Публічний виступ. Жанри публічного виступу

Публічний виступ – це вид тексту мовлення, створений за законами риторики й орієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізаційний характер реалізації).

Цей вид тексту різножанровий, як-от: доповідь, лекція, бесіда, конференція, а тому може бути орієнтований на різну кількість слухачів (учасників).

Щоби належним чином підготуватися до публічного виступу, промовцю слід постійно розширювати коло своїх наукових знань, збагачувати свій життєвий досвід спостереженнями і роздумами. Пропедевтичною роботою до виступу має бути регулярне читання з подальшим обдумуванням прочитаного, конспектування потрібних матеріалів, цитат, висловів тощо.

Основними етапами підготовки до виступу є:

– обдумування теми, опрацювання і писемне оформлення її (тобто укладання плану, конспекту, написання тексту);

– критичний аналіз завершеного тексту виступу;

– тимчасовий „відхід” від теми, щоби вона уклалася в пам’яті, остаточно викристалізувалася;

– виголошення теми.

Джерелами під час підготовки до публічних виступів слугують: енциклопедичні та галузеві термінологічні словники, тлумачні словники, атласи, газети, журнали, наукові праці.

Конспект – це короткий виклад матеріалу, що містить найсуттєвіші факти, положення й висновки.

Текстуальний конспект– це виписка найважливіших положень у вигляді точно документованих цитат.

Вільний конспект– це стислий виклад праці з основними, принциповими положеннями, висновками, формулюваннями. Цінним матеріалом для уточнення і пожвавлення публічного виступу може бути ілюстрація у вигляді цифрових показників, фактів, висловів, епітетів, віршів, прислів’їв, приказок, випадків з життя, фрагментів з фільмів тощо.

Після пропедевтичної роботи обдумується порядок розташування окремих частин доповіді, визначається їх кількість, послідовність та обсяг. А кінцевим результатом підготовчого процесу є розгорнутий план доповіді.

План – це порядок розміщення частин тексту (доповіді). Він складається так: аркуш паперу розподіляється на дві частини. Ліворуч пишеться назва розділу плану; праворуч, на більшій частині сторінки, викладаються основні формулювання, фактичні й цифрові дані тощо. Записи повинні бути чіткими, щоб їх одразу було видно. На одному аркуші, як правило, вміщуються матеріали одного розділу.

Щоби відновити у пам’яті зміст доповіді, послуговуються тезами.

Тези – це коротко сформульовані основні положення доповіді (лекції). Тези містять лише принципові положення, які ще мають бути роз’яснені й обґрунтовані під час проголошення доповіді. Вони, як правило, позбавлені полеміки і фактичного матеріалу.

Розгорнутий (повний) текст доповіді пишуть звичайно тоді, коли він потрібен не для одного виступу (приміром, лекція). Текст виступу пишуть повністю й тоді, коли він створюється на великому за обсягом і складному матеріалі, висвітлює ряд серйозних теоретичних проблем. Робота над текстом допомагає відшліфувати формулювання, опанувати матеріал.

Вимагають написання розгорнутого тексту й офіційні доповіді, зокрема звітного характеру, проте мати готовий текст доповіді – не означає обов’язково читати його перед аудиторією.

Кожен виступ, незалежно від жанру (доповідь, промова, лекція, бесіда), повинен підпорядковуватися логічним законам. У зв’язку з цим логічність викладу є необхідною умовою точного повідомлення про будь-що. Ідеться про композицію тексту.

Композиція – це побудова тексту доповіді (в широкому розумінні), зумовлена її змістом, характером і призначенням.

Отже, вибір матеріалу для доповіді, його розташування мають визначатися ідеєю виступу, внутрішньою логікою матеріалу; звідси й поділ його на частини (розділи), в основі яких міститься доказ.

Доказ – це логічна дія, в процесі якої істинність певної думки обґрунтовується за допомогою інших думок, вірогідність яких доведена практикою. Найбільш правдивий і незаперечний доказ – це сукупність фактів, які обґрунтовують тезу, особливо якщо ці факти нові, актуальні, невідомі слухачам, якщо вони водночас і достатньо вірогідні, щоби не потребувати додаткового доведення. Користуючися під час доповіді термінами, доповідач повинен бути переконаний у тому, що слухачі знають їх і правильно розуміють.

Виклад матеріалу доповіді здійснюється дедуктивним або індуктивним методом.

Метод – це чітко окреслений спосіб дій, що проводяться з певною метою (від лат. methodеs – „прийом, спосіб”).

Дедуктивний метод забезпечує виклад матеріалу від загальних фактів до часткових, індуктивний – від часткових до загальних.

Як правило, надається перевага дедуктивному методу, який забезпечує ознайомлення слухачів з головною ідеєю доповіді вже на початку виступу. Саме так будуються виступи з обговорення важливого (складного) питання, коли промовець одразу ж формулює основну тезу, а потім коротко аргументує її.

Якщо ж тема виступу багатопланова, обсяг матеріалу великий, то його доцільніше викладати від часткового до загального, поступово підводячи слухачів до засвоєння головної думки.

Кожен виступ (доповідь) складається з трьох етапів:

– зачин – звернення до аудиторії;

– виклад – текст доповіді;

– кінцівка – заключна частина доповіді з підсумковим значенням.

Поведінка кожного промовця під час доповіді має бути:

– природною, позбавленою штучності й афектації;

– доброзичливою, позбавленою суворості і зверхності.

Переконливість – одна з найважливіших якостей будь-якого виступу. Вона має вирішальний вплив на слухачів, оскільки формує їх світогляд, посилює громадську активність, визначає спрямування їх думок і дій. Вона залежить від уміння промовця використовувати різні прийоми доведення матеріалу: порівняння, аналогії, посилання на авторитетні думки з певної галузі знань.

Так, порівняння дозволяють слухачам по-новому „побачити” те чи інше відоме вже їм явище. Аналогія забезпечує конкретність і наочність викладу, схиляє слухачів на бік доповідача саме через свою загальнозрозумілість й очевидність. Посилання на думку авторитетів (цитування) також переконує аудиторію, якщо ці авторитети добре відомі слухачам і користуються у них повним визнанням.

До того ж, щоби бути переконливим, доповідач має говорити про головне, не дозволяти слухачам відходити від теми (у своїх репліках і запитаннях), бути надзвичайно уважним до того, як слухачі реагують на сказане.

Оратор – це декламатор, він не може перетворювати свою лекцію чи бесіду в художнє читання. Очевидно також, що треба остерігатися надмірної кількості віршованих цитат, метафор, алегорій, крилатих слів та інших художніх та естетичних елементів у публічній промові. Практика переконує, що надмірне використання образних засобів, декламація віршів, навіть досить талановитих, небезпечні для самого ж оратора і можуть залишити у слухачів неприємне враження про нього.

Мовлення доповідача має відповідати таким вимогам:

– точність формулювань – це сувора відповідність між словом і тим поняттям, яке цим словом позначається;

– стислість, небагатослівність – це вживання слів, лише викликаних безпосередньо потребою доповіді (виступу);

– доречність – це відповідність мовлення меті й умовам спілкування;

– зрозумілість – це приступне (без труднощів у розумінні змісту) мовлення доповідача;

– своєрідність – це вміння доповідача використовувати в мовленні аналогії, порівняння, епітети, евфемізми тощо;

– виразність – це чітке, розбірливе, легко зрозуміле мовлення доповідача.

Вербальний аспект доповіді супроводжується невербальним: жестами, мімікою, інтонацією.Жести – рухи рук або тіла, міміка – рух м’язів обличчя; інтонація – це ритмомелодійний лад мовлення, що залежить від підвищення або пониження тону при вимові.

На слухача впливають не тільки думки, уявлення, образи, пов’язані з проказуваними словами, а й звукове забарвлення слів – інтонація і красномовне мовчання, які актуалізують невисловлене. Інтонація і пауза самі по собі, без слів, мають силу емоційного впливу на слухачів.

Жести і міміка, вміло використані доповідачем, уможливлюють посилення смислової виразності промови. Однак зайві, недоречні рухи заважають слухачам, не дають їм зосередитися, налаштовують їх на несерйозний лад; одноманітна жестикуляція втомлює слухачів, набридає їм; примітивні жести розцінюються як невихованість доповідача; незграбні рухи, недоладна міміка смішать аудиторію; рухи, розраховані на зовнішній ефект, не роблять честі промовцю (див.: 12, с.244).

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення і ситуації спілкування виділяють такі жанри (види) публічного мовлення: доповідь, промова, лекція, огляд, бесіда, диспут.

Доповідь – публічне повідомлення на певну тему.

Політична доповідь – одна з форм керівництва, мета якої повідомити про поточні завдання партії, загітувати масові зібрання на розв’язання нагальних проблем.

Звітна доповідь – усне або письмове офіційне повідомлення уповноваженому зібранню про здійснення колективом (особою) роботи з метою проаналізувати й оцінити її результати.

Ділова доповідь – усний виклад певних питань з висновками і пропозиціями.

Промова – це агітаційний виступ на мітингах або масових зборах; він охоплює важливу тему, яка є предметом уваги всього загалу.

Мітингова промова – це політичний агітаційний виступ, що присвячується суспільно значимій проблемі. Мітингова промова – заклична і завжди призначена для колективного вираження спільних, єдиних за характером почуттів і прагнень. Вона нерідко є своєрідною прелюдією до мобілізації колективних зусиль, спрямованих на реалізацію важливих і невідкладних цілей.

Основні вимоги до промови і промовця:

– промова виголошується чітко, дикція промовця повинна бути виразною;

– голос у мітингових промовців посилюється і підвищується через просторовий фактор (більш або менш значну відстань між промовцем і слухачами);

– враження від промови зростає, якщо промовець витримує паузи (логічні, психологічні, фізіологічні) протягом виступу;

– темп промови тим повільніший, чим більша аудиторія слухачів;

– мовна манера промовця залежить як від ситуації мовлення, так і від характеру та емоційного змісту промови.

Окрім мітингових, виділяють такі промови: судові, дипломатичні, виборчі, агітаційні, ювілейні.

Агітаційна промова – це своєрідне усне роз’яснення фактів, подій, аби зорієнтувати слухачів на певні роздуми (дії).

Агітаційна промова, щоби бути дієвою, повинна відповідати такому правилу: „Багато говорити й багато сказати – зовсім не те саме. Тому до виступів доводиться ретельно готуватися. Бувають вдалі експромти, але особливо на них розраховувати не слід” (12, с.249).

Ювілейна промова – це виступ, присвячений на честь окремої особи, що має заслуги перед колективом (суспільством); виступ до ювілею підприємства, організації чи установи.

Ця промова вирізняється урочистістю, сердечністю, святковістю, дружнім ставленням до ювіляра, хоча й містить елементи підсумків. Саме тут доречними є експромти, імпровізації, безпосередність і невимушеність у манері виголошення.

Лекція – це своєрідна форма науково-теоретичної пропаганди, в якій міститься інформація про більш загальні й уже розв’язані проблеми; це вид ораторського мистецтва, публічного мовлення, що має на меті донести до слухачів певну суму знань. Тема, мета і основна проблема лекції – це три моменти, без точного визначення яких неможливий успішний публічний виступ.

Огляд (міжнародний огляд) – це публічний виступ, у якому висвітлюються події за певний – порівняно незначний час. Цей виступ має інформаційно-коментаторський характер, оскільки окремі події, факти тощо згадуються досить побіжно (лише створюється загальна картина того, що є предметом огляду).

Бесіда – це типово агітаційний виступ, що проводиться зазвичай з невеликою кількістю учасників і охоплює порівняно незначне коло актуальних питань. Диспут – це публічне обговорення питання (проблеми), яке ведуть опоненти.