Історичні типи філософії. Становлення філософського знання

Мета заняття – розкрити особливості та характерні риси філософських систем.

Основна проблема – процес виникнення та формування філософських систем.

Основні поняття та категорії: веди, сансара, карма, ортодоксальні школи (веданта, міманса, йга, вайшешика, санкья, ньяя), неортодоксальні школи (чарвака-локаята, буддизм, джайнізм), конфуціанство, інь, янь, дао, натурфілософія, космізм, апейрон, атом, софістика, апорія, неоплатонізм, стоїцизм, схоластика, патристика, універсалії, реалізм, номіналізм, томізм, антропоцентризм, геліоцентризм, гуманізм, пантеїзм, деїзм, дуалізм, монізм, субстанція, модус, атрибут, емпіризм, раціоналізм, предмет, розвиток, явище, система знання, “річ у собі”.

 

План лекції

1. Філософія Стародавнього Світу.

2. Філософія Середньовіччя та доби Відродження.

3. Філософія Нового часу та Просвітництва (XVII - XVIII ст.)

4. Німецька класична філософія.

5. Зміна парадигми філософського мислення у XIX поч. XX ст.

 

Рекомендована література

1. Канке В.А. Философия. Исторический й систематический курс: Учебник для вузов. - М., 2000.

2. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М., 1998.

3. Тягло О.В., Кривуля О.М., Воропай Т.С. Філософія: У 2 кн. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. – Кн. 1: Хронологічно-тематичний огляд.

4. Кириленко Г.Г., Шевцов Е.В. Философия. Справочник студента. - М., 1999.

5. Философия: учебник для высших учебных заведений / Отв. ред. В.П. Кохановский. - Ростов н/Д, 1999.

6. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / За ред. І.В. Бичка - К., 1994.

7. Філософія: Навч. посібник / За ред. І.Ф. Надольного. - К., 1998.

8. Філософія: Навч. посібник / За ред. О.П. Сидоренка. - Одеса, 2000.

11. Філософія: Підручник / За ред. Н.Я.Горбача. - Львів, 1995.

12. Цибра М. Ф., Кавалеров А. І. Філософія: Курс лекцій. -1997.

13. Читанка з історії філософії. У 6 кн. / Під ред. Г. І. Волинки. - К., 1992. – Кн. 1: Філософія Стародавнього світу

14. Шаповалов В. Ф. Основи философии. От классики к современности: Учеб. пособие для вузов. - М., 1999.

Філософія Стародавнього Світу. Проблема “Схід—Захід”, на думку багатьох дослідників культури, є однією з наскрізних для людства. Уже давньогрецькі історики фіксували її у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом: у способах життя, характері політичного правління і, головне, у способі світорозуміння. Сутність проблеми “Схід—Захід” полягає в тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку, розширювати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого — намагатися зрозуміти її причини, шукати шлях людського взаємоприйнятного спілкування.

Для філософії проблема “Схід-Захід ” постає, перш за все, як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики ми, всі люди, живемо в єдиному космосі, проте виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначно. В історії філософствування особливості західного та східного типів мислення зводять до більш загальних особливостей типів цивілізацій, а останні Р. Генон класифікував як традиціоналістські (східні) та прогресистські (західні). Західні цивілізації – це відносна автономність різних сфер суспільного життя (політика, економіка та ін.); відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм); активізм, прагнення змінювати дійсність; домінування індивідуального над загальним; раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення. Східні цивілізації – це наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери; відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиціоналізм); самозаглиблення, прагнення віддатися природному ходу речей; домінування цілого (загального) над індивідуальним; образний, притчовий, афористичний стиль мислення. Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності ведуть, врешті, до дещо іншої, а інколи принципово іншої людської поведінки.

Усі зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної та східної філософій. Так східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування всіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, китайське П'ятикнижжя), найбільш цінує те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть підкорити індивідуальне світовому цілому. При цьому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення в певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим, західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним способом життєвого самоутвердження.

Історично філософія розвивалася в контексті саме цього протистояння цивілізацій: відомо, наприклад, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти зі східними мудрецями; не виключено, що й вони справляли на них певний вплив. Відомо також і те, що в інтелектуальному обігу античного світу функціонували деякі образи та міфологеми Стародавнього Сходу. Тому співставлення вихідних ідей східної та західної філософій допомагає нам глибше зрозуміти джерела філософського мислення та його фундаментальні особливості.

Через розглянуті відмінності стає зрозумілим, чому саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ “гуру” — духовного вчителя, наставника життя; чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачарування грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.

Протистояння “Схід—Захід” не вичерпує всієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно є найвпливовішим і контрастним. Певною мірою із цим протистоянням пов'язана й історія України: чим далі ми заглиблюємося в минуле, тим тіснішими виявляються її зв’язки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і надалі Україна все більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми “Схід—Захід” дає нам змогу уважніше придивитися до певних аспектів української культури і філософії. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію взагалі? Насамперед, не може не викликати симпатій властивий східній думці момент духовного самозаглиблення, якогось невтомного прагнення шукати найціннішого у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця “зацікавлена відстороненість” - вічна таємниця східної філософії. По-друге, парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися в якусь первісну порожнечу, первісну світову тишу.

Безперечно, оцінюючи значення філософії Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, не слід впадати у крайнощі і підкреслювати лише позитивні моменти. Традиціоналізм, консерватизм, які були притаманні мислителям Стародавнього Китаю та Стародавньої Індії, суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки. Скажімо, необхідність “культурної революції” у Китаї 70-х рр. XX ст. обґрунтовувалась посиланнями на авторитет стародавньої філософії. Тому не слід забувати, що давньоіндійська та давньокитайська філософії були продуктами своєї епохи і мали відповідні особливості свого розвитку.

Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до н.е.). Проте варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософії виникли практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити? По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена з іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства: міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами. По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралася, як уже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість “зазирнути” у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут уже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), відповідно до цього були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті. У Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса - бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Для історії давньої філософії Індії характерні хронологічна невизначеність, відсутність точного датування більшості філософських джерел. Першим джерелом інформації про життя (разом з археологічними знахідками) давньоіндійського суспільства є тексти індуської (арапської) культури (приблизно 2500 1700 р. до н.е.) – так названа ведична література. Формування ведичної літератури (“веда” – знання, звідси – “відати” – знати) проходило протягом довгого і складного періоду, який починається з появи індоєвропейських аріїв в Індії, їх поступовим заселенням спочатку її північних і середніх областей і завершується виникненням перших державних об’єднань. Ведична література традиційно поділяється на декілька груп чи різновидів текстів. Перший різновид - Самхіти - збірники гімнів на честь богів. Другий різновид – Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) - це коментарі до Самхитів, мета яких полягала у зміцненні ролі та авторитету жерців, обґрунтуванні кастового поділу суспільства. Аран'яки(буквально — “лісові тексти”) — це збірники правил для пустельників, старців, які намагаються сам на сам пізнати істину та її природу. Перехід від стану домогосподаря до пустельника уявлявся переходом від “шляху діяння” до “шляху знання”.

Четвертий різновид утворюють Упанішади.(санскр. — сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). На сьогодні відомо біля 300 різних Упанішад. Більшість з них склалися приблизно у VIII - VI ст. до н.е. Вважається, що ранні Упанішади, як і аран’яки, розроблялися, в основному, зусиллями пустельників-аскетів, які віддалилися від світу і поринули в умоглядні спекуляції.

У середині першого тисячоліття до н.е. у староіндійському суспільстві успішно розвивається аграрне і ремісниче виробництво, торгівля, поглиблюються майнові розходження між членами варн і каст. Занепадає інститут племінної влади. У ІІІ ст. до н.е. під владою Ашоки в рамках єдиної монархічної держави об’єднується практично вся Індія. Традиційний ведичний ритуалізм, стара міфологія вже не відповідають новим умовам. Виникає ряд нових доктрин, принципово незалежних від ідеології ведичного брахманізму, що відкидають привілейоване положення брахманів у культі і по-новому придатних для питання про місце людини в суспільстві. Усеіндійського значення набуває вчення джайнізму і буддизму.

Термін “джайнізм” походити від слова “джина” - переможець. Джайни ведуть своє вчення від міфічних часів, пов'язуючи в реальності фантастичну передісторію джайнізму з діяльністю двадцяти чотирьох проповідників - тиртханкарів (“ведучих через океан буття”). Джайністське вчення тривалий час існувало лише у вигляді усної традиції і тільки в V cт. н.е. був укладений канон. Вчення проголошує дуалізм. Сутність особистості людини двояка: матеріальна (аджива) і духовна (джива). Сполучною ланкою між ними служить карма, що розуміється як тонка матерія, що утворює тіло карми і дає можливість душі об'єднатися з грубою матерією. Об'єднання неживої матерії з душею узами карми веде до виникнення індивіда, а карма постійно супроводжує душу в нескінченному ланцюзі перероджень. І лише коли людина поступово позбудеться карми, відбудеться її звільнення від пута сансари. Звільнення душі від впливу карми і сансари досягається через аскезу і здійснення благих діянь.

У VI ст. до н.е. у Північній Індії виникає буддизм - вчення, засновником якого був Сиддхартха Гаутама (приблизно 583-483 р. до н.е.). Найбільш повні зведення щодо раннього буддизму містяться у збірнику раннєбуддистських текстів за назвою "Типитака" мовою упали чи "Трипітака" на санскриті, що означає "Три кошики". Мовою упали тексти минулого були записані на неміцних пальмових аркушах і займали три кошики. Інша назва цих текстів – Палійський (чи Буддійський) канон. Він був укладений на Цейлоні в ІІІ ст. до н.е. і складався з трьох частин: Віная-пітака, Сутта-пітака й Абхидхамма-пітака. Центр буддистського вчення - чотири шляхетні істини: життя є страждання. У “Самьютта-нікоє” (“Збори пов'язаних повчань”) говориться: “народження - страждання, пристрасть - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання, розлука з приємним - страждання, неотримання чогось бажаного – страждання”. Причиною страждання є спрага (тршна), що веде через радості і пристрасті до переродження, народження знову. Усунення причин страждання полягає в усуненні цієї спраги. Шлях, що веде до усунення страждань, - благий восьмирічний шлях - полягає в наступному: правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне життя, правильне прагнення, правильна увага і правильне зосередження. Відкидається як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези і самокатування. Припинення страждань настає тоді, коли людина рятується від сліпої прихильності до земного життя, що втягує його у свою вічну течію подій, якібезупинно відбуваються і народжують одна одну. Цей стан згасання, загасання, вистигання пристрастей і бажань називається в буддизмі нірваною. І головну увагу буддизм приділяє досягненню цього стану через “праведне” життя і засвоєння істини про вічну мінливість буття.

До початку н. е. в ідеологічній сфері Індії вирішальні позиції завойовує індуїзм, який є продуктом тривалого розвитку і поступового злиття різних культур окремих етнічних груп. Філософське обґрунтування індуїзму полягає в шести системах (шад-даршана), у рамках яких виникає ще цілий ряд шкіл. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце займали школи: санкх’я, вайшешика, н’яя, міманса, веданта. Не зважаючи на те, що їхні концепції часто суперечливі, усіх їх пов'язує прагнення знайти шлях, на якому можна досягти спокути (мукти) з пута карми.

У процесі розвитку філософського мислення в Стародавній і Середньовічній Індії виявляються і матеріалістичні тенденції. Найбільш повну інформацію про індійський матеріалізм повідомляє середньовічний філософ Мадхава (XІ ст.) у праці “Збори усіх філософій”, де він вказує на шістнадцять різних напрямків. Серед них - матеріалістичне вчення локаята (“вчення, спрямоване на (цей) світ”). Ця школа вплинула на сучасні розуми і зруйнувала зачарування минулим. Її судження, вільні від вигадок і теології, направляли думки на основні питання філософії. “Коли люди, звільнившись від забобонів і релігійних марновірств починають міркувати, вони легко сприймають матеріалістичне вчення, але при глибшому міркуванні вони відходять від нього”.

Китай – країна стародавньої цивілізації і багатої філософської спадщини. Історія філософської думки починається з першого тисячоліття до н.е. та сягає своїм корінням міфологічного мислення. У китайській міфології ми зустрічаємо обожнення неба, землі і всієї природи як реальності, що формує середовище людського існування. Найвищий принцип, який керує світом, найчастіше представляється словом “небо”. Звідси загальнокультурна традиція називати Китай “Піднебесною країною”. Одна з версій, що мала важливе значення для китайської культури, - світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки – панують стихійність і випадковість. Китайська держава – це “серединне царство”, тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома різними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття – іня і яня. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а янь – світлий, сухий, активний (чоловічий). Їх об’єднання дає частину “ці” – щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо янь – янь-ці. Взаємодія інь-ці та янь-ці утворює п’ять стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі елементи або стихії утворюють усе існуюче. Уся природа жива: кожна річ, місто і явище мають своїх демонів. Духи могли відкрити людині завісу над майбутнім, вплинути на поведінку і діяльність людей. У цей час у Китаї було розповсюджено гадальну практику з використанням магічних формул спілкування з духами. Для цього за допомогою піктографічного (малюнкового) письма наносилися запитання на кості великої рогатої худоби чи черепашачого панцира.

Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою та більш зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.

У першій половині першого тисячоліття до н.е. і в період ста шкіл (VI-II ст. до н.е.) виникли класичні книги китайської освіти, в яких викладалася стародавня поезія, історія, законодавство та філософія. Загалом це твори невідомих авторів, написані в різні часи. Особливу увагу їм приділяли конфуціанці і, починаючи з ІІ ст. до н.е., вони стали основними в гуманітарному вихованні китайської інтелігенції. Знання їх було достатнім для здачі державних іспитів на посаду чиновника. Мова йде про так зване “П’ятикнижжя” (“У–цзінь”). “ Книга пісень” – збірник стародавньої народної поезії, культових піснопінь, містичне пояснення походження племен, ремесел та речей. “Книга історії” є збірником офіційних документів, описів історичних подій. “Книга порядку” містить у собі опис правильної організації політичних і релігійних церемоній, норм соціальної та політичної діяльності. Ідеалізується стародавній період китайської історії, який вважається зразком її подальшого розвитку. “Книга весни і осені” є хронікою держави Лу (VII-V стст. до н.е.), пізніше служила як зразок для вирішення етичних і формально літературних питань. “Книга змін” – в якій викладені перші уявлення про світ і людину в китайській філософії.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (давні джерела нараховували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві (конфуціанство і даосизм). Філосовсько-етичне вчення Конфуція (Кун Фуцзи) виникло в VI ст. до н.е. на території Китаю. Погляди Кун Фуцзи були викладені його учнями у книзі “Лунь-юй” (“Бесіди і судження”). Конфуцій народився і жив у епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралася на адміністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого чиновництва. Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінюючи минуле, Конфуцій на основі цього протиставлення створив власний ідеал удосконаленої людини — Цзюн-цзи. Високоморальний Цзюн-цзи, сконструйований Конфуцієм, володіє двома важливими гідностями: гуманністю і почуттям обов'язку. Поняття "гуманність" (жень) включало в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей. Обов'язок — це моральне зобов'язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов'язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками. Конфуцій вчив: “Гуманна людина думає про обов’язок, низька людина турбується про вигоди.” Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість, благопристойність і дотримання церемоній та обрядів. Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості.

У будь-який момент життя, на будь-який випадок, завжди й в усьому існували чітко фіксовані й обов'язкові для всіх правила поведінки: у щасті і скруті, при народженні і смерті, при вступі до школи чи призначенні на службу. Був укладений детальний збірник правил зовнішньої ввічливості і церемоніал-трактат Лин-зи. Усі записані в цьому обряднику правила належало знати і застосовувати на практиці, причому з тим більшим сумлінням, чим вище становище займала людина в суспільстві.

Конфуцій сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: "Хай батько буде батьком, син — сином, цар — царем, чиновник — чиновником і т. п., хай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов'язки, робити те, що їм належить".Упорядковане таким чином суспільство повинно складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто думає, управляє, і тих, хто працює і підкоряється. Критерієм поділу на верхи і низи мусили служити не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання та чесноти, а точніше - ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-цзи. Однією з найважливіших основ соціального порядку, за Конфуцієм, було суворе підкорення старшим. Будь-хто зі старших (чи батько, чи чиновник, чи імператор) є безперечним авторитетом для молодшого, підкореного, підданого. Конфуцій розробив учення про Сяо — синівську пошану. Сяо — це основа гуманності. Бути чемним сином зобов'язаний кожен, а особливо — людина письменна, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику "24 приклади Сяо", перетворилися на об'єкт захоплення і наслідування. Виховання розпочиналося з сім'ї, з дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім'ї, особливо на людях, у суспільстві.

Конфуціанство — це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів. словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації. У II ст. до н.е. при імператорі У-ді принципи конфуціанства були канонізовані і проголошені офіційною ідеологією. Сам же Конфуцій був обожнений.

Важливим напрямком розвитку філософської думки в Китаї наряду з конфуціанством був даосизм. Засновником даосизму був філософ Лао-цзи, який жив у VI-V стст. до н.е. Його погляди знайшли відображення у книзі “Дао-де-цзин”, написаній у IV-III стст. до н.е.. Головна ідея його вчення – це поняття “дао” – природного закону, який не залежить ні від бога, ні від людей і є загальним законом руху і змін світу. Утверджується також існування субстанції “ці” (повітря, ефір), яка разом із “дао” складає основу всіх речей. Лао-цзи визнає розвиток явищ, можливість переходу їх у свою протилежність. “Одні речі ідуть, інші приходять, одні розквітають, інші в’януть, одні з’являються, інші руйнуються. Неповне стає повним, криве прямим, пусте стає наповненим, ветхе змінюється новим”. Це закон самого життя, бо протилежність є дією “дао”.

Філософія Середньовіччя та доби Відродження. Античною філософією прийнято називати сукупність філософських вчень, які розвивалися в суспільстві Стародавньої Греції і Риму з VI ст. до н.е. до VI ст. н.е. В її історії виділяються наступні етапи: становлення філософії Стародавньої Греції (VI-V ст. до н.е.; філософи: Фалес, Геракліт, Пармені, Піфагор, Анаксагор); класична грецька філософія (V-IV стст. до н.е.) – вчення Демокріта, Платона, Аристотеля; еліністично-римська філософія (з кінця IV ст. до н.е. до VI ст. н.е.) – концепції епікуреїзму, скептицизму, стоїцизму, неоплатонізму.

Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок із виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний, насамперед, із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 рр. до н.е). Фалес був одним із “семи мудреців”. У своєму розумінні світу Фалес піднявся до поняття першопочатку, яким, на його думку, була вода. Вона в усьому і під усім. Все, що є у світі, походить від “води” і ґрунтується на цьому першопочатку. Воно відрізняється від простої води - це вода божественна, жива. Земля, як усі предмети, просякнута цією водою. У “нескінченній воді” Фалеса міститься потенціал подальшого розвитку. Усе останнє виникає шляхом “згущення” чи “розрідження” цієї першоматерії. Земля, як вважав Фалес, має форму диска, який плаває в нескінченній воді. Вона має пори і отвори. Землетруси він пояснював як коливання Землі на схвильованій воді. Вирішення проблеми пізнання Фалес також ґрунтує на принципі єдиного початку (води). Усі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і гарний вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю “Про природу”. Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були, передусім, натурфілософами. Анаксімандр першим дійшов категоріального визначення того, що лежить в основі існування речей. Такий початок Анаксімандр назвав “апейроном”. Апейрон, за Анаксімандром, — це щось безкінечне, всеохоплююче і безмежне, незникаюче і таке, що перебуває у вічній активності і русі. За Анаксимандром, Земля вільно підноситься, не будучи нічим зв’язана, та утримується, бо скрізь вона однаково відділена. У цій думці є зародок геоцентричного світогляду на всесвіт.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Всі речи виникли з повітря і є його модифікаціями, які утворюються шляхом його згущення чи розрідження. Інші мінливі властивості речей (наприклад, тепло і холод) є вихідними від цього основного процесу. У космогонічному вченні Анаксімена в результаті згущення повітря (наглядно зіставленого з валянням вовни) першою виникла дуже плоска земля. Вона висіла в повітрі, немов осідлавши його. Потім виникають море, хмари та інші речі. Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі початок і тіла, і душі. Душа - це повітряне явище і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

Іншим видатним центром як торгового і політичного, так і культурного життя малоазійської Греції був Ефес. Тут також приблизно у друга пол. VI ст. до н.е. виникає сильна філософська школа Геракліта Ефейського. Саме Геракліт уперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який із часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає. Логос у Геракліта — це закон всесвіту. Відповідно до цього закону все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, всеминуще та одноразове — “все тече” (panta rei). Геракліт - однин із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є, водночас, відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна у свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. У світі все відносне. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: мовленнєво-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

У соціальній філософії Геракліта закладені основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — Логосу.

Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки переміщується до “Великої Греції” (сукупність грецьких полісів на о. Сицилія і на півдні Апінського півострову). Першу філософську школу тут заснував Піфагор (584-500 рр. до н.е.). Ранній піфагореїзм був тайним вченням. Піфагорійці вважають загальними перші чотири числа арифметичного ряду: одиницю, двійку, трійку, четвірку. У геометричній інтерпретації цим цифрам послідовно відповідають: крапка, пряма, квадрат, куб. Сума цих загальних чисел дає число “десять”, яке піфагорійці вважали ідеальним числом і надавали йому божественну сутність. На число десять, за піфагорійцями, можна перевести всі речи і явища світу з його протилежностями.

Разом із піфагорійською школою існувала елейська школа, отримавши назву за назвою міста Елеї (Південна Італія). Засновником її був Ксенофан, в історії філософії висловив думку, що всі боги – плід людської фантазії, що люди вигадали богів до своєї подоби, надавши їм усі свої фізичних рис і моральних недоліків. Антропоморфічному політеїзму, традиційному для античної міфології, Ксенофан протиставляв філософське поняття єдиного бога. Такий Богофілософ править світом завдяки силі своєї думки, без будь-яких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності — думка, розум. Тут Ксенофан уперше в історії світової філософії фактично проголошує думку, що будь-яка філософія - ідеалізм, бо вона діє силою мислення (понять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Філософські ідеї Ксенофена розвивав його учень Парменід. У центрі уваги Парменіда були дві найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважав Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід уперше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього. Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ані пізнати, ані словесно оформити, бо те, чого немає, — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет - це одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат.

Учнем Парменіда був його названий син Зенон Елейський (його акме припадає на 460 р. до н.е.). Зенон був талановитим вчителем і оратором. Молодість прожив тихо, на самоті з навчанням. Від Перменіда навчився презирливо ставитися до розкоші. Його нагородою був голос власного серця. Все його життя – боротьба за істину і справедливість. Вона закінчилась трагічно, але велася не даремно. Із багатьох праць Зенона (“Суперечки”, “Проти філософів”, “Про природу”) залишилися тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає в нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назви “епіхейрема” ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне становище.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484—424 рр. до н.е.) — автор філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет і філософ. Емпедокл приймає як першопочаток світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першопочатки в Емпедокла не переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: любові і ненависті. Любов — космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненості і зла. Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емпедокл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислить. Так космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і ненависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ, як ціле. Але людина пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469—399 рр. до н.е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокрита. Він цікавий не лише своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. Сократ ніколи нічого не писав, знання про його світогляд черпають із творів Платона і Ксенофонта. Аналіз цих джерел показав, що ніякої філософської системи у Сократа не було. За своєю подобою Сократ не був схожий на філософа у традиційному розумінні. Скоріше він був народним мудрецем, образ життя і поведінка якого викликали не менше захоплення, ніж зміст його висловлень. Проводячи майже весь час на майданах, Сократ вступав у співбесіду з будь-ким, хто хотів говорити з ним. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається, насамперед, як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що я нічого не знаю ”. Перший девіз був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах, авторство другого надається Сократу. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Мета майєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що, якщо нема поняття, то немає і знання.