Перехід народників до політичної боротьби, виникнення«Народної волі» і «Чорного переділу» (1878—1879).

У таких умовах у 1878—1879 pp. значна частина народників відмовилася від бакуністсько-анархічних поглядів на державу та політику й стала визнавати необхідність політичної боротьби, необхідність силами революціонерів повалити царизм, захопити владу, створити революційний уряд, який потім здійснить і соціальний переворот, поведе через сільську общину й артіль народ до соціалізму. Оскільки народники вважали, що самодержавство, державна влада не мали опори в суспільстві, на їх думку, партія революціонерів шляхом терору могла знищити царя й інших урядових осіб і захопити владу.

До терору народники стали переходити, правда, спочатку як до методу самооборони від репресій царських властей ще в 1878 р. Уже цього року було здійснено ряд терористичних актів, у тому числі й в Україні.

Розбіжності в поглядах серед народників збільшувалися, і після Воронезького (червень 1879 р.) та Петербурзького (серпень 1879 p.) з'їздів «Земля і воля» розкололася на дві організації — «Народну волю» й «Чорний переділ». До «Народної волі» належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін. До «Чорного переділу» входили Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська, М. Щедрін, М. Попов та ін. Народники України відіграли велику роль в організації й діяльності як «Народної волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич та ін.), так і «Чорного переділу» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич та ін.). Народовольці перейшли до політичної боротьби проти царизму шляхом індивідуального терору, чорнопередільці залишалися на старих бакуністсько-бунтарських позиціях.

Народовольські чорнопередільські гуртки на Україні. «Південноросійський робітничий союз».

В Україні діяли як гуртки «Народної волі», так і «Чорного переділу», і часто вони працювали в контакті, а інколи ї чорнопередільці й народовольці об'єднувалися в одному гуртку. Так, з осені 1879 до початку 1880 р. в Києві діяв об'єднаний гурток, очолюваний чорнопередільцем М. Поповим і народовольцем Д. Буцинським. В середині 1879 р. в Києві виник гурток терористів, керований В. Бичковим та І. Левинським. Народовольські гуртки в 1879—1881 pp. існували також в Одесі, Ніжині, Полтаві, Ромнах, Єлисаветграді, Миколаєві. У Харкові у 1878—1879 pp. спочатку існував гурток пропагандистського характеру на чолі з Є. Ковальською, а потім утворився народовольський (організатор П. Теллалов).

Як народовольці, так і чорнопередільці розповсюджували революційні прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед інтелігенції, студентів, робітників, солдатів.

Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін весною 1880 р. створили в Києві «Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих гуртків і груп робітників, переважно арсенальців і залізничників. У програмі, виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося добиватися встановлення та кого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю, перебували б у користуванні робітничих та селянських виробничих асоціацій і всім громадянам забезпечувались би політичні свободи.

За своїм складом «Союз» був інтернаціональним.

 

Народництво у 80-х роках.

Революційна діяльність народників, особливо терор народовольців, була одним з найважливіших елементів другої революційної ситуації, яка склалася в Росії в 1879—1881 pp. і змусила царизм маневрувати, переходити від репресій до поступок. Протягом двох з половиною років Виконавчий комітет «Народної волі» організував вісім замахів на царя Олександра II, в тому числі два рази — під Одесою і Олександрівськом — в Україні. Нарешті, 1 березня 1881 р. у Петербурзі І. І. Гриневицький бомбою убив царя. Але на його місце став Олександр НІ, і життя народу не покращало.

Учасники замаху на царя були засуджені, а А. Желябов, С. Перовська, О. Михайлов, М. Кибальчич і М. Рисаков 3 квітня 1881 р. в Петербурзі, на Семенівському плацу, повішені. «Народна воля» була розгромлена, а революційній ситуації 1879—1881 pp. царизмові вдалося протистояти.

Після розгрому «Народної волі» окремі народовольські гуртки і групи в ряді міст, в тому числі й в Україні — в Києві, Харкові, Кам'янці-ПодільськОму, Гадячі, Одесі, в 1882—1883 pp. продовжували діяти — розповсюджували прокламації, вели агітаційну роботу серед інтелігенції, робітників, студентів. В Україні, зокрема в Одесі і Миколаєві, діяла Військово-революційна організація, очолювана підполковником М. Ашенбреннером. У 1882—1883 pp. в керівництві діяльністю народовольських гуртків активну участь брала В. Фігнер, єдиний не заарештований член Виконавчого комітету «Народної волі» (заарештована в Харкові у 1883 р.). У 1885 р. уцілілі від арештів народовольці скликали в Катеринославі з'їзд, щоб відновити центр організації, але поновити «Народну волю» їм не вдалося.

Отже, народники взагалі і народовольці зокрема досягти поставленої мети — підняти селянство на соціальну революцію, повалити царизм і повести народ до соціалізму — не змогли. Але їхня героїчна боротьба мала велике значення в історії визвольного руху в Росії. Народовольці перейшли до політичної боротьби з самодержавством, створили добре законспіровану революційну організацію, до якої намагалися залучити всіх невдоволених. Вони виявили безмежний героїзм у нерівній боротьбі з царизмом, що справляло величезний вплив на революційне виховання народних мас.

 

 

Народництво в 90-х роках.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років народницький рух переживав складний і тяжкий стан. Революційні народницькі організації були розгромлені, більшість активних їх діячів була ув'язнена або відправлена на каторгу чи заслання.

Деякі з них емігрували, інші відійшли від революційної діяльності або перейшли на марксистські позиції. У цих умовах панівною в народництві стала ліберальна течія.

Ідеологами ліберального народництва були В. Воронцов, С. Кривенко, С. Южаков, М. Михайловський та ін. їх праці публікувалися в журналі «Русское богатство», газеті «Неделя» та ін. В Україні з ліберально-народницькими поглядами виступали кооператор М. Левитський, який, вважаючи, що врятувати селян від розорення може тільки об'єднання їх в землеробські артілі, робив спроби організовувати такі артілі в Єлисаветградському та Олександрійському повітах Херсонщини, письменник Б. Грінченко, Т. Осадчий та ін.

Ліберальні народники продовжували твердити, що капіталізм не має ґрунту в Росії і насаджується штучно, що в зв'язку з цим робітничий клас не може бути провідною, прогресивною силою в суспільстві, що «самобутнє» російське селянство, народ можуть уникнути страхів капіталізму лише через збереження сільської общини і розвиток «народного виробництва» (артілей, кустарних промислів і т. д.).

Якщо революційні народники боролися проти самодержавства, то ліберальні народники відмовилися від революційної боротьби з царизмом і ставили метою при збереженні поміщицько-буржуазного режиму домагатися поліпшення становища селянства шляхом часткових реформ і змін: збільшення селянських наділів, влаштування довгострокової оренди, полегшення переселення селян, надання селянам дешевого кредиту, реорганізації селянського банку та ін.

 

 

Селянський рух.

Збереження в руках поміщиків величезної кількості земель, відібрання в селян значної частини наділів («відрізки»), позбавлення їх випасів, лук, лісів, вигонів, водопоїв, тимчасові зобов'язання, високі викупні платежі й численні податки, кругова порука й община, відробітки та кабала, рекрутська повинність і тілесні кари, жорстокий політичний, а в національних районах, в тому числі й в Україні, і національний гніт — душили селянина, унеможливлювали нормальне ведення селянського господарства й зумовлювали розорення його. До кріпосницьких пережитків додався гніт капіталу, і все це вело до розкладу, «розселянювання» селянства, робило життя селянських мас нестерпним і штовхало їх до боротьби.

Як і до реформи, селянські виступи мали стихійний, неорганізований, роздроблений і локальний характер. У селян продовжувала жити віра в «доброго царя». Селяни в цілому боролися за відібрання в поміщиків усіх земель та їх розподіл, за всю землю і волю, що означало об'єктивно — за розвиток капіталізму за фермерським американським типом.

Форми селянського протесту були різноманітними. Селяни припиняли виконувати панщину, виступали проти діяльності мирових посередників і органів селянського самоуправління, чинили опір введенню уставних грамот, власницьких записів і розмежуванню земель, не платили оброку, податків і викупних платежів, відмовлялися від земельних наділів, рубали поміщицькі ліси, чинили потрави посівів і сінокосів, захоплювали поміщицькі землі, хліб, сіно, майно, підпалювали маєтки поміщиків, вбивали їх, вступали в сутички з місцевими властями, поліцією, військами та ін. З кінця 80-х років, під впливом робітничого руху, селяни й сільськогосподарські робітники стали вдаватися і до страйків.

Читання маніфесту й положень про реформу, що почалася в церквах України з 9—10 березня 1861 р., не тільки не припинило селянських рухів, а ще більше активізувало їх. Селяни, вірячи в добрі наміри царя, оголошували маніфест і положення підробленими поміщиками й місцевими чиновниками, відмовлялися відробляти панщину, платити оброк, всю землю вважали своєю. Поширилася чутка, що реформа не має остаточного характеру і що «справжня», «царська» воля прийде через два роки. У зв'язку з цим у багатьох місцях селяни відмовлялися підписувати й приймати уставні грамоти, бо думали, що, хто підпише угоду з поміщиком, той не матиме права на майбутню «справжню» волю. Уже протягом березня — травня 1861 р. в Україні відбулося 640 виступів, спрямованих проти реформи. Найбільшим їх числом і кількістю учасників відзначилися губернії, де до реформи були найвищий процент кріпаків і найсильніше малоземелля селян. Це — губернії Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська) і Лівобережжя (Чернігівська, Полтавська, Харківська).

Після деякого спаду влітку 1861 р. селянський рух знову пішов на піднесення з жовтня 1861 р. у зв'язку із складанням і введенням у дію уставних грамот. Але в цілому селянські повстання того часу лишились одинокими, роздробленими, стихійними.