Державні утворення кочових народів на території України

Степова смуга України ніколи не була незаселеною. З давніх часів цією територією проходили різні племена. Найдавніші з них — кімерійці, племена невідомого поход­ження. З VII ст. до н. є. сучасну територію українських степів заселяли іранські племена — спершу скіфи, потім сармати, алани, роксолани та ін.

Скіфи (скіти) — давній народ, що в VII—НІ ст. до н. є. заселяв Північне Причорномор'я. Існує гіпотеза про авто­хтонне походження скіфів від племен зрубної культури, поширеної у степових районах України. Сучасні вчені дотримуються думки про те, що скіфи у Північне Причор­номор'я прийшли у VII ст. до н. с. зі Сходу, з глибин Азії.

У VI—V ст. до н. є. вони створили велику державу від Дністра до Дону, на чолі якої стояла орда царських скіфів. Саме ця частина скіфів становила основну силу під час скіфських походів у Передню Азію та боротьби з полчищами перського царя Дарія І. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз племен, куди входили принаймні три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя. Такий тричленний поділ на племена відображений у розповіді про три загони скіфського війська під час війни з Дарієм І, причому ватажок найбільшого і найсильнішого загону скіфів — Іданфірс — вважався старшим.

У IV ст. до н. є. влада над усіма скіфськими племенами зосереджувалася в руках одного царя — Атся. Концентрація влади була важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину народність, об'єднану під єдиним уп­равлінням.

Уже на початку своєї історії скіфське суспільство виступило як досить складне утворення. Зовнішньою формою суспільних відносин залишалася родоплемінна структура, її основи були вже підірвані і видозмінені зростанням приват­ної власності, майнової нерівності, виділенням багатої аристократичної верхівки, сильної влади царя та оточуючої його дружини.

Основу скіфського суспільства становила мала індиві­дуальна сім'я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно. В руках знаті зосереджувалися величезні стада, тоді коли більша частина населення бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення самостійного господарства. Мірилом багатства у скіфів з досить ранніх часів були також золоті прикраси, оздоблення зброї і вуздечки, начиння.

Скіфи вели родовід за чоловічою лінією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батьків. Скіфам було властиве багатоженство, і старша дружина займала привіле­йоване становище, а всі інші були приниженими і безправ­ними. Про це можна судити із захоронень жіночих осіб у скіфських курганах.

У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнюва­лася за рахунок полонених. їх продавали у грецькі колонії, а також використовували на різноманітних роботах.

Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи утри­мували велике, добре озброєне військо. Звичайною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало

и

збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм.

На чолі Скіфії як держави стояли царі (спочатку три, потім — один) та родові старійшини, які також очолювали військові підрозділи. Влада царів була спадкоємною, сильною і деспотичною. Існувало уявлення про божественне поход­ження царського роду. Царі виконували також судові, а частково і жрецькі функції. Непокора наказові царя каралася смертю. Найтяжчим злочином вважався замах на життя царя чаклуванням. Найближчим оточенням царя був його особистий загін із найкращих воїнів незалежно від родового поділу.

Влада царя якоюсь мірою обмежувалась інститутами родового ладу. Найвищим законодавчим органом були народні збори — рада скіфів. Проте з часом влада царя і його найближчого оточення дедалі посилювалась, а органи родового ладу втрачали своє значення.

Питання про існування держави у скіфів і час її виникнення залишається предметом жвавих дискусій. Най-вірогіднішою можна вважати думку, що скіфське суспільство у своєму розвитку досягло ранньокласових відносин і державності, що грунтувалась на експлуатації рабів, збідні­лих родичів і данинській залежності підкорених племен. Щодо цього суспільний лад скіфів, можливо, був близьким до державного устрою багатьох народів стародавнього світу і середньовіччя, які вели кочовий спосіб життя.

Соціальний лад землеробських племен Скіфії за зовніш­німи ознаками мало чим відрізнявся від існуючого ладу степових кочівників. У землеробських племен також існувала військова організація з ополченням із озброєного дорослого чоловічого населення, виділялася сильна влада вождя і військово-родової верхівки. Основну частину війська стано­вила важкоозброєна кіннота. Існувало патріархальне рабство, форми і вияви якого були такими ж, як і в степових скіфів.

Пануванню скіфів у Північному Причорномор'ї поклала край міграція сарматів з-за Дону на захід. Скіфи, утримав­ши тільки Крим і Нижнє Придніпров'я, наприкінці III ст. до н. є. утворили там державу Малу Скіфію зі столицею в Неаполі Скіфському. Наприкінці II — на початку III ст. н. є. Скіфія як політичне об'єднання припинила своє існування. Проте назва "Скіфія" стосовно території Північного Причор­номор'я збереглася і в пізніші часи.

З послабленням скіфської могутності у II ст. до н. є. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З іменем

сарматів пов'язаний цілий період стародавньої історії півдня України. Протягом шести століть вони панували у приазов-ських і причорноморських степах, впливаючи на етнічний склад і культуру цього регіону.

Назву "сармати" античні джерела застосовують щодо різних племен, які утворювали одне плем'я, розділене на декілька народів із різними назвами. Стосовно етнічної належності сарматів найбільш вірогідною є думка про спорідненість їх зі скіфами.

Античні автори повідомляють назви окремих племен. З них роксолани, язичі й алани проживали на території сучасної України.

Мова сарматів, як і мова скіфів, належала до північно-східної групи іранських мов. Відгомін її, на думку лінгвістів, лунає в сучасній осетинській мові.

На території сучасної України сарматські племена займа­лися скотарством, вели кочовий спосіб життя. Додатковим промислом було полювання, у якому разом з чоловіками брали участь жінки.

Велике значення в житті сарматів мали війни, які велися за пасовиська або здобич. Особливо зросла роль війни під час просування сарматів на захід. Це привело до утворення великих союзів сарматських племен. Водночас удосконалю­валися організація війська, воєнна тактика, озброєння. Налагодилося масове виробництво залізних наконечників для стріл, що замінили бронзові. Набула поширення нова форма короткого меча з кільцевим навершям. Для захисту воїна почали використовуватися панцири з комбінованим набором, а в II—IV ст. з'явилися кольчуги. Лозяні щити зміцнювалися металевими накладками.

У перші століття нової ери особливого значення набула важкоозброєна піхота. Піхотинці озброювалися довгими списами, які тримали обома руками напереваги, і довгими прямими мечами для удару з коня. Проте вирішальну роль у воєнних діях відігравала кіннота. Давні історики відзнача­ли раптовість атаки сарматів, особливий спосіб метання дротиків, накидання аркана.

З переселенням сарматів у степи Північного Причорно­мор'я значно розширилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією, з якою сармати перебували в постійних контактах. Економічні й культурні зв'язки з античним світом сприяли поглибленню у сарматів процесу класоутво-рення і посилення племінної знаті, навколо якої групувалися військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним їхнім багатством і

головним засобом виробництва. Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, в яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Однак родоплемінний лад у сарматів тримався досить стійко і в своєму політичному розвитку вони не перейшли від племінних об'єднань до утворення держави.

Сармати підтримували зв'язки з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Кочовий спосіб життя сарматів та торговельні зв'язки з багатьма народами сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Одночасно з сарматськими племенами на півдні України проживали германські готи (II—IV ст.), що прийшли сюди з Балтики. Вони прийняли християнство, мали свою писемність. Будучи войовничим народом, здійснювали походи на Балканський півострів та в Малу Азію і користувалися при цьому флотом завойованих народів. Найбільшого підне­сення готська держава досягла за короля Германаріха (IV ст.). Столицею готів було "Дніпрове місто", але чи був це Київ — потрібні підтвердження. Готи мали значний вплив на слов'ян, особливо в галузі військової справи.

Проіснувала держава готів до 375 р., коли вона розпалася під ударами гуннів. Готи відступили до придунайських земель, а за ними пішли на захід самі гунни. Наприкінці IV ст. відкрився вільний шлях на південь для предків слов'ян, які і почали тоді заселяти цю територію.

Надзвичайно швидко слов'яни почали завойовувати пів­день України. Історик готів VI ст. Йордан писав про них: "Виступаючи в бій, ідуть здебільшого на ворогів піші, тримаючи в руках невеликі щити і списи, а панцирів не одягають... Виглядом вони також не різняться між собою — всі високі і незвичайно міцні". Незабаром слов'яни заселили територію Балкан, узбережжя Чорного і Каспійського морів і навіть досягли Малої Азії, ведучи при цьому боротьбу з різними народами. До VI ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України.

Давніх слов'ян тогочасні історики називали венедами, причому тих, що заселяли західну частину території, іменували словенами, а тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України — антами. Йордан пояснював, що під антами він розуміє назву цілої групи племен.

Громадський лад антів, як і всіх слов'ян, греки називали демократією. Візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.) вказував: "Слов'янами і антами править не один муж, а здавна живуть вони громадським правлінням, і так

усі справи — добрі чи лихі — вирішують спільно". Але це не була демократія грецького типу. Влада у державі антів належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом. Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв'язанні найважливіших питань скликали віче усіх антів.

Прославилися анти своїми походами на Візантію. Це викликало значне занепокоєння, тому Візантія за допомогою посольств та подарунків намагалася завоювати прихильність антів. І справді, в окремих випадках анти виступали союзниками Візантії, зокрема в боротьбі проти турецьких орд — болгар та аварів.

Проіснувала держава антів близько трьох століть — від кінця IV до початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати праслов'янською і попередницею наступної української держави — Київської Русі.

КИЇВСЬКА РУСЬ І ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ

КНЯЗІВСТВО —

ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ

ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ

§ 1. ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ — КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Виникнення Київської Русі — одне із найважливіших і актуальних питань української історіографії. Літописець Нестор у "Повісті минулих літ", відповідаючи на запитання "звідки почалась Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть", змалював картину розселення східнослов'янських племен — полян, древлян, сіверян, в'ятичів — на стадії зародження у них державності. Він зазначав, що у багатьох племен створилася своя влада, своє "князювання". Деякі племена або їхні старійшини зуміли організувати певні військові сили і поширити свою владу на більшу територію. Названі в літописі Нестором князівства, або союзи східнослов'янських племен, відносять до VI—VIII ст. Але ці давні племінні держави занепали, залишивши після себе тільки великі городища.

Найдовше існувала держава полян з центром у Києві. Літопис виводить її від полянського князя Кия і його братів, які започаткували першу київську династію. Київська держава мала тісні зв'язки з іншими державами, насамперед з Візантією, а також з Хозарською державою, що існувала

в пониззі Волги. Проте Хозарія у VIII ст. здійснила похід (і не один) на слов'янські племена, зокрема на Київську державу полян, яка потрапила до неї у залежність. Ця залежність полягала в тому, що слов'янські племена змушені були платити данину хутром і шкірами. Дика орда Азії мала вплив і на державний устрій слов'ян, і на їхню культуру.

Хозарське панування тривало недовго. Київська держава під назвою Русь на переломі VIII—IX ст. повернула свою незалежність та могутність. У ній об'єдналися Київське, Переяславське і Чернігівське князівства. Київ став столицею. Другим великим об'єднанням східнослов'янських племен був дулібо-волинський союз. Псковські, смоленські і полоцькі кривичі створили східнослов'янське об'єднання.

В історичних джерелах по-різному тлумачиться назва "Русь". Одні дослідники роблять спробу довести її поход­ження з фінської, другі — зі шведської, ще інші — зі слов'янської мови. Це свідчить про значне поширення назви "Русь" в інших народів. А втім не стільки важливе її походження, скільки значення. Вірогідно, що назва "Русь" стала синонімом Києва, оскільки була тісно пов'язана з Київщиною.

У IX ст. помітно зросла політична і військова активність східних слов'ян. На самому початку IX ст. вони здійснили похід на Крим, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському морі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі і німецького імператора в Інгельгеймі. У 860 р. руські воїни з'явилися біля стін Константинополя. Мають рацію ті вчені, котрі вважають, що такі акції здатна була здійснювати тільки держава.

Процес політичної консолідації східних слов'ян зумовлю­вався багатьма зовнішніми і внутрішніми чинниками. Значну роль у ньому (за свідченням Михайло Грушевського, Дмитра Дорошенка, Івана Крип'якевича) відіграли варяги-нормани. Посилаючись на літопис, учені доводять, що варязький ватажок Рюрик разом зі своїми братами Синеусом і Трувором заснував державу у Новгороді. Він створив князівську династію Рюриковичів. Літопис також повідомляє, що 882 р. новгородський князь Олег здійснив похід на Київ, убив київських князів Аскольда і Дира, об'єднав Новгород та Київ і став сам правити в Києві. У радянський період історики всіляко заперечували норманську теорію, при­клеївши їй ярлик теорії, яка фальсифікувала історію СРСР. Зрештою, можна стверджувати, що історію фальсифікували радянські історики, спрямовуючи головний напрям своїх

досліджень на позбавлення українського народу власної історії.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершив­ся наприкінці IX ст. Утворення Київської Русі вчені пов'язують з приєднанням до Києва Новгорода 882 р., хоча матірна Русь об'єднала тільки Київське, Переяславське і Чернігівське князівства. В період князювання Олега до Київської Русі були приєднані древляни, сіверяни, радимичі, за князя Ігоря — уличі, тиверці і знову древляни, які відокремились після смерті Олега. Князі Святослав і Володимир здійснили походи на в'ятичів. Князь Ярослав внаслідок походів повернув усі етнічні землі на заході.

Проте формування й об'єднання Київської Русі було справою не тільки вдалих походів князів, а й умілої дипломатії. Цьому сприяли династичні зв'язки київських князів. Особливо цікавими були зв'язки родини Ярослава, які охоплювали майже всю Європу. Так, сам Ярослав був одружений з Індігердою, дочкою шведського короля Олафа, а в другому шлюбі — з Анною, дочкою візантійського царя. Норвезький король Геральд одружився з дочкою Ярослава Єлизаветою. Дочка Ярослава Анна була дружиною фран­цузького короля Генріха І і після його смерті, в період неповноліття свого сина Филипа навіть правила Францією. Усі ці династичні зв'язки зміцнювали становище київського князя, посилювали його авторитет.

Отже, наприкінці XI ст. територія Київської Русі простяглася від південних берегів Ладозького й Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Прута і пониззя Дунаю. Проте державні кордони у цей період не були точно визначені: їх творили широкі смуги лісів, полів і боліт. Основною територією держави Київської Русі були землі над Дніпром.

У період князювання Ярослава Київська Русь досягла свого найбільшого піднесення. З другої половини XI ст. накреслилася тенденція до політичної роздробленості. До цього спричинилася система правління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі для управління. Так, після смерті Ярослава 1054 р. держава була поділена між його синами на сім частин, а ті, своєю чергою, боролися за княжий престол у Києві. Це врешті-решт призвело до розпаду Київської держави.