Держава загального добробуту в соціально орієнтованій ринковій економіці фрн

Соціально-ринковий консенсус

Поняття "соціально орієнтована ринкова економіка" якнайкраще відображує ідеологію соціальної політики Федеративної Республіки Німеччини. Соціально орієнтована ринкова економіка провідну роль відводить ринкові, що репрезентує приватну соціальну та економічну ініціативу у громадянському суспільстві за допоміжної функції держави. Заходи соціально-економічної політики згідно з її принципами не повинні зачіпати ринковий процес розподілу коштів, включаючи розподіл доходів і майна, якщо вони не вдосконалюють використання ресурсів, не підвищують ефективність і активність суб'єктів ринкових відносин. Однак основний наголос було зроблено на індивідуальному та сімейному самозабезпеченні через соціальне страхування. Держава відповідала за соціальне забезпечення лише у виняткових випадках. Вона лише визначала межі державного втручання, полишаючи широке поле діяльності для політиків на майбутнє. Тут мали вплив і соціал-демократи, які зосереджувалися на проблемах регулювання умов праці, сприяння повній зайнятості та захисту вразливих груп населення, і буржуазні партії, які робили наголос на розширенні внутрішніх можливостей сім'ї та сприянні формуванню власності.

Соціальні витрати

Німеччина витрачає великі кошти на соціальні цілі. Найвищий темп зростання соціальних видатків спостерігався у 50-ті роки. У 1960 р. частка видатків становила 20,4 % ВВП, що на той час було найвищим рівнем серед країн ОЕСР. У 1981 р. ця частка збільшилася до 29,2 %, проте через фінансову кризу в наступні роки ФРН змушена була скорочувати соціальні видатки відносно зростання ВВП. Це вплинуло передусім на реальний розмір пенсій і ступінь охоплення допомогами по безробіттю.

Доходи і бідність

Незважаючи на те що у ФРН витрачаються великі державні кошти на соціальне забезпечення, грошові виплати мають суттєво менше значення як джерело доходу населення, ніж, наприклад, у Швеції. Це, безперечно, пов'язано з меншими податковими надходженнями. Рівень оподаткування доходу населення у ФРН можна порівняти із США, однак він значно нижчий, ніж у Швеції. Проте внески працівників на соціальне страхування значно вищі, ніж в інших країнах. Дані про розподіл доходів свідчать, що 20 % населення ФРН з найвищими доходами мають найбільшу частку сукупного доходу населення порівняно з іншими країнами. Водночас частка сукупного доходу, що належить 20 % населення з найнижчими доходами, наближається до середнього значення по країнах ОЕСР.. Доходи перерозподіляються переважно по горизонталі в межах професійних груп, переважно від економічно активного населення до пенсіонерів. Хоча вертикальний перерозподіл порівняно скромний, він життєво важливий для людей з низькими доходами.

Розбіжність між доходами найбагатших і найбідніших вища, ніж у середньому по країнах ОЕСР, хоча розбіжність між бідними і середнім класом, навпаки, дещо менша. Це пояснюється ефективною діяльністю профспілок, які вимагали більшого підвищення заробітної плати для менш оплачуваних працівників. Через те що пенсії, допомоги по безробіттю та інші виплати по соціальному страхуванню пов'язані з попередніми заробітками, професійні спілки слід розглядати як силу, яка може активно, хоча й опосередковано, впливати на систему підтримки доходів.

Німеччина належить до країн, де відбувається розшарування робітничого класу на привілейовану більшість, яка є ядром ринку праці, і маргіналізований нижчий прошарок. До заможних належать також літні люди, які мають повний пенсійний стаж і доходи від власності. У гіршому становищі опиняються безробітні та їхні сім'ї, люди, які не зайняті на постійній роботі або отримують низьку заробітну плату, пенсіонери і вдови з недостатнім страховим стажем, одинокі матері, особи без певних занять, бездомні. їх підтримує держава через систему адресної соціальної допомоги і допомоги по безробіттю.

Соціальна допомога

Межа бідності визначається відповідно до законодавчо встановленої вартості споживчого кошика, достатнього для способу життя, що не принижує людської гідності. Сім'ї з доходами на рівні або нижче межі бідності мають право на адресну соціальну допомогу. Межа бідності постійно утримується на відносно скромному рівні, що становить близько 20 % середньої заробітної плати (за вирахуванням податків). Отже, соціальна допомога не перешкоджає збереженню стимулів до праці.

Чисельність тих, хто має право на адресну соціальну допомогу, невпинно зростає за рахунок збільшення осіб, які тривалий час є безробітними, самотніх матерів і зростання активності щодо подання заяв про допомогу. Малооплачувані працівники не мають права на допомогу, однак по неї звертається багато безробітних, які не отримують допомогу по безробіттю. Загалом те, що не всі, хто потрапив у нужду, звертаються по допомогу, можна пояснити суворою адміністративною перевіркою права на допомогу, відсутністю поваги до прохачів з боку соціальних працівників і певним тиском на осіб працездатного віку з метою примусити їх знайти роботу, великими за обсягом формулярами заяв про допомогу, перевіркою щодо наявності заможніших родичів, загрозою переслідування за неправдиві відомості тощо.

Системою соціальної допомоги керує місцева влада, яка на 80 % забезпечує її фінансово, а 20 % коштів надходить від земельних влад. Незважаючи на самостійність місцевих влад великих територіальних відмінностей щодо надання допомоги не спостерігається. Так само майже відсутні будь-які соціальні конфлікти й вимоги щодо розміру й умов надання соціальної допомоги. Сором за свій убогий стан, відсутність солідарності серед прохачів і підтримки їх громадою — ось характерна особливість німецької системи соціального захисту.

Становище жінок

Загалом жінки перебувають у невигідному становищі в системі соціального захисту ФРН. Вони отримують менші виплати по соціальному страхуванню, розраховуючи на ласку соціальної допомоги. Право жінок на трудові пенсії за віком та допомогу по безробіттю дуже обмежується, по-перше, суворими правилами їх надання, а по-друге, характером їхньої праці, що часто малооплачувана і переривається для виконання жінкою її сімейних обов'язків. Система соціального страхування, основи концепції якої були розроблені ще у 80-х роках XX ст., передбачає, що платником внесків має бути чоловік, обов'язок якого утримувати родину, і соціальне забезпечення має відображати залежну роль жінки в родині. Пенсія вдови становить 60 % пенсії померлого чоловіка. Працюючі жінки отримують після виходу на пенсію лише близько 30 % попередньої заробітної плати, тоді як чоловіки — близько 50 %. Більшість тих, хто звертається по соціальну допомогу, або незаможні літні жінки, або самотні жінки з дітьми, які не отримують матеріальної підтримки від колишнього чоловіка. Лише жінки, які мають 35 років трудового стажу, отримують повну пенсію, а час, який вони витратили на догляд за дітьми, до трудового стажу не зараховується.

Підвищенню жіночої зайнятості перешкоджає відсутність розвиненої системи піклування про дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Часткова зайнятість також наражається на перешкоди у вигляді несприятливого законодавства щодо соціального страхування таких працівників. Жінки більшою мірою потерпають і від безробіття. Отже, у ФРН жінки виконують роль трудового резерву.

Сімейна політика

Суспільні погляди на роль жінки і сім'ї. Незважаючи на те що в Основному законі 1949 р. проголошувалися рівні права чоловіків та жінок і заборонялося надавати будь-які переваги чи створювати перешкоди залежно від статі особи, в іншій статті того самого закону зазначалося, що "шлюб та сім'я перебувають під особливим захистом державних норм". Останнє положення вільно трактували консерватори, розглядаючи сім'ю як "природну інституцію, дану Богом", яку має підтримувати чоловік-годувальник, заробляючи достатньо для утримання жінки і двох дітей. Консервативна інтерпретація сімейної політики мала фатальні наслідки для матерів, які самі виховують дітей. Специфічні й насущні потреби таких сімей ніколи не були визнані державою загального добробуту зразка ФРН. Ці сім'ї мають право лише на соціальну допомогу по бідності.

Незважаючи на феміністський рух 70-80-х років, настрої невтручання у справи родини, що почасти були негативною реакцією на відверте підпорядкування інтересів родини інтересам держави за часів нацизму, допомогли зберегти патріархальну спрямованість соціальної політики та соціального забезпечення, що глибоко вкоренилася в німецькому суспільстві, й цим відрізняють Німеччину від інших країн.

Проблема абортів. Однією з основних вимог феміністок була легалізація абортів. Головними опонентами цього були католицька церква. Зрештою, у 1976 р. було прийнято закон, який дозволяв аборти за медичними, етичними та соціальними показаннями за згодою лікарської комісії та консультанта із сімейних питань. Отже, якщо жінка бажала легально зробити аборт, вона повинна була пояснити своє рішення консультантові. Якщо лікареві не вдавалося відмовити жінку, він робив висновок про те, що аборт показаний у конкретній ситуації. Таке законодавство надавало лікарям широкі права, якими ті користувалися згідно з власною мораллю. Якщо на півночі країни отримати дозвіл на аборт було легко, то в сільській місцевості на півдні, де відчутним був вплив католицизму, не лише комісії, а й самі лікарі відмовляли в цій операції. Цим пояснюється те, що кількість абортів серед жінок дітородного віку у ФРН значно менша, ніж у Швеції та США. Водночас щорічно 200 тис. жінок виїздять з ФРН за кордон з метою зробити аборт.

Догляд за дитиною. Відпустка по вагітності й пологах надається з виплатою 100 % попередньої заробітної плати і збереженням робочого місця протягом семи місяців. На початку 80-х років 95 % матерів користувалися цим правом, хоча лише половина з них після закінчення терміну відпустки ставали до роботи. Згідно із законом 1987 р. мати чи батько за їхнім вибором можуть взяти відпустку по догляду за дитиною на півтора року. Місячна оплата в розмірі 600 DM надається і працюючим, і тим, хто був без роботи протягом шести місяців. Надалі виплати по догляду за дитиною є адресними, і лише 40 % сімей продовжують отримувати їх у повному розмірі. Більшість жінок з дітьми до 5 років (61 % у 1985 р.) вибувають зі складу робочої сили. Сімдесят чотири відсотки дітей віком від 3 до 5 років відвідують дитячі садки, якими зазвичай керує церква за підтримки державних коштів. Проте для них немає державних стандартів, а в сільській місцевості дитячих дошкільних закладів майже немає.