макинтайр А. После добродетели: Исследования теории морали. – Екатеринбург., 2000.

6. Рассел Б. Почему я не христианин. – М., 1987.

7. Шелер М. Рессентимент в структуре морали. – СПб., 1999.

Особливості філософських досліджень релігії. Предмет філософії релігії. У духовному житті людства неможливо знайти феномен, який протягом тисячоліть, а точніше, впродовж усього його земного існування відігравав би вагомішу роль, ніж релігія. Від кам'яного віку і до сьогодення, зазнаючи дивовижних метаморфоз, живе вона в нерозривному зв'язку з людським духом як надбанням світової культури.

Релігія була вирішальним мотивом та імпульсом у багатьох соціально-історичних рухах і процесах. Прийняття Азією буддизму, поширення християнства в Європі, експансія ісламу, реформація католицизму стали віхами в житті людства, які значною мірою визначили масштаби, темпи, тенденції світового розвитку.

І все ж найміцнішу опору, найповнішу сферу вияву релігія знайшла в людській особі. Видатний український мислитель В. Вернадський зазначав, що немає жодного народу, стосовно якого була б неспростовно доведена відсутність релігійних вірувань. На думку Гегеля, немає жодної людини, яка була б повністю позбавлена релігійних почуттів незалежно від форми вияву, оскільки людина внутрішньо пов'язана з релігією. Немає жодної людини, за словами Е. Фромма, яка не відчувала б потреби в релігії.

Широкомасштабність впливу релігії, абсолютність її поширення, функціонування на всіх етапах людської історії закономірно породжували й породжують питання про природу цього духовного явища, неминущу силу його впливу як на світ внутрішніх людських потреб, так і духовну культуру людства загалом.

Відповіді на ці складні й неоднозначні питання завжди прагнула і прагне дати філософія. Філософія завжди виявляла непідробну зацікавленість до релігії, проблем її природи і сутності, значення та сенсу, що постали в різноманітних філософсько-релігійних установках, теоретичних конструкціях, вченнях і теоріях, які живлять одну з найважливіших сфер філософсько-теоретичної діяльності — філософію релігії.

Впродовж багатьох століть філософія не лише вносила раціонально дискурсивний аспект у теологію, а й була єдиною інстанцією, у межах якої релігія поставала як об'єкт дослідження.

Як особливий тип філософствування у формі інтерпретативного осягнення релігії в її граничних поняттях філософія релігії чітко сформувалась у Новий час, коли стала очевидною і усвідомленою буттєва відокремленість релігії як специфічної «даності досвіду» від інших сфер духовно-практичної життєдіяльності людини, а філософія набула статусу самостійного дослідницького явища, найвищого виду пізнання. Таке дистанціювання від релігії сприяло формуванню об'єктно-пізнавального ставлення до неї, адже в змістовому відношенні філософія релігії постає лише тоді, коли релігія як об'єкт її вивчення стає проблемою, яку вона прагне розв'язати за допомогою раціо, почуттів та інтуїції.

Філософія релігії— сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сутності та сенсу.

Одним із фундаторів філософії релігії як специфічного типу філософських знань є Б. Спіноза, у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформлення. Ще наприкінці XIX ст. відомий знавець історії філософії Отто Пфлейдерер у праці «Історія філософії релігії» зазначав, що неупереджене філософське дослідження релігії вперше наявне у Спінози, що від його творчості починається перший період філософії релігії, який з огляду на критичне ставлення думки до позитивної релігії слід назвати періодом критичної філософії релігії.

Спіноза був чи не першим дослідником у світовій філософії, який наблизився до проблем аналізу природи релігії, будучи абсолютно об'єктивним, відмовившись від належності до будь-якої означеної конфесії. У «Божественно-політичному трактаті» він прагне довести, що Біблію можна тлумачити так, що з'явиться можливість поєднати її з ліберальною теологією, тобто допускає можливість її інтерпретації в контексті філософської істини. На відміну від Декарта і його ідеї про три субстанції (Бог, дух, матерія), Спіноза визнає тільки одну субстанцію — «Бога, або Природу». Індивідуальні душі й окремі фрагменти матерії для нього тільки означення; вони не речі, а вияви божественної істоти. Всім керує абсолютна логічна необхідність. У своїй «Етиці» Спіноза наголошував, що найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота душі — пізнавати Бога, найкращі ліки — любов до Бога і доходив висновку: «Мудра людина як така навряд чи взагалі коли-небудь бентежиться душею; усвідомлюючи себе, Бога і речі, вона завдяки певній вічній необхідності існує завжди і ніколи не втрачає істинної вдоволеності духу. Якщо вказаний мною шлях, що приводить до цього результату, видасться надміру важким, знайти його все-таки можна. Він і має бути важким, бо знаходять його дуже рідко. Хіба ж могли б усі люди гребувати спасінням, якби воно було так близько під руками і досягалося без великих зусиль? Але все прекрасне таке ж важке, як і рідкісне».

І все ж особлива роль у розвитку філософії релігії належить Юму, Канту і Гегелю, творчість яких істотно вплинула на зміст і напрями сучасних філософських теорій релігії. У них філософія релігії досягає повноліття й посідає належне місце серед основних частин філософії. Найбільше це стосується лекцій з філософії релігії Гегеля. Вони містять грандіозну для свого часу спробу осмислити історію релігійних вірувань від так званих природних релігій (в яких ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, зокрема християнства, яке Гегель називає абсолютною і нескінченною релігією, яка вже не може бути перевершеною, де нарешті відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості.

Гегель раціоналізував віру в Бога. Полемізуючи зі Шлейєрмахером, який обмежував релігію сферою почуттів, він, не відкидаючи необхідності релігійних переживань, вказував на їхню недостатність для повноти віри. Будь-яке почуття суб'єктивне, індивідуальне, а Бог мусить бути пізнаним у його загальності. Релігія, на думку Гегеля, індивідуальна лише тією мірою, якою індивід належить якомусь цілому — сім'ї, нації, державі. Що б не уявляв індивід про свою самостійність, він не може вийти за чітко означені межі. Кожний індивід, оскільки він пов'язаний із духом свого народу, переймає з народженням віру батьків, і вона є для нього святинею й авторитетом.

Водночас від індивіда вимагається активне ставлення до віри, релігія — не просто теорія, її практична конкретність — культ. У культі, як зазначає Гегель, Бог знаходиться по один бік, а «Я» — по інший, і його призначення полягає в тому, щоб «Я» злився з Богом у самому собі, знав би себе в Богові як у своїй істині й Бога в собі. Це і є «конкретна єдність». Гегель звертає увагу й на іншу єдність — єдність релігії та держави. У нього вони —єдине ціле: «тотожні в собі й для себе». Держава мусить спиратися на релігію, оскільки тільки в ній надійність способу думання і готовність виконувати свій обов'язок перед державою стають абсолютними. За будь-якого іншого способу думання люди легко відмов ллються від своїх обов'язків, знаходячи для цього різноманітні приводи, винятки, аргументи. Це свідчить, що релігійний культ, тобто ритуальні дії, що регламентують життя народу, закладають основи державної дисципліни.

Для Гегеля релігія — сфера свідомості, в якій розкрито всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності глибинної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сферою вічної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував філософ, думка як така, конкретну думка або, точніше, те, що вона є дух. Як дух людина творить науку в усій її різноманітності, мистецтво, інтереси політичного життя, стосунки, пов'язані зі свободою, тощо. Та всі ці різноманітні форми і всі складні переплетіння людських стосунків, дій, насолод, усе те, що людина цінує і вшановує, в чому вона вбачає своє щастя, славу і гордість — все це, на думку Гегеля, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець всього. Він є тим осередком, який у все вносить життя, одухотворяє та одушевляє всі формоутворення життя, зберігає їхнє існування. У релігії людина ставить себе у певні стосунки щодо цього осередку, які поглинають усі інші її зв'язки. Завдяки цьому вона підноситься на вищий рівень свідомості, у сферу, вільну від будь-якого співвідношення з іншим, є повністю самодостатньою, безумовною, вільною й є кінцева мета самої себе. Тому релігія як занурення в цю кінцеву мету абсолютно вільна і є самоціллю, оскільки до цієї кінцевої мети повертаються всі інші цілі. А те, що раніше мало значення, зникає в ній, знаходячи там своє завершення.

Завдання філософії, на думку Гегеля, і полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Філософії належить показати необхідність релігії в собі і для себе, зрозуміти, що дух рухається через усі інші способи свого воління, уявлення і відчуття до цього абсолютного способу. Таким чином, з позицій Гегеля, філософія утверджує долю духу в її загальності, а не підносить на цю висоту суб'єкт у його індивідуальності. За Гегелем, предметом філософії, як і релігії, є вічна істина в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояснення Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси емпіричного наявного буття і життя, а є пізнанням того, що вічне, що є Бог і що пов'язане з його природою. Власне, цим Гегель і визначив основні контури змісту філософії релігії: природа і сутність Бога й релігії.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії виокремлюються два чітко окреслених напрями, варіанти її існування й розвитку: філософське дослідження релігії та філософська теологія. Звідси й беруть початок дві основні сучасні форми філософії релігії: філософське релігієзнавство і філософська теологія.

Філософське релігієзнавство основну увагу звертає на релігійне ставлення людини до дійсності, передусім до Божої реальності, а філософська теологія апелює до конструктивного осмислення основного об'єкта релігії — реальності Бога. Незважаючи на деяку специфічність акцентів, їх не слід характеризувати тільки як філософування про релігію чи як філософування про Бога. Обидві форми взаємопов'язані: філософське дослідження релігії не може не стосуватися об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога.

Попри відсутність одностайності в розумінні природи і функцій філософії релігії, вона має об'єктивно визначену предметну сферу, до якої належать проблеми ірраціонально-чуттєвих витоків релігійної віри, що розкривають сутність релігії, проблеми людини і Бога, вічний час, «ніщо» і абсолют, проблема богопізнання, докази буття Бога, існування священного тощо. Отже, проблемне поле філософії релігії насамперед становлять онтологічні питання, що дають змогу виявити онтологічний статус реалій і явищ релігії, осягнути її буттєві форми.

Однією з головних рис філософії релігії є її людиномірність, оскільки суттєвим у системі релігійного світовідчуття, світорозуміння і світоусвідомлення, у релігійному комплексі загалом є відношення «людина — надприродне». Звідси й роль і місце праксеології у філософії релігії, у функціонуванні її складників, зокрема питання сенсу життя, провіденції та свободи волі, священного і профанного, добра і зла, тобто діяльнісних аспектів функціонування феномену релігії (мотиви, особливості дій, наслідки реалізованих суб'єктом концептів та уявлень релігійного тощо).

У сучасній філософії релігії стрижневою є епістемологічна проблематика, зокрема проблема змісту релігійної істини, тобто того, чи є релігійні міркування та релігійні висловлювання знаннями подібно до того, як ним є знання про дійсність (Е. Едамс, Д. Вібі); визначення категоріальної належності релігійних вірувань, зокрема питання їх входження до категорії гіпотез, принципів (В. Крістенс, Д. Кінгарлоу, Д. Віттейкер); проблеми обґрунтування раціональності релігійних вірувань, єдності науки і релігії, тобто пошук філософського підтвердження відповідно тих чи інших релігійних вірувань прийнятим стандартам раціональності (Я. Барбур, Д. Стейнсбі, Е. Шен).

У сучасному філософському дослідженні релігії помітне місце посідає проблема особливостей і сенсу мови релігії, що з огляду на домінування мовних компонентів у релігійній ідеології, теорії та практиці є цілком закономірним. Філософські зусилля спрямовуються на визначення статусу мови релігії, на те, як її розуміти: чи як особливу «релігійну мову», чи як «релігійне використання мови» (П. Донован, В. Юст), на визначення критеріїв усвідомлення мовних виразів релігії, вплив співвідношення свідомого і несвідомого, усвідомленого й істинного або хибного, осмисленого і граматично правильного тощо (Л. Вітгенштейн, І. Дерт, Е. Флу, К. Нільсен).

Феномен релігії. Особливості релігійної віри. Оскільки основним предметом вивчення філософії релігії є релігія, то цілком закономірно постає питання змісту цього поняття. На сьогодні існує не лише різне його змістове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлумачення латинського слова «religio». В їх основу, як відомо, покладено варіанти Цицерона (106—43 до н. є.) і ранньохристиянського мислителя Лактанція (прибл. 250 — після 325). Перший виводив цей термін від латинського слова «rеlеgеге», що означає йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися і характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово «religio» походить від латинського слова «rеlіgаге» — в'язати, зв'язувати, прив'язувати, а стосовно релігії означає зв'язок із Богом, служіння йому і покору через благочестя. Його точка зору й закріпилася принаймні у християнській культурі.

Сучасні українські словники (зокрема, Політичний енциклопедичний словник. — К., 1998) латинське слово «religio» тлумачать як набожність, святиня, предмет культу, вони близькі до тлумачення цього слова російськими виданнями (Краткая философская энциклопедия. — М., 1994). Щоправда, в «Латинсько-російському словнику» О. Петрученка (М., 1994) подається дещо інше значення цього слова: 1) совісність, добросовісність; 2) совісне ставлення до чого-небудь священного, в тому числі релігійне почуття, благочестя, набожність, богошанування, культ.

У китайській мові для позначення того, що в європейській культурі охоплено терміном «релігія», використовують ім'я Сhіао — вчення. В ісламі вживається назва din, що в сучасному розумінні означає безумовне підпорядкування Аллаху і його безмежній владі, віддання себе Богові, вдосконалення щирості віри. Відповідно din це: іман (віра, вірити), іслам (покірність), ісхан (совісність, чистосердечність — вдосконалення в щирості віри). Отже, не існує єдиного слова для позначення явища, яке здебільшого позначають латинським словом «religio». Однак усі сходяться на тому, що релігія як феномен нерозривно пов'язана з людським буттям, сутністю людини. Один із засновників філософської антропології М. Шелер стверджував, що-справжня людина починається з «Богошукача», С. Франк наголошував, що «людина є людиною тому, що вона є щось більше, ніж емпірично природна істота, ознакою людини є сама її боголюдська природа. Людина не тільки знає Бога. Ці знання — релігійна свідомість — є її суттєвою ознакою, тому людину можна прямо визначити як істоту, яка має свідомий внутрішній зв'язок із Богом. Таким чином, людина пов'язана з релігією, але визначення рівня, глибини цього відношення є справою нелегкою.

Отже, і дати універсальне визначення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманітну функціональність та історичну змінність неможливо, хоча всі релігії (особливо домінуючі) мають багато спільного. Головним, без чого не могла б існувати жодна релігія, є визнання (віра) своєрідної надлюдської реальності (надприродного), про яку, як зазначав відомий британський філософ і культуролог К.-Г. Доусон. людина щось знає і на яку орієнтується все своє життя.

Ще одним чинником, який поєднує якщо не всі, то принаймні абсолютну більшість релігійних систем, є ідея визволення, порятунку (спасіння), засноване на вірі у безсмертя душі. Релігія, як зазначав православний богослов і філософ П. Флоренський (1882—1937), рятує нас від нас, рятує наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Якщо онтологічно, розмірковував він, релігія є життя нас у Бозі і Бога в нас, то феноменологічно — релігія є система таких дій і переживань, які забезпечують душі порятунок, рівновагу душевного життя.