Розвиток української державницької ідеї у міжвоєнний період

Національно-визвольний рух за відновлення самостійної Української держави був логічним продовженням визвольних змагань 1917—1920 рр. Проте у новий період боротьба за самостійність перейшла у теоретичну площину.

Значним здобутком української державницької ідеї на початку 20-х років був навіть той факт, що думками про українське самостійництво захопилися окремі українські комуністи. Але їхня трагедія полягала в неможливості поєднати дві несумісні речі: з одного боку, відданість партії, яка заперечувала самостійність України, а з іншого,— відданість своєму народові, нації. В одній із праць "українського національного комунізму" — трактаті Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною" (1919) містилася нещадна критика двозначної політики більшовиків щодо України. Трактат закінчувався програмою розбудови незалежної Української Радянської Республіки у федерації з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на основі справжньої рівності, а також окремої української комуністичної партії, пов'язаної з російською партією тільки через Комуністичний інтерна-

ціонал. Отже, автори ипотупали проти політики російського більшовицького інтернаціоналізму в Україні і висловлювали думку, що комунізм переможе в Україні тільки тоді, коли Україна стане самостійною.

Визначною фігурою в націонал-комуністичному русі був Микола Хвильовий. Вій, за словами Дмитра Донцова, "приймав чужого Месію, але з умовою, щоб той не потолочив "його вишневих садків коло хати". Микола Хвильовий був гірко розчарований кричущими розбіжностями між більшо­вицькою теорією з національного питання та її практикою, а також російським шовінізмом партійних бюрократів, котрі, як він гонорив, приховували свої схильності за "бородою Маркса". Щоб врятувати революцію від згубного впливу російського націоналізму. Микола Хвильовий вирішив його викрити і показати, що для відродження України потрібно орієнтуватися на культурні процеси Європи, а не Росії; за його словами, прийшов кінець не тільки "малоросійщині, українофільству і просвітянству, але й задрипанському москвофільству". Гаслом Миколи Хвильового було: "Геть від Москви".

Незважаючи на тс що Микола Хвильовий адресував свої думки насамперед молодим літераторам, його послання мало явно політичний, державницький підтекст. Він не тільки поборник української культурної окремішності, Микола Хвильовий — самостійник, державник. Свою позицію він ще виразніше окреслив у памфлеті "Україна чи Малоросія". Микола Хвильовий бачив Україну як самостійну державу, а не колонію Москви, а для цього треба було переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею і позбувся рабської психології.

Небезпека поглядів Миколи Хвильового для радянської влади зростала внаслідок підтримки його Олександром Шумським — комісаром освіти, який засудив кадрову політику партії, що посилювала русифікацію, зневажала національні особливості республіки. У травні 1927 р. на засіданні керівництва Комуністичної партії України Олек­сандр Шумський заявив, що "в партії правлять російські комуністи, дістаючи підтримку з боку мерзенного малороса, який протягом усіх історичних епох був у своїй основі лицемірною, підлабузницькії брехливою і по-зрадницькому підступною людиною. Тепер він співає хвалу своєму інтернаціоналізмові, байдуже відвертається від усього ук­раїнського і завжди готовий плювати на нього (навіть на українську мову) якщо це тільки дасть йому можливість отримати краще містечко".

Хоча партійні ортодокси в Москві та Харкові суворо засудили ідеї Олександра Шумського, все ж вони знайшли підтримку серед членів Комуністичної партії Західної Ук­раїни і деяких західноєвропейських соціалістів. Так, німець­кий соціал-демократ Еміль Штраус заявляв, що європей­ський соціалізм має всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу.

У 1928 р. економіст Михайло Волобусв у статті "До проблеми української економіки" доводив, що за радянської влади, як і за царя, Україна лишається економічною колонією Росії. Автор статті не тільки показав себе як аналітик, він накреслив план виходу України з ганебного колоніального становища.

Але в цих тенденціях націонал-комунізму Йосип Сталін побачив загрозу боротьби проти Москви взагалі і проти її найбільшого "досягнення" — ленінізму. Зі сталінським терором 30-х років настав кінець і українському комунізмові. Того, хто нарешті втратив ілюзії щодо можливості незалеж­ної комуністичної України, чекала або куля в скроню, або деградація таланту. Знову диференціювалися дві барви — червона і блакитно-жонта.

Для блакитно-жовтої барви — символу самостійницьких устремлінь української нації — місце було тільки за межами радянської України. На землях Західної України і в українській діаспорі у Західній Європі та Північній Америці у міжвоєнний період для розвитку української державницької політичної думки характерним було посилення монархізму і націоналізму, пов'язаних з ідеологією Вячеслава Липинсько-го і Дмитра Донцова. їхні ідеї народжувалися на тлі програної війни за створення Української держави. Як активні будівничі українського державного життя, вони глибоко пережили трагедію цієї невдачі, що, мабуть, і підштовхнуло їх, як, зрештою, багатьох інших свідомих українців, до переоцінки подій української революції.

Посилювали потребу переоцінки українського політичного життя могутня хвиля націоналізму, який у повоєнній Європі став панівною політичною силою, а також хвиля українізації в Радянській Україні, що викликала радянофільство, яке загрожувало поширитися на українське суспільство, головне

на молодь.

У такій складній політичній ситуації, яка мала багато ознак світоглядного хаосу, Вячеслав Липинський і Дмитро Донпов виступили зі своїми концепціями майбутнього розвитку Української держави.

Суть концепції Вячеслава Липинського викладена у "Листах до братів-хліборобів", що з'явилися 1920 р. у періодичному збірнику "Хліборобська Україна", а в 1926 р. вийшли окремою книжкою. Для нього головним питанням було: як збудувати Українську державу та відродити українську націю? Вячеслав Липинський бачив майбутню Україну як конституційну монархію з диференційованою класовою структурою і гегемонією класу заможних селян. Його основна теза — державу можна будувати за ініціа­тивою провідної верстви або аристократії, яка вкорінена в традиції і може повести за собою пасивну більшість. "Трагедія всіх недержавних колоніальних націй,— підкрес­лював Вячеслав Липинський,— лежить головним чином у слабості національного консерватизму. Без відродження консерватизму не можна помислити політичного відрод­ження". Хоча деякі ідеї Вячеслава Липинського були явно анахронічними (наприклад, відстоювання політичних пре­тензій Павла Скоропадського), все ж багато його положень збагатили українську державницьку думку.

Значно впливовішим ідеологом, ніж Вячеслав Липинсь­кий, був його ідейний суперник Дмитро Донцов. Як влучно зазначав відомий західний публіцист Михайло Сосновський, "ролю Донцова напередодні другої світової війни можна порівняти до ролі Драгоманова в другій половині XIX ст., який спрямовував українську думку на нові рейки, політи-зуючи українське національне відродження".

Виступи Дмитра Донцова зрушили інертне, розгублене від поразок українство зі старих "поступовських" позицій. Він закликав позбутися насамперед "провансальства", під яким розумілося провінціальне "малоросіянство", відстале "плебейське" ставлення до "боротьби між націями".

Передумову для створення власної держави Дмитро Донцов бачив у формуванні української нації як самосвідомої суспільної культурної і політичної одиниці. Ці висновки він виклав у праці "Націоналізм", яку написав і видав 1926 р. У ній Дмитро Донцов піддав різкій критиці діячів Цент­ральної Ради і Директорії за їхню неорганізованість, затятий пацифізм. Демократія, балачки там, де потрібні були рішучі дії,— головні, на думку Дмитра Донцова, причини невдач у війні з більшовиками у 1917—1920 рр.

У політиці публіцист ставив попереду дію, а не слова. Замість демократії, опору на широкі верстви Дмитро Донцов пропонував спиратися на добірних, сильних духом провід­ників, "ініціативну меншість".

Для забезпечення перемоги своєї ідеології ініціативна меншість повинна використовувати "творче насильство". Звичайно, "творче насильство" однієї групи, так званої ініціативної меншості, над "неусвідомленими" масами на­справді означало, що Дмитро Донцов пропонував звести українську політику до авторитарної системи провідництва. Свій націоналізм він назвав чинним, тобто таким, що тримається на "чині", або "ордені". Інша назва чинного націоналізму "інтегральний націоналізм". Суть його полягає в тому, що націоналіст мусить поєднувати (інтегрувати) будь-яку подію чи процес з розвитком революції. Головні гасла інтегрального націоналізму "життя — для революції, держави", "орієнтація на власні сили".

Отже, у міжвоєнний період українська державницька ідея розвивалася за трьома основними напрямами: український націонал-комунізм, монархізм та інтегральний націоналізм. Українізація і початки культурного відродження, що, як сподівалися Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Ми­кола Скрипник та інші націонал-комуністи, спричинятимуть­ся до усамостійнення українського життя в найширшому розумінні цього слова, були жорстоко придушені. Безпреце­дентний етноцид 1932—1933 рр., "чистки" 1934—1937 рр. зламали народ до такої міри, що, незважаючи на величезні зусилля, відновити боротьбу на сході України було немож­ливо.

Ідеологія "трудової монархії" Вячеслава Липинського була безперспективною. її суспільно-політична програма не відпо­відала ані духові часу, ані психологічним потребам 20-х і наступних років. Через це монархізм Вячеслава Липинського як ідеологія майже не мав жодного впливу на розвиток українського політичного життя.

Ідеологія "чинного націоналізму", на якій позначився подих сильних рухів інтегрального націоналізму Італії і Німеччини, стала частиною політичного світогляду українців у боротьбі за державність. Головний критерій добра нації і гарантування її повного розвитку лише у власній незалежній державі був прийнятий концептуально, без застережень. Але екстремізм, пропаганда насилля меншості над більшістю, аморальність, ірраціональність викликали опозицію дон-цовській ідеології. Не погоджувались і з його "драгомано-фобією" та з незакінченістю його ідеології в ділянці здійснення націоналістичної ідеї — що діяти, як будувати. Без сумніву, українська державницька думка не була догматичною, постійно розвивалася і з часом ставала все більш демократичною. Про це свідчать програмні вимоги

різних політичних партій і рухів, які діяли на тсрсні західноукраїнських земель.

За інших умов розвивалася українська державницька ідея на західноукраїнських землях. Тут діяли українські націо­нальні партії та організації (Українська трудова партія, на основі якої у 1925 р. утвердилося Українське національно-демократичне об'єднання, Українська соціалістично-ради­кальна партія, Українська соціал-дсмократична партія та ін.). Більшість із них стояла на засадах державності і соборності України. Та найрадикальнішу програму боротьби за національне визволення та відродження держави висувала створена 1929 р. Організація українських націоналістів. Свою роботу вона будувала за власним кодексом честі, за власною стичною системою, чільне місце в якій посідали "десять заповідей українського націоналіста", широко відомі як "дскалог". Першою заповіддю в ньому було "Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Організація українських націоналістів була якісно вищим кроком на шляху формування структур, покликаних боро­тися за державу. Деякі аспекти діяльності цієї організації не мали аналогів у національно-визвольному русі до того часу.

Основну відповідальність за поразку у визвольних зма­ганнях України Організація українських націоналістів покла­дала на українські соціалістичні партії, висуваючи тезу, що демократія не виправдовує себе в боротьбі за незалежність. Філософські засади і програмні положення Організації українських націоналістів водночас мали і слабкі сторони, які не були належно оцінені в міжвоєнний період її головними ідеологами і пропагандистами. Гостра критика інших політичних партій з боку Організації українських націоналістів була не завжди компетентною, що відвернуло від активної роботи дієздатне старше покоління, яке не схвалювало або неспроможне було вести виключно рево­люційну роботу. Це спричинилося до розколу і розпорошен­ня сил, знецінення легальної боротьби, посилювало нетер­пимість до інакомислення. Однак за десятиліття своєї діяльності перед другою світовою війною Організація ук­раїнських націоналістів змогла прихилити до себе значну частину західноукраїнської громадськості. Цей процес особ­ливо активізувався після голодомору на Наддніпрянщині та масових репресій на західноукраїнських землях під час періодично повторюваних пацифікацій.

§ 2. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

Логічною ланкою у ланцюгу визвольних змагань стала спроба самовизначення Карпатської України. Українській Срібній землі, як в давнину називали Закарпаття, долею судилося найшвидше з усіх земель України потрапити у чужу неволю і найдовше в ній перебувати. Та навіть тривале панування не знищило українства, не витравило зі свідомості почуття національної належності у синів. 1 коли І листопада 1918 р. у Львові була проголошена незалежна Західно­українська Народна Республіка, яка висловилася за об'єд­нання зі східними землями України в слину соборну Українську державу, то таку ж волю виявило на своїх з'їздах у Любовні 8 листопада 1918 р., у Сваляві 8 грудня

1918 р., у Сегеді 18 грудня 1918 р. українське населення
Закарпаття. Ухвалу про злуку з Наддніпрянщиною 21 січня

1919 р. прийняв Собор усіх русинів, які жили в Угорщині,
що відбувся в Хусті.

Однак поразка визвольних змагань, а головно, окупація Польщею західноукраїнських земель, а Румунією — Буко­вини відрізала Закарпаття від основної частини України. За такої вимушеної ситуації представники закарпатської емігра­ції в США уклали з Президентом Чсхо-Словацької Ре­спубліки Томашсм Масариком договір про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР на засадах найповнішої автономії. Він підтверджувався Сен-Жсрменським договором від 10 вересня 1919 р.

Але чехи не виявили розуміння українського питання. Закарпаття залишалося колоніальним краєм. Протягом двох десятиліть закарпатські українці даремно домагалися авто­номії. З травня 1938 р. вони в черговий раз надіслали депутацію до Праги з вимогою надати Закарпаттю авто­номію. Спостерігаючи хитання празького уряду, провідники трьох закарпатських фракцій у Чехо-Словацькому парла­менті об'єдналися і також зажадали автономії. Закарпаття 11 жовтня 1938 р. одержало автономію. Був затверджений український уряд, до складу якого увійшло 6 міністрів.

Першу адміністрацію Підкарпатської Русі (таку офіційну назву набуло Закарпаття) очолили Андрій Бродій та Степан Фснцик, проте вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини і Польщі. Замість них 27 жовтня 1938 р. Прага призначила новий кабінет міністрів, що складався з ук­раїнофілів. Посаду прем'єр-міністра обійняв доктор теології

Августин Волошин, автор багатьох праць з педагогіки, людина, яка мала великий авторитет серед широких мас населення. На його долю випала нелегка місія очолювати уряд саме в період вкрай напруженої міжнародної обстанов­ки, коли "сильні світу цього" готували нову світову війну. У той час Угорщина дістала підтримку Німеччини й Італії у своїх посяганнях на частину Закарпаття. У Відні 2 листопада 1938 р. "арбітри" — міністри іноземних справ Йоахим Ріббентроп та Галеаццо Чіано — присудили Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгоро­дом, Мукачевим, Береговим загальною площею 12400 квадратних кілометрів та населенням 1100 тисяч чоловік. У маніфесті "Український народе Прикарпаття!" про цей грабіжницький акт зазначалося: "З болем у серці сповіщаємо тобі сумну звістку про те, що комісія арбітрів двох великих держав... постановила — від нашого краю, від нашої молодої держави були відірвані деякі землі. Представники нашої влади змушені були прийняти цю умову, бо несила боротися зі світовими державами. Очікуємо твердого морального оперту населення Карпатської України і всього українського народу". Августин Волошин, який був присутній на Віден­ському арбітражі, висловив надію, що на цьому все закінчиться, бо Польща й Угорщина прийняли до відома умову, за якою зобов'язалися не втручатися в українські внутрішні справи. Однак фашистська Угорщина, прикрива­ючись демагогічними обіцянками, готувалася до окупації краю, а шляхетська Польща підштовхувала її до цього.

У багатьох місцях Галичини відбулися демонстрації і мітинги солідарності з Карпатською Україною. Прагнучи захистити українську землю, яка здобула свободу, багато молодих діячів Організації українських націоналістів почали нелегально переходити кордон. Однак серед її проводу не було одностайності щодо політики, яку потрібно проводити. Якщо молоді радикали Галичини вимагали негайної та широкої підтримки Карпатської України, то мельниківське керівництво за кордоном, знаючи наміри німців, закликало до стриманості.

Уряд Августина Волошина вжив ряд заходів щодо зміцнення автономії Карпатської України. Розпочалася підго­товка до виборів у регіональний парламент — Сойм, була сформована перша чота Української національної Оборони під командою полковника Михайла Колодзінського. Ук­раїнізувалися система освіти, видавнича справа та адмі­ністрація.

Вибори до Сойму розпочалися 12 лютого 1939 р. Голосування проходило на основі Виборчого Закону Чехо­словацької республіки, який діяв і на території Карпатської України. Всього у виборах взяли участь 92,5 % (за іншими даними — 86,1 /₀) з усіх тих, що мали право голосувати, з них 92,4 % проголосували за Українське національне об'єднання, яке очолював Августин Волошин.

За ходом виборів уважно стежила вся прогресивна світова громадськість, а особливо українська діаспора. Августин Волошин одержав на своє ім'я вітальну телеграму від українців з Канади, в якій зазначалося: "Просимо уряд Карпатської України передати нашим братам привіт. У неділю 12 ц. м. 500 тисяч українців з Канади звернені на Вас, брати і сестри з Карпатської України".

Скликання Сойму уряд Чехо-Словаччини весь час відкладав, і нарешті Президент Еміль Гаха призначив його на 15 березня 1939 р. Однак у зв'язку з ускладненням міжнародної обстановки Августин Волошин 14 березня 1919 р. прийняв рішення проголосити самостійність, про що писав у Німеччину: "До міністра закордонних справ, Берлін. Від імені уряду Карпатської України прошу вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною німецького Рейху. Прем'єр-міністр, д-р Августин Волошин, Хуст". Тоді ж був сформований тимчасовий уряд, який очолив Августин Волошин, а міністрами стали Федір Ревай, Юрій Перевузник, Степан Клочурак, Юлій Бращайко, Микола Долинай.

У Хусті розпочав роботу перший Сойм Карпатської України. Шістьом засіданням Сойму, які відбулися в цей день, випала доля бути історичними, бо на них були прийняті історичної ваги документи про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України, а саме:

1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

2. Назва Держави є Карпатська Україна.

3. Карпатська Україна є республіка з президентом,
вибраним Соймом Карпатської України на чолі.

4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

5. Барви Державного прапору Карпатської України є синя
і жовта, причому барва синя — горішня, а жовта —
долішня.

6. Державним Гербом Карпатської України є дотеперішній
краєвий Герб: мсдвідь у лівім червонім полі й чотири сині
та три жовті смуги у правому півполі і тризуб Володимира
Великого з хрестом на середньому зубі.

7. Державний Гімн Карпатської України "Ще не вмерла
Україна".

8. Цей закон зобов'язує зараз його прийняття.
Референтом цього законопроекту був адвокат Михайло

Брашайко. Саме він виступив ініціатором злуки Закарпаття з Українською Народною Республікою у січні 1919 р. і на засіданні Сойму наголосив: "По тисячолітній неволі наша земля стала вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, с і хоче бути Україною. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було б довго жити, то наш край назавжди залишиться українським, бо нема такої сили, яка б могла знищити душу, сильну волю нашого українського народу".

Таємним голосуванням був обраний Президент — Авгу­стин Волошин, за якого проголосували всі посли.

Немає жодних підстав стверджувати, що проголошення Августином Волошиннм Карпатської України було здійснено з відома Німеччини. Можливість створення своєрідного "п'ємонту України" в Закарпатті аж ніяк не входило у плани Угорщини, Польщі, Радянського Союзу та й самої Німеччини в її стратегічних розрахунках. Історія зайвий раз довела, що у міжнародній політиці єдиним вагомим аргу­ментом с баланс сил. Йосип Сталін дуже нервово відреагував на перспективу, що маленьке Закарпаття могло стати прикладом у боротьбі всього українського народу за неза­лежність. Про цс він гостро застеріг Німеччину. Адольф Гітлср відразу сприйняв резолюцію СРСР як таку, що давав змогу на основі німецько-радянських відносин не допустити створення радянсько-англо-французького блоку. 12 березня 1939 р. він викликав посла Угорщини і дав згоду на анексію всього Закарпаття.

Міклош Хорті надіслав Адольфу Гітлсру вітальну теле­граму, в якій улесливо писав: "Ваша Екселснція! Сердечно дякую! Я не можу навіть виразити, який я щасливий, бо ця життєдайна територія для Мадярщини фактично є справою життя".

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала агресію проти незалежної Карпатської України. Німецький консул Гомілкар Гофман передав Августину Волошину телеграму від Адольфа Гітлера, щоб територія краю була передана мадярам без боїв. Президент Августин Волошин дав гідну відповідь: "Хоч Карпатська Україна хоче жити в мирі зі своїми сусідами, однак зі зброєю в руках виступить проти всіх, хто задумав би порушити її свободу та державні кордони". Такою була воля народу. Вперше на

шляху опанування Європою і світом агресори дістали належну відсіч.

Головною силою, яка стала на перешкоді просуванню угорських фашистів углиб країни, була Карпатська Січ. Перші загони січовиків на Закарпатті сформував Дмитро Климпуш в Ясіні ще 1932 р. Однак остаточно питання про створення національної оборони було вирішене, як зазнача­лося, у вересні 1939 р.— після Віденського арбітражу. Вже 4 грудня 1938 р. у Хусті відбувся 1 з'їзд Карпатської Січі, на якому розглядалися внутрішні організаційні справи, а 19 лютого 1939 р.— II з'їзд, який продемонстрував військову силу в 10-тисячному поході січовиків у столиці краю. Парад приймали члени уряду на чолі з Августином Волошиним, серед промовців був і генерал Української галицької армії Віктор Курманович. Січові гарнізони створювалися в особ­ливо важливих пунктах краю — Королевім над Тисою, Іршаві, Торуні, Ставному, Персчині. Робітничі відділи Карпатської Січі мали завдання відбудовувати дороги, пильнувати головний шлях Хуст—Довге—Свалява—Перечин. Жіночі відділи здійснювали вишкіл медичних сестер, які згодом відіграли велику роль у боях за незалежність Карпатської України.

Вся поневолена Україна з хвилюванням стежила за долею цього клаптика української землі — Карпатської України. Сотні галичан, волинян, синів інших земель України влилися у Карпатську Січ, щоб зі зброєю в руках боронити свободу своїх братів.

До складу команди Карпатської Січі увійшли Дмитро Климпуш (комендант), Іван Роман (заступник), Іван Рогач (генеральний писар), Степан Росоха (референт преси та інформації і зв'язків з урядом). Штаб Карпатської Січі: полковник Михайло Колодзінський, його заступники поручик Роман Шухевич та чотар Зенон Коссак, члени Осип Карачсвський, Юрій Лопатинський, Євген Врецьона.

Августин Волошин 15 березня 1939 р. призначив військовим міністром Степана Клочурака, головнокомандува­чем військ Карпатської України було призначено полковника Сергія Єфремова. Прийнятий наказ про створення регулярної армії мав велике значення, бо згідно з ним вона була під охороною Женевської конвенції стосовно ведення війни, обміну полонених тощо.

Чутки про героїчний твердий опір Карпатської Січі як армії Карпатської України поширилися по всьому світу, викликаючи симпатії до мужності оборонців. Зі сторінок світових газет зникали архаїчні назви Карпатська Русь,

Мадярська Русь, поступившись місцем назві Карпатська Україна. Це означало, що Закарпаття — це ані "нічия земля", ані "земля без імені", а частина України.

Навіть польська преса, засліплена ненавистю до всього українського, але вражена мужністю оборонців Карпатської України, зазначала: "Мусимо, одначе, чесно сказати, що в контексті останніх подій маємо більше пошани до українців, ніж до чехів і словаків. Хоч би як там було і хоч би ким були оті "січовики", все ж таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах ".

Отже, проголошення 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України та її героїчна оборона були волевияв­ленням частки українського народу, актом сміливим, рішу­чим, гідним великої пошани. Карпатська Україна мала значення, аналогічне значенню Української Народної Ре­спубліки 1917—1920 рр. і сприяла перетворенню великої частини населення краю, особливо молоді, на національно свідомих українців. Події міжвоєнного періоду наштовхували на важливі висновки щодо німецько-радянських стосунків, слугуючи переконливим доказом того, як мало українці могли покладатися на "добру" волю Адольфа Гітлера і Йосипа Сталіна.

§ 3. 1939 РІК У ДОЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Подальшу долю західноукраїнських земель визначив радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р. Одним із його безпосередніх наслідків став поділ Польської держави. Адольф Гітлер домагався, щоб збройне вторгнення з заходу і сходу було більш-менш одночасним. Йосип Сталін, однак, вичікував, прагнучи втрутитися у події тільки після розвалу Польщі. Вторгнення зі сходу мало скидатися на визвольний похід Червоної армії на захист єдинокровних братів. "Похід" розпочався 17 вересня 1939 р., саме тоді, коли польський уряд збирався у вигнання, в умовах, як було наголошено в радянській ноті, коли українці і білоруси були "зовсім кинуті на волю випадку і залишилися беззахисними".

Інакше сталінське керівництво обгрунтувати свої дії не могло — адже у 30-х роках радянський уряд жодного разу не зробив офіційного демаршу з приводу обурливих фактів дискримінації українців і білорусів польськими властями.

Красномовну заяву, яка проливала світло на позицію Йосипа Сталіна і його оточення в українському питанні, зробив Вячеслав Молотов під час зустрічі у Москві з німецьким послом Фрідріхом фон Шуленбергом 16 вересня 1939 р.: "На жаль, радянський уряд не вважас за можливе інше мотивування, оскільки досі Радянський Союз не цікавився становищем своїх меншин у Польщі, а теперішнє втручання він мусить якось назовні обгрунтувати".

[ ось сталінський режим, який нещадно розтоптав національні права українського народу, мав намір взяти на себе роль захисника українського населення Західної Ук­раїни. Отже, в основу оволодіння Західною Україною були покладені факти існуючого національного гноблення ук­раїнців і вимога їх визволення. Відразу після маршу Червоної армії в Західну Україну до цих двох моментів був долучений третій •— вимога соборності України, тобто об'єднання всіх українських земель в єдиній державі. Ці три гасла були не тільки політичною легітимацією, якою радянський уряд виправдовував сени крок, вони були також розраховані на тс, щоб здобути симпатії західних українців. Бо, незважаючи на всю ворожість до комунізму і Москви, західні українці двадцять років жили ідеєю боротьби проти польського поневолення і вірили в остаточне об'єднання з Києвом, правда, за інших обставин, ніж ті, що мали місце 1939 р.

Прагнення об'єднання українських земель радянський уряд використав у стосунках зі своїм новим союзником. Коли Йоахим Ріббснтроп під час своїх других відвідин Москви, вже після розвалу Польщі, 27 вересня 1939 р. висунув перед Йосипом Сталіним вимогу поступитися Дрогобицько-Бориславським нафтовим районом, той відповів, що не може на цс погодитися, бо йдеться про українські міста, які по праву належать Україні. Врешті-решт була досягнута домовленість про те, що додаткові радянські поставки Німеччині нафтопродуктів сягатимуть річного виробництва Дрогобицько-Бориславського басейну, причому одна половина цього обсягу мала вивозитися до Німеччини безпосередньо з басейну, а друга — з інших нафтових районів Радянського Союзу.

Наголошуючи на визволенні Західної України від поль­ського ярма, радянське керівництво в перші тижні німецько-польської війни прагнуло викликати масові українські виступи проти поляків. Про це йшлося у листівці-відозві від 17 вересня 1939 р. командувача фронтом, командарма Семена Тимошснка: "Зброєю, косами, вилами і сокирами

₇ 434-5

впровадження радянської влади з полегшенням, розцінюючи його передусім як ліквідацію майже 600-літнього польського панування. Серед інтелігенції спостерігалося прагнення до співпраці з новою владою. Як згадував відомий політичний та громадський діч Осип Назарук, "ми, інтелігенти, освоїлися вже були з думкою остатися і працювати лояльно, до кого призначать".

Діячі різних політичних партій і громадських організацій створили Допомоговий комітет на чолі з Костем Лсвицьким, який повинен був представляти інтереси українського населення Галичини. Депутація Допомогового комітету 24 вересня 1939 р. відвідала військового коменданта м. Львова та представника цивільних властей і від імені населення краю запевнила в лояльності і готовності до співпраці з "братнім режимом".

Ряд заходів радянської влади був спрямований на розвиток західноукраїнського краю, зокрема у справі ук­раїнізації та зміцнення системи освіти. До середини 1940 р. у Західній Україні налічувалося близько 6900 початкових шкіл, з них 6 тисяч — українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті, цьому давньому бастіоні польської культури. Помітно поліпшилося медичне обслуго­вування населення, насамперед сільського. Чи не найпопу-лярнішим кроком стала експропріація польських землевлас­ників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі. Розпочаті перетворення в західних областях УРСР мали на меті зрівняти існуючий тут соціально-економічний лад з тим ладом, що утвердився в Радянському Союзі.

Але ейфорія, яка охопила західних українців у перші після "возз'єднання" дні, поступово спадала. Дедалі відчут­нішим ставало гноблення тоталітарної держави, яка одразу заходилася нищити ті традиції політичного, національного та культурного життя, які західноукраїнська інтелігенція спромоглася створити, розвинути і зберегти в період авторитарного польського режиму.

Нова радянська адміністрація приступила до ліквідації основних осередків суспільно-політичного життя українців. Розпускалися (або оголошувався саморозпуск) політичні партії, культурно-освітні, кооперативні, фінансово-скономічні та інші товариства, припинялися окремі українські видання. Ця ліквідаційна кампанія супроводжувалася арештами гро­мадсько-політичних активістів. Так, через 6 днів після того як Кость Левицький отримав від військового коменданта м. Львова запевнення в тому, що минуле відходить у забуття, він був заарештований і відісланий до Москви на

Луб'янку. Тоді ж були заарештовані посол від Українського національно-демократичного об'єднання до польського Сейму селянин Гриць Тсршаківець, редактор газети "Діло" Іван Німчук, сенатор Остап Луцький та ін. А далі за чергою були соціалісти й комуністи з Комуністичної партії Західної України. Заходи більшовицької влади, в яких поєднувалися безоглядність з підступністю, мали певні наслідки. Вдалося здобути інформацію про керівні кадри та окремі осередки Організації українських націоналістів, що дало змогу прове­сти численні арешти і завдати українському підпіллю болісного удару. Довершенням акції став великий судовий процес, що відбувся у Львові в січні 1941 р. Абсолютну більшість серед 59 засуджених становила молодь, студенти університету. Після наполегливих прохань відомих громад­ських діячів, зокрема Кирила Студинського, Президія Верховної Ради Радянського Союзу (звичайно, не без певного політичного розрахунку) замінила частині підсудних найвищу міру покарання на 10 років ув'язнення. Крім цього, по всьому краю розпочалися арешти діячів науки і культури. Навіть місцеві прихильники радянської влади, які тимчасово отримали відповідальні посади, незабаром були замінені вихідцями зі Східної України. Підступніша тактика застосо­вувалася щодо відомих представників галицького суспільства. Показовою щодо цього с доля академіка Кирила Студинсь­кого та професора Петра Франка.

З часом почали виявлятися непривабливі сторони перших радянських реформ. Так, було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і "віддані" найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації. Після цього багато селян, які з самого початку з пересторогою ставилися до нового режиму, відвернулися від нього.

Усвідомлюючи прихильність західних українців до своєї церкви, радянський режим спочатку з обережністю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи відносно незначні обмеження її діяльності. Але поступово вони набули загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викла­дання релігії в школі, посилили антирелігійну пропаганду. Маючи за собою двадцятирічний досвід поборювання релігії, радянський режим розпочав депортацію неугодних йому свяще­ників у Сибір, Заполяр'я, Північний Казахстан. В результаті цього поза Галицькою митрополією опинилося чимало вірних Українській греко-католицькій церкві священиків.

Відомство Лаврентія Бсрії виявило виняткову продук­тивність праці у західних областях України. В листопаді 1940 р. виправно-трудові колонії і трудові поселення ГУТабу вже вміщували 1173 тисяч депортованих жителів з приєд-

аних західних регіонів (польський історик Петро Жиронь подає більшу цифру — 1875 тисяч). За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї тільки Галичини було депортовано 400 тисяч українців. Це означає, що жителів регіону піддавали децимації, коли кожний десятий був репресований. Висилали всіх, хто міг би чинити опір новому режимові. У нелояльності підозрювали насамперед тих українців, а також поляків, які володіли власністю або мали освіту незалежно від соціально-класового становища чи професії. Таким чином сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависній йому національній свідомості та визвольному рухові українців. Гасла возз'єд­нання українських земель були використані як прикриття цим злочинним намірам.