Типи запозичень. Транскрипція та транслітерація

Запозичення — найпоширеніший результат взаємо­дії мов. Найпроникливішою для запозичень є лексико-семантична система. В англійській мові, наприклад, 60 відсотків французьких слів, у турецькій — 80 від­сотків арабізмів, а в корейській — 75 відсотків китаїзмів. Роль лексичних запозичень є визначальною для всіх інших контактно зумовлених мовних змін: саме лексичними запозиченнями спричинені фонологічні та морфологічні запозичення. Так, зокрема, суфікси -able, -ible (eatable «їстівний», workable «такий, який пот­рібно обробити», drinkable «такий, що можна пити», unreadable «нерозбірливий») увійшли до англійської мови з французької разом із запозиченими словами admirable «чудовий», possible «можливий» тощо.

Фонологічні запозичення менш поширені, ніж лек­сичні. Як правило, іншомовні слова фонетично при­стосовуються до фонологічної системи мови-реципієнта. Так, англійський звук [0] передається в слов'ян­ських мовах звуками [t], [s], [f]. Явище субституції (заміни відсутніх звуків в мові-реципієнті іншими власними), на думку М. С. Трубецького, лежить в осно­ві можливості встановлення системи звуків-відповідників між будь-якими за своїм походженням кон­тактуючими мовами. Запозичення іншомовних слів здебільшого впливають лише на фонологічну синтаг­матику: виникають нові послідовності фонем (нова їх сполучуваність), змінюються фонетичні закономір­ності початку та кінця слова, суперсегментні особли­вості (відступ від правил наголошування в іншомов­них словах) тощо.

Транскрипція, наук. система запису мови, що вживається в мовознавстві і має на меті послідовно відбити звуковий склад мови, чого часто не робить звичайна орфографічна система.

Фонологічна (або фонематична) транскрипція записує фонеми. Для цієї транскрипції української мови пристосовують українську абетку, але без літер ї, е, я, ю, щ; замість в може вживатися ў. Ідеально кожна фонема мала б передаватися однією літерою; тому м'які ть, дь … також пишуть як т’, д’ …, а дз, дж позначають спеціальними лігатурами. Також широко вживається транскрипція латинськими літерами (за порядком колонок згаданих табл.): i e y u o a, p b m й(v) f v t d s z c dz l n š ž č dž r t' d' s' z' c' l' r' n' j k g x(ch) (dz і dz теж часто позначають спеціальними лігатурами).

Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и — як [еи] чи [ие]: [не^ису], і варіанти фонеми [е]: [v, w] [voda/woda] (де v, w подібні до англійських v, w), напівм'яке [в'] [в'ін]; [а] варіант /а/, як у [c'äd' сядь]; довгота звука позначається [:] і наголос ['], наприклад, [роз:у'ти] /роззути/. (Фонологічну транскрипцію часто подають між скісними дужками / /, а фонетичну транскрипцію — між квадратовими [ ]). Кількість знаків може бути більша чи менша, і транскрипція відповідно буде точніша чи спрощена. На основі латинських літер з додатковими знаками побудовано міжнародний фонетичний алфавіт для фонетичної та фонологічної транскрипцій всіх мов, який одначе майже ніколи не використовується в українському мовознавстві.

Рідше вживана морфологічна транскрипція (позначувана { } або < >) використовується, щоб виділити морфеми, ігноруючи ті чергування звуків, що відбуваються автоматично, наприклад, основа слова палець — пальця транслітерується як <пал'≠ц' — >, бо е з'являється автоматично, коли після ц’ нема голосного, а пом'якшення л зникає автоматично перед е.

Для написання в іншомовних виданнях латинськими літерами українських слів вживається міжнародна наукова система транскрипції, або правильніше, транслітерації, що складається з відповідників до українських літер (а не фонем; за порядком української абетки): a b v h g d e je ž z y i i ji k l m n o p r s t u f x(ch) c č š šč ju ja '(ь); український апостроф інколи передасться в цій системі подвійним апострофом чи лапками: ". Мінусом цієї системи є незвичність для західного читача форми літер ž, š, č і вимови деяких інших (напр., j для англійського чи французького читача асоціюється з /дж/ або /ж/, а не з /й/; тому існують ще «популярні» або «літературні» системи, що вживаються часто в не-мовознавчих виданнях. Так, вживаються системи, що відрізняється від міжнародної такими літерами: zh (ж), ї (ї), kh (х), ts (ц), ch (ч), sh (ш), shch (щ); на початку слова уе (є), у (й), уи (ю), уа (я), а в середині та кінці слова відповідно іе, і, іи, іа. Конгресова Бібліотека (США) вживає ie, iu, ia (з «дашками») та i («коротке») також і на початку слів, тоді як у багатьох виданнях для ширшого читача та у деяких академічних виданнях уе, у, уи, уа вживається у всіх позиціях. Хиби «популярних» систем — у певному браку однозначності (у = и, й, або і = і, й; zh = зг, ж; наприклад zhadaty може бути згадати або жадати). «Популярна» транслітерація в інших західних мовах має відповідні специфічні риси, наприклад, у французькій ou (у), і (ж), tch (ч), ch (ш), chtch (щ); у нім. sh (ж), ch (х), z (ц), s (з), ss (c), tsch (ч), sch (ш), schtsch (щ), je (є), j (й), ju (ю), ja (я).

Передача іншомовних слів українською абеткою має елементи як транслітерації, так і дуже сильні елементи фонологічної транскрипції: наприклад, іспанське Juan = Хуан; якщо ж транскрипція відбувається через посередництво третьої мови, це може спричинити непослідовність та перекручення; наприклад, іспанське Juan через французьку (і російську) = Жуан; в Україні через російську мову запозичено польське Gierek = Герек (замість Ґєрек), або з протилежною помилкою тим самим шляхом з сербської Београд (з твердим б) — Бєлград.

 

Чинники мовного розвитку

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктивних сил, науки, техніки тощо.

Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування мов. На думку А. Мартіне мовні контакти -- один із наймогутніших стимулів мовних змін.

Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній території; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється інша мова в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані (природно-штучні).

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі:

1) антиномія позначувального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака С. О. Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії -- з іншого;

2)антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляються такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що приведені у відповідність до їх твірних основ малювати, випрати, догнати. Норма таких форм не допускає, як не допускає змінювання запозичених слів типу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в українській мові, як тепер у російській, слово пальто належало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині відмінювання іменника пальто є кодифікованою нормою. У сучасній російській мові норма не дозволяє утворення дієприкметників майбутнього часу від дієслів доконаного виду (* напишущий, *построящий), дієприкметників умовного способу (*написавший би, *побудувавший би) та дієприслівників від окремих дієслів (*тря, *могя, *жня, *берегя, *пекя), хоч деякі з таких форм трапляються не тільки в усному мовленні, а навіть у художній літературі. Так, у М. Гоголя є такі фрази, як «человек, не предъявящий паспорт», «казак, желавший бы...» та ін.;

3)антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення (спаси бо(і)г --> спасибі, автомобіль --> авто, телевізор --> те-лик, метрополітен --> метро) та синтаксичні конструкції. У мовознавстві навіть існує думка, що одні мови, наприклад, французька, орієнтовані на слухача, а інші (зокрема, німецька) -- на мовця [Балли 1955: 60];

4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з'являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, наприклад, слово автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка (Сідай у мою тачку, підвезу). Див. ще: моряки корабель називають посудиною, студенти гуртожиток общагою, англійці метро іменують поряд з underground «підземка» ще й експресивнішим tube «труба». Російські жартівливі оказіоналізми типу мало людёв, сколько звез-дей, сказамши; все пропато, поломато, и тропинка затоптата також є наслідком прагнення експресивніше передати інформацію. Таким чином у мові розвиваються різноманітні синонімічні засоби. Слід мати на увазі, що всі метафори та метонімії також виникають як експресивні індивідуальні новотвори. З індивідуально-експресивних явищ мовлення бере свій початок і фразеологія;

5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення -- подовження (збільшення обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам'ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби. З одного боку, описові номінації замінюються однослівними (електричний поїзд -- електричка, Літературна газета -- Літературка, рос. зачетная книжка -- зачетка), а з іншого -- однослівні назви одержують розгорнуті синонімічні перифрази (продавець -- працівник прилавка, лікарі -- люди в білих халатах, нафта -- чорне золото, рос. Япония -- страна восходящего солнца). Як приклад скорочення коду можна назвати усунення з української літературної мови