Тема: Виступ з ораторською промовою

 

Істинне красномовство – це уміння сказати все,

що треба і не більше, ніж треба.

Ф. Ларошфуко

План

Риторика як наука і мистецтво.

Класифікація видів красномовства.

Вимоги до мовця.

Норми мовленнєвої культури.

Публічний виступ.

1. Риторика як наука і мистецтво

Риторика – наука комплексна (вона інтегрує в собі знання з таких дисциплін, як: філософія, логіка, психологія, лінгвістика, етика, сценічна майстерність, літературознавство).
Батьківщиною красномовства вважають Античну Грецію. Батьком риторики називають Цицерона.

Мистецтво живого слова було відомим уже в Стародавньому Єгипті, Вавилоні. Особливого розквіту воно досягло у Стародавній Греції і в Республіканському Римі. На українських землях про теорію красномовства відомо щонайменше дев’ять століть. Найдавнішу пам’ятку, що містить уривок риторичної праці, знаходимо серед найстаріших, збережених письмових пам’яток Київської Русі – в "Ізборнику" Святослава 1073 року. З періоду Київської Русі збереглося чимало оригінальних пам’яток ораторського мистецтва. Видатні оратори Київської Русі – це Іларіон та Кирило Туровський.

Ритор – (грец. rhetor – виголошую промову)

§ у Стародавній Греції та Римі – оратор і вчитель красномовства;

§ учитель риторики в братських школах України, духовних семінарах Росії у XVIII – XIX ст.ст.

Риторика (від гр. "ораторське мистецтво") – теорія ораторського мистецтва; наука красномовства, в якій розкриваються закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю.

Вона розвиває в людині такі особистісні якості, як-от:

ü культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію);

ü мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність);

ü поведінку (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість);

ü спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово); виконавську майстерність (виразність та доцільність жестів, міміки, правильність дикції й інтонації) тощо.

 

 

2. Класифікація видів красномовства

Ораторське мистецтво має довгий шлях свого становлення та розвитку й ніколи не було однорідним. Ще з античних часів робилися спроби класифікувати види ораторського мистецтва залежно від конкретної сфери використання.

Основоположник античної риторичної науки Арістотель виділяв три основні роди (типи) промов: судові, дорадчі та похвальні. Учення про три роди промов у риториці Цицерона дещо відрізняється від Арістотелевого вчення, зокрема: не за родом (судові, дорадчі, похвальні), сферою і метою (осуджен­ня, користь, хвала), а за якістю промов, мовним матеріалом, тобто за тією основою, на якій пізніше сформувалося вчення про три експресивні стилі: високий, низький і середній (помір­ний).

 

Завдання. Накреслити схему (таблицю) типологічної класифікації видів крас­номовства, в якій зазначте: а) вид красномовства; б) мету промови;

В основу сучасної типологічної класифікації покладено соціально-функціональну ознаку мовлення, згідно з якою до­слідники виокремлюють більше десяти видів красномовства.

1. Політичне красномовство — це доповіді на суспільно- політичну і політико-економічну тему: звітна доповідь; парла­ментський виступ; виступ депутата на сесії; пропагандистські виступи; політичний огляд; мітинговий виступ; політичні дискусії; лозунги і заклики; виступи партійних лідерів на з’їздах, засіданнях тощо.

2. Академічне красномовство: виділяють три типи: влас­не академічне (наукова доповідь; реферат; захист наукових досліджень на здобуття вченого ступеня; виступ на науковій | конференції; бесіда вчених на засіданнях вчених рад, комісій тощо; наукове повідомлення; наукова лекція; науковий огляд; академічна дискусія та ін.), красномовство вищої школи (уні­верситетська лекція, або цикл лекцій; семінари; доповіді і реферати студентів; захист дипломних чи курсових проектів; наукове повідомлення студентів; реферат; виступ на семінар­ському занятті; науково-популярна лекція; бесіда; конспек­тування; тези; резюме; захист творчих проектів тощо) і шкільне красномовство (шкільна лекція; розповідь; опис, бесіда; виступ перед батьками на зборах; виступ перед педагогічним колективом; характеристика; усні розповіді дітей; письмові учнівські твори; окремі елементи уроку; дискусія тощо).

3. Похвальне красномовство: промова з певної нагоди; подячні промови; вітальна гостьова промова; застільна промо­ва (тост); прощальна промова; похоронна промова; ювілейна промова; епітафії.

4. Побутове красномовство — дружня бесіда у невиму­шених умовах; дружні бесіди на різні теми (політичні, літера­турні; побутові, особисті; наукові; теми мистецтва); зустрічі; прощання; сімейний діалог (полілог); телефонні розмови; особисте листування тощо.

5. Судове красномовство: тексти законів; кодекси; допит; свідчення; прокурорська (звинувачувальна) промова; гро­мадсько-звинувачувальна промова; адвокатська (захисна) про­мова; самозахисна промова; юридичні консультації; дискусія під час судового процесу тощо.

6. Дипломатичне красномовство: промова на міжнародній конференції; промова в процесі дипломатичного акту; перего­вори; листування; юридичні документи; синхронний переклад тощо.

7. Богословсько-церковне красномовство: церковна пропо­відь; напучення; виступ на соборі; коментування Біблії; бесіди з віруючими; сповідь; молитва; курси богослов’я в духовних академіях тощо.

8. Військове красномовство: бойовий заклик; виступ-наказ; інструктивна промова; виступ на військово-політичну тему; надихаюча промова; військові устави; воєнні мемуари; при­йняття присяги; бесіда перед боєм; листи командира батькам (листи-подяки; звістки про загибель сина); радіозв’язок в екс­тремальних умовах тощо.

9. Рекламне красномовство: тексти реклами (торговельної, політичної, соціальної тощо), рекламний ролик; усне рекламне мовлення.

10. Ділове мовлення: ділові переговори; ділові розмови; ділові папери; презентація; плани робіт і програми; бізнесовий проект; доповідь; звіт тощо.

11.Діалогічне мовлення: виділяють різні види: внутріш ній діалог (мисленнєва підготовка до усного виступу; читання «мовчки»; спогади і роздуми; внутрішні суперечки; мрії; внутрішнє планування; підготовка до дискусії; репетиція майбутнього виступу), власне діалог (бесіда чи суперечка з одним співрозмовником) і полілог (За Н. Голуб).

 

1. Вимоги до оратора

Для зручності характеристики мовця сукупність його рис поділяють на:

v зовнішній вигляд (фізичні дані та одяг);

v внутрішні якості особистості;

v вміння спілкуватися людьми.

Приємне враження справляє на нас врода люди, поєднана із внутрішньою красою. Проте внутрішні якості людини мають на багато більше значення. Наприклад, коли людина обдарована вродою, але обділена інтелектом, то її краса блідне, а інколи викликає відразу. Окрім інтелекту не менш цінними є такі особистісні риси, як людяність, порядність, толерантність, енергійність, наполегливість.

 

Особистість оратора поряд з ґрунтовною підготовкою до виступу є одним з найважливіших чинників публічного мовлення. Його поведінка має бути:

ü природною без штучності та афектації;

ü доброзичливою, щирою у ставленні до слухачів;

ü сповненою поваги до аудиторії (не можна поводитися пихато, принижувати слухачів);

ü оратор повинен бути зосередженим на темі виступу;

ü бути переконаним у правильності змісту свого висловлювання.

 

Вимоги до оратора

1. Оптимально використовувати свою індивідуальність. Заходити в аудиторію свіжим, добре відпочилим.

2. Готуватися до виступу заздалегідь.

3. Бути енергійним.

4. Мати бездоганний вигляд: одяг, взуття, зачіска тощо.

5. Посміхатися.

6. Знаходитися ближче до слухачів, щоб спілкування було невимушеним.

7. Стояти в освітленому місці.

8. Бути урівноваженим.

9. Забути про руки і пальці рук.

10. Використовувати лише невимушені жести.

11. Уміти грати силою голосу і темпом мовлення.

1. Норми мовленнєвої культури.

Публічний виступ потрібно виголошувати, дотримуючись норм мовленнєвої культури. Основними рисами мовленнєвої культури є:

 

№ п/ п	Найважливіші риси зразкового мовлення	Короткі поради для побудови й оформлення висловлювання
	Правильність	Виступ повинен відповідати загальноприйнятим нормам української літературної мови.
	Логічність	Структурна організація виступу не повинна суперечити законам виступу.
	Змістовність	Глибоке осмислення теми і провідної думки виступу, докладне ознайомлення з відповідною інформацією, всебічне, повне розкриття теми виступу, уникнення зайвого.
	Точність	Чіткі формулювання добір слів, які найточніше відповідають висловлюваному змісту промови
	Чистота	Дотримання норм літературного мовлення. Відсутність русизмів, діалектизмів, вульгаризмів, слів-паразитів.
	Образність	Вираження емоційного ставлення мовця до предмета мовлення через уживання метафор, метонімії, порівняння тощо.
	Виразність	Виділення найважливіших моментів виступу. Добір слів і виразів, які найбільш яскраво передають основні думки оратора.
	Різноманітність,багатство	Використання у виступі різноманітних способів і засобів вираження думок.
	Доречність	Урахування атмосфери спілкування, інтересів, стану, настрою аудиторії; часу, місця та інших обставин за яких відбувається мовлення.
	Доступність	Зрозумілість, дохідливість, відсутність труднощів у розумінні змісту сказаного.
	Емоційність	Вираження індивідуальних почуттів, настрою. Переживань. Суб’єктивного ставлення за допомогою інтонаційних та лексико граматичних засобів.
	Дієвість	Спонукання слухачів до певних дій та роздумів.
	Об’єктивність	Відсутність упередженості, безсторонність, правдивість повідомлюваного.

 

1. Публічний виступ

Що ж таке "публічний виступ?" Риторику пов’язано передусім із усним мовленням. Отже, публічний виступ – це різновид усного спілкування.

Публічні виступи поділяються на жанри:

ü Доповідь - публічне повідомлення на означену тему; текст такого повідомлення;

усне або письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові або начальникові.

Види: звітна, ділова, політична.

ü Промова - публічний виступ з якого-небудь приводу; текст такого публічного виступу; слова, звернення до кого-небудь. Поділяються на роди: соціально-політичні, академічні (наукова доповідь, наукове повідомлення, огляг, лекція), судові, соціально-побутові, богословсько-церковні.

ü Бесіда - розмова кількох осіб; доповідь або повідомлення на якусь тему з наступним обговоренням.

ü Репортаж (фран. reportage – повідомлення) – інформаційний жанр публіцистики; оперативне повідомлення кореспондента (репортера) з місця події в пресі, по радіо, телебаченню.

Техніка підготовки до виступу

№	Етапи підготовки	Особливості етапів
	Визначення цільової настанови виступу	1. Конкретизація теми та мети. 2. Визначення питань, що потрбують висвітлення. 3. Поєднання освітнього, інформаційного, і виховного спрямування. 4. Зясування й урахування підготовки аудиторії до сприйняття змісту. 5. Продумування орієнтовних відповідей на можливі запитання.
	Збір матеріалу	1. Добір грунтовного матеріалу (фактів, цифр, імен, прикладів, цитат). 2. Використання ілюстрацій, документів, технічних засобів, наочності.
	Продумування логічної послідовності	1. Композиція виступу: - початок (вступ); - основна частина; - висновок (закінчення).
	Підготовча робота	1. Конкретизація теми та мети. 2. Добір фактів 3. Визначння структури композиції 4. Складання плану конспекту або повного тексту виступу 5. Розподіл часу на висвітлення кожного питання 6. Шліфування кожної думки 7. Вироблення навиків працювати з технічними засобами 8. Складання бібліографії 9. Робота над формою виступу
	Удосконалення культури мовлення	РЕПЕТИЦІЯ ВИСТУПУ
	Психологічна підготовка до виступу	Налаштування на успіх

 

Схематично діяльність оратора можна поділити на 3 етапи:

 

 

	ІІІВласне ВИСТУП

 

ІІ Репетиція

І Підготовка

 

Композиція виступу складається з 3-х основних частин:

І. Початок – має велике значення, від нього залежить успіх подальшого виступу.

Оратор має:

1) привітатися з присутніми;

2) подолати хвилювання і набути впевненості;

3) встановити контакт зі слухачами, завоювати їхні симпатії (можна почати з компліменту);

4) зацікавити аудиторію темою свого виступу;

5) стисло охарактеризувати загальний зміст виступу і розподілити його на окремі питання.

ІІ. Основна частина – виклад змісту слід здійснювати за принципом від простого до складного. Інформація впорядковується по-різному:

1) у хронологічній послідовності, коли потрібно викласти події чи схарактеризувати певний процес роботи, діяльності;

2) у формі опису певного предмета, пояснення його будови, функції та інших ознак

3) шляхом переліку основних пунктів, характеристик, прикладів застосування, переваг, тощо

4) шляхом викладу певних тез, їх аргументацій

Слід пам’ятати, що найменш цікавим є опис, розповідь – найцікавіша (особливо якщо містить новизну). Рівень інтересу до роздуму залежить від актуальності порушеної проблеми, переконливості аргументації.

ІІІ. Закінчення – має важливе значення, адже оратор узагальнює основні думки, робить підсумок свого виступу, надаючи йому логічної завершеності, закінченості.

 

Завдання: Занотувати основі положення тексту у вигляді опорного конспекту.

Що таке виступ? Безперечно, це монолог (від грецьк. monos — один та logos — слово), проте монолог особливого типу. Монолог оратора звернений до слухачів, проте оратор не просто говорить, він спілкується, веде з ними бесіду. Відчуваючи реакцію аудиторії (хтось погоджується, хтось сумнівається, хтось категорично не згодний), оратор повинен реагувати на неї: щось уточнити, проілюструвати, послатися на авторитети, вдатися до переконання. Таким чином, виникає своєрідний діалогічний монолог — монолог, адресований аудиторії і кожному слухачеві зокрема.

Готуючись до виступу, оратор має бути готовим до встановлення з аудиторією контакту. Трапляється, що слухачі налаштовані байдуже, недовірливо, навіть недоброзичливо. Щоб привернути увагу аудиторії, «завоювати» її, досвідчені оратори застосовують такий прийом, як «чіпляючий гачок» — так назвав його відомий російський адвокат А. Коні. «Увага кожного (дитини, неука, інтелігента і навіть вченого),— писав цей видатний оратор,— може бути викликана чимось простим, цікавим і близьким до того, що цей кожен відчував і переживав». Це може бути розповідь про несподівану подію, якусь дивовижу, парадокс, звернення до аудиторії із несподіваним для неї запитанням тощо.

Що сприяє встановленню контакту між промовцем і слуха­чами? Це і його поведінка, і зміст промови. Якщо ви впевнено виходите на трибуну, то це вже справляє позитивне враження. Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, по­става — випростана чи згорблена, ваша жестикуляція — ство­рюють певне враження ще до того, як ви сказали перше слово. Зачіска, охайність рук та нігтів, макіяж, стан взуття та одя­гу — все це уважно фіксується слухачами і впливає на сприй­няття ваших слів. Своїм виглядом і всією своєю поведінкою ви повинні виражати впевненість і віру в свої сили. Вихід до слуха­чів: до місця промови йдіть спокійно, не біжіть, не поправляйте одяг на ходу. Якщо вам треба читати промову, не втуплюйтеся відразу в папери, огляньте людей, усміхніться. Це викликає до­брозичливість з боку слухачів, сприятиме встановленню з ними контакту. Погляд: досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд «сам на собі». Для початку скористайтеся прийомом: час від часу «малюйте» очима циф­ру 8, що наче лежить горизонтально, на рівні очей глядачів. Таким чином ви навчитеся переводити погляд з одного ряду об­лич на наступний, щоразу повертаючись до тих, хто виявляє до вашого виступу особливий інтерес.

Жестикуляція має доповнювати мовлення й не виражати ні­чого іншого. Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні. Механічні — це жести, що супроводжують промову без зв’язку з її змістом, тобто робляться автоматично (потиран­ня перенісся, поправляння зачіски тощо). Ілюстративні — це жести, які зображають те, про що мова («поїздрушив» — рухи рукою вперед). Ні механічних, ні ілюстративних жестів під час промови робити не треба. Емоційні — це жести, які підсилю­ють виразність промови, прикрашають її, допомагають у ви­діленні основних думок. Ці жести повинні бути природними: трохи повертайте голову, корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. Не тупцюйте на місці, а не­помітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу, не розглядайте свої руки чи нігті. Подумки проаналізуйте вираз обличчя (міміку): чи не насуплені у вас брови, чи не зібралося у зморшки чоло, чи закритий рот. Якщо обличчя судомить від хвилювання, перед виходом до трибуни зробіть кілька вправ: два-три рази напружте м’язи обличчя; посміхніться «до вух», піднесіть брови «аж до зачіски». Якщо ви легко червонієте, наберіть повні груди повітря й не видихайте, скільки можете утриматися. Зробіть це кілька разів.

Промовець часто не знає куди подіти свої руки. Знайдіть природне й зручне положення, обіпріться однією рукою об ка­федру, другу вільно опустіть вздовж тіла.

Отже, правильна жестикуляція зближує промовця зі слуха­чами і робить зміст його промови зрозумілішим.

Іншим прийомом поступового встановлення контакту з аудиторією є зосередження уваги оратора на доброзичливому обличчі одного із слухачів. Протягом недовгого часу звертаючись до нього, ніби він є єдиним, як правило, вдається зосередитись і заволодіти увагою залу.

Для підтримання контакту оратор має вдивлятися в обличчя слухачів: це дає йому можливість вчасно помітити послаблення уваги.

Якщо оратор відчув, що слухачі стомилися, він може вдатися до прийому емоційної розрядки — запропонувати вгадати, кому належить певний вислів, пожартувати, розповісти анекдот тощо. Після такої «передишки» досвідчений оратор якнайчастіше переходить до найважливішої частини виступу.

Мета усіх названих прийомів — викликати або зберегти інтерес аудиторії. Проте для встановлення міцного контакту зі слухачами застосування лише їх недостатньо.

Як було зазначено, виступ оратора є монологом особливого типу— монологом, зверненим до конкретних адресатів, діалогічним монологом. Взаємодію оратора і слухачів упродовж усього виступу забезпечує така прихована форма діалогу, присутня вже в самій структурі виступу. Саме вона допомагає досягнути ефекту співпереживання.

Форми співпереживання є такі: інтелектуальне та емоційне співпереживання.

Інтелектуальне співпереживання — це спільна розумова діяльність оратора і слухачів. Висловлюючи власну позицію, оратор ніби «публічно» мислить. Така манера виступу має назву мислення вголос (термін належить російському юристові Л. Петражицькому). Оратор розмірковує, формулює тези, висуває гіпотези, наводить аргументи, співставляє факти та погляди, полемізує з уявними або дійсними опонентами, включаючи аудиторію в процес творчого сприйняття свого виступу.

Щодо емоційного співпереживання, то йдеться про особистісний ефект зараження: якщо оратора не хвилюють висловлювані ним думки, аудиторія залишиться байдужою. Чим емоційніший виступ, тим більше впливає він на почуття людей, активізуючи їхню уяву.

Успіху досягає оратор, спроможний викликати й інтелектуальне, й емоційне співпереживання слухачів.

Крім прихованого діалогу, у процесі виступу оратор може вдатися до діалогу відвертого: звернутися до аудиторії із запитаннями та дати відповіді на запитання слухачів.

Структуру спілкування оратора з аудиторією можна увиразнити у вигляді такої схеми:

 

 

Контакт з аудиторією можна зміцнити застосуванням таких засобів, як вживання займенників І та II особи (напр.: Вам відомо, що... Я зроблю спробу пояснити... Безперечно, вас непокоїть... Я спробую вас заспокоїти... Ми переживаємо з приводу... Нас турбує..), дієслів у формі І та II особи наказового способу (напр.: Міркуймо разом! Спробуймо розібратися! Звернімо увагу... Замислімось... Відразу зауважимо... Скажемо відверто... Конкретизуймо... Відзначте собі... Зверніть увагу... Занотуйте... Виправте, якщо я помиляюсь), звертання до слухачів (напр.: шановне панство, шановні опоненти, любі друзі, колеги), риторичні запитання.

Причиною того, що лектора погано розуміють, часто буває не лише слабкий голос, а й неправильне дихання, нечітка арти­куляція. Цю ваду можна усунути шляхом постійного тренуван­ня: перед дзеркалом вимовляти усі звуки (в алфавітному поряд­ку), записати свій виступ на магнітофон і виписати ті слова, в яких допущена нечітка вимова, шляхом тренування виправити помилки.

Успіх виступу великою мірою залежить від тону вашого го­лосу. Тон може бути приятельський, агресивний, театральний, повчальний, урочистий, діловий, миролюбний, саркастич­ний, розмовний або лекційний. Приятельський тон допомагає завоювати симпатії слухачів, особливо на початку виступу. Агресивний тон допустимий лише в разі засудження якогось злочину чи зловживань. Повчальний (або лекторський) тон бажано не застосовувати, бо він принижує слухачів. Краще всього, коли промовець протягом основного виступу виголошує промову миролюбним, діловим або розмовним тоном.

Для промовця необхідно вміти швидко і правильно реа­гувати на непередбачені обставини. Для цього треба постійно виховувати впевненість у своїх силах і вчитися заздалегідь уявляти різні ситуації, які може викликати зміст промови, і знаходити відповідь на них способом правильної, дотепної реакції (За І. Томаном).

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення понять: риторика, ритор.

2. Які особисті якості розвиває риторика.

3. Назвіть види красномовства.

4. За якими основними чинниками характеризують мовця.

5. Вкажіть вимоги до поведінки мовця.

6. Узагальніть вимоги до оратора.

7. Яких норм мовленнєвої культури слід дотримуватись при публічному виступі.

8. Назвіть жанри публічних виступів.

9. Дайте їх визначення.

10. Сформулюйте техніку підготовки до виступу.

11. Назвіть складові композиції виступу та охарактеризуйте їх значимість.

12. Сформулюйте основні правила зовнішньої культури оратора.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацювати конспект.

2. Підготувати виступ на будь-яку морально-етичну чи суспільно-політичну тему.

Наприклад:

«Музика в моєму житті»

«Традиції і символи українського народу»

«Рушник в українських обрядах та звичаях»

«Без верби й калини нема України»

«Символіка рослин у народних обрядах та піснях

«Дружба – особливий тип моральних стосунків між людьми»

3. Текст виступу запишіть, дотримуючись поданих нижче вимог та здайте.

Як готувати доповідь(виступ)

1. Визначити адресата мовлення і мету спілкування.

2. Вдуматися в тему, визначити основну думку майбутньої доповіді.

3. Опрацювати літературу з цієї теми, осмислити її.

4. Добираючи матеріал, звернути увагу на ті фак­ти, які будуть цікаві аудиторії, перед якою буде виго­лошена доповідь. Зробити певні виписки.

5. Скласти робочий план і відповідно до нього систе­матизувати дібраний матеріал.

6. Узагальнити основні положення кількох дже­рел, внаслідок чого думки, викладені в кількох пра­цях, звучатимуть повніше, переконливіше.

7. Записати текст доповіді повністю або частково (початок, кінцівку).

8. Виділити терміни, незнайомі слова, уточнити вимову і наголошення слів.

9. Говорити нешвидко, робити паузи, дотримува­тися правильної інтонації.

10. Виступаючи, завжди стежити за слухачами: якщо вас перестали слухати, змінити тон мовлення, навести цікавий факт, ніколи не намагатися перекри­чати аудиторію.

11. Якщо потрібно заглянути до рукопису, опустіть очі, не нахиляючи голови.

12. Стежити за своїм мовленням: уникати слів-паразитів, не заповнювати паузи звуками («е-е-е»)

13. Переказати усно текст доповіді вдома (відво­диться 15—20 хв.).

Як готуватися до публічного виступу

1. Добре продумати тему виступу; підготувати за­здалегідь матеріал, з яким збираєтеся виступати.

2. З’ясувати мету і адресата мовлення: бажання поінформувати слухачів чи переконати їх у чомусь, спонукати до якоїсь дії чи розважити.

3. Основа виступу — план. Згрупувати інформа­ційні матеріали відповідно до плану виступу.

Опрацьовуючи потрібну інформацію, дбати про композицію виступу (загальноприйнята композиція -вступ, основна частина, висновок).

4. Розвивати думку можна по-різному, а саме: по­яснювати, описувати, розповідати, доводити. Добира­ти відповідні мовні засоби, характерні для обраного стилю і типу мовлення.

5. Написати повний текст виступу і кілька разів прочитати його.

6. Прочитати свій виступ вдома комусь із рідних або друзям. Це допомагає уточнити зміст, знайти потрібні слова і необхідний тон, інтонацію.

Література

1. Скуратівський Л.В. Українська мова. Елементи практичної риторики.

2. Палихата Е. Я. Уроки рідної мови. Елементи практичної риторики 10-11 класи

3. Біляєв О.М. українська мова 10-11 клас. (ст. 145-152)

4. Караман С. О., Тихоша В. І. Українська мова. 11 клас. (ст. 290 – 380)

 

Лекція ЗМ-39

Тема: Монологічне мовлення

План

Поняття про монолог

Типи монологів

Поняття про монолог

Монолог, монологічне мовлення (від моно і греч. lуgos - слово, мова) - вид мовлення, зовсім або майже не пов'язаної (на відміну від діалогічної мови) з мовою співбесідника ні в змістовному, ні в структурному відношенні. Монологічне мовлення володіє набагато більшою мірою традиційності при виборі мовних, композиційних і інших засобів, має, як правило, складнішу синтаксичну побудову в порівнянні з репліками в діалозі. У побутовому спілкуванні монологічне мовлення зустрічається украй рідко, що дало підставу Л. У. Щербе припустити її похідність від діалогічної (у історичному плані). Основні комунікативні ситуації її вживання - сфера мистецтва, ораторського виступу, спілкування по телебаченню і радіо, ситуація навчання (мова вчителя в класі і т. п.). По своїй мовній і структурно-композиційній організації монологічне мовлення набагато складніше, ніж інші види мовлення; ці його особливості вивчає т.з. лінгвістика тексту (проблема складного синтаксичного цілого, абзацу і т. п.).

За межами художніх творів форму монологу приймають окремі різновиди усних висловів, таких, як мова оратора, лектора, виступ по радіо, телебаченню. Монологічне мовлення, що має зовнішнього адресата, характеризується такими загальними ознаками, як наявність в ній обігу, а також займенників і дієслів другої особи, дієслів наказового нахилу і інших форм волевиявлення. Мовні типи монологу обумовлені властивими монологу комунікативними функціями (розповідь про подію, міркування, сповідь, самохарактеристика і т. п.).

Так, для монологу оповідного типу характерне з'єднання дієслівних фраз, в яких співвідношенням видо-тимчасових форм дієслівних присудків виражена послідовність дій, рух подій.

Для монологу-міркування типові синтаксичні побудови, які містять висновок, констатацію фактів, передають логічний зв'язок явищ (конструкції причинно- наслідкові, умовні, допустові, і ін.).

Монолог-сповідь звичайно об'єднує в собі оповідні форми мови з формами міркувань. Орієнтуючись на усний вислів, монологи різних типів вільно допускають вживання розмовної і експресивно забарвленої лексики, вигуків, розмовних і розмовно-експресивних синтаксичних побудов, в т.ч. і конструкцій діалогічної мови.

Особливим різновидом монологу є так званий внутрішній монолог, в якому імітується емоційно-розумова діяльність людини в її безпосередньому протіканні («потік свідомості»), Відповідно в монологічному мовленні цього типу часто уживаються переривисті, незавершені фрази, зовні не пов'язані один з одним синтаксичні побудови. Сума втрат інформації при монологічному повідомленні може досягати 50%, а в деяких випадках і 80% від об'єму початкової інформації.

Монологічність в спілкуванні виховує людей з малорухливою психікою, низьким творчим потенціалом. Дослідження ж показують, що найефективнішою формою спілкування є діалог.

Типи монологів

Лекція, доповідь, виступ на зборах вважа­ються жанрами усного монологічного мовлення: гово­рить одна людина, її мовлення не розраховане на сло­весну реакцію співрозмовника. Але чи добре це? Адже слухачам теж хочеться що-небудь сказати: заперечити оратору чи погодитися з ним, попросити уточнити якусь думку, роз’яснити щось, пояснити незрозуміле слово. Чому ж не прийнято перебивати лектора, орато­ра? Може, тоді цікавіше було б слухати виступ? Уявіть собі, що в залі сидить 20, 50, а то й більше людей. Що вийде, коли кожний слухач (бодай тільки один раз) перерве оратора? Базар якийсь буде, а не лекція.

Але досвідчений оратор розуміє, що аудиторія кра­ще сприйматиме виступ і з більшим інтересом слухати­ме його, якщо монолог переходить у діалог, але в діалог особливий, який веде сам виступаючий.

Ось чому в практиці ораторського мистецтва відпра­цьовані прийоми, які не тільки оживляють розповідь, надають їй виразності, а й діалогізують монологічне мовлення.

Одним із таких прийомів є питально-відповідний хід. Він полягає в тому, що оратор ставить запитання собі або слухачам і сам на них відповідає. Цей хід перетворює монологічне мовлення в діалог, робить слухачів мимовільними співрозмовни­ками оратора, активізує їхню увагу, залучає до науко­вого пошуку істини.

Крім цього прийому, у виступах часто використо­вуються так звані емоційні або риторичні запитання.

Особливістю риторичного запитання є те, що воно не вимагає відповіді, а служить для ствердження або заперечення чогось. Звернення із запитанням до ауди­торії — ефективний прийом. Запитання, запропоноване слухачам, не тільки несе відповідну інформацію, а й залучає аудиторію до обговорення теми, змушує заду­матися над поставленою проблемою.

До засобів виразності відносять також цитати. Декому з виступаючих здається, що цитування не ви­магає особливого вміння. Проте і в цитуванні є свої особливості, свої позитивні й негативні сторони, які необхідно враховувати оратору. А тому слід домагатися, щоб із дібраних для доповіді цитат використовувались найцікавіші», найзмістовніші, оригінальні або най­менш відомі. Не завжди виступаючий вміло вводить цитату, не враховуючи, як вона сприймається на слух. Потрібно так її подавати, щоб слухачі легко зрозуміли, де її початок і кінець. Цитата має бути точною. Висту­паючий повинен знати, кому належать слова, з якого джерела вони взяті. Іноді ці відомості повідомляють після цитати, іноді — в кінці виступу.

Отже, ви дізналися про основні виражальні засоби. Завдання кожного виступаючого — оволодіти ними, сміливіше вводити їх у свої виступи, постійно вдоско­налювати мовну майстерність, підвищуючи мовлен­нєву культуру (За Л. Введенською).

Доповідь — один із найпоширеніших жанрів усного висловлювання для студентів. Здебільшого вони тематично пов’язані з виучуваними предмета­ми (це переказ суті якоїсь проблеми в одному із її аспектів). Основна мета такої доповіді — донести до слухача певну інформацію, щоб її зрозуміли і засвоїли.

Оскільки доповідь сприймається на слух і немає можливості (як під час читання написаного тексту) повернутися до її початку, середини, уточнити незро­зуміле, доповідач повинен допомагати слухачам зрозуміти і запам’ятати новий матеріал: із самого початку зацікавити темою, підтримувати увагу протягом усього виступу, встановлювати контакт.

Щоб такий виступ мав успіх, добре сприймався слу­хачами, необхідно зробити його оригінальним за будо­вою, своєрідним і неповторним. А для цього слід пра­цювати над композицією доповіді.

Найбільш поширеною структурою доповіді вва­жається така, що складається з трьох частин: вступу, основної частини, висновку. Кожна частина має свої особливості, які треба враховувати в процесі підготовки доповіді.

Від того, як оратор розпочав доповідь, значною мірою залежить успіх виступу. Невдалий початок знижує інтерес слухачів до теми, розсіює увагу.

У вступі доповіді виділяється її тема (наприклад: «Темою моєї доповіді є «Походження і розвиток української мови*). Далі вказуються причини вибору даної теми (актуальність проблеми, значення її для конкретної аудиторії, формулюється мета доповіді, іноді коротко викладається історія питання).

Досвідчені доповідачі рекомендують розпочинати виступ з цікавого прикладу, прислів’я чи приказки, крилатого виразу тощо. У вступі також може бути ви­користана цитата, яка змусить слухачів задуматися над словами виступаючого, глибше усвідомити вислов­лене положення.

Основна частина розпочинається з характе­ристики проблеми. Виділивши основний аспект проблеми, варто запропонувати слухачам перспективу обговорення (наприклад: «Подальше обговорення про­блеми, на наш погляд, доцільно зосередити навколо та­ких основних положень: 1)...; 2)...; 3)...»). Перехід до обговорення кожної окремої тези надалі робить доповідь чіткою, логічною і дозволяє потім перейти до висновків.

Переконливе яскраве закінчення доповіді за­пам’ятовується слухачам, залишає приємне враження про неї. Тому рекомендується наприкінці доповіді повторити основну думку, підсумувати найбільш важ­ливі положення. Якщо перші слова оратора повинні завоювати увагу слухачів, то останні — покликані посилити ефект виступу.

Слід пам’ятати, що слухачам не байдуже, куди дивиться доповідач. Нерідко можна спостерігати таку картину: робить учень доповідь, виступає на зборах, і час від часу поглядає у вікно, кидає погляд на стіни, опу­скає очі, піднімає до стелі, розглядає свої руки, тобто дивиться куди завгодно, тільки не на слухачів. Буває гірше: виступаючий дивиться на аудиторію «відсутнім» поглядом. Чи можна говорити про взаєморозуміння між виступаючим і аудиторією? Звичайно, ні.

Якщо ж під