Порівняльно-історичне мовознавство»

Порівняльно-історичне мовознавство – область загального мовознавства, об’єктом якої є споріднені, генетично пов’язані мови. Встановлює відповідності між цими мовами, описує їх еволюцію в просторі і часі. Як основним засобом своїх досліджень порівняльно-історичне мовознавтсво користується порівняльно-історичним методом.

Порівняльно-історичний метод – об’єктом є споріднені мови (мають спільного предка). Мета – відкриття законів, за якими розвивались споріднені мови у минулому. За його допомогою можна відродити не фіксовані мовні одиниці. На основі порвняльно-історичного методу створено історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов’язують із знайомством європейських лінгвістів з санскритом в кінці 18 ст. На той час в природничих науках був накопичений великий матеріал, який дав змогу створити перші класифікації, розглядати ціле та визначати ієрархію його частин. Разом з таким позитивним впливом, наука про мову й сама починає приймати участь у виробленні спільних ідей. Так, у 1770р. Гердер висуває факт історизма в мовознавстві. Згідно з ним природні закони (а не божа воля) визначили необхідність виникнення мови і її подальшого розвитку. На початку 19 ст. Аделунг формулює критерії відмінності в ступенях мовної спорідненості і пропонує порівнювати мови за їх граматичними структурами. В 10-х роках 19 ст. ідеї порівняльно-історичного мовознавства проявились в дослідженнях порівняльно-історичного характеру, в яких була застосована відповідна техніка досліджень, що спиралася на дані індоєвропейських мов, і таким чином порівняльно-історична граматика стала провідною дисціпліною порівняльно-історичного мовознавства. Найбільш відзначилися в цьому Ф.Бопп, Р.К.Раск, Я.Грім.

В 1816р. вийшла в світ перша робота Франца Боппа (1791-1867) – “Про систему відмінювання санскриту в порівнянні з грецькою, латинською, персидською і германською мовами.” В ній Ф.Бопп розглядає в порівняльному плані граматичні форми наведених в заголовку мов, спираючись переважно на санскрит, який в його праці був вперше залучений для лінгівстичного дослідження.

В 1818р. з’явилася робота датчанина Расмуса Раска (1787-1832), про походження ісландської мови. він досліджував головним чином скандинавські мови, встановлюючи спорідненість між ними та іншими індоєвропейськими мовами, але не намагаючись при цьому відновити первинну форму порівнюваних мов. Він, на відміну від Ф.Боппа, не залучає санскрит і значну увагу приділяє як граматичним, так і лексичним зіставленням, вказуючи при цьому на необхідність врахування в першу чергу лексики, пов’язаної з найнеобхіднішими поняттями, явищами і предметами. Головна заслуга Р.Раска перед порівняльно-історичним мовознавством – вироблення методики аналізу граматичних форм і демонстрація різних ступенів спорідненості між мовами.

Роботи Р.Раска стали поштовхом до утворення схеми історичного розвитку близьких мов.

Дуже часто до прізвищ Ф.Боппа, Р.Раска, Я.Гріма – започатківців порівняльно-історичного мовознавства – додається ще прізвище росіянина О.Х.Востокова. Його праця - “Роздуми про славянську мову”(1820) є фактично першою роботою з історичної фонетики однієї з груп індоєвропейських мов. Її значення полягає як в тих конкретних висновках, які робляться по відношенню до слов’янських мов (периодизація історії слав’янської і російської мов, відношення давньоруської мови до церковнослов’янської, польської та сербської), так і в визначенні методів історичного вивчення близькоспоріднених мов.

 

Словянські мови

Східна п.гр.: (українська, російська, білоруська); Західна: (польська, чеська, словацька, кашубська (як діалект польської), лужицька, полабська, поморські діалекти); Південна (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська).