Мовознавство загальне, часткове, теоретичне і прикладне»

Методи і прийоми дослідження мовного матеріалу

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії.

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.

Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

· дистрибутивний аналіз

· аналіз за безпосередніми складниками

· трансформаційний аналіз

· компонентний аналіз

Основними прийомами є:

Індукція (від лат. inductio «наведення, збудження») - прийом дослідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення результатів окремих конкретних спостережень.

Дедукція (лат. deductio, від deduco «відводжу, виводжу») - форма достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

Гіпотеза (від герц, hynothesis «основа, припущення») - спосіб пізнавальної діяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання, коли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло а процесі дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми.

Аналіз - мислене або практичне розчленування цілого на частини. Синтез - мислене або практичне з'єднання частин у ціле.

 

Синхронія і діахронія»

Всі ми знаємо, що явище мови є стабільне. Але важко не помітити, що мова відрізняється в різні періоди її розвитку. (мова Київської Русі і СУЧ) З цього слідує, що мова – одночасно життєва діяльність і продукт минулого.

Отже, існує два підходи до вивчення мови: на певному часовому зрізі, і вивчення мови в її історичному розвитку. Для позначення цих підходів використовують два поняття: синхронія і діахронія.

Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку (горизонтальна вісь)

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує описове мовознавство. Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії. Для чого? Створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов.

Діахронія – історичний розвиток мови (вертикальна вісь)

Історичне мовознавство – вивчення мови у часі (діахронічний підхід)

Варто зазначити, що кожне мовне явище має свою історію і своє місце в системі мови. Тому для повного вивчення мови важливий і діахронічний і синхронічний підхід.

 

Мова і мовлення»

Найголовніша функція мови, як засобу спілкування є комунікативна. Тобто під час говоріння ми маємо справу із власне мовою і з процесом її використання, який ми називаємо МОВЛЕННЯ. Отже, мова є основою мовлення, а мовлення існує завдяки мові. Через мовлення здійснюється зв’язок із мисленням.

*Проблемою мови і мовлення займався Ф. де Соссюр * а вперше звернув увагу Гумбольдт.

Мовець і з мови бере не все, адже засвоїти все – нереально. Бере мовець те, що йому необхідно, що відповідає його мовним уподобанням. Отже у кожного мовця є власне мовлення. Яке є унікальним. Неповторним.

Мова – система одиниць спілкування, правил їх функціонування.

Мовлення – процес використання мови, практична реалізація її одиниць.

Мовлення включає у себе говоріння і результат говоріння (текст). Наприклад молодіжне мовлення, мовлення окремої людини, художнє мовлення – все це різне використання можливостей мови.

Чим відрізняється мова від мовлення?

Мова – абстрактна, мовлення – конкретне. (мовлення можна чути, записати, бачити, прочитати – в цьому полягає конкретика, а МОВУ спостерігати неможливо)

Мова – стабільна, мовлення динамічне ( у мовленні, за звичай людина допускає багато помилок, іноді недотримується норми. У мові, в свою чергу, помилок немає. Є норми, які є загальноприйнятими і стабільними.

Мова – психічне явище, мовлення психофізичне. Мова існує ніби у душах, у психіці людей, а мовлення крім психічного аспекту має і фізичний – породження і сприйняття. Ми можемо охарактеризувати мовлення за такими ознаками як темп, тембр, тривалість, гнучність, артикуляція, акцент і т.д.

Мова – нелінійна, мовлення – лінійна Мовлення розгортається в часі. Для того, щоб щось сказати потрібний певний часовий проміжок (слова вимовляються не гамузом, а послідовно, один за одним). В мові всі слова, звуки існують разом, одночасно.

Мова – явище соціальне, мовлення – індивідуальне.

Мова – обов’язкова, Мовлення – довільне.

Мова і мовлення – явища соціальні. Тісно пов’язані між собою. мова не тільки породжує мовлення, стримує, унормовує його, а й живиться ним, змінюється. В мові з’являється нове, оказіональне, що з часом може стати мовним фактом.

 

Мова і мислення»

Мова тісно пов’язана із свідомістю (сукупність усіх психічних процесів, що беруть участь в осмисленні людиною навколишнього світу і свого існування), обмін думками між індивідами зумовлює формування свідомості окремої людини. Складовою свідомості є мислення – найвища форма пізнавальної діяльності людини, яка характеризується узагальненням, відбиттям предметів і явищ ті їх зв’язків у вигляді понять, теорій. Мисленню властиво: абстракція, аналіз, синтез, постановка задач і їх вирішення.

Часто мову і мислення ототожнювали – Шлейєрмахер (мова це лише форма мислення), Гаман і часто розривали ці поняття – Бенеке (мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах).

Всі ці твердження були помилковими, адже мова і мислення тісно взаємопов’язані.

У радянські часі вважалося, що мислення може здійснюватися вербально, але, це не зовсім так. Мислення здійснюється як вербально так і не вербально.

Існує три типи мислення

1. Наочно-образне (предметне) – мислення конкретними образами, картинками. Саме ця форма повністю заперечує думку, що мислення протікає тільки в словесній формі.

2. Технічне – здійснюється без участі мови. Властиве як і «1» вищим тваринам і людині.

3. Поняттєве мислення – здійснюється за доп. мови. Людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух. Частіше мислять за допомогою внутрішнього мовлення.

Переважає із цих трьох типів поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.

Історично мислення виникло раніше мови. Саме тому функції мови щодо мислення змінювались. Спочатку мова доповнювала предметне і технічне мислення, з часом вплив мови зростав. І вона стала основним знаряддям мислення.

Засновник загального мовознавства Ф. де Соссюр розглядав мову і мислення, як одне ціле, хоча припускав можливість їх розмежування. «Мову можна порівняти із листом паперу. Мисль – це його лицьова сторона, звук – зворотна. Не можна розрізати лицьову сторону, не розрізавши зворотної. Так само і в мові, не можна відділити ані мисль від звуку, ані звук від мислі.

Питання про взаємозв’язок мови і мовлення має ще один аспект – внутрішнє мовлення.

*внутрішнє мовлення – не зовнішнє* Егоцентричне мовлення дитини – експеримент – якщо її залишити. Вона буде розмовляти «сама з собою» мовлення, яке не звернуте до співбесідника, чого не має у дорослих =) але, якщо ми використовуємо внутрішнє мовлення, то болять зв’язки, ми зв’язуємо мисленєві процеси із мовою.

Таке дитяче мовлення було описане Жаном Піаже. Спочатку таке мовлення має розгорнутий характер, потім у дітей старшого віку воно скорочується, перетворюється на шепітне, а через 1-2 роки взагалі це мовлення зникає, залишаються ледь помітні рухи губ.

Висновок: внутрішнє мовлення виступає проміжною ланкою між мисленням, яке відбувається в мовленнєвих зонах мозку, та зовнішнім мовленням.

У яких формах здійснюється мислення людини? Караулов виділяє три структурні рівні мовної особистості: вербально-семантичий (фонд граматичних знань людини), лінгво-когнітивний (в ньому форм. система знань людини про навколишній світ), мотиваційний (система установок, цілей людини)

 

Словянські мови

Східна п.гр.: (українська, російська, білоруська); Західна: (польська, чеська, словацька, кашубська (як діалект польської), лужицька, полабська, поморські діалекти); Південна (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська).

 

Аглютинативні мови

До аглютинативних мов належать тюркські й фінно-угорські мови

У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень.

Наприклад, в українській мові, яка належить до типу флективних мов. одна флексія -єй у формі слова (від) людей передає і значення множини, і значення родового відмінка. Зовсім інше спостерігається у турецькій мові, яка має аглютинативний тип граматичної будови. У цій мові для кожного з перелічених граматичних значень існує окремий афікс: -лар- — суфікс множини (і тільки множини), -дай — суфікс родового відмінка (без вираження ознак числа — однини чи множини). Отже, для передачі всіх тих граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до кореня додаються кілька афіксів з відповідними граматичними значеннями, а саме: адам-лар-дан (від людей), де адам — людина, -лар- — суфікс множини, -дай — суфікс родового відмінка. Для вираження лише множини до кореня додається суфікс -лар- (адам-лар), для передачі родового відмінка — суфікс -дай (адам-оан).

Флективні мови

Виділяти тип флективних мов почали на початку XIX ст. Усі флективні мови поділяються на:

синтетичні — мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька.

аналітичні — мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і деякі інші індоєвропейські мови.

Полісинтетичні мови

Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет

 

Критерії типологізації мов.

(За Карпенком) Фонологічна та синтаксична типологія. Безпосе­реднім наслідком, необхідним результатом розгляду не лише загального типу мов, а й часткових типів їх є класифікація. Якщо констатується, наприклад, що в одних мовах склад збі­гається з морфемою й фонемою, а в інших не збігається, то тим самим всі мови поділяються на дві групи, здійснюється певна класифікація їх. Такого роду класифікації називаються т и п о л о г і ч н и м и. В принципі вони можуть спиратись на різноманітні мовні ознаки. Але зрозуміло, що вагомість цих ознак для організації мови є неоднаковою. Тому типологічні класифікації мов спираються на найістотніші прикмети їх. Так, на фонетичному, рівні досить істотним є поділ мов на складофонемні та фонемні й виділення серед останніх консонантного та вокалічного типів. Про консонантний тип мови говорять у тих випадках, коли в її фонемному складі понад 70 % приголосних фонем. Якщо ж серед фонем мови 30 % чи більше складають голосні, то такі мови зараховуються до вокалічних. Українська мова, що має не більше шести голос­них і не менше 32 приголосних фонем, належить до кон­сонантних: тут співвідношення голосних і приголосних — 15 % і 85 %. А ось давньоруська мова належала до вокаліч­ного типу: тут до зникнення носових голосних існувало 11 або 12 голосних фонем і тільки 24 приголосних фонеми (співвід­ношення — 34 % і 66 %). Індоєвропейська ж прамова в дав­ніші періоди свого існування була консонантною. Як бачимо, фонологічний тип мови є досить рухливим, що знижує його класифікаційну вартість. (Маслов виділяє також): Для фонологической типологии самий суще-ственньїй признак — характер основной фонологической единицьі языка. Там, где в качестве такой единицьі выступает фонема, мы гово­рим о языках «фонемного строя» (к этому типу принадлежит большинство языков мира). Там же, где основной фонологической единицей оказывается слог (силлабема) или финаль и инициаль слога, мы гово­рим о языках «слогового строя». Другая важная черта— просодическая характеристика слога и слова: тональные, или полито-нические, язки противопоставляются монотоническим, языки со свободньш словесным ударением — языкам с разными ти­пами фиксированного и полуфиксированного ударения и таким, в которых словесного ударения практически нет или оно является лишь потенциальньш. Далее языки различаются по использованию тех или иных дифференциальных фонологических при­знаков: «слоговые» языки — по характеру инициалей и финалей слога, а «фонемные» — по степени разработанности и богатства фонемного инвентаря и специально репертуара гласних и согласннх фонем и по относительной частоте употребления тех и других в тексте.

На синтаксичному рівні найвагомішим є розрізнення трьох типів будови речення — номінативного ергативного та актив­ного. Номінативна будова "речення властива більшості мов світу— значній частині індоєвропейських мов, а також тюркським, фінно-угорським та семіто-хамітським мовам. Вона розрізняє називний та знахідний відмінки, причому підмет завжди стоїть у називному відмінку, а прямий додаток — у зна­хідному. Ергативна ж будова речення притаманна кавказьким мовам (також баскській), деяким індіанським мовам Америки та ін. Тут дуже сильно виражена взаємодія, взаємопідпоряд-кування підмета і присудка, а один і той же відмінок, що іме­нується абсолютним, є виразником суб'єкта (підмета) при не­перехідному дієслові та виразником об'єкта (додатка) при пе­рехідному дієслові. Суб'єкт же перехідного дієслова вираже­ний власне ергативним відмінком чи якимось іншим непрямим. Називним відмінком він у цьому випадку бути вираженим не може.

Отже, ергативна будова речення протиставляє перехідні та неперехідні дієслова, кладучи це протиставлення в основу свого синтаксису. Активна ж будова речення прита­манна дуже невеликій кількості мов (зокрема деяким індіан­ським мовним сім'ям Північної Америки — сіу та ін.). Вона ґрунтується на протиставленні дієслів із значенням дії та ста­ну, причому один і той же відмінок передає значення суб'єкта при дієсловах стану і значення об'єкта при дієсловах дії. Суб'єкт же при дієсловах дії виражається особливим активним відмінком. Як бачимо, активна будова речення має значну типологічну схожість з ергативною. Номінативна ж будова речення, на відміну від ергативної та активної, виражає суб'єкт одним і тим же називним (номінативним) відмінком незалежно від характеру дієслова. Визначний внесок-у розроблення син­таксичної типології мов належить відомому радянському мо­вознавцю, академіку І. І. Мєщанінову.

(За Масловим)Суть активного строя — в резком противопоставлении глаголов действия (динамических) и глаголов состояния (статических), суть эргативного строя — в столь же резком противопоставлении переходньїх и непереходннх глаголов. Оба строя характеризуются в отличие от номи-нативного отсутствием єдиного грамматического оформлення субьекта: в зависимости от характера глагола на суб'ьект указьшают разньїе ряди аффиксов в глаголе, да и сам субьект выражается разньыми падежами: падеж субьекта динамических (при активном) или только переходньїх (при зргативном строе) глаголов оформляется особнм падежом (ак­тивним или зргатнвньїм), тогда как субьект глаголов других групп (статических или соответственно всех непереходннх) ставится в том падеже, которьш оформлен обьект переходных глаголов. Активний строй предложения представлен в ряде америндейских языков, а в пережитках — и в язи­ках других ареалов; эргативннй строй — в кавказских язнках, в баскском, в шумерском, древнетибетском, в ряде язьїков Австра-лии и Америки и в некоторнх современннх иранских и индийских язнках.

Надійної типологічної систематизації лексичного рівня мов поки що не знайдено.

З морфологічною в мене проблеми скидаю все що знайшла(Ксюша)

(Маслов) Наиболее разработанной является морфологическая типология, учитивающая ряд признаков. Из них самими важними являются: 1) общая степень сложности морфологической структури слова и 2) типи грамматических морфем, используемнх в данном язнке, в частности в качестве аффиксов. Оба признака фактически фигурируют уже в типологических построениях XIX в., а в современном язнковедении их принято виражать количественньши показателями, так назнваемьши типологически-ми индекс а м и. Метод индексов бнл предложен американским лингвистом Дж. Гринбергом, а затем усовершенствован в трудах учених разньїх стран ¹.

(Карпенко). Морфологічна типологія. Типологічна класифіка­ція мов. Морфологічний рівень у типологічному відношенні вивчений найкраще. Від самого свого виникнення типологічне мовознавство зосередило увагу на морфології, і в поняття за­гального типу мови досі вкладається виняткЬво морфологіч­ний зміст. Тому на практиці вислови «типологічна класифі­кація мов» та «морфологічна класифікація мов» уживаються як рівнозначні, хоч у теорії перше поняття є родовим, а дру­ге — видовим.

Від часів В. Гумбольдта за морфемною будовою слова прийнято виділяти чотири типи мов — ізолюючий, й § - лю тину ючий, флективний'(фузійний) та і н к о р п о р у ю ч и й.

 

Полісинтетичні мови

Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет

 

Питання 18. Основні функції мови.

Основною ф-єю мови є комунікативна і мислетворча. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку"

Обидві ці ф-ії дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкува­ тися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів. Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є ніби уточнен­ням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з ко­мунікативною функцією пов'язані такі конкретні функ­ції:

фатична (від гр. рНаібз "розказане"), тобто контактоустановлювальна;

репрезентативна (від фр."представництво") — функція позначення світу ре­чей;

емотивна — функція вираження почуттів, емоцій;

експресивна (від лат. ехpresіо "вираження") — функція самовираження, створення образу мовця, автора;

волюнтативна — функція волевияв­лення;

прагматична — функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого;

естетич­на — функція вираження прекрасного, вихо­вання естетичного смаку;

метамовна — функція використан­ня мови, для опису іншої мови, тобто спеціальної науко­вої мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна, або гносеологічна (від гр, "знання, пізнання"), тобто пізнавальна,

аку­мулятивна. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколиш­ній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відобра­жено результати розумової діяльності людства, класифі­кований і систематизований весь навколишній світЗасвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих по­милок.

Деякі функції, наприклад, інформативна, або референтна, по­в'язані з обома головними. Інформація спершу осмис­люється (формується і формулюється), а відтак передає­
ться. Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому резуль­таті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати про­відною.

Функції мови не можна сплутувати з функціями мов­них одиниць (фонем, морфем, лексем, речень), про які йтиметься у відповідних розділах.

Обов'язковим учасником спілкування, крім мовця, є та­кож слухач (реальний чи уявний), адресат висловлюваної думки. Вплив мови на слухача — це ще одна її функція. Цю функцію мови називають імпресивною або апелятивною (лат. арреііаііо — звертання). До спеціальних мовних засобів, що сприяють виконанню імпресивної функції, нале­жать звертання, наказовий спосіб дієслів, деякі частки тощо. Імпресивна функція, як і експресивна, притаманна кожному висловлюванню, тому що завжди слухач (читач) якось ставить­ся до почутого, якось на нього реагує.

Крім цих функцій іноді виділяють ще певні факультативні, необов'язкові функції мови. До них належить, наприклад, магічна функція (у заклинаннях тощо). - У деяких лінгвістичних працях можна зустріти також поділ функцій мови на дрібніші різновиди. Так, емоційну функцію можна розділити на власне емоційну (вираження емоцій мовця) і волюнтативну (волевиявлення мовця) У Маслова виділено іще 2 функці

констатирующую — служить для простого «нейтраль­ного» сообщения о факте (средство повествовательнне предложения),

вопросительную — служить для запроса о факте (средство вопросительнне пред­ложения, вопросительнне слова).

 

Мовна політика

Система і структура мови

Будь-яка мова є відкритою складною системою. Система - це сукупність взаємоповязаних і взаємозумовлених елементів. За своїм складом системи бувають однорідні (гомогенні) й неоднорідні (гетерогенні). Мова в цілому — це неоднорідна система: у ній поєднуються взаємозалежні елементи різного характеру, які утворюють підсистеми, що перебувають у різних ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини мови входять водночас і в лексичну, і в граматичну системи). За кількістю елементів системи бувають закриті (з точно визначеною кількістю елементів) і відкриті (з довільною кількістю елементів). Мова в цілому — відкрита система: вона дає змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і включати нові (наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних значень тощо). Проте окремі її підсистеми скоріше закриті, ніж відкриті (наприклад, в українській мові три особи дієслова, сім відмінків, шість голосних фонем тощо). Щодо впорядкованості, то мова, будучи в цілому строго системною, допускає використання також несистемних елементів (винятки). Ступінь упорядкованості мови тим більший, чим довше вона розвивається, оскільки в процесі її функціонування людська пам'ять усуває з неї все, що не відповідає системі, порушує її.

Особливістю кожної системи є те, що всі її компоненти взаємоповязані, а, отже, вилучення будь-якого компонента руйнує усталений порядок.

Система в свою чергу має структуру - особливий спосіб організації системи, її внутрішню будову.

Мова як система має "чотириярусну ", або чотирирівневу будову:

1. фонологічний рівень - найнижчий рівень організації, головна функц. одиниця - фонема

2. морфологічний - гол. одиниця - морфема

3. лексико-семантичний - гол. одиниця - слово

4. синтаксичний - г.о. - речення

Рівні мови — деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Вона була підготовлена традиційним виокремленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексикології, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологічного використання фонологічних засобів мови. Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука — ручка, сёла — села, англ. foot — feet, нім. Vogel — Vogel тощо. Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей.

Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).

 

Звукова будова мови

ФОНЕТИКА, -и, ж., лінгв. 1. Звукова будова мови як єдність її фізіологічного, акустичного та значеннєвого аспектів. 2. Галузь мовознавства, що вивчає звукову будову мови – способи утворення звуків та їх акустичні властивості

Фонетика — це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мо­ви людина повинна засвоїти на сто відсотків. За­своєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи лю­дина засвоює ще в стані ембріона, звукотворення формується в основному до двох років. Більше то­го: навіть перший крик немовляти має національ­но-мовний характер. Фонетичні навички реалізу­ються автоматично, а тому опанування фонетикою іншої мови чи повернення до рідної вимагає пев­них зусиль.

У ширшому розумінні фонетика вивчає також наголос, інтонацію, поділ мовленнєвого потоку на склади та більші відрізки.

Фонетика досліджує фізіологічні умови утворення мовних звуків, їх акустичні властивості. У людській мові звуки виконують певні функції – вони служать для формування, розпізнавання і розрізнення морфем, слів, словоформ. Цей функціональний аспект звуків вивчається у фонології.

Фонетика і фонологія дуже тісно пов'язані аспекти дослідження та опису одних і тих же явищ – звуків, а тому їх не варто протиставляти. Функціонування звуків у мові не можна розглядати окремо від анатомо-фізіологічних та акустичних особливостей.

Залежно від завдань дослідження звукової системи мови, фонетика поділяється на: описову та історичну. Описова фонетика встановлює звукову систему мови на певному окремому якомусь одному етапі її розвитку.

Історична фонетика – вивчає формування звукової системи протягом ряду періодів розвитку української мови. Зміни звуків при становленні ф. системи.

 

Фонема та її функції

Фонема — це найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Зазвичай виділяють:

конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Фонема і її алофони

Фонема -це найменша одиниця мови,яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ,будучи їх будівельним матеріалом. Фонема відмінна від звука:1-Звук є ширшою одиницею,а фонема вужчою; 2- фонема величина соціальна,а звук індивідуальна; 3-звук є одиницею мовлення,а фонема одиницею мови;4-фонеми виконують розрізнювальну,конститутивну функцію і перцептивну,а звуки тільки конститутивну і перцептивну; 5-звук-це величина конктерна,а фонема-абстрактна; 6-звук є залежною одиницею,фонема-незалежною. Алофони -звукові різновиди фонем,які реалізуються у її варіаціях і варіантах.Алофони наявні в таких випадках: 1)коли різні звуки взаємозмінні при збереженні значення слова(w echir- v echir); 2)коли різні звуки не є взаємозмінними.вони вживаються кожен у своїй позиції,і їх не можна поміняти місцями.3)коли взаємозмінність звуків теоретично можлива,але на практиці немає пари слів,де б вона реалізувалася. Головний алофон -найуживаніша варіація фонеми.Головний алофон фонеми визначають статично,тобто за частотою використання. Головним виявом фонеми є алофон,який уживається найчастіше.

Основні алофони:

· для голосних — ізольована вимова;

· для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;

· для мяких приголосних — перед наголошеним «і».

Наряду з головным аллофоном існує сильна позиція звука. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних— перед голосним непереднього ряду.

Различаются комбинаторные и позиционные аллофоны.

Комбинато́рные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с определённым фонетическим окружением звуков.

Примерами могут служить:

· назализация (носовое произношение);

· лабиализация (огубленность).

Комбинаторные признаки могут распространяться на несколько слогов.

Позицио́нные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с их фонетической позицией. Под фонетической позицией принято понимать:

· находится ли звук в абсолютном на самом деле это не так начале слова (после паузы);

· находится ли звук в абсолютном конце слова (перед паузой);

· положение звука по отношению к ударению.

Есть и другое разделение аллофонов:

1. Обязательные (реализуются в соответствии с нормами языка).

2. Факультативные варианты (например, щелевой /г/).

3. Индивидуальные аллофоны (например, ошибки в произношении).

Дистрибуция фонемы — это совокупность всех возможных аллофонов данной фонемы. Аллофоны одной фонемы находятся в отношениях дополнительной дистрибуции.

Два разных аллофона одной фонемы не могут существовать в одной позиции

Питання 31. Суперсегментні звукові явища. Компоненти інтонації.

 

Між типами інтонаційних конструкцій і розмаїтими кон­кретними, мовленнєвими реалізаціями їх приблизно така ж різниця, як між фонемою і звуком. Це означає, що інтонацію і так само наголос можна, подібно до звуків, розділити між фонетикою і фонологією, виділити тут чисто мовленнєві фо­нетичні явища і такі речі, що мають мовну, фонологічну зна­чимість. В останньому випадку, при розгляді інтонації та на­голосу з лінгвістичної точки зору, їх прийнято визначати як супрасегментні фонологічні одиниці. Сегментні фонологічні одиниці — фонеми.

Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.