Філософія культури та мистецтва

Мета заняття – розкрити сутність духовного життя суспільства.

Основна проблема – аспекти явищ культури та мистецтва.

Основні поняття та категорії – культура, мистецтва, “морфологія культури”, культурологія, “культурне життя”, “культурне суспільство”, національна культура, народна культура, світова культура.

 

План лекції

1. Еволюція філософських поглядів на культуру.

2. Структурні частини культури. Культура, антикультура, контркультура.

3. Мистецтво і майбутнє людства.

 

Рекомендована література

1. Бафни Н. А. Философия искусства. – М., 1989.

2. Гулыга А. В. Принципы эстетики. – М., 1987.

3. Коган М. С. Философия культуры: Становление и развитие. – СПб., 1995.

4. Культурология. ХХ век: Антология. – М., 1995.

5. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства. – М., 1991.

6. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т. 2. Всемирно-исторические перспективы. – М., 1998.

Еволюція філософських поглядів на культуру. Однією з найважливіших характеристик сучасної світової ситуації постає дальше загострення глобальних проблем, себто суперечностей, що стосуються долі всієї світової спільноти. Відсутність позитивного вирішення цих суперечностей може призвести до загибелі людства внаслідок термоядерної чи екологічної катастрофи. Проте не менш реальною небезпекою є катастрофа культурна.

Ніякі економічні успіхи та політичні свободи не можна вважати тривкими, якщо існує небезпека зниження культурного рівня людей, занепаду духовних та моральних цінностей. Нині це добре усвідомлюють і політичні діячі, і творча інтелігенція, і широкий загал.

Як відомо, тривала практика «реального соціалізму» досить сильно позначилася і на стані властивої цьому суспільству культури, деформацію якої спричинили, насамперед, багатолітнє панування принципів «мета виправдовує засоби» або «план будь-якою ціною», знищення коріння світової та вітчизняної культури, відстоювання пріоритету класових цінностей над загальнолюдськими.

Панування у суспільстві «залишкового принципу» щодо культури призвело до того, що їй приділявся той мінімум уваги та коштів, котрий залишався після розв'язання чисто економічних завдань. При цьому не враховувалось, що економіка, не кажучи вже про людське життя загалом, не може успішно розвиватися на знекультуреному ґрунті. Ось чому не можна погодитися з поглядами, згідно з якими спочатку треба вирішувати питання політичні та економічні, а вже потім культурні.

Економіка, політика та культура — це три основні галузі, без одночасного просування в яких суспільство не має змоги успішно розвиватися. Економіку та політику можна порівняти з важелями, а культуру— з тим «керуючим пристроєм», котрий задає діям цих важелів первісний життєвий сенс. Одні й ті ж технічні можливості за різних вартісних орієнтацій, різне розуміння сенсу життя, суті людських відносин можуть призвести або до загибелі цивілізації, або до її розквіту. Чорнобиль — це не просто наслідок технічних помилок, але й результат культурного занепаду.

Але що розуміти під поняттями «культурне суспільство», «культурна людина»? Відповісти на ці питання має теорія культури, котра мусить знаходити необхідний для цього матеріал, насамперед, в історії культурного процесу, особливості якого знаходять свій вияв у різні епохи, в різних регіонах, у різних народів. Існує загальна скарбниця світової культури, проте кожна нація і кожна особа — не «гвинтики» тоталітарної машини, а самоцінний феномен у всій своїй неповторності.

Неможливо любити людство в цілому, зневажаючи культуру та історію власного народу, адже культура окремої людини формується у живій взаємодії світової та вітчизняної культури. Отже, не дивно, що пропонований курс включає теорію та історію як однієї, так і іншої.

Культура — категорія філософська. Поняття культури, її структура, закономірності розвитку досліджуються філософією історії (соціальною філософією) та філософською антропологією (філософським вченням про людину). Термін «культура» (від лат. “культура” — виховання, освіта, обробка ґрунту, її “культивування”). “Cultus” – це землеробська праця (звідси – agri cultura). Класична латинь свідчить саме про таке вживання даного слова. Наприклад, Марк Порцій Катон, автор однієї з перших праць про сільське господарство, яка дійшла до наших днів, назвав свій твір “De agri cultura”.

Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини.

Так, у листах римського філософа та державного діяча Цицерона (106 р. до н.е. – 43 р. до н.е.) “Тускуланські бесіди” (45 р. до н.е.) трапляється вислів “cultura animi autem philosophia est” (але культура духу є філософія). На думку видатного оратора давнини, дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Він казав: “Як плідне поле без обробки не дає врожаю, так і душа. Зрощування душі – це і є філософія: вона виполює в душі пороки, підготовлює душу до прийняття посіву і довіряє їй, так сказати, тільки ті сімена, які, визрів, приносять щедрий врожай”.

Старогрецьке “техне” (“ремесло”, “мистецтво”, “майстерство”, звідси – “техніка”) в принципі означає те ж, що латинське “культура”, людська діяльність, що перетворює матеріальний світ.

Пізніше слово “культура” дедалі частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті у всі європейські мови, у тому числі слов’янські. В “Тлумачному словнику” видатного вітчизняного вченого Володимира Даля: культура – “це освіченість інтелектуальна та моральна.

Існує безліч сучасних визначень поняття «культура». Найбільш точним науковим визначенням культури, поділюваним багатьма видними вченими, є таке:

Культура — це система життєвих сенсів суб'єкта (особи, групи, спільноти), що реалізується у засобах та результатах його діяльності. У кожному акті та результаті людської діяльності поряд з іншими обов'язково присутній і культурний аспект, особлива сфера нашої життєдіяльності.

Це визначення можна проілюструвати на прикладі відомої притчі. Перехожий питає трьох робітників, які везуть тачки з цеглою, що вони роблять. Перший відповідає: «Вожу цеглу», другий: «На хліб заробляю», третій: «Собор мурую», хоча всі вони виконують одне й те ж виробниче завдання (доставляють цеглу) за допомогою того ж знаряддя (тачки). Припустимо, що в них однаковий рівень майстерності (технології), проте сенс їх діяльності у них різний. Лише в останнього його особистий сенс та сенс справи, в якій він бере участь (собор — символ великої справи) збігаються.

Це, звичайно, не означає, що дане визначення поняття «культура» є бездоганним, не має потребу в доробці, деталізації і, можливо, у деякім коректуванні. Якщо зараз в історії культури нараховується приблизно 500 визначень її поняття, то де гарантія, що не з'явиться 501-е? Адже в суперечці народжується істина, яка, за Демокритом, знаходиться «на глибині колодязя».

Структурні частини культури. Культура, антикультура, контркультура. Практика осмислення людиною своєї діяльності сягає корінням у сиву давнину. На жаль, дослідники мають досить обмежені уявлення про світорозуміння тих далеких часів. Насамперед вчені спираються на стародавню міфологію, яка частково дійшла до сьогодення. Сучасні знання про ті часи мають здебільшого фрагментарний характер. Про деякі цивілізації є тільки побічна інформація. Тому спроби реконструкції світоглядних концепцій того періоду дуже тяжка справа.

Розглянемо з вами деякі культурні концепції які дослідженні науковцями. Так антична філософія спочатку розглядала людську діяльність, її наслідки, в контексті культури і природи, моралі й політики. Традиція ця бере свій початок від Сократа (470—399 до н. е.). Проте найбільш виразно цей підхід був сформульований софістами, кіниками, стоїками та епікурейцями. За їхньою думкою, філософія, спираючись на розум, мусить виховувати у людини прагнення повернутися до природи.

Давньогрецькі мислителі зробили і перші спроби сформулювати закономірність культурно-історичного процесу. Найвідомішою з них була концепція Полібія (201— 120 до н. е.), головна ідея якої полягає в тому, що розвиток суспільства відповідає коловороту явищ природи і підпорядкований зміні форм державного устрою і культури.

На Далекому Сході сучасник Полібія китайський історик Сима Цянь (145—86 до н. е.) у фундаментальній праці «Шицзі» («Історичні записки») на основі багатостороннього і детального вивчення культури й історії Китаю та прилеглих територій намагався з'ясувати закономірності і принципи розвитку цивілізації і культури.

Отже, він зробив висновки, що історія постає як циклічний процес, рух по колу.

Проте не концепція історичного коловороту цікавить нас перш за все. «Історичні записки» включають монографії, трактати, життєписи правлячих династій і сучасних їм епох, розкривають різні сторони суспільного і культурного життя. В цих записках йдеться про музику, релігію, календар, науку, гроші, торгівлю, ріки та канали тощо. Праця Сима Цяня (130 розділів) була справжньою енциклопедією тогочасного китайського суспільства. Наслідуючи конфуціанську традицію, автор «Шицзі» досліджував історію не тільки з певної філософської позиції, але й намагався дати усьому моральну оцінку, висловлюючи таким чином своє ставлення до життя китайського суспільства.

Автора «Історичних записок» зробив висновок про мінливість (змінюваність) не тільки культури і господарства, а й правлячих династій. Цей висновок став його вироком – він був засуджений до страти, яка була замінена кастрацією. В історії світової культури Сима Цянь залишився не тільки творцем багатотомної праці «Шицзі», а й першим істориком культури.

Особливий інтерес викликає теоретична спадщина Ібн Халдуна (1332—1406) — видатного арабського соціолога та історика культури, ім'я якого в нашій країні маловідоме. Мухаммед Ібн Халдун увійшов до історії філософії та культурології головним чином своєю працею «Мукаддима». У «Мукаддимі» Ібн Халдун висловив низку положень щодо закономірностей культурно-історичного процесу та соціально-економічного житія суспільства, ідеї, які на кілька століть випередили аналогічні досягнення європейської думки.

Власне дослідження Ібн Халдун протиставляє традиційній арабській історіографії, котра обмежувалася викладом документів, переліком імен та описом подій. Такий спосіб пізнання історії суспільства він називав «зовнішнім». Своє завдання вчений вбачав у поясненні внутрішніх причин історичних подій.

Спрямованість праціІбн Халдуна на дослідження внутрішніх причин культурно-історичного процесу, його закономірність дала підставу автору «Мукаддими» стверджувати, що він заклав підвалини «нової науки», яку набагато пізніше назвали соціологією. В житті суспільства Ібн Халдун виділяв три етапи:

1) первинний стан дикунства;

2) «сільське життя», до якого він відносив життя в степах, пустелях і горах;

3) «міське життя».

Перший етап арабський мислитель розглядав, як стан, близький до тваринного, і тому практично на ньому не зупинявся. Сільське життя він характеризував як малопродуктивне господарство з низьким рівнем культури. У свою чергу, «міському життю» властиві різноманітне виробництво, високий рівень життя та розвинута багатогранна культура. Два останні етапи людського суспільства знаходяться у постійній боротьбі між собою, що проявляється як боротьба між «містом» і «степом», «культурою» і «пустелею». Ця боротьба, згідно з Ібн Халдуном, є головним фактором зародження і загибелі держав і цивілізацій.

Автор «Мукаддими» вважає кочовиків найактивнішою руйнівною і одночасно творчою силою. Войовничі, добре організовані, з міцною родовою свідомістю вони порівняно легко підкоряють осіле населення багатих міст, яке втратило свої войовничі якості і погрузло у індивідуалізмі, розкоші та розпусті. Завойовники засновують нові династії і держави. Однак через три, чотири покоління, прилучаючись до культури та цивілізації осілих народів і самі стають об'єктом нападу нових кочовиків. Такий повний цикл, на думку Ібн Халдуна, дорівнює приблизно 120 рокам.

Суттєве значення для вивчення світової культури мають методологічні аспекти видатних представників європейської культури епохи Просвітництва, Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Г. Е. Лессінга, І. Канта.

Основоположник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. У кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від тваринного існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку.

Своєрідну спробу розв'язати кантівську суперечність між природним та моральним, зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов'язку. Позбавити людину від суперечностей може мистецтво. На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.

Сутність культури, за Гегелем (1770–1831), визначається не природною людською поведінкою і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до філософсько-теоретичного знання. З погляду Гегеля, справжній зміст культури становить розвиток мислення.

У працях американського вченого Л. Моргана (1818—1881) і англійського історика Е. Тейлора (1832—1917) та інших дослідників представлена еволюціоністська теорія культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного.

Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але посилення контактів між державами, зближення народів, обмін досягненнями культури зумовлює спільність культурних цінностей.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Дж. Віко (1668—1744). Кожний народ проходить цикл розвитку, що складається з трьох епох:

а) дитинство або бездержавний період де праведна роль належить жерцям;

б) юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям;

в) зрілість людського роду де створюється представницька монархія або демократичної республіки. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній.

Концепція циклічності у розвитку культури дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського (1882—1885), О. Шпенглера (1880—1936), А. Тойнбі (1889—1975) та інших вчених.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура — це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього.

Теологічні концепції культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так Аврелій Августин (354—430) у своїх працях "Сповідь" і "Про град Божий" пише, що тільки Божа благодать здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння. Православна культурологія ґрунтується на принципі, що культура виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва, культура зв'язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями.

Активно в наш час розвивається ісламська культурологія, яка вирішальну роль у розвитку культури, науки, етики відводить Корану. У 1980 р. іслам був проголошений "цивілізаторською релігією". При цьому підкреслювалось, що мусульманський світ зобов'язаний саме ісламу будівництвом міст як осередків поклоніння Богу, центрів розвитку знань, науки і культури.

Вагомий внесок у розвиток концепцій культурно-історичного процесу зробили українські вчені. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури і її взаємозв'язку з культурами інших народів.