Глобалізація та економіка України

 

Яку стратегію обрати постсоціалістичним країнам, Україні у світі, глобальним станом якої є нестабільність, нестійкість, необоротність, а стійкість зустрічається рідко і триває недовго? Залишитися сировинним придатком метрополій і випливати повільним традиційної шляхом розвитку чи зробити зусилля і спробувати вирватися з обойми країн третього світу як це зробили азіатські "тигри розвитку", як це роблять розвинені країни для збереження свого лідируючого положення.

Важко погодитися з фахівцями, що затверджують, що немає країн - сировинних придатків, є сировинні країни, що повинні розвиватися характерними для них і властивими їм темпами, методами, еволюційно. На нашу думку, це прирікає дані країни на подальше відставання і відсутність перспективи в рамках національних держав ввійти в число індустріально розвинених країн, коли-небудь, досягти рівня постіндустріального розвитку, інформаційного постіндустріального суспільства. Національні інтереси кожної держави полягають у мобілізації матеріальних, інтелектуальних, соціально-психологічних ресурсів суспільства і його членів на вихід з "безнадійного" відставання від процесів розвитку цивілізації. Як відзначає М.Г. Делягин, "Буш оголосив війну на знищення технологіям XX століття і за уші втягує Америку в нове тисячоріччя, зберігши глобальну стабільність в усьому світі". Тобто мова йде про цілеспрямовану політику, а не "природній, поступальний розвиток", пропонований окремими фахівцями. Україні, країнам СНД потрібен ривок, що вимагає застосування всіх методів: від заохочення до економічного примуса. І тут незамінна нічим функція і роль промислових корпорацій.

Історична практика показала, що для виходу на передові рубежі і збереження їх, держава реалізує наступні стратегії: використання природних ресурсів для формування сучасних виробництв, підвищення життєвого рівня населення. Це успішно зробили "нафтові" арабські країни. Можливо в РФ і середньоазіатських країнах необхідна стратегія переслідування для ліквідації розриву в рівні свого розвитку і передових країн, а потім лідерство в перспективних технологіях, виробництвах, послугах, використовуючи наявний потенціал, особливості традицій, звичок, морально-психологічні достоїнства населення своїх країн. Так надійшли Японія, азіатські "тигри" розвитку, Китай; стратегії передових рубежів, як це роблять країни великої сімки і їх сателіти.

Для слов'янських постсоціалістичних країн, у тому числі України, більше підходить другий шлях. Але для цього потрібна об'єднуюча національна ідея (це може бути підвищення якості життя основної маси народу, у результаті чого сформується середній клас). Повинна сформуватися національна еліта, що любить свою країну, поважає свій народ, хворіє за нього, готова працювати на загальне благо, а потім на себе чи на загальне благо і на своє, але не тільки на своє. Потрібні сучасні корпорації, що здатні конкурувати на світових ринках, бути креативними. На жаль, у ході реформ невелика, цілком інтегрована з Заходом група олігархів (компрадорська буржуазія) контролює основні потоки капіталу у своїх інтересах, а основна маса населення відкинута в бідність і не бачить перспективи виходу з її. Від того, що окремі політики називають населення, що бідує, середнім класом, ситуація не міняється, інтеграція суспільства не відбувається. Нормальної є ситуація, коли на тлі загального, нехай невеликого, але стабільного підвищення якості життя основної маси населення більш швидко зростають доходи новаторів. Але коли 3-5 % населення - понад багаті, а 70-80% живуть нижче риси бідності, важко розраховувати на зімкнення нації, зміцнення держави, вихід його на передові рубежі розвитку цивілізації. Перш ніж вийти на стратегію переслідування, а потім лідерства, Україні треба вийти з кризи. Бадьорі рапорти про те, що в 2001 р. промисловість України дала приріст 14 %, ВВП виріс на 9 % не дають основ затверджувати, що це кращий показник у СНД і в Європі, яким не можна не пишатися. Якщо врахувати базовий рівень (падіння ВВП на 60-70 % до рівня 1990-1991 р.) не можна вважати, що криза переборена і настав час займатися питаннями послекризисного розвитку економіки. Підстава пишатися буде тоді, коли відбудеться структурна перебудова, якість життя народу досягне хоча б докризисного стану, ВВП перевищить його. Тоді кожен відсоток приросту може працювати на розвиток держави, зімкнення його населення, рух у європейське і світове співтовариство не як прохачів, а як рівноправних партнерів. Але економіці складно вийти з кризи, поки вона знаходиться в замкнутому колі вузьких ринків, обумовлених низькими доходами населення і низкою зарплатою трудящих, колосальною нерівністю доходів, тобто в зачарованому колі стагнації. Не випадково в посланні Президента України Верховній Раді передбачені розділи розширення внутрішнього ринку і формування середнього класу, що необхідно для виходу з кризи, стабілізації економіки суспільства.

Дж. Гэлбрейт відзначає, що в країнах Заходу також багато уваги приділяється цим питанням, у рішенні яких добре себе виявило кейнсіанство і інституціанально-еволюційні економічні теорії, що зводяться до наступного:

- постійний ріст заробітної плати;

- розширення доступу до кредитів дрібних підприємців;

- низький і стабільний рівень процентних ставок;

- збільшення субсидій для населення з низьким рівнем доходів;

- підвищення витрат на рівні місцевих і регіональних органів державного управління, у тому числі на транспорт, систему освіти, розширення системи охорони здоров'я.

Якби цього бажали розвиненим країнам, світові фінансові і торгові організації, політичні діячі даних держав не тільки в період виборів, але і після того, то результати глобалізації могли б бути іншими, сприяли б розвитку земної цивілізації в цілому. Поки результати глобалізації значною мірою використовують країни "великої сімки". На думку Юргена Е. Шремина, "глобалізація - це змагання не тільки за ринки, але і за цінності", вона "же веде до нового партнерства між сферами економіки і політики"; "США і країни ЄС уже отримали користь із глобалізації, не тільки тримають на дистанції потенційних конкурентів, але і зводять нові бар'єри між собою". У цих умовах необхідно підтримувати розвиток наукомістких виробництв, великих корпорацій, що сприяють виходу вітчизняного виробника з кризи, реалізації стратегії "догоняющего" розвитку, і лідерства по окремих наукомістких макротехнологіях, прискореному проходженню індустріального етапу розвитку і переходу до інформаційного постіндустріального суспільства.