Державність України в період богдана хмельницького

Богдан Хмельницький, будучи гетьманом Війська За­порізького, став носієм політичної влади, конкуруючи фактично з королем. Епопею своїх воєнних успіхів він завершив тріумфальним в'їздом до Києва, давньої столиці України. Цим він ніби підкреслив, що Військо Запорізьке переймає традиції епохи княжих часів. Міщани, духовенство, академія із захопленням сприйняли перемогу української зброї, вітали Богдана Хмельницького як "другого Мойсся, що визволив український народ з лядської неволі".

У цей період гетьман разом зі старшиною будували плани творення Української держави. Повстання, метою якого спочатку було вирішити проблеми Війська Запорізького, охопило всю Україну, розбудило народ, усунуло польську владу з українських земель. На місці зметеного повстанням ладу треба було будувати Українську державу. Головними віхами програми Богдана Хмельницького на цьому шляху були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і з'єднати їх у велике незалежне князівство. Для здійснення цих планів він вважав необхідним використати силу народних мас, створити велику армію й утримати союз із Кримом. Здавалося, ці плани були цілком реальними. Возволсно було майже всі українські землі. Армія Богдана Хмельницького налічувала близько 360 тисяч козаків і селян. Зборівська угода (1649) дала змогу Україні перетворитися в суб'єкт міжнародного права.

Але на шляху реалізації планів державотворення перед Богданом Хмельницьким постали непередбачені зовнішні і внутрішні обставини. По-перше, Польща ще не була повністю розгромлена; магнати докладали всіх зусиль, щоб продовжити війну і повернути собі землі в Україні. По-друге, союз із Кримом виявився ненадійним. Татари вважали небезпечним для себе зростання козацької самостійності і намагалися цей союз розірвати. Як наслідок — зрада кримських татар у битві під Берестечком 1651 р. По-третє, внутрішні відносини в Україні не були достатньо кон­солідованими: наростали протиріччя між селянством, з одного боку, і козацькою старшиною та шляхтою — з іншого. Між сторонами розпочалася боротьба за присвоєння собі результатів повстання. Ці різні своїм характером причини зумовлювали обережну, помірковану політику, яку здійснював гетьман.

В умовах, що складалися, використовуючи свою неза­лежність, Богдан Хмельницький готовий був визнати з тактичних міркувань своїм сюзереном польського короля. Однак переговори з Польщею не мали успіху, тому гетьманський уряд, щоб захистити українську державність, почав шукати підтримки в інших держав. Було зроблено спробу знайти захист у Туреччини, проте також безуспішно. Після цих невдач Богдан Хмельницький відновив тісні зв'язки з московським царем Олексієм Михайловичем, який зі свого боку був зацікавлений в союзі з Україною, щоб не допустити українсько-турецького зближення. Переговори по­чалися в січні 1654 р. у Переяславі (з українського боку — гетьман і старшинська рада, з московського — посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним) і завершилися в березні того ж року в Москві (з українського боку — генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний і переяс­лавський полковник Павло Тетеря; з московського — князь Олексій Трубецький, Василь Бутурлін та ін.). Договір був оформлений у вигляді двох основних документів: Жалуваної грамоти Військові Запорізькому (були також окремі грамоти станам України) від 27 березня 1654 р. та 11 статей, які в основному мали військово-політичний характер і визначали шляхи реалізації домовленостей. Україна визнавала москов­ського царя як царя малої Росії. Москва вважала гетьмана і Військо Запорізьке єдиним державним представництвом України та її урядом. Україна на чолі з гетьманом зберігала державну самостійність та незалежність у справах зовнішньої і внутрішньої політики, зокрема адміністрації, суду, війська, фінансів і господарства, соціальних відносин, культурно-національного і церковно-релігійного життя. Гарантувалися права і вольності козацтва та інших станів (шляхти, міщанства, духовенства); Москва зобов'язувалася надати Україні збройну допомогу у боротьбі проти Польщі. Реєстр козацького війська, яке одержувало платню від царя (за рахунок зібраних в Україні податків), встановлювався в кількості 60 тисяч осіб. Договором чітко окреслювалася територія України і встановлювався цілком окремий статус українських громадян.

Підписуючи угоду і визнаючи свою залежність від московського царя, Україна шукала в Москви захисту і військової допомоги в боротьбі з Польщею. Отже, головним змістом Переяславської угоди був російсько-український військово-політичний союз, який гетьман розглядав як тимчасовий, а безпосередньою мстою — оборона всіх українських земель від Польщі.

Проте царський уряд не виконав умови угоди. Споді­ваючись, що московський цар буде обраний польським Сеймом на королівський престол, Москва, за Віденським трактатом (1656), відмовилася обороняти Правобережну Україну, залишивши її Польщі. Зрада московського уряду робила надалі цілком беззмістовним і непотрібним москов­ський протекторат, тому гетьманський уряд після цього став на шлях визволення України від царської залежності, боротьби за повну незалежність України. Скликана 2 жовтня 1656 р. гетьманом у Чигирині Велика Рада козацької старшини повністю підтримала ідею державної незалежності України. Тільки на цій раді після восьмилітніх вагань, пошуків і кривавої боротьби ідея державної незалежності була усвідомлена як політична потреба. Вона входила в плоть і кров українського народу. Тільки тепер, як підкреслює дослідник української державності Вячеслав Заїкин, "гетьман і старшина України прийшли до переко­нання, що від зрадливих і ласих на українську землю "сторонніх монархів" годі сподіватися справжньої допомоги, й що справжню оборону проти всякого зовнішнього ворога можна знайти тільки в незалежності, солідарності та вірності самим собі".

Велику роль у процесі відродження української держав­ності відігравала особиста діяльність гетьмана Богдана Хмельницького. Це визнають навіть ті, хто заперечує роль особи в історії і вважає головною рушійною силою народні маси. Раптова смерть гетьмана 27 липня 1657 р. настала у той час, коли український народ ступав на шлях повної державної незалежності. Чи не тому він помер так раптово? Можливо, колись буде розкрито і цю таємницю.

Козацька держава періоду Богдана Хмельницького була повноцінною, з усіма характерними для будь-якої держави ознаками.

Перша ознака — політична влада. Вона перебувала в руках козацької старшини — нової генерації української панівної верстви. На вершині її ієрархічної піраміди перебував гетьман. Обраний військовою радою в Запоріжжі на невизначений строк, він здійснював керівництво військо­вими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав. Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках спричинилося до того, що військові ради і навіть ради старшини

скликалися зрідка: найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.

Законодавчу владу Богдан Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів тощо. Він підписував ці документи "рукою власною". Гетьманський титул при цьому фігурував у різних формах (залежно від політичної ситуації): спочатку "гетман войска его королевской милости запорожекого", потім "гетман с войском его царского величества". Існували й інші варіанти, але суть їх не змінювалася. Атрибутом гетьманської влади надалі залиша­лася булава. При підтримці старшини із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. Отже, в його руках зосереджувалася практично необмежена влада (сам Богдан Хмельницький називав себе "єдиновлад-цем и самодержцем руським..."). Венеціанський посол Альберто Віміна говорив про нього як про "справжнього государя", лідер Англійської буржуазної революції Кромвель титулував гетьмана "імператором запорізьких козаків".

Друга ознака — територія. У 1648 р., після Корсунської битви, перекопський мурза Туган-Бей повідомив коронного гетьмана Миколу Потоцького про наміри Богдана Хмель­ницького і його війська "...Щоби по Білу Церкву мали окрему і відмежену державу; друге, щоби допущено їх до давніх вольностей; третє, щоби до міст, замків і держав ані старости, ані воєводи не мали ніякого права". Згодом Богдан Хмельницький визначав межі української етнічної території так: "Досить нам в Україні і Подоллю і Волині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич". Аналізуючи відомості 1653—1654 рр., Іван Крип'якевич приблизно описав державні межі козацької території: "З Польщею — Яруга—Чернівці—Мурафа—Красне—Вінниця— Прилуки—Самгородок—Паволоч—Каменеброд— Макарів— Чор­нобиль—Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном; з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике поле". При цьому слід відзначити історичну роль у процесі державо­творення Середнього Подніпров'я, яке і раніше було ядром українського етносу. Протягом тривалого періоду простежу­валася його відносна стабільність. Водночас Запорізька Січ залишилася "центром свободи", продовжувала виступати суспільним ідеалом українського селянства.

Третя ознака — політико-адміністративнии устрій. На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів створені полки і сотні. Виникло нове правління — своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і

сотенна адміністрація, курінні та городові отамани. Магістра­ти і ратуші здобули право самоврядування. Вищим органом влади за традицією вважалася військова (або генеральна) рада, що вирішувала політичні, військові й господарські справи.

Четверта ознака — суд і судочинство, фінансова система і податки. В 1648—1654 рр. відбувалися пошуки нових форм і методів господарювання. Події тих часів мали значний вплив на подальший соціально-скономічний розвиток краю. Навіть у джерелах XVIII ст. с характерні приклади посилання українських чиновників усіх рангів, зокрема суддів, на порядки ("нові звичаї"), започатковані Богданом Хмельницьким. Була введена власна монета. За словами сучасника тих подій російського дипломата Григорія Куна-кова, "в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мьізну и деньги делают; а на тех нових деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его, Богданово, имя". Після Визвольної війни була запроваджена одна з найвищих посад у старшинській адміністрації — генеральний підскарбій, який відповідав за стан фінансів козацького війська, за розподіл натуральних і грошових податків, встановлював мито, очолював скарбову канцелярію та ін.

П'ята ознака — соціальна структура населення. Вона також зазнала значних змін. У результаті Визвольної війни козацтво перетворилося у привілейований стан. Гетьмансь­кими універсалами, підтвердженими царським урядом, за ним закріплювалися права власності на землю, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держа­ви тощо. Козаки становили об'єкт особливої уваги Богдана Хмельницького. Всі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана тією чи іншою мірою підпорядковувалися інтересам козацького стану.

Водночас події 1648—1654 рр. порушили станові перепо­ни, які існували в Україні. Відбувся перехід представників одних категорій населення в інші. Зокрема, це стосувалося найчисленнішої верстви феодального суспільства — селянст­ва, яке одержало право переходити в козацтво і міщанський стан.

Уся політична влада зосереджувалася в руках козацької старшини. Проте після смерті керівника Визвольної війни розпочалася багаторічна боротьба старшинської верхівки за гетьманську булаву, яка, безперечно, послаблювала молоду Українську державу і робила її легкою здобиччю для інших країн.

Шоста ознака — військо. Збройні сили України виступали як самостійні (незалежні від інших урядів), часто-густо добровільні, з деякими елементами самоуправління. Склада­лися вони з представників різних соціальних верств насе­лення, тобто можна певною мірою стверджувати про їхній загальностановий характер. Після 1654 р. козацьке військо становило автономну частину російської армії. Богдан Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну найма­ну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші задуми щодо цього з'явилися у гетьмана ще 1648 р.

Сьома ознака — міжнародні відносини. Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман налагодив зв'язки з представ­никами Росії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Згодом уряд Богдана Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи на дипломатичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Отже, українська державність у середині XVII ст. існувала вже у завершеному вигляді. Але оточена з усіх боків ворогами, які тільки й прагнули дестабілізувати становище, щоб захопити нову державу, молода незалежна Україна могла утримати свою державність тільки за умови внутрішньої єдності, солідарності, взаємного довір'я у суспільстві.