Народної республіки І формування органів державної влади

Лютнева революція в Росії й утворення на початку березня 1917 р. у Наддніпрянській Україні Центральної Ради, курс на державну незалежність України безпосередньо познача­лися на змаганнях за державність на західноукраїнських

землях.

З лютого 1917 р. парламентські засоби боротьби в Західній Україні вже не влаштовували нікого, а орієнтація на Австрію не була основною платформою української державницької політики. Розпочався новий етап змагань за українську державність, виникли нові програми, нові гасла. Стало зрозумілим, що австрофільство галичан — неабияке гальмо на цьому шляху. Характерною була резолюція, ухвалена 13 жовтня 1917 р. на зборах українського студентства у Львові, яка стосувалася політичних подій, що назрівали: "Українське студентство, стоячи на грунті само­визначення народів, ставить одиноко оправдане, доцільне, невідкличне і справедливе домагання з'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілість, від нікого незалежну демократичну Українську державу.

Почуваючи себе громадянами цілої української території і синами великого українського народу, який як рівно­правний чинник виступає на світову арену, ставимо домагання, щоб відповідальні чинники державної України в якнайкоротшому часі скликали конституанту, або державний парламент, на якнайширшій демократичній основі для полагодження внутрішніх і зовнішніх справ української держави в дусі бажань широких народних верств".

Ця політична орієнтація на Наддніпрянську Україну ще більше посилилась і розширилася тоді, коли 7 листопада 1917 р. у Києві була проголошена Українська Народна Республіка. її парламент — Центральна Рада, задекларував­ши державність України, разом з тим виявила бажання залишитися у федеративних зв'язках з Російською ре­спублікою. І все ж це була Українська держава, яка почала привертати до себе увагу не тільки молоді, а й досвідчених політиків, хоча ті ще довго дотримувалися проавстрійської орієнтації.

Проголошення та діяльність Української Народної Ре­спубліки на Наддніпрянщині, поразки австро-угорських та німецьких військ на фронтах, гіркий досвід воєнного часу — усі ці різнопланові фактори активізували діяльність у справі вирішення українського питання в Галичині. Українські депутати австрійського парламенту 25 березня 1918 р. скликали у Львові з'їзд усіх галицьких політичних партій і груп з метою уконституювання українського державного організму в складі Австрії. З'їзд ухвалив поділити Галичину на Східну та Західну і створити з українських земель Східної Галичини й Буковини окремий державний організм з гарантією прав національним меншинам — полякам, євреям, німцям. Крім цього, на міжпартійній основі було створено так звану Безпартійну бойову організацію націо­нальної оборони.

Внутрішні реформи Австро-Угорської імперії затягувалися, що тільки поглиблювало кризу в державі. За цих умов 18 жовтня 1918 р. у Львові в малому залі Народного дому зібралася Українська Національна Рада. На неї прибули всі українські посли австрійського парламенту, греко-католицькі єпископи, по три представники від основних українських партій Галичини — національно-демократичної, радикальної, соціал-демократичної, три представники від студентства. Обговорювалося питання нової політичної обстановки. На нараді зіткнулися два стратегічні напрями: подальша спів­праця з Австрією й утворення Української держави в рамках австрійської федерації та приєднання західноукраїнських

земель до Української Народної Республіки, яка вже рік існувала на східноукраїнських землях. Другий напрям відстоювали тільки представники соціал-демократів і студент­ства, і тому вони опинилися в меншості.

У великому залі Народного дому 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада була проголошена на певний період конституантою. Як вищий конституційний орган вона затвердила резолюцію, згідно з якою на всій етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася Українська держава. Водночас було пирішено домагатися визнання цієї резолюції австрійським урядом.

До складу конституанти входило 33 українці від обох палат австрійського парламенту, 34 посли до галицького та 16 до буковинського крайових сеймів і по три представники кожної української партії. Не було в ній тільки делегатів від Закарпатської України, оскільки вона не мала своїх народних обранців в угорському парламенті. В Закарпатті також були відсутні українські політичні партії. І все ж група закарпатських діячів надіслала до Конституанти листа, в якому заявляла про своє прагнення разом з галичанами і закарпатськими українцями належати до Української

держави.

Значну більшість у Конституанті становили члени націо­нально-демократичної партії. Так, із 33 членів обох палат австрійського парламенту були один безпартійний (митропо­лит Андрсй Шептицький), один член Християнсько-суспіль­ної партії, один соціал-демократ, п'ять радикалів і 25 націонал-демократів; із 34 послів до галицького сейму — 4 безпартійні, 6 радикалів і 24 націонал-демократи; із 16 послів до буковинського сейму — один радикал, один соціал-демократ, всі інші — національні демократи. Президен­том Української Національної Ради, яка виконувала функції Конституанти, став націонал-демократ Євген Пструшсвич.

При Раді було створено три комісії: виконавча у Відні, очолювана Євгеном Пструшевичсм; організаційна в Галичині під керівництвом Костя Левицького, комісія по утвердженню української державності в Буковині на чолі з Омеляном

Поповичем.

На площі св. Юра 20 жовтня 1918 р. було прилюдно проголошено принципи утворення Української держави. Від імені більшості Української Національної Ради зробив доповідь і зачитав резолюцію від 19 жовтня 1918 р. Кость Левицький. Від імені опозиції виступив Семен Вітик. Присутніх вражала неузгодженість між партіями у таку вирішальну хвилину.

Представники Української Національної Ради (здебіль­шого старші за віком), котрі ніяк не могли позбутися австрофільства, вели у Відні переговори з урядом практично вже неіснуючої Австрійської держави. Боячись виглядати "бунтівниками'', вони прагнули "дарованої'' свободи. А проте орієнтація на мирні парламентські методи державного будівництва, коли всюди панував воєнний хаос і все вирішувалося за допомогою зброї, поставила Українську Національну Раду поза межі подій у найвирішальніший момент історії. Ще 31 жовтня 1918 р. делегація Української Національної Ради була на прийомі у намісника Галичини і домагалася передачі влади в руки Ради, та намісник не погодився.

Революційний виступ у Львові і всьому краї готували не професійні політики, а члени Української військової ор­ганізації, створеної у першій половині вересня 1918 р. на основі віденського революційного гуртка, що діяв з 31 травня 1917 р. Цс переважно нижчі й середні офіцерські чини з українців, що служили в австрійській армії та війську українських Січових Стрільців. Організація створила Цент­ральний військовий комітет, який приступив до підготовки збройного повстання у Львові. Головою Комітету став сотник українських Січових Стрільців Дмитро Вітовський (стрілець­ке військо перебувало тоді на Буковині, Дмитро Вітовський тільки час від часу приїжджав до Львова; практично опрацюванням плану займалися сотник Олексій Кузьма, поручники Дмитро Паліїв, Іван Рудницький, Людомир Огоновський та ін.).

Ранішні газети 31 жовтня 1918 р. принесли звістку, що 1 листопада 1918 р. до Львова приїжджає Польська ліквідаційна комісія, яка мас прийняти від австрійського намісника владу над цілим краєм (Польща вже проголосила себе незалежною державою). Гаятися не можна було. Того ж дня о 19 годині у великому залі Народного дому, вікна якого були позакривані шкільними географічними картами, зібрався на останню нараду Український військовий комітет. Крім членів Комітету на засіданні були присутні і ті старшини, які мали здійснити план збройного повстання (всього близько 40 чоловік). Дмитро Вітовський звернувся до присутніх з такими словами: "Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би навіть прийшлося зараз її втратити". Великих надій на успіх не покладали — адже сили українського війська у Львові були кількісно незначними.

Незадовго до ранку без кровопролиття українські війська роззброїли всі казарми, розташовані у місті (чимало з них були майже наполовину укомплектовані поляками), зайняли всі стратегічні об'єкти (будинок сейму, військову коменда­туру, поліційне управління, пошту, вокзал, банки, склади з продовольством і зброєю, цитадель). Солдати й офіцери чеської, угорської національності без опору складали зброю, заявляли про свій нейтралітет й виявляли готовність виїхати додому. Цісарський намісник Галичини та військовий комен­дант Львова відмовилися добровільно передати владу ук­раїнським повстанцям і тому були взяті під домашній арешт. Над ратушею і будинком намісництва замайоріли синьо-жовті прапори.

Ранок 1 листопада 1918 р. видався сірим, похмурим і вологим від нічного дощу. Але львів'яни, вийшовши на вулиці, були вражені зміною обстановки в місті: синьо-жов­тими прапорами, українською військовою патрульною служ­бою на вулицях.

О 7 годині сотник Дмитро Вітовський склав рапорт Костю ■ Левицькому про те, що українське військо зайняло Львів. Отож, 1 листопада 1918 р. на світанку влада у місті перейшла до Української Національної Ради. Вслід за Львовом протягом того ж дня вся Галичина була вже в руках української влади, і того ж таки дня з'явилася відозва Української Національної Ради. У ній проголошувалася перемога національно-демокра­тичної революції та накреслювалися заходи, спрямовані на утвердження державності на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії.

Взяття влади Українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польські військово-політичні органі­зації, які мали чималі сили. Під егідою польських ендеків діяла Польська команда війська на чолі з капітаном Чеславом Мончинським, що наприкінці жовтня 1918 р. мала у Львові понад 500 бойовиків. Від 300 до 400 вояків налічувало регіональне відділення Польської військової ор­ганізації — нелегального військово-політичного формування, що діяло під керівництвом Юзефа Пілсудського. Крім цього, декілька десятків чоловік було у двох групах легіонерів, що орієнтувалися на генералів Владислава Сікорського та Юзефа Галлєра. Сильною стороною усіх цих нелегальних формувань було те, що до їхнього складу входили в основному досвідчені офіцери колишньої австрійської армії, а підтримка земельних магнатів забезпечувала фінансову основу.

Дійшовши між собою згоди, польські організації під командуванням керівника Польської військової організації

капітана Чеслава Мончинського вже у полудень 1 листопада 1918 р. підняли заколот і невдовзі розширили чисельність своїх загонів до 4 тисяч осіб. Протягом трьох тижнів тривали бої за Львів.

На решті території Східної Галичини перехід влади до Української Національної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становили західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла з Кракова, захопили міста Перемишль і Ярослав. Українські війська 4 листопада 1918 р..за допомогою населення навколишніх сіл відбили Перемишль, проте 11 листопада втратили знову. На Лемківщині українські війська змогли закріпитися лише в околицях Великгорода, де трималися до січня 1919 р.

За цих складних військово-політичних обставин 13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада прийняла тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У першій статті закону зазначалося: "Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнімаюча весь простір бувшої Австро-Угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву Західно­українська Народна Республіка". Наступна стаття визначала кордони: "Простір Західноукраїнської Народної Республіки покривається з українською суспільною етнографічною обла­стю в межах бувшої Австро-Угорської монархії — то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частями бувших угорських столиць: Спиш, Шариш, Зеклин, Уг, Берег, Угоча і Марамарош — як вона означена на етнографічній карті Австрійської монархії Карла Черніга". Четверта стаття фіксувала, що до часу скликання Установ­чих зборів вся влада належить Українській Національній Раді і Державному секретаріатові. П'ята стаття встановлю­вала державну символіку: "Гербом Західноукраїнської На­родної Республіки є золотий лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має довкола гербу напис "Західно­українська Народна Республіка".

У той же день, 13 листопада 1918 р., був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду), який наступ­ного дня склав присягу. До його складу увійшли: Кость Левицький (президент Ради державних секретарів і секретар скарбових справ); Лонгин Цегельський (внутрішні справи); Дмитро Вітовський (військо); Іван Мирон (шляхи); Ярослав

Литвинович (торгівля та промисловість); Олександр Піссць-кий (пошта і телеграф); Олександр Барвінський (освіта і віросповідання); Сидір Голубович (судівництво); Степан Баран (земельні справи); Іван Макух (громадські роботи); Степан Чарнсцький (праця і суспільна опіка); Іван Куровсць (суспільне здоров'я); Василь Пансйко (закордонні справи).

Щодо партійності, то Державний секретаріат був ко­аліційним з перевагою членів Української національно-де­мократичної партії. Дмитро Вітовський і Іван Макух належали до радикальної, Степан Чарнсцький — до соціал-дсмократичної, Олександр Барвінський — до христи­янсько-суспільної партії. Згодом до складу Державного секретаріату увійшов відомий український підприємець Сте­пан Федак як голова харчового управління.

Отже, у листопаді 1918 р. західноукраїнська державність стала фактом. У проголошених кордонах Західноукраїнська Народна Республіка займала територію близько 70 тисяч квадратних кілометрів, 71 % населення становили українці. Проте фактично влада Державного секретаріату поширюва­лася тільки на переважну частину Східної Галичини. З самого початку Західноукраїнська Народна Республіка опи­нилася у надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, що суттєво позначалася на внутріш­ньому курсі держави.