Проголошення незалежності України

Розпочавши збройну боротьбу проти Центральної Ради, Раднарком РРФСР діяв спільно з Народним секретаріатом, створеним у Харкові. Особливу тривогу у нього викликав

союз між Українською Народною Республікою та Доном. Адже Центральна Рада пропускала на Дон козачі військові частини, а Донський уряд не заперечував проти проходжен­ня на територію Української Народної Республіки ук­раїнізованих частин. Володимир Антонов-Овсієнко, який командував радянськими військами, зосередженими у Хар­кові спочатку для боротьби з військами Олексія Каледіна, зазначав у спогадах, що союз Дону й Української Народної Республіки загрожував тим, що "відріже нас від Кавказу й бакинської нафти, позбавить радянський центр також і вугілля Донецького басейну, марганцю Криворіжжя та хліба України".

Зібравши на початку грудня 1917 р. у Харкові великі збройні сили, Володимир Антонов-Овсієнко допоміг місцевим більшовикам установити радянську владу і роззброїти український полк. Влада в місті перейшла до військово-ре­волюційного комітету, який очолив Мусій Рухимович.

Штаб Володимира Антонова-Овсієнка розробив план одночасної боротьби проти військ Олексія Каледіна і Центральної Ради, який в основному зводився до того, щоб після закріплення позицій у Харкові захопити Полтаву й Катеринослав, а потім просуватися у напрямку до Києва, наступаючи з півночі (від Гомеля на Чернігів та Бахмач, від Брянська на Конотоп і Ворожбу) та із заходу, головним чином, частинами 2-го Гвардійського корпусу, що перебував на Поділлі.

Наступаючі радянські загони просувалися залізницею, витісняли і роззброювали залоги Центральної Ради в Лозовій, Синельниковому, Олександрійську, П'ятихатках. Наприкінці грудня 1917 р. московські червоногвардійці під проводом Павла Єгорова захопили Катеринослав. Радянські війська, що складалися здебільшого із російських добро­вольців та харківських, катеринославських і донбасівських червоногвардійців, 4 січня 1918 р. розпочали похід з Харкова, через Полтаву на Київ.

Радянським військам Центральна Рада могла протистави­ти всього 15-тисячну армію — вільне козацтво, декілька фронтових частин, галицьких Січових Стрільців та невеликі загони студентів з Києва.

Куди ж поділися українізовані полки, численні загони вільного козацтва? Річ у тому, що з середини грудня 1917 р. під впливом декретів II Всеросійського з'їзду Рад, розвалу фронтів, розгулу анархії в прифронтових районах, активної більшовицької агітації проти Центральної Ради широкі маси трудящих опинилися в стані повної деморалізації. "Грабу-

434-5

 

 

вання і нищення панських мастків, фабрик і заводів,— зазначав Михайло Грушсвський,— набувало все більш масо­вий характер. Гинуло багатство краю, підривались його продуктивні сили". Всілякі заклики до свідомості і порядку втрачали силу. Українізовані полки розпадалися, солдати розходилися по своїх селах, щоб встигнути до розподілу поміщицьких земель. Частина полків зайняла нейтральні позиції, деякі з них перейшли на бік більшовиків. Масового характеру набули погроми поміщицьких маєтків і розподіл великих землеволодінь. У тилу військ Центральної Ради більшовики та ліві есери в ряді міст організували повстання робітників.

Уряд Володимира Винниченка переживав глибоку кризу. Курс па поступове проведення парламентським шляхом соціально-скономічних перетворень прирікав його на цілко­виту поразку. Серед українських політичних партій поглиб­лювався розкол. Ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів дедалі більше схилялося до більшовицьких лозунгів. Ліві українські есери Василь Блакитний (Еллансь-кий), Панас Любчснко, Гнат Михайличенко, Михайло Полоз, лівий український соціал-демократ Євген Нсронович та інші у змові з харківським урядом вирішили розігнати Центральну Раду і встановити в Києві радянську владу. Однак змова не вдалася, її учасників на короткий час заарештували, а після звільнення вони подалися до Харкова.

Правоцентристське крило есерів (Павло Христюк, Микола Шраг, Микола Чечель та ін.) також різко критикувало уряд Володимира Винниченка, вимагаючи його відставки, утво­рення коаліційного уряду з есерів і соціал-демократів та продовження війни.

Наступ радянських військ розвіював ілюзії Центральної Ради щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Уряд Росії докладав усіх зусиль, щоб ліквідувати демократичний лад в Україні, встановити в ній радянську владу і поставити в повну залежність від нової, більшо­вицької імперії. Тому Україні потрібно було формально відмежуватися від Росії. Цього вимагала і потреба проведен­ня самостійних мирних переговорів з Німеччиною та її союзниками.

На засіданні Малої Ради з 9 до 12 січня 1918 р. обговорювалося питання незалежності України, проголошення IV Універсалу Центральної Ради. В ніч на 12 січня 1918 р. на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Михайло Грушсвський оголосив цей історичний документ. У ньому, зокрема, зазначалося: "Віднині Українська Народна

Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, віль­ною, суверенною державою українського народу. З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й іншими ми бажаємо жити в згоді й" приязні, але ніяка з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народу України, іменем якого, поки зберуться Українські установчі збори, будемо правити ми, українська Центральна Рада, представництво робочого наро­ду _ селян, робітників, солдатів та виконавчий орган, який віднині буде називатися Радою народних міністрів".

Після "підписання миру армія мала бути демобілізована, а замість неї створена народна міліція для охорони робочого люду. Всі народні Ради передбачалося переобрати і перетво­рити в Ради селянських, робітничих і солдатських депутатів. Універсал закликав народ звільнити Україну від "більшо­виків та інших напасників". Документ пройнятий піклуван­ням про добробут і соціальний захист народу, відбудову зруйнованих підприємств і встановлення контролю над виробництвом. Вся земля передавалася трудовому народові без викупу. Усім національним меншинам гарантувалося право національно-персональної автономії.

Головні завдання нового уряду, сформованого українським есером Всеволодом Голубовичсм, полягали в тому, щоб укласти мир, організувати відсіч радянським військам і навести порядок у державі.

Радянські загони, очолювані Павлом Єгоровим, Андрієм Полупановим, Рсйнгольдом Берзіним, Михайлом Муравйо-вим, з півночі, з Харківщини і Катсринославщини здійсню­вали наступ на Київ. Намагаючись полегшити радянським військам наступ, київські більшовики 16 січня 1918 р. підняли збройне повстання, центром якого став завод "Арсенал". Після п'ятиденних боїв повстання було приду­шене Центральною Радою.

Боротьба набула жорстоких форм. Більшовики наступали на Київ. Одна із двох більшовицьких колон, які рушили в Україну в січні 1918 р., зламала оборону під Бахмачем і підійшла до станції Крути. Але щоб зупинити ворога, військової сили у Центральної Ради не було. Всі ті численні "українізовані" полки, дивізії і корпуси, якими пишалися на військових з'їздах у 1917 р., танули, наче сніг. Гаслом старої російської армії, з лона якої вони вийшли, було "Додому!". Тому, досягнувши території України, ці військові формування розпадалися.

Єдиним тоді резервним військом, яким міг розпорядитися український уряд, був Помічний курінь Січових Стрільців, сформований зі студентів Київського університету та учнів Другої української гімназії. Перша сотня куреня одержала наказ готуватися на фронт. Січовики, які й рушниці тримали не досить вміло, сприйняли це повідомлення із захопленням. Пізно вночі 28 січня 1918 р. курінь, що налічував 250 січовиків, виїхав з Києва і наступного дня прибув на станцію Крути, де зустрів 100 гайдамаків і вільних козаків, 60 кінних козаків і три гармати під командою сотника Семена Лощенка. Оскільки саперних інструментів не було, то, відкинувши під залізничним насипом сніг, січовики трохи вирубали замерзлу землю, наклали зрубаних дерев. Але такі окопи могли захистити від куль тільки лежачого.

29 січня 1918 р. зранку бою не було. Лише сотник Семен Лощенко, або, як його називали, "старшина в жовто-бла­китному кашкеті", під'їжджав часто під саму ворожу лінію на імпровізованому "бронепотягу" з одним козаком і невеликою гарматою та кулеметом на платформі.

Аж пополудні розвідка доповіла, що більшовики насту­пають. Незабаром розпочалася ворожа гарматна підготовка. в обох сторін люто "заговорили" кулемети. Червоноармійці і матроси, а їх було близько 6 тисяч, густими лавами насувалися на оборонців станції, обходячи їх широкою дугою.

Коли залишки правого флангу із юнкерів і гайдамаків відступили до свого потягу, більшовики захопили станцію. Відгороджені високим залізничним полотном, студенти і гімназисти на лівому фланзі цього відступу не бачили. Про те, що Крути в руках більшовиків, вони дізналися тоді, коли спробували знайти на станції свій потяг. Виправляти помилку було вже пізно, бо ворог оточив їх з усіх боків. В останньому пориві кинулися молоді герої в атаку на переважаючого кількістю і силою ворога, але були жорстоко винищені. Тільки 27 із них цотрапили у полон.

Більшовики катували й дико знущалися над полоненими. Наступного дня живими залишилося семеро студентів і гімназистів, які дивом зуміли врятуватися.

Після повернення Центральної Ради до Києва Михайло Грушевський на першому ж засіданні Малої Ради запропо­нував вшанувати пам'ять загиблих стрільців студентського куреня, що склали свої голови за незалежну Україну. Тіла загиблих було перевезено до Києва й урочисто поховано 19 березня 1918 р. на Аскольдовому цвинтарі.

Центральна Рада та сформований нею Генеральний секретаріат не зуміли організувати належної оборони молодої Української Народної Республіки від добре озброєної більшо­вицької навали. Кількасот студентів та учнів врятувати становище не могли. Але бій під Крутами виявив "святий порив" української молоді, її готовність жертвувати життям в ім'я незалежності України.

У таких умовах Центральна Рада ні на хвилину не припиняла своєї законотворчої діяльності. У час, коли червоногвардійські загони Михайла Муравйова обстрілювали місто з важких гармат, вона прийняла закони про націона­лізацію землі та про 8-годинний робочий день. Готувалися також нові законопроекти.

У надзвичайно тяжкий для української державності день 25 січня 1918 р. прийшла і радісна звістка. У Бресті був остаточно узгоджений текст мирного договору з державами Четвірного союзу й усунені перешкоди до його підписання.

Прагнучи врятувати столицю від знищення більшовиць­кими військами, Центральна Рада прийняла рішення вивести війська й артилерію з центра на передмістя.

Радянські війська 26 січня 1918 р. вступили до Києва, якого нікому було обороняти.

Барикадні вуличні бої розгорнулися по всьому місту. Михайло Муравйов вимагав від підлеглих "нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Такої кривавої різанини Київ не бачив з часів монголо-татарів та Андрія Боголюбського. Уже в перший день свого перебування в столиці України більшовики розстріляли не менше ніж 3 тисячі осіб. Через два дні Народний секретаріат телеграфував Раднаркомові РРФСР про "повну перемогу" радянських військ.

Центральна Рада покидала Київ, свакуюючись до Жито­мира. А тимчасом українська делегація в Бресті підписувала мирний договір.

БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР