Суспільство як об’єкт філософського пізнання

Мета заняття – зазначити основні елементи суспільного життя та їх взаємозв’язок.

Основна проблема – системна організація суспільного життя.

Основні поняття та категорії - „суспільне”, „соціальне”, соціальна стратифікація, мобільність, нація, суспільний ідеал, соціальна дійсність.

 

План лекції

1. Основні характеристики суспільства.

2. Рушійні сили соціального процесу.

3. Соціальна структура суспільства.

 

Рекомендована література

1. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 2000.

2. Гурина М. Философия: Учебное пособие / Пер. с франц. – М., 1989.

3. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К, Львів., 2007.

4. Філософія. Навч. посіб. / За ред. І.Ф.Надольного. – К., 2001.

5. Шапавалов В. Ф. Основы философии. – М., 2000.

 

Основні характеристики суспільства. Досить довго філософи заперечували саму можливість пізнання суспільства. Логіку їхніх міркувань можна охарактеризувати таким чином: у природі діють об'єктивні закономірності (наприклад закон всесвітнього тяжіння), що дає можливість її пізнання. Природознавство як наука про природу (фізика, хімія, механіка) має право на існування. В суспільстві ж діють люди, які керуються власним розумом. Скільки людей - стільки й «розумів», тобто ідей, поглядів, міркувань. Звідси висновок - наука про суспільство, де нібито немає об'єктивних закономірностей, в принципі неможлива.

Подібний погляд, притаманний здебільшого мислителям давнини, трапляється й у сьогоденній літературі, хоч і в дещо видозміненій формі. Скажімо, в працях неокантіанців Г.Рекерта та В.Віндельбанда досить однозначно йдеться про те, що істинними науками можуть бути лише науки про природу. Суспільні ж науки, на їх думку, виступають як «прості регістратори» фактів, бо всі явища суспільного життя - індивідуальні й неповторні.

Подібна думка трапляється й в працях англійського філософа й історика А. Тойнбі. У суспільстві немає закономірностей, у ньому все можливе, як писав, зокрема, А. Тойнбі. Соціологія, як і історична наука, повинна лише фіксувати факти, описувати процес, аналізувати явище. Будь-яка спроба узагальнення й доведення останнього до фіксації закономірності є приреченою і шкідливою. Вона, на думку вченого, спотворює реальну картину людського життя й підштовхує його до деформації в майбутньому.

Дещо раніше за А. Тойнбі про це ж писав французький соціолог, засновник позитивізму О. Конт. Подібний принцип він поширював не лише на соціологію чи історію, а на науку взагалі: ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причину явищ, вони мають досліджувати лише те, що відбувається. Наука, вважав О.Конт, пізнає не сутності, а лише феномени. Те саме стосується й філософії.

На перший погляд, ці міркування не безпідставні. Але якщо до суспільного життя придивитися пильніше, стає ясно. Куди б не був спрямований проникливий погляд дослідника, він фіксує одну незаперечну істину: незалежно від кліматичних і інших умов, щільності розселення тощо люди скрізь живуть «як люди». Вони працюють, користуючись приблизно однаковими знаряддями праці; міркують (мислять) приблизно однаковими (й аналогічними) поняттями і категоріями; переживають приблизно однакові чуттєві стани - страх і трепет, надію і любов, віру тощо; формують свої соціальні інститути і виховують дітей. Вони приблизно однаково усвідомлюють межі свого існування і велич Космосу, свою неміч, незахищеність перед загрозою катастрофи, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, намагаються доторкнутися й осмислити абсолютне, спроектувати за ним своє майбутнє. І що характерно, в своїй історії люди різних континентів і природних ареалів проходять приблизно однакові етапи, фази, стадії. Щоправда, бувають і винятки.

Досвід століть не проходить марно. Він витвережує і навчає, застерігає від поспішних і свавільних дій, підказує напрям пошуку і варіант прийняття рішення. Відмінностей між людьми, народами і культурами більш ніж достатньо. Але ж є і певна єдність, є своєрідний стрижень життя цивілізації - загальнолюдські норми, принципи, виміри соціальної організації.

Треба сказати, що соціальне пізнання обумовлено тією обставиною, що суспільство пізнає само себе. Воно водночас виступає в якості і об'єкта пізнання, і його суб'єкта. Якщо залучити художню уяву, то це дещо нагадує знаменитого барона Мюнхаузена в ситуації, коли той намагається витягнути себе і свого коня з болота, тягнучи себе за чуприну! То чи можливе останнє? Суб'єктом пізнання завжди виступає людина. Коли ж йдеться про пізнання суспільства – суб'єкт і об'єкт збігаються. Пізнаючи суспільство, людина пізнає себе. І навпаки, пізнаючи себе, водночас вона пізнає суспільство, в якому живе і діє. У цьому розумінні надзвичайно справедливими і дієвими є поради мислителів давнини: «людина - міра всіх речей» та «пізнай самого себе».

Щодо специфіки соціального пізнання, то воно головною вивчає не той чи інший бік життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему. А. Сен-Симон так характеризував головне завдання соціальної філософії: це завдання полягає “в тому, щоби постигнути найкращу для даної доби систему суспільного устрою, щоби побудити підлеглих і правлячих зрозуміти її, щоби вдосконалити цю систему, оскільки вона здібна до доскональності, щоби відмовитися від неї, коли вона дійде до краю свої доскональності, й побудувати з неї нову, з допомоги матеріалів, зібраних вченими фахівцями в кожній окремій галузі”.

Рушійні сили соціального процесу. Життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держава та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях. Тому К.Гельвецій назвав інтерес "всесильним чарівником", який змінює вигляд будь-якого предмета. Мислитель підкреслював, що якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не меншою мірою підпорядкований закону інтересу. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес — стимул — реакція на стимул — мотив дії — сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності. Пригадаймо Н.Макіавеллі: “Людина швидше забуде й простить смерть батька, ніж вилучення майна”. Інтереси власності опредметнюються у відносинах між людьми з приводу засобів виробництва, матеріального та духовного споживання. У первісному суспільстві об’єктами власності були примітивні засоби виробництва й предмети споживання. Пізніше виникла приватна власність, що породжувала економічну, політичну, соціальну й духовну нерівність у суспільстві, експлуатацію людини людиною. Адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Приватна власність зумовила формування матеріальної залежності людини від людини, що вилилось у різноманітні форми соціальної, політичної, духовної залежності.

Звичайно, об’єднання людей у соціальні групи відбувається на засадах не лише матеріальних інтересів. Деякі стійки групи (наприклад, релігійні спільноти) ґрунтуються на засадах духовності. Є групи, в основі яких лежать кровородинні зв’язки, взаємодопомога, відповідальність (рід, сім’я тощо). Людей єднають також спільні етнічні особливості (народ, нація), соціально-політичні інтереси (партія, держава), громадсько-моральні та культурні пристрасті (суспільні організації, братства, спілки тощо). Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Поняття "суб'єкт" (від лат. subjеtит — той, що лежить знизу, що знаходиться в основі). Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Та чи всі люди повною мірою є суб’єктами історичного розвитку? Якщо не всі, то якими рисами має бути наділена людина, щоб стати суб’єктом?

Аналіз різноманітних філософських, історичних та культурологічних текстів, що стосуються зазначеної проблеми, свідчить, що чи не найпершою головною рисою, за якою визначається статус суб’єкта суспільного розвитку, має бути високий рівень суспільної свідомості. Суб’єкт історії – це людина чи спільність, які осмислили своє місце в житті, визначились у власних потребах та інтересах, самі формують цілі діяльності, створюють програми їх втілення. Аби набути статус суб’єкта, людина мусить володіти життєвою мудрістю, свідомо ставитися до життєвих реалій, осмислювати їх суперечності, приймати самостійні рішення. Свідомість – перша ознака суб’єкта соціальної дії. Звичайно, вона має історичний характер, співзвучна духи епохи.

Щоб бути суб’єктом, самої свідомості ще не досить. Свідомість має бути діяльною, тобто втілюватися в практику, матеріальне виробництво, соціально-політичні відносини, побут і культуру. Таким чином, суб’єкт – людина, яка організовує й здійснює свою діяльність на засадах суспільної свідомості. Але не всяка діяльність формує людину як суб’єкта історичного розвитку. Деструктивна діяльність руйнує її, спотворює моральний вигляд, загальнокультурний статус. Діяльність має бути мудрою, конструктивною, прогресивно спрямованою, а головне – співзвучною історичній необхідності.

Свідомість та діяльність – головні засади становлення суб’єкта суспільного розвитку. Це необхідні, але не достатні умови. У суб’єкта історії має бути ще одна риса – вміння прогнозувати можливі наслідки діяльності, коригувати їх. Перш ніж прийняти грецьке християнство як нову державну релігію Київської Русі, князь Володимир мав бесіди з представниками багатьох світових релігій. Він ознайомився з характером богослужіння, вивчив символи віри, зіставив їх з традиціями та звичаями язичницької Русі.

Соціальна структура суспільства. Опорним при дослідженні питання про суб'єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці Т. Гоббса "Левіафан": соціальна група — це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Згодом же це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.

Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки.

До малих соціальних груп належать: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо. Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші складаються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офіційно зафіксованими, цілями, статутами, інструкціями чи положеннями. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби, товариськості тощо. Малі групи є предметом безпосереднього вивчення соціальною психологією. Їхня роль як суб'єктів суспільного розвитку досить незначна. Але у формуванні особистості ця роль буває навіть визначальною.

Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Вони мають різні основи формування — від стихійної, наприклад, склад односельців, до виробничої — для досягнення певної мети, виконання тих чи інших соціальних завдань. Їх, за умови сталого спілкування та консолідації, називають ще колективами. Їхня роль як суб'єктів суспільного розвитку значно вища, ніж малих груп.

Великі соціальні групи, етнічні спільноти (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Тут немає безпосередніх контактів, їх об'єднує лише фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого життя. Саме вони найбільшою мірою є суб'єктами суспільного розвитку. Як і попередні, тобто малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.

Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб'єктів розвитку суспільства належала класам. Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов'язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII — початку XIX ст. Специфіку історичного процесу як боротьбу класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов'язане марксистське визначення класів.

Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів: існування класів пов'язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок — С. Дарлінгтон, Д. Хакслі та інші); класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші); класи є відносно самостійними групами людей, що об'єднуютьсянаоснові фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М. Вебер).

Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Класова боротьба суперечить реаліям суспільного розвиткуХХ – ХХІ ст.ст. — у сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші або ж їх взагалі немає. Тому, з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній філософії, починаючи ще з П. Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні "пласти", або шари, тому замість поняття "класи" треба користуватися поняттям "страт" (від латин, стратум — шар, пласт, геологічний термін); ознаки страту довільні — рід занять, престиж, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, манери, смаки, звички та інші; кількість стратів різні соціологи визначають по-різному — 4, 5, 6, 7, 8 і більше.

Теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування у капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають місце лише відмінності між стратами та висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страту до іншого; отже, говорити сьогодні про антагонізм між робітником і капіталістом не варто, бо вчорашній пролетарій може стати капіталістом, а капіталіст — пролетарем (використовується стара, марксистська термінологія).

Відповідно до сказаного існують "соціальні ескалатори", або "ліфти", коли люди "підіймаються та спускаються, як ліфти в установах" (за термінологією американського філософа і економіста Ст. Чейза), на яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища. Серед них: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика — можна зробити політичну кар'єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква — тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.

Окрім "вертикальної мобільності", існує і так звана "горизонтальна мобільність", коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов'язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.

До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) — наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники). У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі й значенні у житті суспільства інтелігенції як "посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством". Поняття "інтелігенція" (від лат. іntelligens — знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років тому.

Інтелігенція — це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям "інтелігентність" як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем: науково-технічна інтелігенція, яка з початком науково-технічної революції стає, мабуть, однією з суттєвих рушійних сил розвитку суспільства; культурно-творча, що відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні духовного життя суспільства, та ін. У нашому перехідному суспільстві знищено інтелігенцію у тому розумінні, в якому вона могла бути особливою соціальною групою (за М. Бердяєвим, як ідеологічне, а не професійне й економічне угрупування).

Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що "поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного", тобто завдяки творчій діяльності народних мас. Поняття "народ" багатозначне, тому з'ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ — це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо).

У соціальній філософії історично склалися і існують зараз різні розуміння ролі народних мас в історії. У сучасній соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб'єкта історії, тобто народ є творцем історії. Обґрунтуванням цього положення є те, що саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, основою існування і розвитку суспільства.

Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ — творець усіх духовних цінностей. Її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного "фільтра", сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.

 

 

ТЕМА 15.

ФІЛОСОФІЯ ЕКОНОМІКИ

Мета заняття – розглянути напрямки виробничої діяльності людини в її взаємодії з природним середовищем.

Основна проблема – взаємодія людини з природою в процесі виробництва.

Основні поняття та категорії – суспільне виробництво, продуктивні сили, виробничі відносини, спосіб виробництва, власність, матеріальні блага, духовне виробництво.

 

План лекції

1. Поняття суспільного виробництва.

2. Спосіб виробництва матеріальних благ та його структура.

3. Продуктивні сили та виробничі відносини.

4. Філософське розуміння природи сутності власності.

 

Рекомендована література

1. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – К., 2000.

2. Гурина М. Философия: Учебное пособие / Пер. с франц. – М., 1989.

3. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К, Львів., 2007.

4. Філософія. Навч. посіб. / За ред. І. Ф.Надольного. – К., 2001.

5. Чурилов М. М. Людина в екстремальній виробничій ситуації. – К., 1990.

6. Шапавалов В. Ф. Основы философии. – М., 2000.

Поняття суспільного виробництва. Людська праця має конкретно-історичний характер. Вона охоплює найрізноманітніші сфери суспільного життя й постає як суспільне виробництво - форма взаємодії суспільства й природи, що спрямована на перетворення предметів природи та створення матеріальних і духовних продуктів відповідно до інтересів та потреб людей.

У широкому розумінні суспільне виробництво охоплює всі існуючі галузі сукупної суспільної праці та сфери діяльності - забезпечення людей матеріальними засобами до життя (матеріальне виробництво), сфера послуг, куди умовно можна віднести охорону здоров'я та соціальне забезпечення, виробництво свідомості (духовне виробництво), а також діяльність інститутів, що забезпечують виховання, загальну та професійну освіту, підготовку людини до самостійної праці та життя.

Об'єднання зусиль рушійних сил - необхідна умова (а може, навіть і передумова) суспільного виробництва. Один у полі не воїн. Тільки спільними зусиллями людина змогла виграти боротьбу з чужою і злою природою й створити цивілізацію. Саме поєднання людських зусиль на основі розподілу праці дало могутній поштовх розвиткові виробництва й суспільного життя.

Суспільне виробництво не втрачає соціального характеру і тоді, коли йдеться про працю конкретного індивіда, навіть при повній ізоляції його від соціуму. Хоча треба сказати, ніколи не існує повної ізоляції людини від суспільства. Згадаймо Робінзона Крузо. Що дав автор своєму герою, ізолюючи його від суспільства на двадцять вісім років, два місяці й дев'ятнадцять днів? Як відомо, покидаючи корабель, що тонув, Робінзон в одну скриню поклав харчі і що вважав за потрібне у цю хвилину. А далі він каже: «...Мене значно більше приваблювало інше, і перш за все робочі інструменти. Після довгих пошуків я знайшов ящик нашого теслі, і це була для мене дійсно дорогоцінна знахідка, яку б я не віддав на той час за ціле судно із золотом...» Автор наділив свого героя здоровим глуздом, спостережливістю, волею й працьовитістю, тобто тими соціальними й духовними надбаннями, які виробила на той час людська цивілізація. Саме тому Крузо жив і працював людським, тобто суспільно-соціальним чином, зберіг людяність, олюднив природу,що оточувала його, соціалізував П'ятницю.

Суспільне виробництво має діяльний характер, специфічною ознакою якого є цілеспрямованість. Людина свідомо ставить перед собою певні цілі, розмірковує над засобами їх реалізації, розробляє програму дій шляхом вільного вибору можливостей і мотивів, співвідносить їх з результатами. Саме свідомим формуванням цілей, розробкою програми дій, створенням засобів праці людська діяльність принципово відрізняється від інстинктивної поведінки тварин.

Усі характерні риси суспільного виробництва притаманні всім народам незалежно від індивідуально-конкретних обставин, за яких воно здійснюється. Разом з тим кожен народ привносить в нього своє особливе та неповторне, завдяки чому досягає найвищих (класичних) результатів у тій чи іншій галузі. На думку М. Данилевського, єврейська цивілізація досягла досконалості в галузі релігійної діяльності, грецька - у власне культурній, римська - політичній, романо-германська - політико-культурній. Цю ж думку розвивають сучасні західні соціальні філософи. Зокрема, зони вважають, що американська цивілізація дала світу науково-технічний прогрес, а Росія - пролетарську революцію.

За К. Марксом, світова історія суспільного виробництва здійснюється кількома етапами, кожен з яких має свою форму власності, що загалом еволюціонує до усуспільнення. Можна навести й інші підходи до визначення етапів, періодів, хвиль чи формацій розвитку історії суспільного виробництва. Проте справа в іншому. Суспільне виробництво має історичний характер, і це – головне.

Суспільне виробництво має складну, розгалужену й суперечливу архітектоніку. Його головними складовими є: матеріальне виробництво, духовне виробництво, виробництво потреб, форми спілкування, людини. Проте зазначені види виробництва, взаємопов'язані в системі суспільного виробництва.

Матеріальне виробництво. Основою суспільного розвитку є матеріальне виробництво, тому що саме воно задовольняє найрізноманітніші людські потреби, насамперед в їжі, одязі, житлі тощо. Щоб жити, людина має забезпечити своє життя, насамперед матеріально. Це - своєрідна передумова історії. Коли б людство хоч би на годину зупинило процес матеріального виробництва, воно, безумовно, якщо б не загинуло, то спотворило спосіб буття у світі, історію цивілізаційного розвитку.

Матеріальне виробництво - передусім це діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Воно включає промисловість і сільськогосподарську діяльність. Провідну роль в системі матеріального виробництва відігравали:

1) аграрне виробництво, що домінувало в системі суспільного виробництва на Європейському континенті практично до початку ХVІІІ ст.;

2) промислове виробництво, яке розпочалося з того моменту, коли пара й машина здійснили революцію в промисловості;

3) інформаційне виробництво - продукування знань, що дедалі більше перетворюється на визначальну форму праці, підпорядковує собі виробництво речей, зумовлює головні напрями суспільного прогресу.

Саме на третьому етапі розвитку виробництва відбувається зміна пріоритетів, детермінант суспільного розвитку: якщо на перших двох етапах матеріальне виробництво домінувало над іншими видами виробництва (насамперед над духовним), то тепер вони міняються місцями. Виробництво ідей, знань, інформації, тобто духовне виробництво, виходить на передній план.

Духовне виробництво. Духовне виробництво оперує відносною інформацією. Специфіка духовного виробництва полягає не в тому, що в ньому менше матеріального і більше ідеального, а в тому, що його результатом є продукт, створений для задоволення духовних потреб людини.

Духовне виробництво існує в трьох основних формах: масове, індивідуальне і спеціалізоване (інституційне, професійне) духовне виробництво. Масове духовне виробництво - це усна народна творчість: народні пісні, думи, оповідання, перекази, приказки й прислів'я. Його суб'єктом є народ. Воно передається із вуст в уста, втілюється в предмети побуту, реалізується в танцях, звичаях, обрядах.

Індивідуальне духовне виробництво - це виробництво, що здійснюється конкретним індивідом - художником, вченим, письменником, композитором, поетом, вчителем. Воно має елітарний характер. Народ пам'ятає й шанує представників духовної еліти, хоч не завжди художник зазнає народної шани й любові за свого життя.

Спеціалізоване духовне виробництво - його ще називають професійним, або інституціональним - здійснюється, як правило, в межах тих чи інших установ, що спеціалізуються на певних видах духовного виробництва. Наприклад, інститут філософії спеціалізується на філософській проблематиці, консерваторія —на підготовці фахівців у галузі музичної культури. Спеціалізоване духовне виробництво здебільшого підпорядковане державі. Вона його фінансує, контролює та спрямовує. Тоталітарні режими обмежують творчі імпульси духовного виробництва, що деформує його, призводить до ізоляції від фундаментальних надбань народної творчості, досягнень світової науки й культури. Всі види, форми духовного виробництва органічно взаємопов'язані.

Виробництво потреб. Потреба - об'єктивна необхідність живого організму, особистості, соціальної групи чи суспільства, що відбиває характер та зміст об'єктивного природного та соціального зв'язку суб'єкта і навколишнього середовища. Людська потреба зумовлена, з одного боку, суперечливою природою людини, з другого - умовами її існування. Як відомо, людина уособлює широкий спектр закономірностей природи, соціуму та культури. Все це відбивається в її потребах і вимогах реалізації (задоволення).

Наприклад, природні закономірності зумовлюють потреби людини в їжі, одязі, житлі; соціальні та культурні - в певних формах загальнолюдського співіснування, нормах моралі та права, формах художньої творчості. «Не хлібом єдиним живе людина». Вона має багато потреб. Вчені розрізняють потреби за певними умовами існування історичних форм:

географічні умови (природне середовище) - людина, що живе в тропіках, має інші потреби в одязі, ніж жителі Півночі;

економічні умови, спосіб виробництва матеріальних благ, спосіб господарювання - селянин-кріпак має відмінні від робітника промислового підприємства потреби;

політичні умови (демократична організація), життя спонукають інші потреби, ніж тоталітарна система;

культурно-історичні умови - потреби народів Полінезії відрізняються від культурних потреб середнього американця - типового представника індустріального культурно-історичного типу.

Виробництво форм спілкування. Сьогодні важко назвати хоч одну філософську монографію, безпосередньо присвячену аналізу цього виду виробництва. Здебільшого йдеться про суспільні відносини. Форма спілкування – це конкретно-історичний спосіб зв’язку між людьми в процесі їхньої суспільної взаємодії, це засіб організації суспільних відносин у межах конкретної соціальної системи.

Історично першою формою спілкування була первісна община, що узагальнила досвіт суспільних відносин суспільного стаду, роду, сім’ї. другою формую була держава. Державність як форма спілкування існує й нині. В історії вона постає як оптимальна форма упорядкування суспільних відносин. Змінюються час і люди. Змінюються форми держави. Проте інститут держави як форми спілкування залишається й продовжує виконувати соціально-організаційні функції. Поряд з державою і в межах її існують інші, менш загальні форми організації спілкування – громади, спілки, товариства, братства тощо.

Історично першою цивілізаційно-суспільною формою спілкування українців була князівська держава – Київська Русь, що особливо прославилась за часів правління князів Володимира та Ярослава Мудрого. У ХVІ ст. народжується нова форма спілкування українців - Запорозька Січ як християнська демократична республіка. Її визначальними рисами були воля й козацтво, що розливалися, за висловом М. Гоголя, на всю Україну. Саме з Січі розпочала свій відлік українська Гетьманщина, привабливість упорядкування форм співжиття народу якої не втратила свого значення й нині. У 1918 р. Україна збиралася прийняти президентську форму правління. Першим президентом України мав стати всесвітньовідомий вчений, історик М. Грушевський.

Виробництво форми спілкування, як бачимо, є справою всенародною. Воно має безпосередньо суспільний характер, тобто здійснюється всією громадою відповідно до конкретних економічних, політичних, психологічних умов існування народу як самостійного суб'єкта суспільно-історичного процесу.

Суспільне виробництво як виробництво людини. Виробництво людини - це справа надзвичайно індивідуальна, навіть інтимна. Воно здійснюється, як правило, в сім'ї. Його головними суб'єктами є батько й матір, і лише згодом вихованням дитини займається суспільство (дитячий садок, школа, суспільні інститути типу релігії, моралі тощо).

Виробництво людини як суспільний процес можна розглядати у двох аспектах - широкому й вузькому. У широкому розумінні виробництво людини охоплює всі життєві процеси - від матеріального до духовного виробництва. У вузькому розумінні виробництво людини - це процес її безпосереднього виховання, у соціальній філософії - процес соціалізації індивіда й особистості.

Г. Спенсер розглядав процес виховання як пристосування індивіда до існуючих форм соціальності. Німецький педагог І. Гербарт вважав за основу виховання дресировку, управління дітьми. Дж. Локк розробив оригінальну систему виховання джентльмена. Ж.-Ж. Руссо запропонував суспільству концепцію природного виховання, що трансформувалась наприкінці XIX - на початку ХХ ст. в теорію вільного виховання. Л. Толстой одним з перших звернувся до ідей Ж.-Ж. Руссо про природне виховання дитини. У 1859 р. він заснував школу, що працювала на засадах вільного виховання, видавав спеціальний журнал «Ясная Поляна», де пропагував ідеї й досвід вільного виховання. Головна ідея Л. Толстого полягала в тому, що передача знань, досвіду, культури не повинна здійснюватись через насильство над особистістю: діти запам'ятовують, що хочуть, рівно настільки, наскільки це їм цікаво. Екзистенціалісти розглядають виховання як насильство над особистістю. Американський філософ У. Джемс стверджував, що одвічні якості людини, притаманні їй згідно з людською природою, аж ніяк не можуть бути перебудовані за допомогою виховання.

Усі види суспільного виробництва зумовлюють один одного. У цьому плані немає сенсу говорити про визначальність будь-якого з них. Як не може суспільство перестати споживати, так не може воно припинити виробництво. Завдяки йому людина змінює умови свого існування, а разом з тим і власну природу.