Поняття і сутність циклу «наука-виробництво».

Створення розгалуженої мережі організаційних структур з високим інноваційним потенціалом, здатних забезпечити взаємодію науки, техніки і виробництва, їх психологічну сумісність являють собою основні зміни, що відбуваються в сфері формування сучасних структур у циклі «наука — техніка — виробництво» і потребуючі адаптації до них суб'єктів господарювання, обумовлені становленням нової стратегії і тактики в даній сфері.

У системі «наука-виробництво» наука являє собою сферу активної духовно-теоретичної діяльності, виробництво - активної практичної діяльності. Сучасне виробництво у значній мері залежить від науки, яка робить вплив (у багатьох випадках визначальне) на технології виробництва. У свою чергу виробництво впливає на технології споживання. З одного боку, виробництво усе більш складних технологічних пристроїв викликає ускладнення технологій їх використання. З іншого боку, технічна думка спрямована на спрощення даних технологій, що робить вироблені вироби більш конкурентноздатними.

Однак компоненти системи «наука-виробництво» у силу своєї багатофункціональності можуть грати й інші ролі.

По-перше, наука - це система виробництва знань, що у багатьох випадках споживаються виробництвом, тобто наука займає його позицію, а виробництво - позицію споживання. У результаті усе більш важливою стає технологічна організація наукових досліджень, що особливо актуально відносно великих наукових проектів. Таким чином, з'являється необхідність розробки ефективних технологій виробництва і добування наукових знань.

По-друге, у науці використовуються численні технічні пристрої: комп'ютери, засоби телекомунікації, вимірювальні прилади, засоби спостереження (телескопи, мікроскопи, телевізори тощо), різні експериментальні установки (синхрофазотрони, барокамери тощо). У результаті наука займає позиції споживання стосовно виробництва і, як наслідок, стає сферою застосування різноманітних технологій: від комп'ютерних технологій випуску наукової літератури до технологій проведення телеконференцій, від технологій спостереження за космічними об'єктами до технологій експериментів на синхрофазотроні.

Організація будь-якої складної діяльності вимагає технологічного підходу. Це відноситься і до інноваційної діяльності, що служить сполучним ланцюгом між наукою і виробництвом. Ще академік Капіца П.Л. у своїй мові "Освоєння досягнень науки і техніки" виділив шість умов, необхідних для успішного освоєння виробництвом нових досягнень науки і техніки.

Перша умова - необхідність бажання проводити зміни в того, хто керує виробництвом. Саме вони визначають, як воно буде розвиватися і чи буде розвиватися взагалі.

Друга умова - достатня підготовка тих, хто буде брати участь у змінах. Необхідні і знання, і освоєння вимагаючих умінь.

Третя умова полягає в тім, що не можна перевантажувати той чи інший об'єкт нововведеннями. У першу чергу об'єкт (наприклад, промислове підприємство) повинний, на думку Капіци П.Л., нормально функціонувати, і тільки потім варто проводити зміни, орієнтовані на оптимізацію цього функціонування. Правда, нерідко складається ситуація, коли такий об'єкт не може нормально й ефективно функціонувати без корінних перетворень. Прикладами може служити промисловість післявоєнних Німеччини, Японії або сучасної України. Так, третю умову Капіци П.Л. варто модифікувати, зв'язуючи її з правильною оцінкою ситуації, у якій передбачається інновація. Якщо оцінка невірна, то нововведення стає не благом, а нещастям для виробництва, заподіюючи йому збиток, аж до руйнування і банкрутства. Четверта умова зв'язана з першою. Якщо в першій мова йде про ментальну орієнтованість на інновацію, то в четвертій - про матеріальну, тобто повинні бути створені сприятливі матеріальні умови й у першу чергу треба відпускати досить засобів на інновацію.

П'ята умова полягає в тім, що коли щось нове освоюється в промисловості, то для швидкого й успішного освоєння завжди потрібно виробити чітку програму, що вказує шлях, по якому воно буде ефективно йти. Така програма повинна враховувати, з одного боку, специфіку виробництва, де відбувається освоєння, а з іншого боку, специфіку того нового, котре освоюється.

І, нарешті, шоста умова говорить про необхідність зацікавленості вчених у процесах інновації і формуванні гарних відносин між вченими і виробничниками.

Ми бачимо, що п'ята умова по суті вимагає розробки не просто програми, а технології інноваційного процесу, тому що тільки в такий спосіб можна дотриматися вимоги про облік специфіки як виробництва, так і об'єкта інновації. При цьому сучасні дослідження проблем промислового менеджменту показують, що необхідно також враховувати специфіку споживання виробленої продукції.

3.4.2. Організаційні аспекти циклу наука-виробництво».

Протягом декількох десятиліть однієї з визначальних рисою науково-технічної політики нашої держави був пошук універсальної організаційної структури, здатної здійснити «революцію» в області проведення наукових досліджень і використання їх результатів на практиці. В умовах господарювання, що змінилися, діапазон форм організації науково-технічної діяльності, виробництва і їх інтеграції дуже широкий. Головне полягає в тім, що універсальна структура організації в циклі «наука — техніка — виробництво» відсутня і не має прав на існування.

Світовий досвід демонструє широку розмаїтість форм організації виробництва, науки і їх взаємодії в різні періоди, в окремих країнах, навіть у рамках однієї системи виробничих відносин. При цьому закономірність полягає в тому, що з розвитком продуктивних сил ця розмаїтість росте. Особливо широкий діапазон форм організації і управління в інноваційному секторі. Множинність науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), їх невизначеність припускають відповідну розмаїтість організаційних форм, число яких не повинно обмежуватися вольовим шляхом. Найважливішим концептуальним положенням відносно становлення сучасної організаційної структури в циклі «наука — техніка — виробництво» є створення умов для її постійного розвитку й удосконалювання без яких-небудь обмежень розмаїтості.

Сьогодні в організаційному аспекті цикл «наука — техніка — виробництво» являє собою систему взаємозалежних і взаємодіючих ланок, що включають раніше створені чи частково перетворені на їх основі структури і нових структур, що охоплюють сукупність, породжених ринковими методами.

Як суб'єкт ринкових перетворень підприємство одержало широкі можливості здійснення господарського самоврядування, підприємницької діяльності, а також створення господарських структур, адекватних умовам сучасного господарювання.

Одночасно, з огляду на сьогоднішні реалії, коли повсюдно перетворення не можливі, вихід полягає тільки в концентрації ресурсів. При цьому структурні зрушення в циклі «наука — техніка — виробництво» необхідно направляти на використання вже існуючих науково-технічних досягнень, на створення структур, що цілком реалізують інноваційний цикл. Тому найважливіший напрямок структурної перебудови — формування наукових центрів за схемою технопарків.