Конфуціанство і даосизм як філософсько-етичні вчення про світ, людину, космос

. Розвиток китайських цінностей, вірувань, обрядів, слід уявити як поступовий перехід простих форм до більш складних, які вступають потім у контакт з іноземними традиціями. Це в свою чергу призводило до становлення традицій суто китайських. Єдиним принципом культурного життя Китаю, який направляв цей процес, залишалось сприйняття світу як живої системи. Форми давньокитайського світогляду, котрі знайшли свій вираз в різних культурних проявах були детально розроблені в філософських системах – в думці Конфуція, в „Книзі Лао Цзи”, в культурній іноземній традиції – буддизмі

Даосизм як релігійно-філософська течія виник приблизно у У1-У ст. до н.е. Творцем даосизму вважається Лао-Цзи („Старий мудрець”). Про нього майже нічого невідомо достовірно, лише деякі свідчення можна отримати з пізніх легенд. Народився він у віці 72 років, під сливовим деревом, що росло в області Чань, а на світ з`явився з лівого боку матері. Народився він з сивою головою і тому йому дали ім`я Лао Цзи (Стара Дитина). Своє вчення, яке отримало назву „Даосизм”, Лао Цзи виклав в книзі „Дао Де Цзин” – „Книга про шлях і доброчинності” – проповідь природності, спонтаності життя, тобто проповідь „цзи жань” – життя, яке не вимагає від людини ніяких зусиль, які грунтуються на власних природних ритмах. Практичне виконання „цзи жань” – це „увей” – „недіяння”.

Для „цзи жань” байдужим є соціальний устрій. Найкращим правителем є той, хто не діє.

Тобто, ідеал Лао Цзи – це не прагнення для майбутнього, не прагнення повернути минуле. Його вибір – середній шлях – існування в теперішньому, вічна рівновага, прагнення до природності.

Чи є в такому вченні місце особистій характеристиці окремої людини? Звичайно, що немає. Людина, особистість людини – в природному бутті. Не є важливою і біографія людини. Вічним є лише космос, окрема особистість – лише маленька частка космосу. В подібній ситуації природньою є відмова від власного, особистого Я, зовсім природнім є „розчинення” особистості в „біографії Піднебесної”. Таким чином, Лао Цзи запропоновано модель світу, де над всіма богами, включаючи і верховне божество -Небесного Владику, стоїть таємна та міцна сила, яка керує Всесвітом, ім`я якої Дао.

Дао – це первоначало „всіх речей”, включаючи небо і землю, джерело, з якого походить Всесвіт і все, що його складає. Воно – одне, тобто немає протилежностей і на відміну від всіх речей є постійним, вічним та незмінним.

Крім того, Дао – всезагальний управитель. Воно не тільки народжує, але також приводить все в належну узгодженість та гармонію. В цей вибудуваний порядок включена і Піднебесна – так в давнину китайці називали землю людей, де Дао кожному відводить місце.

Основний закон Дао – мінливість, постійний рух, зміна подій. Але дао – це і порожнеча, це і спокій. Інакше кажучи, і рух, і спокій – вони разом знаходяться в дао. Дао – це вищий рівень, це рівень, де зникає межа між життям і смерттю, де наступає безсмерття. І тому, кінцева мета, єдиний смисл і щастя всього людського життя – пізнати дао, слідувати дао і, нарешті, злитися з істинним дао, для того, щоб перетворитися в „істинну людину”, в „дао-людину”.

Де діє і на космічному, і на природньому рівнях, сприяє зростанню та дозріванню всіх „речей” – від малих до великих. Серед людей воно діє через посередництво обраних, які володіють „мудрістю”. В книзі о „Дао і Де” формуються і етичні норми, правила поведінки кожного, які є необхідними для здійснення Благополуччя. Таким чином, даосизм пропонує моральність, яка може бути визначена як природньо-космічна. Вона і складає саму сутність даосизму: слідуй природі – будеш щасливим і здоровим як фізично, так і духовно.

Дао – це дещо всеоб`ємлююче, яке заповнює собою весь простір, воно стоїть над усім. Воно з`єднує людину і світ, знищує обмеженість, одномірність людської свідомості.

Тобто, Дао є всезагальне начало, закон і правила, котрі обіймають собою Всесвіт, природу і людське суспільство. Індивудуальним проявом „дао” є „де”, тобто форма прояву дао в індивіді. В ній розкривається моральна досконалість особистості, яка досягла абсолютної гармонії з навколишнім світом.

Для даосів універсум – це простір і час, які злиті воєдино. Сутність священної моделі даоського універсаму полягає в тому, що дао рухається по колу, досягаючи межі, потім знову повертається до джерела – до центра, прагнучи до начала, прагнучи до спокою і рівноваги. Саме в спокої та рівновазі все набуває істинної сутності, істинної реальності.

Тобто, кожна річ, кожна істота повертається до свого начала і досягає спокою, виявляючи свою сутність, залучаючись до вищого стану речей, до стану всеєдності, тобто повертається до Єдиного, або вищого Небуття. Далі все знову приходить у рух, відроджуючись до життя в новій якості, а потім знову повертається в стан спокою. Цей рух туди-назад мовби розгортає дао, викликаючи зміни.

На відміну від даосизму, китайський буддизм розуміє Єдине як вищий, просвітлений стан або стан Будди, стан при якому стираються межі між речами. Велике включає в себе мале, мале включає в себе велике. Все проникає одне в одного, все зливається в одне. Це стан, в якому звільнюються від простору, від часу: минуле переноситься в майбутнє, майбутнє – в минуле. Все стає гармонійним. У всьому сущому присутня природа Будди. Важливим є одне – знайти в собі природу Будди, пригнітити брехливе Я і злитися з буддою. «Знати вчення Будди – означає знати себе. Знати себе означає забути себе. Забути себе означає усвідомлювати себе рівним іншим речам» - так тлумачать вчення всі китайські буддийські школи.

Даосизм акцентувався на динаміці всього сутнього. Лао-Цзи малював картину світу, в якій кожна річ здійснює свій шлях у необмеженій різноманітності: шлях дао – один для всього світу, але в кожному вияві він свій. Взаємна доповнюваність різних аспектів буття як втілення ідеї коловороту відображалась шляхом взаємодії двох полярних факторів світового процесу – жіночого темного інь і чоловічого світлого ян. Кожне явище, досягаючи межі свого існування, перетворювалося на інше і саме на момент переходу в протилежність набувало повноти свого буття. Світ у традиційному розумінні ставав просторово-часовим континуумом. Світ абсолютної тотожності суперечностей, що не знищують одне одного, поставав як споконвічно довершений, внутрішньо цілісний, породжував відсторонену позицію людини в ньому, уподібнення природному потокові, щоб не заважати здійсненню загальної гармонії.

Ідейним стрижнем китайської культури є конфуціанство. Засновником цього філософського вчення був легендарний мудрець Конфуцій (з китайської Кун-цзи – „вчитель Кун”) З часом воно перетворилося у головуючу релігію країни (в релігійній свідомості китайського народу конфуціанство переплітається з давніми міфологічними уявленнями, даосизмом і буддизмом, який прийшов з Індії в Китай).Правда, конфуціанство – це досить своєрідна релігія. Місце в ньому займає Небо. На відміну від інших релігій, воно мало стурбоване питаннями віри та проповідями про втіху душі в потойбічному світі за наші страждання в земному житті. Воно є, насамперед, мистецтво жити. Якщо в інших релігіях на першому плані –Бог, містичне духовне начало, то в конфуціанстві – моральні норми і правила, якими потрібно керуватися людям в їх земному житті. Для Конфуція істинне служіння Небу виражається в служінні людям. Коли його попросили пояснити, що таке мудрість, він сказав: „Віддавати всі сили служінню людям, почитати духів і триматися від них на відстані – ось це і є мудрість”. Конфуціанство проникнуто духом раціоналізму, ідеалами мудрості і справедливості. Воно вимагає придушувати свої емоції, підкоряти їх розуму.

Саме на цьому грунті Конфуцій створил свій ідеал досконалої людини („цзюнь-цзи”). Високоморальний цзюнь-цзи, який сконструйований в якості моделі, повинен володіти двома важливими достоїнствами: гуманністю та почуттям обов`язку. Обов`язок („і”) – це моральна потреба, котру гуманна людина в силу своїх доброчинних вчинків накладає на саму себе. Цей обов`язок вимагає від людини вірності, відданості сім`ї, роду (клану), державі та її керівнику, а також зусиль, які направлені на самовдосконалення та навчання. За Конфуцієм, „благородный муж думает о доме, низкий человек заботится о выгоде”.

В кінці кінців конфуціанство перетворюється у політичне та соціальне вчення про принципи справедливого і гармонійного управління державою та взаємовідношення між людьми. У цьому вигляді воно існує до сих пір.

В той же час, Конфуцій пропонує людям не стільки політичне та духовне вчення, скільки чисто етичну систему. Важливо спочатку виправити людей, очистити їх, повернути до норм поведінки, а все інше – і держава в тому числі – поступово саме прийде до рівноваги. Треба більше цікавитися не політикою, або економікою, а станом людської душі. Мабуть, це найбільш вдалий варіант „життєвої філософії”: з однієї сторони, він визнав світ „тонких” матерій, світ духів, спілкування з Небом, з іншої – закликав більше звертати увагу на збереження найпростіших етичних норм в буденному житті. Але самі по собі ці норми, або особливі норми поведінки – ритуали – мали виключно священний, надлюдський характер.

Конфуцій приходить до висновку, що потрібен особливий підхід до душі людини. Він шукає його через:

1. Культ предків, який є таким же давнім як і сама китайська цивілізація. Живий він і до сих пір; навіть в міських сім`ях можна зустріти домашні вівтарі, на яких стоять таблички з іменами померлих батьків. Авторитет батьківства також ґрунтується на культі предків – як мертвих, так і живих. Змінивши зміст та форми цього культу, конфуціанство надало йому глибинний зміст символу соціального порядку і перетворило його в універсальну норму поведінки. І саме з цією метою Конфуцій розробив вчення про „Сяо” – синов`ю повагу. Смисл „сяо” – це служити батькам за правилами „лі” і приносити їм жертви за нормами. Згідно цим правилам, син повинен все життя піклуватися про батьків, поважати і любити їх за будь-яких обставин. З дитинства у сина виховувалася готовність до самопожертви в ім`я батьків.

Конфуціанський культ предків і норми „сяо” виховували у китайців поважне відношення до сім`ї. Наслідуючи конфуціанські традиції китайці вважають своїм обов`язком поважати батьків і жертвувати власними інтересами в ім`я інтересів сім`ї та роду. У них дивовижно розвинутим є почуття відповідальності: батько відповідає за всіх членів сім`ї,провина батьків розповсюджується на дітей, керівник є відповідальним за діяльність всіх його підлеглих. „Немає жодної людини в країні, яка тим або іншим чином не несла б відповідальності за інших.” Виходячи з цього сім`я вважалася серцевиною суспільства, інтереси сім`ї перебільшували інтереси окремо взятої особистості, яка розглядалася лише в аспекті сім`ї.

Конфуцій не вигадав нічого нового, він лише скористався звичаєм шанування померлих, поглибивши його смисл. Предки втілювали в собі „високу давність”, деяке золоте століття, коли всі жили за правилами і зберігали етичні норми поведінки. А якщо довести цю думку до логічного завершення, то слід поклонятися не стільки реальним і прямим предкам, скільки першим мудрецям – засновникам Піднебесної, родоначальникам всього людства. Так, Конфуцій та його послідовник Мен-Цзи вбачали свій ідеал у перших правителях Китаю: Фуси, за легендами приніс людям писемність, мистецтво приготування їжі, навички мисливства та рибальства; Шеньнун навчив людей обробляти землю; Хунді, Яо і Шунь передали трон не в результаті спадщини, а за талантом – найбільш гідному.

Тому легендарні предки в Китаї займають місце деяких взірців для наслідування, являються мірилом людських вчинків. Вони перетворюються у символ всієї китайської нації. Таким символом пізніше став і сам Конфуцій.

2. Покірність старшим, важливою основою соціального порядку за Конфуцієм. Будь-який старший (батько, чиновник, державотворець) – це авторитет для молодшого, для того, хто підкоряється. Сліпе наслідування його волі, слову, бажанню – це елементарна норма для молодших як в межах держави, так і в сімейному колі. Не випадково Конфуцій нагадував, що держава – це велика сім`я, а сім`я – мала держава. Цим порівнянням підкреслювався той устрій сімейного життя, котрий реально існував і зберігся в сучасному Китаї.

3. Ритуал

В принципі, ритуал існує абсолютно незалежно від людини, він даний від природи, як всякий природний закон: він осмислений людьми і переведений на рівень слів та жестів. Смисл життя людини якраз і полягає в покорі Ритуалу, правилам поведінки, культурному началу. „Не можна дивитися на те, що суперечить Ритуалу, не можна слухати те, що суперечить Ритуалу, не можна говорити те, що суперечить Ритуалу.”

Ритуал – це місце зустрічі небесного і земного, особливого роду символічна дія, яка дозволяє людині пізнавати себе у просторі Космосу. Ритуал стає фундаментальним поняттям, навколо якого будується вся культура. Так, смерть будь-якої людини сприймалася не просто як звичайна кончина, яка підпорядкована законам природи; це була космічна подія, відхід з життя носія Культури. Бо прихід людини в світ, і її відхід з життя – це складові дуже складної ланки якогось містичного процесу. Для Конфуція зрозуміло лише одне – в самому факті людського життя закладений глибинний смисл людини в загалі як істоти культурної, все життя має бути перетворене в Ритуал, тим більше її завершення.

В конфуціанстві все повинно бути підпорядковано Ритуалу,навіть людські вчинки. В китайській культурі існувало поняття „звір в обличчі людини”. Конфуційпрагнув знайти мету, яка відокремлює людину від звіра. Для нього – це здатність відрізняти добро від зла, робити моральний вибір в кожний момент буття. Людина для нього – це завжди „людина культури”, яка свідомо дотримується морального обов`язку по відношенню до того суспільства, в якому вона живе. Якщо людина не є гуманною, якщо не дотримується обрядів та звичаїв, якщо не має любові до іншої людини – це не людина, а лише її подібність. За порушення ж Ритуалу можна відняти життя, бо в поняттях китайської традиції ти – або „людина культурна”, або – не людина. Тому не випадково в давньому Китаї достатньо жорстоко чинили з усіма некитайцями, або „варварами”, бо убивали не людей, але „істот, які не знали ні культури, ні Ритуалу”.

Пам’ятка китайської традиції «Книга перемін» представляє світовий рух у вигляді різноманітної мозаїки ситуацій коловороту. Цей рух втілено також в ідеї синкретизму трьох вчень – даосизма, конфуціанства і буддизму. Погляд на світ у світлі хаосу як на буття, що тече, відображено в гігантських літературних компіляціях, зібраннях розрізнених нотаток, цитатниках, колекціях. Він наявний і в традиційній монеті у формі кола з квадратом посередині – як образ єдності землі і Неба, і в храмах з вівтарями Неба і Землі.

Конфуціанство,таким чином, стало основою всього китайського образу життя, концентрованою формою виразу китайської культури. Конфуціанство організовувало соціальний космос відповідно до порядку небес за посередництвом Сина Неба. Китайська імперія сприймалася земним виявом небесного, космічного устрою; керівництво державою прирівнювалося до управління водним потоком. Мудра непохитність законів природи ставала моральним еталоном людського буття. Чесність розумілась як внутрішня відповідність божественно-космічній силі Неба, що визначала загальний порядок руху всього сутнього, порядок воднораз космічний і моральний. Сенс життя полягав у підтриманні правильних стосунків людини з космосом, в умінні завжди відповідати рухові світу. Порушення принципу взаємної відповідності мало виявляти себе стихійними лихами, які насилало Небо.

Філософська традиція пов’язувалася з основою світобудови – принципом присутності повноти буття в кожному його явищі – також ідеальні уявлення про людину. Космічно санкціонований колективізм виключав будь-яку індивідуальність. Жити як усі – означало жити за законом Неба і відповідно певного ритуалу. Жити – означало нічого не заперечувати і нічого не стверджувати в безтурботній позбавленості від упереджень. Особистість розумілася насамперед у контексті міжлюдських стосунків, вона була тим, чим була для інших, і жила волею для подолання своєї самості. Тому людина – це «обличчя», втілення її суспільної значущості. Сімейні ритуали підтверджували родову ієрархію: так, у новорічну ніч усі члени сім’ї в порядку старшинства поклонялися главі сімейства зі словами «Я повинен!»

Особистість сприймалася не тотожним собі суб’єктом, а сукупністю складників, відмічених рисами тієї ж самої індивідуальності. Людина могла бути справді суперечливо багатовимірною: мати досвід відлюдництва й самотності і водночас чітке усвідомлення своєї належності до суспільних цінностей, здатність до естетичної споглядальності й бажання реалізувати себе в соціальній практиці.

З одного боку, демонстрація відсторонення від марноти життя в «замітках самотнього», «потаємних нотатках», «книгах для спалення», в замилуванні пейзажем знаменувала самореалізацію особистості, вияв її внутрішньої глибини. А артистична начерковість даоського портрета втілювала одкровення інтуїтивного прозирання індивідуальної неповторності людини.

З іншого боку – «китайські церемонії», настирливе прагнення підійматися соціальними сходами через систему заформалізованих іспитів, за допомогою ерудованості в прагматиці соціального буття, визнаючи культ старших, з рівнянням на минуле, намагаючись «не втрачати обличчя» («той, хто має обличчя, робить не те, що бажає, а що диктує етикет»). Соціально-етична характеристика людини відображалася в конфуціансько му портреті як ілюстративно-дидактичному зразку доброчинності. Образ людини в грі масок уособлював повноту людського буття в багатьох його замовленнях, втілював прагнення жити перетворенням, ставати таким, яким ти ще не був.

Жінка в китайській традиції цінувалася лише як така, що належить світу сім’ї. тіло жінки приховувалося від чужого ока одягом, як обличчя – пудрою і рум’янами, помадою і пахощами. Класична література обходить стороною любовні почуття або представляє їх як ре стрічі поета з якоюсь небожителькою, позбавленою плоті й принадності.

Складний і суперечливий досвід китайської традиції з її груповою свідомістю, орієнтованою на почуття відповідальності перед соціумом як цілим, стає все більш актуальним на сучасному етапі формування постіндустріальних відносин, побудованих на гуманітарних технологіях організації суспільного виробництва.

 

3. Система цінностей та ідеалів конфуціансько-даосистського типу культури

Образ світового руху відчувався в композиції архітектурного ансамблю з його контрастами і співзвуччями, без акцентованого центру, з просторовою асиметрією будівель, підкресленими знаками переходу – мостами, брамами, галереями, доріжками, з грою рухливих переділок в інтер’єрах. Принципова організація простору довкруж двору відображала «небесний візерунок» світобудови з його Великою Порожнечею, як і загнуті карнизи покрівель, що нагадували про належність їх небові. Використання дерева символі зувало життєвий ріст (камінь застосовували тільки для могил). Тема повноти буття продовжувалася в організації «світу в мініатюрі» - саду, позбавленого заданості й регулярності, що втілювало видовищність хаосу природи в грі водних потоків серед каміння, в спалахах феєрверків декоративних квітів на тлі вишуканих дерев.

Мистецтво Китаю глибоко проникнуто філософськими ідеями. В ньому оспівується краса світу, гармонія природи. Ідея гармонійної єдності людини з природою стала центральною темою китайського мистецтва, способом осмислення буття.

Пейзаж «гори і води» в китайському мистецтві втілював основні філософські уявлення про закони світобудови з їхньою творчою взаємодією інь і Ян, гори і води, землі і неба. Пейзаж зображав божество (абсолютне начало дао) і виконував функції очищення і просвітлення. Подібна естетична настанова зумовила метод створення картин: ніколи не писати з натури, не відображати минуще, відкидати випадкове, зосереджуватися на сутностях.

Розсіяна перспектива перетворювала простір пейзажу на прямовисний, без обрію і точок сходу, в якому всі його елементи однаково далекі або близькі. Людина розчинялася в такому просторі, зливалася з його ритмом. Формат допомагав досягти враження неозорості природного світу, утверджувати його могутність, його володарювання над людиною, яка відчуває себе частинкою світобудови. Обмеження палітри відтінками чорної туші уособлювало єдність і цілісність природи, взаємопроникнення та метаморфози двох її начал.

Загальна сутність світу дао виявлялася також через де – сутність конкретних, конечних речей, макрокосм буття відкривав себе в його ж мікрокосмі, а цілісний світ промовляв через одиничні речі природного довкілля – дерево, квітку, тварину. Так виникла філософія дивовижного живопису „квітів та птахів”, „трав і комах”. Жанр цей зародився у 9 ст., але не губить своєї чарівності і актуальності і в наш час. Тут присутнє все – і естетика, і символ. Щоб оволодіти цим жанром слід не тільки вивчати живописну манеру попередників, класиків, але і навчитися розрізняти в природі дивовижне, чудове, загадкове. Цей стиль відрізняють повнота та життєстверджуючий погляд нап світ, вміння обрати головне, відчуття естетичної невичерпності будь-якого явища буття і вічне невдоволення художника, в спробі пізнати його.

Живопис квітів дикої сливи мейхуа з однією з самих розповсюджених і витончених тем в жанрі „квіти і птахи”. Живопис цей розвивався паралельно з живописом „бамбука” і його особливо полюбляли поети-даосисти. Велика популярність живопису мейхуа пояснювалася філософським змістом, який закладений в ньому, поетичною інтерпретацією і особливо загальнонаціональною етичною символікою. У традиційній китайській естетичній системі, наприклад, гілочка квітучої сливи мейхуа становила передусім символічне усвідомлення складних космологічних проблем.

Вступити у спілкування з квіткою можна лише зосередившись на ній. Через глибинне зосередження пізнається вищий смисл мистецтва і буття. У китайців і японців людина повина була відійти в бік для того, щоб не заважати квітці проявити себе. Людина скоріше виступила прислугою квітці, ніж її господарем. До улюбленою квітки могли відноситися як до любимої жінки.

Приваблює нас і китайська писемність – ієрогліфи, яка є досить складною для засвоєння людьми інших типів культури. Сучасна китайська мова складається з слів, які мають два, або навіть три або чотири ієрогліфи. Знання трьох тисяч ієрогліфів є достатнім, щоб зрозуміти сучасні сучасно-розуміння класичних текстів. Ієрогліфікою оволодіти досить складно, і не випадково у всьому світі про щось малозрозуміле говорять – „китайська грамота”. Кожний ієрогліф промовляється з певною мелодією, тому багато слів, які промовляються за допомогою одних і тих же звуків, в залежності від тону, мають зовсім різні значення.

Ієрогліф з його графічною виразністю уявляється у східних культурах як ідеальна структурна модель художнього твору. Ієрогліфічні форми проглядаються всюди: в архітектурі, у витворах мистецтва і, навіть, у самій природі – сплетінні трави або гілок дерев.

Графічна виразність ієрогліфа супроводжувала творення візуального простору китайської культури і як самостійний вид діяльності, і як смисловий знак зображуваного тексту, і як принцип стилістичної побудови. У знаках ієрогліфічного письма прочитувалося душевне сум’яття автора або його внутрішній спокій настільки, наскільки й досвід зворушливого ставлення до природності форми.

Виходячи з даосистської практики вживання у світ, контактувати зі світом можна не лише через окремих його представників, але і безпосередньо із всією цілісністю. Досить наочно це демонструвалося у пейзажному живописі. В класичному живописі японців пейзажний простір зображується за принципом „зірваного даху”, тобто той, хто споглядає пейзаж бачить його не з однієї, а з різних точок одночасно, що надає можливості охопити все в цілісності.

Існує ще одна обставина в пейзажному живописі даосистсько-конфуціанського типу культури, яка виражає головну естетичну позицію – єдність та взаємопроникнення природного та штучного, достовірного та умовного. Більшість пейзажистів Китаю та Японії усвідомлювали, що мистецтво пейзажу – це висока місія створення мікросвіту, який є адекватним всій світобудові. Об`єкти, які належать землі та небу: дерево, каміння, вода – виступають як архетипи культури.

„Поетика” каміння, естетична свідомість і художнє опанування гір складають одну з найважливіших граней практики і теорії китайського мистецтва. Межі естетичного усвідомлення каменя китайськими художниками та поетами досить широке. Вони визначаються даосистською традицією як уподібнення себе простоті звичайного каменя. („ши”) та конфуціанським прагненням до самовдосконалення, яке доведе до вишуканості яшми та нефриту („юй”). Для деяких художників камінь набував такого значення, що вони вводили у свій псевдонім ієрогліф „ши” (каміння).

Мистецтво зображувати водну стихію, струмені водоспаду стало в Китаї ще одним об`єктом прискіпливого вивчення. Про це написані, навіть, спеціальні даоські трактати.

В китайській естетиці живопис вимірюється двома параметрами: філософією та каліграфією. Це означає, що обличчя художника виражають дух та лінія. Каміння, дерева, водні струмені, квіти, птахи і навіть людина подані в типізованому, а не в індивідуалізованому вигляді.

Основною вадою живопису вважалася вульгарність, в якій виокремлювалися декілька рівнів: вульгарний дух, вульгарний ритм, вульгарний задум, вульгарна людина – художник. Втеча від вульгарності – основа творчого життя дальньосхідної естетики.

Повним і безпосереднім вираженням гармонії світових стихій була для китайців музика, яка сприймалась як могутня сила впливу на моральне виховання й вдосконалення людини. У музичній традиції основна увага приділялася ритму (а не мелодії і тональності як у європейців). Витончені знавці могли насолоджуватися виконанням тільки однієї ноти, щоб у ній звучала гармонія всіх інструментів. Це бажання включати звуки в єдиний гармонійний устрій трактувалось як прагнення спів розмірності почуттів і думок людини.

Таким чином, художня практика конфуціансько-даосистського типу культури здатна оспівуючи красу природи сприяти культурі благоговійного відношення до життя.

 

4. Уроки культури Китаю сучасному поколінню.

Сьогодні ми можемо багатьом речам навчитися у культурі Китаю, і насамперед – вірності та співробітництву в сім`ї, сильному почуттю відповідальності за порядок у суспільстві. Ця увага до суспільства є в Китаї основою особливого виду безсмертя – безсмертя справ, яке проявляється на практиці у здійсності вчинків. Суспільство продовжує існувати і після нашої смерті; ми зробили свій внесок, а це означає,що наше життя мало сенс.

Ця сосередженысть на суспыльному житты пов`язана ще з одним переконанням китайців: народитися людиною – це рідкісна вдача. Людяність для Конфуція – це міра всіх доброчинностей, і міра соціальності і культурності людини. Людяність – це шлях людини до себе. Вона створює міст між тим, що вона є і тим, чим повинна бути. Цей шлях кожний повинен пройти сам. Бути або не бути людиною – залежить від нас самих.

На вищому філософському рівні деякі китайські мислителі вчили, що люди повинні бути „розумом Всесвіту”. Ми – всесвіт, який усвідомлює себе, єдина форма свідомості з відомих нам. Тому наша задача – мислити за все, що нездатк до мислення, прикрасити розвиток світу нашою культурою і моральністю. В китайській філософії люди „утворюють тріаду з небом і землею”, і людська роль по значимості дорівнює ролі двох інших членів тріади, бо без людей природа є недосконалою. Говорячи на мові заходу, людська роль в еволюції полягає в мисленні, в продовжені давнього процесу, природного розвитку через суспільне, державне, економічне, культурне життя та освіту; саме вони і складають нашу частку тріади.