Передумови і підготовка до скасування кріпосного права.

У першій половині XIX ст. у Російській державі, в тому числі в Україні, відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий, більш прогресивний капіталістичний уклад. Поміщицьке, кріпосне господарство, що ґрунтувалося на особистій залежності селян і примусовій кріпацькій праці, на середину XIX ст. переживало стан глибокої кризи. Розвиток капіталізму гальмувався наявністю кріпацтва, за якого через прикріплення селян до землі й позаекономічний примус вільного притоку робочих рук на промислові підприємства не було, кріпацька праця залишалася низькопродуктивною, невигідною, внутрішній ринок вузьким, а техніка відсталою, рутинною, бо через темноту, забитість і незацікавленість робітника-кріпака застосовувати нові машини було неможливо. Весь хід економічного розвитку, інтереси суспільного прогресу настійно вимагали ліквідації кріпосного права.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років (1859—1861) в Україні склалася гостра криза самодержавно-кріпосницької системи.

Нездатність і неспроможність царського уряду організувати військове виробництво й забезпечити успішні дії армії, що яскраво виявилися в час Кримської війни 1853—1856 pp., поразки на фронтах і втрата зовнішньополітичного престижу, господарська й політична відсталість країни, неможливість старими методами усунути кризу кріпосницького господарства і наростання боротьби народних мас, «низів» викликали загальне незадоволення в суспільстві, свідчили про те, що «верхи» уже не могли правити по-старому.

Кримська війна, що вимагала великої кількості людських і матеріальних ресурсів, різко погіршила становище народних мас усієї країни. При цьому, в 50-х роках XIX ст. оскільки Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії, особливо тяжкий тягар припав на селянство України.

Погіршення становища народних мас привело до загострення суспільних суперечностей і посилення передусім селянських рухів. Протягом 50-х років незадоволення селянства дуже швидко наростало і збільшувалася кількість селянських виступів.

Особливо сильними були селянські рухи, викликані погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853—1856 pp. Одним із найбільш масових селянських рухів 50-х років був рух 1855 p., який охопив величезну територію від Чорного моря до Нижньої Волги, від України до Уралу, і розповсюдився на 16 губерній як великоруських, так і українських. В Україні ширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них послужило опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення.

Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну для боротьби проти ворога. Цей маніфест читали своїм прихожанам у церквах священики. У багатьох селах Київщини, де були ще свіжі згадки про запорізьке козацтво, стали швидко поширювати чутки, що цар у своєму «указі», який приховують поміщики й попи, закликав усіх селян записуватися в козаки. Після запису в козаки, думали селяни, вони за службу вітчизні будуть звільнені від кріпацтва, одержать поміщицькі землі й майно, стануть вільними хліборобами.

Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у вільні козаки в березні-квітні охопив 8 із 12 повітів Київської губернії.

Але й після придушення повстання «Київська козаччина» селянський рух не припинився. Уже незабаром після закінчення Кримської війни, у квітні 1856 p., почався новий його спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали вперті чутки, які з швидкістю блискавки поширювалися по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані в час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу і високу поденну плату за казенні роботи. Під впливом цих чуток селяни масами, інколи цілими селами почали зніматися з насиджених місць, забирати все своє, а інколи й панське майно, й рухатися на південь, у «Таврію за волею». Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд кинув значну кількість військових команд і численні загони поліції, поставив військові пости на Перекопі і переправах через Дніпро. У ряді місць відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені.

Отже, в середині і другій половині 50-х років XIX ст. селянський рух на Україні, як і по всій країні, залишаючись за своїм характером стихійним і неорганізованим, ставав дедалі ширшим, масовішим і набував усе більш гострих форм. Селянські маси, вкрай збіднілі, гноблені й експлуатовані, не хотіли жити по-старому й вели посилену класову боротьбу проти поміщиків, за звільнення від кріпацтва, за волю. Селянський рух підривав підвалини феодально-кріпосницької системи взагалі й царизму зокрема і був одним з найважливіших чинників, які змусили царизм приступити до скасування кріпосного права згори, щоб не допустити його ліквідації знизу.