Соціально-економічний розвиток після скасування кріпосного права

Реформа 1861 р. відкрила в Росії, в тому числі й в Україні епоху індустріального розвитку, епоху капіталізму.

Царський уряд в усій своїй політиці, в тому числі й економічній, виражав і обстоював інтереси дворян, поміщиків. Проте він не міг не зважати й на інтереси великого капіталу, а тому змушений був сприяти капіталістичному прогресу країни.

Для успішного розвитку капіталізму потрібні були нова кредитна система і тверда валюта. У 1860 р. Було створено Державний банк, що вів «кредитні операції» і разом з міністерством фінансів регулював діяльність усіх банків і всієї фінансової системи, сприяв розвиткові капіталізму. Контори Державного банку відкрилися і в Україні. Після організації в 1882 р. Селянського поземельного і в 1885 р. Дворянського банків їх відділення були створені і в ряді міст України.

Царський уряд проводив протекціоністську політику, яка спочатку мала прогресивне значення, бо сприяла розвиткові вітчизняної промисловості, а з часом стала реакційною, оскільки вона затримувала розвиток країни, служила інтересам не всього класу буржуазії, а лише купці олігархів-тузів.

Крім протекціонізму, царський уряд забезпечував великим капіталістам високі прибутки і шляхом казенних замовлень за підвищеними цінами на виробництво металу, озброєння, паровозів, вагонів, рейок та іншої продукції. Він надавав їм пільги, вигідні кредити, субсидії, платив премії, головним чином за рахунок коштів, які він стягував з трудящих шляхом прямих і непрямих податків.

Розвиток промисловості.

Після скасування кріпосного права в Україні, як і взагалі в Росії, швидко розвивалася капіталістична промисловість. Від дрібного товарного виробництва і мануфактури — вона перейшла в стадію великої машинної індустрії (фабрики), найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин. Протягом 60—80-х років в основному завершився промисловий, технічний переворот. У найважливіших галузях — цукроварній, вугільній, металургійній, залізорудній, машинобудівній та ін.— були створені великі капіталістичні підприємства, які засновувалися на машинній техніці, паровій силі, на новому, більш економічному паливі — вугіллі, на застосуванні новітньої технології й досягнень науки.

Як і по всій країні, в Україні зростала кількість фабрик і заводів, число зайнятих на них робітників і обсяг виробництва.

 

Цукрова промисловість

Як і до реформи, у 60—90 роках на Україні розвивалися галузі промисловості, пов'язані з сільським господарством: цукрова, винокурна (ґуральництво), борошномельна, маслоробна та олійна, тютюнова, шкіряна, суконна. Серед цих галузей на першому місці була цукрова промисловість, яка набула загальноросійського значення. Зосереджена вона була на Правобережжі, у першу чергу на Київщині й Поділлі, і на Лівобережжі — в Харківській та Чернігівській губерніях.

Поряд з поміщиками, що обуржуазнювалися, і купцями в цукроваріння вкладали капітали й будували заводи акціонерні, пайові товариства.

Протягом 60—80-х років у цукровій промисловості завершився технічний переворот. Замість дореформених дрібних, заснованих на ручній техніці й підневільній праці кріпаків, виникли великі цукрові заводи, де весь виробничий процес був механізований, зокрема цукровий сік добувався не за допомогою преса, а дифузійним способом. Завдяки застосуванню парових двигунів і системи машин виробіток цукру на робітника за сезон зріс.

Внаслідок технічного перевороту й концентрації виробництва кількість цукрових заводів у пореформений час різко зменшилася, а в той же час обсяг їх виробництва набагато виріс.

При підтримці царського уряду власники цукрових заводів — українські, російські, польські, єврейські та іноземні капіталіста — Терещенки, Харитоненки, Браницькі, Потоцькі, Бобринські, Бродські, Хрякови, Фішмани та ін.— одержували високі прибутки. У 1887 р. у Києві вони створили цукровий синдикат — одну з перших монополій у Росії. Головним його завданням було не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, а лишки цукру вивозити за кордон по демпінгових цінах. Винокуріння (ґуральництво) було поширене в усій Україні, але найбільшого розвитку воно досягло на Київщині, Поділлі і Харківщині.

Широко розвивалася в Україні, особливо на Херсонщині, Катеринославщині, Харківщині і Поділлі, борошномельна промисловість.

Продукції тютюнової промисловості в Україні найбільше виробляли фабрики, розташовані на Полтавщині, Харківщині, Катеринославщині й Київщині. У цілому фабрики України давали від 20 до 40 % загальноросійського виробництва тютюну.