Причини занепаду української державності княжих часів

Територія Давньоруської держави княжих часів була дуже велика, її кордони простягалися на неосяжні відстані. Проте ці кордони, як і вся територія, природної обороноздатності не мали. Здавалось би, можна було використати як оборонні засоби береги Чорного й Азовського морів, однак південна, степова частина Київської Русі була зайнята кочовими ордами. Отож, узбережжя морів замість того, щоб викону­вати оборонні функції, стало чинником постійної небезпеки. На заході оборонним засобом могли стати гори Карпати, але угорські війська знаходили в них досить легкі переходи.

Найбільш придатними для оборони були ліси і болота Полісся, проте і вони не стали перешкодою для ворожих вторгнень.

Географічне положення і природні багатства Київської Русі сприяли налагодженню широких торговельних, полі­тичних та економічних відносин з багатьма країнами Європи й Азії. Разом з тим вони приносили Русі постійні тривоги та руїни. Відомий географ і знавець політичної географії України Степан Рудницький зазначав: "Вплив центрально-азійського сусідства на історичний рух був поміж усіма політично-географічними впливами для території і народу України, безумовно, найсильніший. Від самих початків його історії тяжить цей вплив неначе змора на українському народі, немов опир п'є азійський кочовий світ цілі століття його живу кров. Татарське лихоліття не почалося, як дехто міг думати, аж у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини. Кіммерійці, скити, алани, гуни, авари, хозари, мадяри, печеніги, тюрки, берендії, половці, татари, кімлики — всі вони страшною чергою проходили впродовж двох тисячоліть степи й луги України і заливали її безмежним горем війни. Починаючи від аварів, мусив український народ переносити всі ці кочові побої безпосе­редньо на своїх плечах". Найбільш руйнівним був напад татаро-монгольських орд, наслідки якого українські землі відчували ще протягом багатьох століть.

Однією із причин занепаду державності княжих часів був поділ Київської Русі на князівства, а також княжі міжу­собиці. Професор Українського католицького університету в Римі Петро Ісаїв визначає головні причини поділу Київської держави на окремі князівства.

1. Величина її території. Київська Русь, що простягалася
до Фінської затоки і Ладоги на півночі та Волги на сході і
сягала Кавказу на південному сході, була найбільшою
державою у всій середньовічній Європі. Управляти нею, та
ще коли на окраїнах виявлялися відцентрові тенденції, було
дуже важко.

2. Різниця між окремими групами племен. Тут до
особливостей первісних племен, що згодом утворили єдину
державу — Київську Русь, приєдналися впливи сусідніх
народів, з якими вони підтримували зв'язки.

3. Неврегульованість механізму спадкоємності влади на
княжих престолах. Київські князі не встановили єдиного
принципу передачі князівської влади, як це було в країнах
Західної Європи, а Ярослав Мудрий навіть розділив князів­
ство на окремі території між своїми синами. Це рішення

врешті-решт було фатальним для подальшого розвитку держави.

Після смерті Ярослава Мудрого почалися міжусобиці між князями. Поділ Русі між князями був узаконений 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Згідно з його рішеннями, князь володів князівством, яке діставав від свого батька, і набував права ділити його між своїми синами. Так було легалізовано цоділ Київської Русі на окремі удільні князівства, що, своєю чергою, розпадалися на ще дрібніші.

Одночасно в той період тривала боротьба за Київ, "матір городів руських". Про цю невпинну боротьбу свідчить той факт, що за одне тільки століття (1146—1246 рр.) київський престол переходив з рук у руки 46 разів. Найдовше утримався на престолі князь, що правив 13 років, інший княжив 6 років, два — по 5 років, три — по 3 роки, сім — по 2 роки, 35 князів були на престолі не більше одного року. Звичайно, в таких умовах держава не тільки не могла зміцнюватися, а й поступово занепадала.

Крім наведених вище, історики визначають і більш глибокі причини занепаду державності в період Київської Русі. Так, Вячеслав Липинський, Ісаак Мазепа, Теофіл Коструба, Петро Ісаїв вбачали їх у відсутності міцної провідної верстви землевласників. У країнах Західної Європи правитель роздавав землю лицарям, які, своєю чергою, наділяли нею підлеглих. Землею вони володіли за спад­ковістю, але за це були зобов'язані на вимогу свого правителя озброїтись і виконувати військові функції. В Київській Русі за військову і державну службу князь платив сроїм дружинникам. Одержувати землю за службу вони почали тільки у XII ст. і тому не були міцно з нею пов'язані, що врешті негативно вплинуло на їхній патріотизм щодо всієї землі Руської (згадаймо "Слово о полку Ігоревім"), а не конкретної землі і території.

Відсутність міцної верстви землевласників, лицарської аристократії не створювала сприятливих умов для впровад­ження в Київській Русі королівської влади. А треба пам'ятати, що коронація правителя у середньовічний період відігравала велику роль у державотворчому житті — це об'єднувало державу і робило її незалежною. Участь церкви у коронації означала, що влада передається Богом правите­лю. Це робило окремого князя у його владі вищим від інших князів. Коронація припиняла суперечки і боротьбу за владу. У зовнішніх відносинах коронація означала повну неза­лежність і суверенність правителя. Корона забезпечувала вдаду однієї династії, а також ставала основою для

зо

об'єднання держави і народу в цілість. Навколо коронної влади об'єднувалися землі й утворювалися могутні держави. Робили спробу коронування і київські князі. Одержати корону від Візантії, а потім від Риму прагнув Володимир Святославич. Відомо, що був коронований Ізяслав, син Ярослава. Коронувалися галицько-волинські князі Данило Галицький і Юрій Львович. Проте в Київській Русі в давні часи ідея коронації не втрималася. Зрештою, вона виходила від римських пап і не мала підтримки серед населення, передусім серед духовенства, що підтримувало в той період тісний зв'язок з Візантією і діяло в її інтересах. Візантія в цілому проводила щодо Київської держави княжих часів шкідливу політику, хоча й було у її відносинах з Київською Руссю чимало позитивного.

Шкідливість політики Візантії стосовно Русі ще недостат­ньо вивчена. Але незаперечним є той факт, що Візантійське царство, намагаючись зберегти свій вплив у Північному Причорномор'ї, відповідно мало на меті послабити будь-яким чином Київську Русь. Так, Візантія заохочувала напади на Русь кочових племен Азії, а свою антируську політику проводила за допомогою таємних дипломатів, що діяли в різних країнах.

Негативні наслідки для Київської держави княжих часів мав занепад торгівлі. До цього спричинилися три чинники: 1) половці, осівши в степах, відгородили Русь від Каспій­ського моря і не пропускали купецьких валок з Русі; 2) в період хрестових походів основні східні торгові шляхи із Західної Європи перемістилися на Середземне море і в Малу Азію, а Русь опинилася на їх узбіччі; 3) в той період ослабла Візантійська держава, що призвело до зменшення її торгівлі з Руссю. Із занепадом торгівлі занепали міста, ремесла і в цілому Київська Русь.

Отже, в понадп'ятсотлітньому (860—1349 рр.) існуванні Київської Русі можна виділити два етапи: київський (860—1240 рр.) і галицько-волинський (до 1349 р.). її історія по праву належить українському народові: "Київська держа­ва, право, культура були утвором одної народності ук­раїнсько-руської... Київський період перейшов не у володи-миро-московський, а в галицько-волинський — XIII ст....Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...",— зазначав М. Грушевський. Історія і традиції Київської Русі мали вплив на подальшу українську історію.

Позитивний вплив на литовську мала українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку.

Із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбулися суттєві зміни у державній структурі. По-псршс, державна влада сконцентрувалася в руках великого литовського князя і була вона майже необмеженою. Місцеві князі виступали тільки дорадниками і виконавцями його волі. По-друге, великий князь розпоряд­жався всіма військовими силами й матеріальними засобами держави. Землю міг одержати тільки той, хто виконував військові обов'язки. Саме таким методом Велике князівство Литовське запроваджувало на українських землях феодальні відносини. По-третс, хоч українські землі і користувалися самоуправлінням, проте воно поширювалося тільки на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію. Саме в цих ділянках литовці "старовини не зачіпали, а новини не вводили". По-четверте, литовський князь Ольгсрд усунув у головних українських центрах українських князів і замість них призначив намісниками своїх синів та родичів. Іван Крип'якевич зазначав, що тоді князювали вже не князі українського роду, а українізовані члени литовської династії (Федір Любарто-вич, Володимир Ольгсрдович, Федір Коріятович). Оскільки вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підтримували їхні автономістичні тенденції, то великий князь вважав їх небезпечними для цілості держави і відібрав у них князівства "за непослух". Так литовські князі, зазначав Іван Крип'якевич, намагалися знищити в Україні стремління до самостійного державного життя. Отже, Литов­ська держава не була державою українською.

Ще більше ускладнилося становище на українських землях після Люблінської унії 1569 р., коли, з одного боку, українська шляхта зрівнювалася в правах з польською, в судах та уряді зберігалася польська мова і ряд інших привілеїв для панівної верстви, а з іншого — українські землі і населення ставали об'єктом широкої польської колонізації. Після Люблінської унії українські землі в королівських грамотах фігурували як провінція, що здавна належала Польщі. Одночасно політичний союз 1569 р. доповнювався унією релігійною (1596 р.), була здійснена широка полонізація краю, частина української шляхти денаціоналізувалася, перейшла у католицизм. Хоча в містах вводилося Магдебурзьке право, проте його привілеями скористалося насамперед польське та німецьке міщанство. Самоврядування українського мішанства обмежувалося. Та

найбільше потерпіло від унії селянство — було втрачене право на землю, збільшена панщина, обмежувався вільний перехід селян від одного власника до іншого. Усе це започатковувало майбутню визвольну боротьбу проти ко­лонізаторів.

Незважаючи на утиски й обмеження, традиції української державності періоду княжих часів не були втрачені. Адже суспільно-політичне життя Великого князівства Литовського розвивалося на основах Київської держави. Почуття грома­дянина власної держави українська верхівка не втрачала і всіляко захищала свої права та звичаї. Традиції української державності розвинулися і поглибилися в період козаччини.