Український нацюнальний рух 90-х років. ЗУБО

Пожвавлення у другій половині 90-х років національного руху, невдоволеність молодих його учасників лише культурництвом і перехід їх до політичних дій, роз'єднаність і аморфність структур громад настійно вимагали створення організації, яка б об'єднала національно свідомих українців незалежно від їхніх соціальних і політичних поглядів. За ініціативою відомих громадських діячів В. Антоновича і О. Кенійського у вересні 1897 р. в Києві відбувся з'їзд громадівців України, в роботі якого взяли участь близько 50 делегатів. З'їзд утворив Всеукраїнську безпартійну організацію, яка в літературі часто називається Українською загальною організацією. До Ради організації були обрані мовознавець Є. Тимченко, поет М. Кононенко, лікар О. Черняхівський та ін. Почесними членами організації стали В. Антонович, М. Лисенко, П. Житецький. Всеукраїнська організація складалася з місцевих громад, об'єднаних у федеративну спілку. Вона об'єднувала людей з різними поглядами. У цілому як загальне завдання організація ставила об'єднати всі свідомі українські сили для боротьби «за національні права українського народу в Росії».

Важливою у діяльності Всеукраїнської організації була розробка її членами «Програми української національної партії». Програма ґрунтувалась на основних положеннях «Символу віри» тарасівців. Основне завдання партії — «дати своєму народові волю національну». «Головні точки» соціально-політичної програми формулювалися так: конституційний устрій держави, з якою федеративно поєднається Україна; свобода особистого сумління, свобода релігій; свобода слова, друку, освіти; скасування кари на тіло; свобода асоціацій, товариств; внутрішня самовлада, як основа соціальної справедливості.

Отже, 90-ті роки XIX ст. в українському національному русі стали переломним етапом. Українофільство з його культурництвом себе вичерпало, молоді діячі стали переходити до політичної діяльності, закладаючи фундамент українського ренесансу XX ст.

 

Загальноросійський і польський визвольні рухи в Україні.

У другій половині XIX ст. одночасно з розвитком національного руху в Україні поширювалися й загальноросійський і польський визвольні рухи. У цих рухах, зокрема в загальноросійському, в цей час дедалі ширше розвивалися течії — демократична й ліберальна. Учасники обох течій були настроєні проти абсолютизму, кріпосництва, за політичні свободи, за демократизацію суспільства і конституційний правовий порядок.

Але ліберали, які відображали інтереси помірковано настроєних кіл тодішнього суспільства, стояли за еволюційний прогрес у суспільстві, за мирні реформи, які мали здійснюватися в рамках «закону» властями, збереження приватної власності як головного рушія економічного розвитку і прогресу. Найбільш послідовні, або, як їх називають у вітчизняній літературі, радикальні або революційні демократи відображали й захищали загальнодемократичні вимоги й інтереси широких трудящих мас і передусім селянства. Лідери революційної демократії виступали проти соціального й національного гніту, за перебудову експлуататорського суспільства в суспільство справедливе, соціалістичне. При цьому не відкидаючи мирних, реформістських методів, вони вважали, що повалити старий експлуататорський лад і забезпечити побудову нового соціалістичного суспільства можна лише революційним шляхом, шляхом народної революції.

Представниками революційно-демократичної течії в суспільно-політичному русі після реформи 1861 р. були різночинці, революційні народники, які виражали ідеологію селянства, його прагнення до революційної ліквідації всіх залишків кріпосництва, і насамперед поміщицького землеволодіння.