Та російського окупаційних режимів

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У 1919—1920 рр. українські землі знову захопили чужоземці.

Галичина опинилася під польською окупацією з липня 1919 р. Польський режим дуже погіршив становище українців у Галичині порівняно з періодом австрійського панування. Українці масово піддавалися репресіям. Так, наприкінці 1919 р. у польських концентраційних таборах перебувало близько 25 тисяч українців. Багатьох учасників війни проти Польщі було засуджено на смерть і ув'язнено. Почалася планомірна політика колонізації. Відразу після окупації поляки інтернували всю галицьку українську інтелігенцію, закрили всі українські часописи. Господарські, кооперативні і просвітні товариства були заборонені. Оку­панти закрили український театр у Львові, національні школи, гімназії та духовні семінарії, траплялися випадки пограбування бібліотек та знищення книг, написаних ук­раїнською мовою. Голова товариства "Рідна мова" з міста Холма 3 березня 1920 р. писав у листі до Симона Петлюри:

"...Вже майже рік йдуть змагання народу і його інтелігенції за право горожанства і рідної мови, школи та релігії. Вже рік духовно стікаємо кров'ю і нема надії на будуччину... Тут навіть сама назва "українець" береться під розвагу. Нам кажуть: "нема україньцов, сов русіні". Така атмосфера нашого життя".

У липні 1920 р., в період радянсько-польської війни, Червона армія, вибивши поляків з Поділля, вступила на галицькі простори. Тернопіль був проголошений тимчасовою столицею Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, яка охоплювала територію 20 (із 52) повітів Галичини.

На чолі Галицької Соціалістичної Радянської Республіки став Галицький Революційний Комітет (голова — Володимир Затонський, члени — Михайло Баран, Федір Конар, Іван Сіяк, Омелян Паліїв та ін.).

Нова влада поширювала численні листівки, в яких проголошувалися українізація, націоналізація промисловості, 8-годинний робочий день, конфіскація та розподіл помі­щицьких земель, загальне виборче право.

Українці зустріли Червону армію як визволительку від польського ярма. Однак реальна політика більшовиків не відповідала їхнім деклараціям і обіцянкам. Самоуправні реквізиції продуктів, майна і худоби, насадження продроз-кладки викликали обурення серед населення.

Уже через кілька тижнів, у серпні 1920 р., після авантюрного штурму Львова Червона армія зазнала поразки і почала відступати. Галрсвком, повітові і міські комітети 21 вересня 1920 р. фактично припинили свою діяльність, а їхні працівники перебралися за Збруч. Але крах Галицької Соціалістичної Радянської Республіки був спричинений не стільки військовою могутністю поляків, скільки діями нового радянського уряду, який, не здобувши жодної підтримки, викликав масове озлоблення місцевого населення. Про цс, зокрема, відверто доповідав 23 вересня 1920 р. Володимиру Леніну голова Галревкому Володимир Затонський: "Ми не зробили і 10 долі того, що можна було б зробити... Взагалі все йшло стихійно... Стихія справа хороша, коли революція виникає самочинно, але набагато гірше, коли її доводиться насаджувати ззовні".

Частина Галичини, що була зайнята більшовицькими військами, знову опинилася під окупацією Польщі.

Галицькі українці мали міжнародно-правові підстави для утворення власної держави, як і всі народи, що входили до складу Австро-Угорщини. Тому Євген Петрушевич 25 липня 1920 р. утворив у Відні "уряд диктатора", куди ввійшли

ип Назарук, Кость Лсвицький, Степан Витвицький та інші, і домагався, щоб держави Антанти відділили Галичину від Польщі і відновили Західноукраїнську Народну Ре­спубліку. Врешті-решт було визнано, що формально сувере­ном Східної Галичини є держави Антанти, а Польща — тільки воєнний окупант цієї території. Однак Польща мала велику підтримку з боку Франції, і під її впливом 15 березня 1923 р. рада амбасадорів Англії, Франції, Італії та Японії прийняла рішення передати Галичину Польщі.

У той час коли західноукраїнські землі опинилися під польським окупаційним режимом, землі Наддніпрянської України потрапили під окупаційний режим радянської Росії. Протигетьманське повстання спричинило вибух громадян­ської війни, під час якої північний кордон України виявився оголеним. Більшовицькі війська швидко наступали, не зустрічаючи значного опору, оскільки селяни очікували від них землі безоплатно і в необмеженому розмірі.

Християн Раковський 14 лютого 1919 р. переніс з Харкова до Києва уряд Української Соціалістичної Радянсь­кої Республіки, в якому, крім назви, не було нічого українського: державна мова — російська, адміністрація — також російська. До більшовицького уряду, крім Миколи Скрипника, Юрія Коцюбинського, Володимира Затонського, увійшли чужинці. Ситуацію чітко визначив уже тоді ж, в 1919 р., відомий в той час політичний діяч Василь Шахрай: "...Хоча ми жили, працювали на Україні і деякі з нас навіть за метриками репані українці,— а (були ми) російською партією, себто, власне кажучи, великоруською". Наприклад, один із членів українського радянського уряду Артем був взагалі переконаний, що ніякої України немає і бути не може. "Артем, як тепер пам'ятаю,— згадував Володимир Затонський,— доводив, що це справа реакційна утворювати Україну, хоч би навіть радянську".

Із встановленням радянського окупаційного режиму на Наддніпрянській Україні в селах розпочалися реквізиції запасів хліба, худоби. Все це вивозилося до Росії. Продроз-кладка передбачала обов'язкову здачу державі всіх над­лишків хліба, за винятком 12 пудів на душу населення і 9 пудів на голову худоби в рік. Проте реально надлишки хліба визначалися не за фактичною його наявністю в селянських господарствах, а за потребою держави. В листі Центрального комітету Російської комуністичної партії (більшовиків) губ-комам партії пояснювалося, що продрозкладка, встановлена на волость, вже сама собою є визначенням надлишку. Для здійснення продрозкладки в Україну посилалися загони з

голодуючої Росії. До початку липня 1919 р. в Україні працювало уже 46 таких загонів. На лист Сибірського ревкому з проханням скерувати кадри для радянського і господарського будівництва Володимир Ленін наклав резо­люцію: "Оргбюро (Стасовій). По-моєму, в Сибір більше не давати: у нас немає. Сибір не загине. На Україну всіх".

Селянство вдалося до рішучого опору грабіжницькій політиці. Наркомпрод Олександр Шліхтер писав, що ук­раїнські селяни, зумівши сховати хліб від німецьких окупантів, аж ніяк не схильні були відчиняти свої хлібниці для радянської влади. При плані 140 мільйонів пудів у них було вилучено тільки 8 мільйонів. Для того щоб реквізувати таку мізерну кількість хліба, доводилося утримувати гігант­ський продовольчий апарат з десятків тисяч чоловік. Кожен пуд хліба був густо скроплений кров'ю: селяни знищували більшовиків, а ті у відповідь вдавалися до жорстокого терору. Так, голова губвиконкому Петро Залуцький рекомендував голові Херсонського повітвиконкому "вищою мірою покаран­ня не зловживати, карати без суда і слідства не більше 3—4 контрреволюціонерів ".

Виступаючи проти російської окупаційної політики, вся Україна запалала повстаннями. За офіційними даними радянського уряду, в червні-липні 1919 р. було 380 повстань. В середині 1919 р. повстанці володіли майже всією Україною, за винятком Волині і Поділля. У бюлетені секретаріату Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України 25 травня 1919 р. зазначалося: "Тепер можна з певністю ствердити, що пролетарська революція на Україні вступила в період куркульської контрреволюції... Майже вся Україна вкрилася куркульськими бандами. Ми переживаємо тільки пролетарську міську революцію, яка перекидається з одного міста в друге по рейках залізниць, а не через проміжок між ними — не через сільські селянські маси".

Незважаючи на те що більшовики придушували повстан­ня з неймовірною жорстокістю, під натиском повстанців, української армії та денікінців вони змушені були покинути Україну у вересні 1919 р.

Аналіз причин поразки більшовицького вторгнення і пошук шляхів до повторного завоювання України були винесені на обговорення VIII Всеросійської конференції Російської комуністичної партії більшовиків 2—4 грудня 1919 р. Було визнано, що політика партії з продовольчого питання й аграрних реформ та російський шовінізм у галузі національних відносин призвели до краху радянської влади

434-5

 

в Україні. Дмитро Мануїльський відверто заявив, що поразка більшовиків в Україні — результат того, що "мужицький фронт всім своїм вістрям був спрямований влітку 1919 р. проти нас". У переддень нового наступу на Україну Володимир Ленін націлював партію на проведення експансії під національною вивіскою, закликаючи "стати боротьбиста­ми" й особливо підкреслюючи, що "потрібен союз з селянством".

Під час нового наступу на Україну в грудні 1919 р. більшовики змінили тактику. Почався період "українізації": в установах вводили українську мову, урядовцями призна­чали українців, школи переводилися на українську мову навчання. З'явилося гасло: "Хай живе Радянська Незалежна Україна!" На початку січня 1920 р. Володимир Ленін звернувся до робітників і селян України з приводу перемоги над Антоном Дснікіним. У ньому він оповіщав, що незалежність України визнана радянським урядом та пар­тією. Цій новій політиці більшовиків повірило багато селян і навіть українська інтелігенція, зокрема Володимир Винни-ченко, Михайло Грушсвський, Микита Шаповал. Радянські настрої в селах Правобережжя зростали значною мірою як опозиція проти польської окупації.

Проте поступово вузол окупаційного режиму затягувався дедалі міцніше. Все суспільне життя в Україні управлялося Москвою. Делегація Російської комуністичної партії (більшо­виків) на спільному засіданні Центрального комітету Ко­муністичної партії (більшовиків) України 19 травня 1920 р. вирішила повністю об'єднати Раду народного господарства України з Радою народного господарства Росії та ліквідувати окремі українські комісаріати фінансів і залізниць, а все господарство, транспорт і фінанси підпорядкувати відповід­ним російським комісаріатам. Був скасований "український" військовий комісаріат. Голова українського радянського уряду Християн Раковський так пояснював причину його ліквідації: "Тому що на Україні дуже поширена партизанщина... ми скасували український комісаріат військових справ, і тільки тоді, як на Україні зміцніє совєтська влада, можна буде організувати... українську Червону армію".

Головну увагу уряд Християна Раковського звертав на збирання продовольчих продуктів для Росії. Протягом 1920 р. в Україні було організовано 15 тисяч комітетів незаможних селян для допомоги реквізиціям. Ці комнезами отримували 25 % зібраного на свою користь. Тому в комнезами часто йшли паразитарні, дармоїдські елементи.

 

3 часу Ризького договору розпочався період боротьби українського народу під окупаційною владою за національне виживання, національну Українську державу.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА

НАРОДНА РЕСПУБЛІКА