Участь населення України у війні.

Кримська війна і Україна.

Причини та початок війни.

На Близькому Сході і Балканах у середині XIX ст. перехрещувалися інтереси різних держав. Англія і Франція, де швидко розвивався капіталізм, ставили метою закабалити ослаблу Туреччину, підпорядкувати своєму впливові чорноморські протоки. Царський уряд намагався послабити Туреччину, оволодіти Босфором і Дарданеллами, які необхідні були для вільного виходу з Чорного моря, забезпечити свій переважаючий вплив на Балканах і Близькому Сході, а також успіхами, в зовнішній політиці притупити суперечності у внутрішньополітичному житті. Австрія, сподіваючись захопити балканські володіння Туреччини, ставилася вороже до Росії. Туреччина мріяла про загарбання Криму й Кавказу.

Приводом до початку війни став конфлікт між православним і католицьким духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині.

4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися на Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія і Франція оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та Пруссія.

Ставши перед фактом міжнародної ізоляції, царська Росія опинилася в тяжкому становищі. Через панування старих феодально-кріпосницьких відносин країна була дуже відсталою в техніко-економічному відношенні. Військових заводів було мало і, до того ж, розташовані вони здебільшого на півночі і сході, віддалік від театрів воєнних дій. Армія відчувала гостру нестачу зброї, боєприпасів, спорядження. Зброя була застарілою.

Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої кораблі й спробувало атакувати російське узбережжя в різних місцях — у районах Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні.

10 квітня 1854 р. англо-французька ескадра підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин. ЗО квітня і 1 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх відступити.

Основним театром воєнних дій, став Крим. 8 вересня біля р. Альми російські війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні 1854 р. бій на Чорній річці і цим змусити ворога припинити облогу Севастополя закінчилася невдало.

Проте гарнізон і населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто.

Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, і досконалішу у неї зброю, бійці і все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо ключової позиції — Малахового кургану. Але незважаючи на небачений героїзм захисників Севастополя, сили були нерівні, і 27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган і захисники міста змушені були залишити південну частину міста і перейти на північну сторону бухти.

Розвиток промисловості.

Після скасування кріпосного права в Україні, як і взагалі в Росії, швидко розвивалася капіталістична промисловість. Від дрібного товарного виробництва і мануфактури — вона перейшла в стадію великої машинної індустрії (фабрики), найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин. Протягом 60—80-х років в основному завершився промисловий, технічний переворот. У найважливіших галузях — цукроварній, вугільній, металургійній, залізорудній, машинобудівній та ін.— були створені великі капіталістичні підприємства, які засновувалися на машинній техніці, паровій силі, на новому, більш економічному паливі — вугіллі, на застосуванні новітньої технології й досягнень науки.

Як і по всій країні, в Україні зростала кількість фабрик і заводів, число зайнятих на них робітників і обсяг виробництва.

 

Цукрова промисловість

Як і до реформи, у 60—90 роках на Україні розвивалися галузі промисловості, пов'язані з сільським господарством: цукрова, винокурна (ґуральництво), борошномельна, маслоробна та олійна, тютюнова, шкіряна, суконна. Серед цих галузей на першому місці була цукрова промисловість, яка набула загальноросійського значення. Зосереджена вона була на Правобережжі, у першу чергу на Київщині й Поділлі, і на Лівобережжі — в Харківській та Чернігівській губерніях.

Поряд з поміщиками, що обуржуазнювалися, і купцями в цукроваріння вкладали капітали й будували заводи акціонерні, пайові товариства.

Протягом 60—80-х років у цукровій промисловості завершився технічний переворот. Замість дореформених дрібних, заснованих на ручній техніці й підневільній праці кріпаків, виникли великі цукрові заводи, де весь виробничий процес був механізований, зокрема цукровий сік добувався не за допомогою преса, а дифузійним способом. Завдяки застосуванню парових двигунів і системи машин виробіток цукру на робітника за сезон зріс.

Внаслідок технічного перевороту й концентрації виробництва кількість цукрових заводів у пореформений час різко зменшилася, а в той же час обсяг їх виробництва набагато виріс.

При підтримці царського уряду власники цукрових заводів — українські, російські, польські, єврейські та іноземні капіталіста — Терещенки, Харитоненки, Браницькі, Потоцькі, Бобринські, Бродські, Хрякови, Фішмани та ін.— одержували високі прибутки. У 1887 р. у Києві вони створили цукровий синдикат — одну з перших монополій у Росії. Головним його завданням було не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, а лишки цукру вивозити за кордон по демпінгових цінах. Винокуріння (ґуральництво) було поширене в усій Україні, але найбільшого розвитку воно досягло на Київщині, Поділлі і Харківщині.

Широко розвивалася в Україні, особливо на Херсонщині, Катеринославщині, Харківщині і Поділлі, борошномельна промисловість.

Продукції тютюнової промисловості в Україні найбільше виробляли фабрики, розташовані на Полтавщині, Харківщині, Катеринославщині й Київщині. У цілому фабрики України давали від 20 до 40 % загальноросійського виробництва тютюну.

Машинобудування.

Машинобудівна промисловість в Україні, як і взагалі в Росії, була розвинута слабо. Верстати та інше устаткування для самих машинобудівних заводів, паровози, вагони, різні прилади й апарати довозилися здебільшого з-за кордону.

В Україні найбільшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросійське значення. У 1900 р. тут діяло 65 підприємств, які переважно належали іноземним капіталістам, Серед них найбільші: у Харкові—заводи Гельферіх-Саде і Мельгозе, в Єлисаветграді — Ельворті, в Бердянську — Грієвса, в Олександрівську — Хортиці — Леппа і Вальмана, в Києві — Фільверта і Дедіна, в Одесі — Гена та ін. Заводи виготовляли сівалки, жатки, молотарки, залізні плуги, віялки, соломорізки та ін. Сільськогосподарське машинобудування України зростало швидше, ніж у цілому по країні, і в 90-х роках воно давало близько 70 % загальноросійського виробництва.

З кінця XIX ст. розвивається транспортне машинобудування. У 1897 р. почав випускати паровози Харківський паровозобудівний завод, а в 1900 р. — Луганський паровозобудівний завод Гартмана. Вагони випускали в Києві, Миколаєві і Харкові. В Одесі, Миколаєві й Херсоні будувалися морські й річкові судна.

 

Громади в 60х роках.

Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вузів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Перша громада виникла в Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, Т. Рильський та ін.), всього в 1861—1862 pp. близько 200 чол. У Петербурзі члени громади групувалися навколо редакції журналу «Основа» (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, брати Лазаревські та ін.). Наприкінці 50-х — на початку 60-х років громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Громади були організаційно аморфними, не мали ні програм, ні статутів, ні чіткої структури, ні певного організаційно визначеного керівництва. За своїми суспільно-політичними поглядами переважна більшість членів громад належала до так званого ліберального напряму, але серед них були й демократично настроєні люди, які прагнули до радикальних перетворень.

Вони брали участь у створенні освітніх гуртків і недільних шкіл для неписьменних дорослих, працювали там учителями, готували і видавали підручники та популярні книжечки, зокрема українською мовою. Крім того, громадівці вивчали історію й етнографію України, збирали пам'ятки народної творчості, вивчали українську мову, зокрема складали український словник, перекладали українські народні пісні на музику, писали художні й наукові твори і т. п. За те, що члени громад заявляли про необхідність освічувати народ, в першу чергу селянство, рідною мовою і багато робили в цій справі, польські шляхтичі називали їх «хлопоманами» або «хохломанами», а самі вони себе іменували «українофілами».

У розгортанні діяльності громад значну роль відіграла «Основа» — перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал, який видавався в 1861—1862 pp. у Петербурзі. Його редактором був В. Білозерський, активну участь у його виданні брали М. Костомаров, П. Куліш, О. Кістяківський та ін.,Навколо «Основи» згрупувалася значна частина письменників, літературознавців, істориків, етнографів, мовознавців, фольклористів України. У ній публікувалися українською і частково російською мовами наукові праці й джерела з історії й історіографії України, етнографічні матеріали, художні твори (вірші, повісті, оповідання та ін.) та рецензії на них, статті й замітки з питань освіти і шкільного життя, сільського господарства, про становище селян і стан поміщицького господарства, розвиток промисловості й торгівлі тощо. «Основа» вітала реформу 1861 p., сподівалася, що царський уряд буде продовжувати перетворення, неодноразово заявляла, що їй «чужа політика» і що вона ставить своїм головним завданням працювати на ниві української культури, мирним шляхом домагатися вільного національного розвитку українського народу, піднесення його освіти і національної самосвідомості.

Широко висловлені програмні положення громад, їх прагнення до ведення культурно-освітньої роботи серед народу, їх сподівання на проведення перетворень у суспільстві лише мирним шляхом, шляхом реформ, що їх мав далі здійснювати царський уряд, відображено в заяві київських громадівців під назвою «Відзив з Києва», опублікованій в «Современной летописи» — додатку до журналу «Русский вестник».

Автори передусім заявляли, що єдиний їх обов'язок «вжити всіляких зусиль з метою дати народові можливість освітитися», виховувати в ньому релігійність, віру в силу закону, в «царя-визволителя». Вони категорично відмежовувалися від революціонерів, зокрема від закликів прокламації «Молода Росія» П. Заїчневського, вважаючи її «шкідливою», ідеалізували реформу 1861 p., прославляли «високогуманні міркування» уряду. Підкреслюючи, що вони й «гадки не мають про політику», що їхні симпатії на тому боці, звідки прийшло до народу «визволення від роботи єгипетської», тобто на боці царя і його уряду, громадівці висловлювали лише одне своє прагнення — розвивати українську мову й літературу, тобто вести культурницьку роботу.

І хоч громади носили яскраво культурницький характер, послаблення революційного натиску на царизм і загальний наступ реакції, що розгорнувся в 1862—1863 pp., привели на кінець 1863 р. до згасання їх діяльності. У 1862 р. царський уряд заборонив недільні школи. Того ж року через цензурні утиски, незгоди в редакції й брак коштів припинилося видання журналу «Основа».

 

Громади в 70х рр.

На кінець 60-х — початок 70-х років цензурні утиски дещо зменшилися, і громади — в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та деяких інших містах — поновили свою роботу. їх члени, збираючись переважно на квартирах, обговорювали різні питання національного руху, а також проводили роботу по складанню словника української мови, збиранню народних пісень, дум, казок, прислів'їв, різних етнографічних та статистичних матеріалів, видавали книги українською мовою, перекладали на українську мову твори російських письменників, створювали освітні гуртки і т. д., тобто, як і раніше, займалися культурно-освітньою діяльністю.

У 1873 р. членам Київської громади для розширення наукової діяльності вдалося добитися відкриття в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873—1876), який мав досліджувати історію, географію, економіку, статистику, фольклор цього краю, тобто України. У Київській громаді і цьому відділі зосередилися й активно працювали історики, економіст, етнографи, юрист, композитор та ін. У цілому вони стояли на ліберальних позиціях, але часто серед них складалося ліве крило, до якого належали С. Подолинський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко та деякі ін. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства провів значну роботу по вивченню історії, географи, природи, економіки України, по збиранню, обробці й виданню статистичних, етнографічних, фольклорних і археологічних матеріалів. Були видані два томи «Записок» (1875 і 1876), в яких опубліковані наукові праці, і різні додатки. Члени відділу провели перепис населення Києва, обробили і видали статистичні матеріали про його наслідки, у 1874 р, організували в Києві НІ Всеросійський археологічний з'їзд, в якому взяли участь видатні вітчизняні і зарубіжні вчені. Було зібрано, підготовлено і видано (1872—1878) сім томів етнографічно-статистичних і археологічних матеріалів по Південно-Західному краю. В 1874—1875 pp. у Києві під редакцією В. Антоновича і М. Драгоманова було видано у двох томах збірку «Історичні пісні малоруського народу». Видані відділом численні матеріали мають значну цінність, але вони не були належно проаналізовані і критично оцінені.

У 1874—1875 рр, київські громадівці і члени відділу (Драгоманов, Подолинський, Зібер, Вовк та ін.) опублікували ряд статей та Інших матеріалів у газеті «Киевский телеграф», яку видавала поміщиця Я. Гогоцька. У цих статтях розглядалися різні економічні й соціальні проблеми, питання розвитку національного руху.

Одночасно з активізацією національного руху на Наддніпрянській Україні, що перебувала в складі Російської імперії, розгортався український національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях, які терпіли гніт від Австро-Угорської монархи та іноземних поміщиків і буржуазії У 60-х роках там у суспільному русі виникла течія, що. дістала назву народовства. Як і громадівці, з народом вели культурницьку роботу.

 

Молоді громади.

У середині і другій половині 70-х років, під впливом тяжкого становища селянських мас, розгортання революційної боротьби народників, серед молодої української інтелігенції посилювалося незадоволення надто поміркованою, лише культурницькою діяльністю громад, і в їх середовищі стали виникати більш радикальні гуртки, які почали називатися молодими громадами, а ті, що раніше діяли, дістали назву старих громад. Молоді громади створилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові та в деяких інших містах. До них входили здебільшого радикально настроєні студенти, гімназисти, вчителі, семінаристи та і».

Одночасно з тим що молоді громадівці, переодягнені в простий одяг, йшли на села, вивчали там життя, мову, звичаї селян, розповсюджували серед них популярні книжечки, працювали вчителями, частина з них вважала необхідним вести більш рішучу, революційну діяльність і йшла на зближення з революційними народниками. Найбільш революційно настроєні члени молодих громад переходили в народницькі гуртки і, отже, вливалися до загальноросійського народницького руху.

 

Народництво у 80-х роках.

Революційна діяльність народників, особливо терор народовольців, була одним з найважливіших елементів другої революційної ситуації, яка склалася в Росії в 1879—1881 pp. і змусила царизм маневрувати, переходити від репресій до поступок. Протягом двох з половиною років Виконавчий комітет «Народної волі» організував вісім замахів на царя Олександра II, в тому числі два рази — під Одесою і Олександрівськом — в Україні. Нарешті, 1 березня 1881 р. у Петербурзі І. І. Гриневицький бомбою убив царя. Але на його місце став Олександр НІ, і життя народу не покращало.

Учасники замаху на царя були засуджені, а А. Желябов, С. Перовська, О. Михайлов, М. Кибальчич і М. Рисаков 3 квітня 1881 р. в Петербурзі, на Семенівському плацу, повішені. «Народна воля» була розгромлена, а революційній ситуації 1879—1881 pp. царизмові вдалося протистояти.

Після розгрому «Народної волі» окремі народовольські гуртки і групи в ряді міст, в тому числі й в Україні — в Києві, Харкові, Кам'янці-ПодільськОму, Гадячі, Одесі, в 1882—1883 pp. продовжували діяти — розповсюджували прокламації, вели агітаційну роботу серед інтелігенції, робітників, студентів. В Україні, зокрема в Одесі і Миколаєві, діяла Військово-революційна організація, очолювана підполковником М. Ашенбреннером. У 1882—1883 pp. в керівництві діяльністю народовольських гуртків активну участь брала В. Фігнер, єдиний не заарештований член Виконавчого комітету «Народної волі» (заарештована в Харкові у 1883 р.). У 1885 р. уцілілі від арештів народовольці скликали в Катеринославі з'їзд, щоб відновити центр організації, але поновити «Народну волю» їм не вдалося.

Отже, народники взагалі і народовольці зокрема досягти поставленої мети — підняти селянство на соціальну революцію, повалити царизм і повести народ до соціалізму — не змогли. Але їхня героїчна боротьба мала велике значення в історії визвольного руху в Росії. Народовольці перейшли до політичної боротьби з самодержавством, створили добре законспіровану революційну організацію, до якої намагалися залучити всіх невдоволених. Вони виявили безмежний героїзм у нерівній боротьбі з царизмом, що справляло величезний вплив на революційне виховання народних мас.

 

 

Народництво в 90-х роках.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років народницький рух переживав складний і тяжкий стан. Революційні народницькі організації були розгромлені, більшість активних їх діячів була ув'язнена або відправлена на каторгу чи заслання.

Деякі з них емігрували, інші відійшли від революційної діяльності або перейшли на марксистські позиції. У цих умовах панівною в народництві стала ліберальна течія.

Ідеологами ліберального народництва були В. Воронцов, С. Кривенко, С. Южаков, М. Михайловський та ін. їх праці публікувалися в журналі «Русское богатство», газеті «Неделя» та ін. В Україні з ліберально-народницькими поглядами виступали кооператор М. Левитський, який, вважаючи, що врятувати селян від розорення може тільки об'єднання їх в землеробські артілі, робив спроби організовувати такі артілі в Єлисаветградському та Олександрійському повітах Херсонщини, письменник Б. Грінченко, Т. Осадчий та ін.

Ліберальні народники продовжували твердити, що капіталізм не має ґрунту в Росії і насаджується штучно, що в зв'язку з цим робітничий клас не може бути провідною, прогресивною силою в суспільстві, що «самобутнє» російське селянство, народ можуть уникнути страхів капіталізму лише через збереження сільської общини і розвиток «народного виробництва» (артілей, кустарних промислів і т. д.).

Якщо революційні народники боролися проти самодержавства, то ліберальні народники відмовилися від революційної боротьби з царизмом і ставили метою при збереженні поміщицько-буржуазного режиму домагатися поліпшення становища селянства шляхом часткових реформ і змін: збільшення селянських наділів, влаштування довгострокової оренди, полегшення переселення селян, надання селянам дешевого кредиту, реорганізації селянського банку та ін.

 

 

Селянський рух.

Збереження в руках поміщиків величезної кількості земель, відібрання в селян значної частини наділів («відрізки»), позбавлення їх випасів, лук, лісів, вигонів, водопоїв, тимчасові зобов'язання, високі викупні платежі й численні податки, кругова порука й община, відробітки та кабала, рекрутська повинність і тілесні кари, жорстокий політичний, а в національних районах, в тому числі й в Україні, і національний гніт — душили селянина, унеможливлювали нормальне ведення селянського господарства й зумовлювали розорення його. До кріпосницьких пережитків додався гніт капіталу, і все це вело до розкладу, «розселянювання» селянства, робило життя селянських мас нестерпним і штовхало їх до боротьби.

Як і до реформи, селянські виступи мали стихійний, неорганізований, роздроблений і локальний характер. У селян продовжувала жити віра в «доброго царя». Селяни в цілому боролися за відібрання в поміщиків усіх земель та їх розподіл, за всю землю і волю, що означало об'єктивно — за розвиток капіталізму за фермерським американським типом.

Форми селянського протесту були різноманітними. Селяни припиняли виконувати панщину, виступали проти діяльності мирових посередників і органів селянського самоуправління, чинили опір введенню уставних грамот, власницьких записів і розмежуванню земель, не платили оброку, податків і викупних платежів, відмовлялися від земельних наділів, рубали поміщицькі ліси, чинили потрави посівів і сінокосів, захоплювали поміщицькі землі, хліб, сіно, майно, підпалювали маєтки поміщиків, вбивали їх, вступали в сутички з місцевими властями, поліцією, військами та ін. З кінця 80-х років, під впливом робітничого руху, селяни й сільськогосподарські робітники стали вдаватися і до страйків.

Читання маніфесту й положень про реформу, що почалася в церквах України з 9—10 березня 1861 р., не тільки не припинило селянських рухів, а ще більше активізувало їх. Селяни, вірячи в добрі наміри царя, оголошували маніфест і положення підробленими поміщиками й місцевими чиновниками, відмовлялися відробляти панщину, платити оброк, всю землю вважали своєю. Поширилася чутка, що реформа не має остаточного характеру і що «справжня», «царська» воля прийде через два роки. У зв'язку з цим у багатьох місцях селяни відмовлялися підписувати й приймати уставні грамоти, бо думали, що, хто підпише угоду з поміщиком, той не матиме права на майбутню «справжню» волю. Уже протягом березня — травня 1861 р. в Україні відбулося 640 виступів, спрямованих проти реформи. Найбільшим їх числом і кількістю учасників відзначилися губернії, де до реформи були найвищий процент кріпаків і найсильніше малоземелля селян. Це — губернії Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська) і Лівобережжя (Чернігівська, Полтавська, Харківська).

Після деякого спаду влітку 1861 р. селянський рух знову пішов на піднесення з жовтня 1861 р. у зв'язку із складанням і введенням у дію уставних грамот. Але в цілому селянські повстання того часу лишились одинокими, роздробленими, стихійними.

 

 

Кримська війна і Україна.

Причини та початок війни.

На Близькому Сході і Балканах у середині XIX ст. перехрещувалися інтереси різних держав. Англія і Франція, де швидко розвивався капіталізм, ставили метою закабалити ослаблу Туреччину, підпорядкувати своєму впливові чорноморські протоки. Царський уряд намагався послабити Туреччину, оволодіти Босфором і Дарданеллами, які необхідні були для вільного виходу з Чорного моря, забезпечити свій переважаючий вплив на Балканах і Близькому Сході, а також успіхами, в зовнішній політиці притупити суперечності у внутрішньополітичному житті. Австрія, сподіваючись захопити балканські володіння Туреччини, ставилася вороже до Росії. Туреччина мріяла про загарбання Криму й Кавказу.

Приводом до початку війни став конфлікт між православним і католицьким духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині.

4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися на Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія і Франція оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та Пруссія.

Ставши перед фактом міжнародної ізоляції, царська Росія опинилася в тяжкому становищі. Через панування старих феодально-кріпосницьких відносин країна була дуже відсталою в техніко-економічному відношенні. Військових заводів було мало і, до того ж, розташовані вони здебільшого на півночі і сході, віддалік від театрів воєнних дій. Армія відчувала гостру нестачу зброї, боєприпасів, спорядження. Зброя була застарілою.

Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої кораблі й спробувало атакувати російське узбережжя в різних місцях — у районах Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні.

10 квітня 1854 р. англо-французька ескадра підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин. ЗО квітня і 1 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх відступити.

Основним театром воєнних дій, став Крим. 8 вересня біля р. Альми російські війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні 1854 р. бій на Чорній річці і цим змусити ворога припинити облогу Севастополя закінчилася невдало.

Проте гарнізон і населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто.

Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, і досконалішу у неї зброю, бійці і все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо ключової позиції — Малахового кургану. Але незважаючи на небачений героїзм захисників Севастополя, сили були нерівні, і 27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган і захисники міста змушені були залишити південну частину міста і перейти на північну сторону бухти.

Участь населення України у війні.

Одночасно з тим, що багато українців-солдатів і матросів брали безпосередню участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів і матросів.

У постачанні армії боєприпасами велику роль відігравали Шосткинський пороховий і Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на Шосткинському заводі за три роки війни збільшився у шість разів.

Народ намагався подати допомогу солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах, та їхнім сім'ям. Проводився збір коштів на військові потреби, жінки доглядали поранених бійців у шпиталях, їхали на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п.

Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя, загострення внутрішнього становища в країні змусили нового царя Олександра II шукати шляхів до укладення миру. 18 березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством, з другого боку, був укладений мирний договір. За договором місто Каре та інші султанські володіння, зайняті російськими військами під час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та інші захоплені союзниками міста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним. Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот і мати прибережні військово-морські арсенали. Гирло Дунаю і Південна Бессарабія відходили до Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького султана, як і князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам.