Польське визвольне повстання 1863 Р. І його поширення на правобережжя України.

На початку 60-х років одночасно з піднесенням революційно-демократичного руху посилився і польський визвольний рух, що мав метою визволення Польщі із-під влади царизму і відновлення незалежної Польської держави.

У ніч з 22 на 23 січня 1863 р. на заклик Центрального національного комітету польські повстанські загони напали на гарнізони царських військ. Почалася своєрідна партизанська війна, яка охопила всю Польщу. Передова громадськість Росії, і насамперед революціонери-демократи, підтримала польське визвольне повстання.

Польське визвольне повстання, крім Царства Польського, охопило також Литву, Білорусь і правобережну Україну. На Правобережжі, де переважали польські поміщики, були засновані польські повстанські організації, які очолював спочатку «Центральний комітет на Русі» (голова І. Коперницький), а з серпня 1862 р. — «Провінціальний комітет на Русі» (голова Е. Ружицький). Учасники польського визвольного руху розповсюджували серед населення відозви, листівки, прокламації, зокрема «Грамоту сільському народові» («Золоту грамоту»). У цій «Грамоті» проголошувалася воля й рівність селян з іншими громадянами, а землі, якими користувалися на той час селяни, їх власністю.

На Правобережжі, за закликом «Провінціального комітету на Русі», повстання почалося в ніч проти 27 квітня 1863 р. Воно охопило частину Київської і Волинської губерній. Повстанці витримали кілька боїв з царськими військами, але врешті були розгромлені.

В окремих селах українські селяни вітали польських повстанців і інколи вступали до їх лав. Але в цілому, оскільки керівники польського повстання не змогли розв'язати ні питання про ліквідацію поміщицького землеволодіння, ні національного питання (намагалися повернути Правобережжя до складу Польщі), українські селяни, які бачили в особі польських шляхтичів своїх експлуататорів, не підтримали повстанців.

Царський уряд вів боротьбу проти натиску революційних сил і шляхом репресій, і шляхом поступок. У 1862 р. власті заарештували М. Чернишевського, М. Серно-Соловйовича та інших революціонерів. Заборонено випуск журналів «Современник» і «Русское слово». У 1864 р. припинила своє існування «Земля і воля». Стихійні й роздроблені селянські виступи жорстоко придушувалися царизмом. Польське повстання 1863 р. було розгромлено. Революційна ситуація початку 60-х років не переросла в революцію.

Отже, царському урядові вдалося справитися з натиском революційних сил. Однак повністю припинити наростання визвольного руху царизм не зміг.

 

«Чигиринська змова».

Однією з народницьких спроб створити серед селян організацію для підготовки їх до повстання, що набула реальних форм, стала так звана «Чигиринська змова». Як відомо, в Чигиринському повіті виступи державних селян у зв'язку з проведенням реформи почалися в 1870 p., потім продовжувалися в 1873 і 1875 pp. Бідні й середні селяни стояли за душовий принцип і общинне землекористування, вважаючи, що в общині будуть часті переділи земель «по душах», а це дасть можливість урівнювати земельні наділи. Заможні ж селяни; багатії підтримували подвірно-ділянкову форму землеволодіння. Чиновники, які проводили розмежування земель, стали на бік заможних. Багатії підписували складені люстраційні акти про подвірно-ділянкове наділення (їх називали через це «актовиками»), бідні селяни підписувати їх відмовлялися («душовики»). «Душовики», вірячи, що вони знайдуть захист у царя, послали в 1873 р. своїх ходаків на чолі з селянином Хомою Прядком у Петербург. Ходаки були заарештовані, залишився на волі лише Прядко, який ходив по селах і переконував селян продовжувати боротьбу за душовий переділ землі. У 1875 р. в 40 селах селяни перестали платити податки, розігнали сільські й волосні органи влади і почали ділити землі багатіїв. У Чигиринський повіт власті ввели війська, почалися арешти й покарання селян різками. Частина арештованих чигиринців була перевезена до Києва і посаджена в тюрму та поліцейські дільниці. Ось цей селянський виступ і віру селян у доброго царя, їх «наївний монархізм» і вирішили використати київські народники Я. Стефанович, Л. Дейч та І. Бохановський.

Стефанович ще в 1875 р. познайомився з чигиринськими селянами, які відбували покарагіня в Києві, і видав себе за ходака від якогось свого села до царя під іменем Дмитра Найди. На прохання чигиринців він узявся «поклопотатися» перед царем і в їх справі. Як говорив потім сам Стефанович, він задумав на значно підготовленому вже грунті спробувати створити революційну організацію, на прапорі якої були б написані бажання народу—«Земля і воля». Кінцевою метою таємного селянського товариства мало стати повстання.

Використовуючи царистські ілюзії селян, народники написали від імені царя «Височайшу таємну грамоту», статут селянського таємного товариства «Таємна дружина» та «Обряд святої присяги». Щоб «скинути з себе дворянське іго, цар у грамоті нібито закликав селян об'єднатися в таємні товариства, що називаються «Таємні дружини», і підготуватися до повстання проти дворян, чиновників і всіх вищих станів.

У лютому 1877 р. «Таємні дружини» почали створюватися в с Шабельники, а потім і в інших селах Чигиринського повіту. Селяни таємно збиралися на сходки, приходили до згоди не платити податки, не підкорятися властям, озброювалися хто чим міг, готуючись до повстання, яке мало початися 1 жовтня 1877 р. Але «Таємна дружина» була викрита, від червня по вересень 1877 р. арештовано багато її учасників. У 1879 р. відбувся суд, ватажки селян Ю. Олійник, Л. Тененик, І. Пісковий, М. Гудзь, К. Прудкий були засуджені до каторги й поселення в Сибіру. Стефанович, Дейч і Бохановський теж були арештовані, але їм удалося втекти з київської тюрми.