Формування Середньовічної культури.

Культура середньовіччя охоплює більш ніж дванадцятивіковий відрізок важкого шляху. У цю епоху були істотно розсунуті обрії середньовічної культури, утворилися життєздатні нації і держави, склалися сучасні мови, були створені шедеври світової культури, досягнуті значні економічні і культурні успіхи.

Придумуючи термін „середні віки”, італійські гуманісти другої половини Хуст. Хотіли відокремити тих, кого вони називали „древніми” від самих себе, тобто від „своїх сучасників”, людей Ренесансу.

В ХУІІ ст. Німецькі ерудити ділять історію людства на три ери: Античність, Середньовіччя, Новий час (до цього часу вже сформувалося поняття століття, і Георг Хорн ставить середні віки між 300 і 1500р.р.) Великий французький ерудит Дю Канж підтримує ідею, публікує свій великий словник „середньовічної латини”. Латинська мова поділена на дві частини: антична латина і латина середньовічна, латина епохи упадку.

Поняття ученої (книжної) латини входить в буденість в ХУІІІст. – разом з діленням історії на три періода. Середні віки – не самий кращий з цих періодів, люди епохи Просвітництва називають його „Темними віками”.

Маркс запропонував свій підхід до вирішення питання періодизації середньовіччя, прив`язавши його до поняття феодального способа виробництва. Ця концепція поєднує способ виробництва з економічним устроєм і соціальними структурами.згдно цієї токи зору, Середньовіччя прирівнюєся до феодалізму і, відповідно, знаходиться між Античністю з характерним для неї рабовласницьким способом виробництва і Новим часом, де визначним способом виробництва є капіталістичий.Та феодальне середньовіччя займає часовий простір між падінням Римської імперії і промисловим переворотом.

Довге середньовіччя – це епоха володарювання хрсиянства,яке є одночасно і релігією,і ідеологією.Звідси – неможливість серйозного вивчення Середбовіччя у відриві від дослідження діяльності Церкви і впливу релігії. Довге Середньовіччя характеризується насамперед боротьбою двох, майже рівних по могутності сил – Бога і Диявола, хоча теоретично другий знаходиться у підпорядкуванні у першого: боротьба відбувається в людині і навколо людини. Диявол народжується разом з Середніми віками і разом зх ними помирає.

Ще в пізній Античності християнство стало тією об`єднуючою оболонкою, що змогла вмістити самі різні погляди, уявлення і настої. По суті, християнство часу переходу від античності до середньовіччя було дуже сприйнятливою формою, що відповідає потребам масової свідомості епохи. Середньовічна культура формувалася в регіоні, де ще нещодавно знаходився центр потужної римської цивілізації, що не змогла зникнути історично і одномоментно.

Навіть у найважчий для Західної Європи час не припинилася римська шкільна традиція. Середньовіччя сприйняло такий найважливіший її елемент, як система семи вільних мистецтв, що ділилася на два рівні: нижчий – що включав в себе – діалектику, граматику і риторику; і вищий - - у який входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.

Найбільш яскраві явища в культурі кінця У – першої половини УІІст. Пов`язані з засвоєнням античної спадщини, що сприяло пожвавленню культурного життя в остготській Італії і вестготській Іспанії.

Так, Северин Боецій (бл.480-525) входить у число найбільш шанованих вчителів середньовіччя. Його трактати про арифметику і музику, твори по логіці і теології, переклади логічних творів Аристотеля стали фундаментом середньовічної освіти і філософії. Виношуються вже плани створення першого університету на Заході.

Вестготська Іспанія висунула Ісідора Сивільського (бл.570-636), за яким закріпилася слава першого середньовічного енциклопедиста. Його головний твір „Етимології” у 20 книгах – зведення того, що збереглося від античного знання.

Спадкоємність у культурі того часу не була і не могла бути повною спадкоємністю досягнень класичної античності. Боротьба йшла за те, щоб зберегти лише незначну уцілілу частину культурних цінностей і знань попередньої епохи.

Довге Середньовіччя модна уявити і як період, під час якого на Заході виникає трьохфункціональна схема, яку вивів Жорж Дюмезіль; перші спроби сформулювати цю схему були зроблені в Іхст. В Англіі, а в ХІ вона набула класичної формуліровки: „ті, хто моляться”, „ті, хто борються”, „ті, хто працюють”, тобто священики, воїни і селяне. Схема ця, яка була покладена в основу ділення суспільства проіснувала до Французької революції.

При переході від Античності до Середньовіччя відбулася зміна засобів та шляхів досягнення мети, що є свідченням появи нового суспільства. В той же самий час були зміни в інтелектуальній сфері, де не дивлячись на варваризацію, йшов пошук цінностей, які є не менш важливими, ніж цінності греко-римської культури.

З точки зору культури Середньовіччя – це період між зникненням античних шкіл і введенням всезагальної шкільної освіти в ХІХст, час повільного оволодіння грамотою., період віри в чудеса, ера тривалого діалогу між ученою культурою і культтурою народною

Довге Середньовіччя можна поділити на проміжні періоди:

- раннє Середньовіччя (ІУ-ІХст.), яке включає в себе пізню Античність і становлення феодальної системи;

- класичне Середньовіччя (Х-ХІУст.), час великого підйому, до якого слід звести власне Середньовіччя, якщо ми хочемо зберегти це вузьке визначення;

- пізнє Середньовіччя, або час кризи, яке вразило Європу в ХІУ-ХУІст.; епоха абсолютної монархії, яка призвела до згасання феодального устрою, який завершив своє існування в період між Англійською та Французькою революціями.

Чим концепція довгого Середньовіччя є цікавою сьогодні і що, зокрема, вона дає західному суспільству?

Довге Середньовіччя дозволяє зрозуміти прагнення людей цієї епохи, яка була епохою голоду і великих епідемій, але одночасно епохою соборів і замків, епохою, коли відкривали місто, університет, виделку, шкіряну одежу, сонечну систему, кровообмін, терпимість.

2. Середньовічна людина:

На відміну від античної людини, для людини середньовіччя велике значення мала природа. Природа для них – це 4 елемента, котрі утворюють всесвіт і людину, всесвіт в мініатюрі, мікрокосм. Як пояснюють середньовічні джерела, тілесна людина утворена з 4 елементів, „а тому її називають мікрокосмом, тобто зменшеним світом.” Насправді людина складається з землі (плоть), води (кров), повітря (дихання) та вогню (теплота). Таке бачення було характерним для всіх прошарків суспільства.

Земля, згідно поглядів середньовічних людей поділялася на три частини – Європу, Азію, Африку – але вони прагнули ототожнити кожну з них з певним релігійним простором.

Реальністю був християнський світ. Саме через християнство середньовічна людина визначала і все людство, і своє відношення до інших. І насамперед, своє відношення до візантійця.

З 1054р. Візантієць вважався єретиком. В середині ХІІст, під час ІІ хрестового походу, західний фанатик єпископ Лангрський уже мріяв про перемогу над Константинополем і примушував французького короля Людовика УІІ заявити, що візантійці не є „християнами на справі, а лише по імені”, що вони показали себе виновними у єресі, а велика частина хрестоносців припускала, що „греки зовсім не були християнами і що вбивати їх – це менше, ніж ніщо”. Цей антагонізм був результатом віддалення. Античні люди і люди середньовіччя не розуміли більше один одного, особливо західні люди, серед яких навіть самі вчені не знали грецької мови. Це непорозуміння переросло у ненависть. По відношенню до греків латиняне випромінювали суміш заздрості та презирства, яка йшла від почуття неповноціності. Латиняне звинувачували греків в тому, що вони були високомірними, трусливими, непостійними. Але насамперед, вони звинувачували їх в багатстві. Це була рефлекторна реакція воєвничого та бідного варвара на багату цивілізовану людину.

Середньовічне суспільство – це суспільство закрите, вороже до інших – було свого роду губкою, яке вбирало в себе все цінне, що йшло ззовнє. На технічному рівні воно було перетворене завдяки запозиченням таким, як водяний або повітряний млин, який прийшов зі Сходу; в економічному плані – воно тривалий час було пасивним по відношенню до Візантії та ісламу; воно отримувало майже все з Константинополя чи Александрії; його мистецтво сприяло розвитку варварської ювелирної майстерності; візантійське та мусульманське золото та срібло сприяло його переходу до грошового господарства;його наука, яка зверталася до грецьких джерел через посередництво арабів – все це трималося на запозиченнях.

Яскравою сторінкою середньовічної культури була лицарська культура. Її творцем і носієм був військово-аристократичний прошарок, що зародився ще в ранньому середньовіччі і досягнув розквіту в ХІ-ХІУст. Лицар – це той, хто „шляхетно чинить і веде шляхетний спосіб життя”. З лицарством пов`язане виникнення куртуазної (придворної) культури, особливого стилю поведінки, побуту, вираження почуттів. Культ дами став найважливішим елементом куртуазності.

Структура суспільства представлена у вигляді трьох щаблів – духовенство, яке піклувалося про душу людини, дворянство (лицарство, яке було засноване на поєднанні прав на землю з політичною владою ) займалося державними справами, народ – працював.

Тим самим, християнський взірець людини трансформувався в сословні ідеали людського життя. Цікавою особливістю цього процесу було формування монашества ( одним з перших орденів західної церкви був бенедектинський Уіст, характерною особливістю якого було практичне милосерддя, висока оцінка праці, активна участь в економічному житті суспільства). Монашество було результатом переходу від суспільного очікування царства Божого на Землі до досягнення індивідуального спасіння шляхом аскетичного „розп`яття” Христа при житті.

Людина Середньовіччя була вічним яблуком роздора між Богом і Дияволом. Великою єресю середніх віків, яке приймало різні форми, було маніхейство. Його основу складала віра у двох богів – бога добра і бога зла, творця і господина земного світу. Самою великою оманою маніхейства було те, що ця єресь ставила на одну дошку Бога і Сатану, Диявола і Доброго Бога.

Диявол з`являвся у двох іпостасях: спокусителя і переслідувача. В чому не сумнівалася середньовічна людина, так це в тому, що не тільки диявол міг подібно Богу, і зрозуміло з його дозволу – творити чудеса, але цією здатністю володіли також і смертні, звертаючи її на благо або на зло. Звідси, подвійне відношення до чорної та білої магії.

Для дворянства були характерні інші уявлення про людину та її місце у світі. Лицарський ідеал людини припускав здатність походження, хоробрість, прагнення до подвигів, благородство, вірність Богу, своєму серьору, чарівній дамі, слову, хоча це стосувалося лише відносин з „благородними людьми”, але не з народом. В цих умовах свобода людина не просунулася далі свободи вибору свого господаря. Якщо в античному світі громадянин полісу відчував свою єдність з соціальним цілим в повсякденному житі, то середньовічна цілісність різко відрізнялася від полісної своєю ієрархічністю. Середньовічна людина цей зв`язок з цілим відчувала лише духовно, через Бога. Тим самим в середні віки почався перехід від рабовласницької спільноти рівних, вільних громадян – до феодальної ієрархії сеньорів і вассалів, від етики державності – до етики державності – до етики особистого служіння.

Середньовічний тип відношення людини до світу складається на основі феодальної власності, духовного домінування християнства, домінування універсального, цілого, вічного над індивідуальним, мінливим. В цих умовах важливим досягненням середньовічної культури став поворот до осмислення проблеми становлення людини як особистості. До ХІІІ ст. була тяга до загального, принципова відмова від індивідуального. Головною для людини була типічність. Людина прагнула бути „як всі”, що було втіленням християнської доброчинності. Після ХІІІст. Відбувся світоглядний поворот, все більш усвідомленим було прагнення особистості на визнання. Цей процес йшов поступово, і почався він з усвідомлення належності людини не тільки до християнського світу, але й до свого сословія, колективу, людина ставала людиною настільки, наскільки була визнана колективом. Людина ставала колективною особистістю.

Характеристикою середньовічної людини є – виконання людиною своїх соціальних ролей. Власне, у зрілому середньовіччі людина виступала не стільки як особистість, скільки як її соціальна роль (купець, лицар, ремісник), тобто життя людини є виконання своєї соціальної ролі, яка втілюється у професії. Людина ототожнювалася зі своєю професією. По мірі того, як людина починала відчувати свою самостійність у економічній сфері, яка постійно зростала, вона все більше усвідомлювала своє протиставлення соціальному колективу. Звідси і нові вимоги до духовного світу людини.

Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як новий світоглядний поворот в свідомості, як вираз потреби на святе, чисте життя, яка виникає у людини, стомленої плотським активізмом пізньої римської античності. Язичні релігії були не готові до цього. Християнство було свого роду „золотою серединою”, компромісом духу та плоті, бо Христос воскресає як тілесна істота, яка має плоть і кров.

Починаючи з Хст. І до епохи Просвітництва (кін.ХУІІ-поч.ХУІІІ) християнство стало релігією, яка увійшла у життя кожного європейця з моменту його народження, супроводжувала його на протязі всього його земного існування і вводила в потойбічний світ.

 

Теологічний тип світогляду.

Християнство заміняє всі ідеали, які існували в античності (радість земного буття, любовне сприйняття реального світу, уявлення про людину у всій її міці та славі, уявлення її як чудове творіння природи) – на прагнення до потойбічного існування, зведення людини до гріховної істоти страхом перед нерозгаданими силами природи. Т.ч. спостерігається перехід від античного атлета, який живе земними радостями, в гармонії з миром, до аскета, який прагне до духовної єдності з Богом, є новий рівень самосвідомості людини.

В християнстві взірцем виступає людина, яка є смиренною, духовною, яка страждає, яка прагне позбавитися гріховності, спасіння за допомогою Бога.

Сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна уявити єдністю Віри, Надії, Любові. В цій тріаді Віра – особливий стан духу, як свята простота, яка веде до Бога. Надія – ідея спасіння від гріха за допомогою Бога через загробне життя, шлях до якого – це сміренна поведінка. Любов розуміється як любов до Бога, як зв`язок, прагнення до нього людини.

Самим головним догматом християнства є віра у єдиного всемогутнього і всеблагого Бога. Причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди – діти божі. Тобто кардинальна ідея – боговтілення, боголюдяність. Ще одна дуже важлива ідея християнства – віра в царство божіє (Небесне), Царство Небесне – це божествений світ, куди в кінці кінців повинні прийти люди, щоб об`єднатися з Богом для вічного блаженого життя.

Виходячи з цього проглядається ідея цінностей в християнській культурі. Християнство вважає земне, видиме, природнє існування недосконалим і як те, яке підлягає подоланню. Але це не означає, що воно заперечує будь-які земні цінності

Навпаки, вищою земною цінністю воно стверджує душу людини. Т.ч. стверджується у якості цінності любов людини до людини. І якщо душа є важливішою всіх земних благ і світу в цілому, і якщо любити іншу людину слід не за щось, а по-братські, це означає, що ще однією цінністю є свобода. Свобода розглядається як найвища заслуга людини, яка сильніше всього може бути виражена у вірі в Христа.

Другою рисою є традиціоналізм. Новаторство розглядалося як відступ від істиного.

Третя риса – символізм, коли текст (Біблія) дає привід для роздумів, тлумачень.

Вся інтелектуальна культура середньовіччя екзегична.

Перший етап екзегези – семантичний аналіз текстів Біблії.

Другий – концептуальний аналіз (смисловий).

Третій – спекулятивний, коли автор отримує можливість висловлювати власні думки, маскуючи їх авторитетними судженнями.

Для середньовічної культури характерною була універсальність, енциклопедичність знання.

Ще однією рисою є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури. Тут важливою є сповідь в духовному житті людини, очищення, щирість для душевного спасіння.

Історизм. Христос розглядається як початок історії. На відміну від античної циклічності часу, середньовіччя проникнуте очікуванням Страшного Суду, прагненням до кінцевої мети, долі людини, світу в цілому (есхатологізм). Церква грала роль важливого інституту культури. Розвивати культуру можна було лише шляхом поглиблення її релігійності.

Середньовічна культура – це боротьба церкви та держави, їх злиття, уподібнення церкви державі. Головним знаряддям підвищення ролі церкви стало лицарство, що дозволяє виокремити лицарську культуру як явище середньовічного життя. Яскравим проявом цього були хрестові походи – спроба мечем поєднати і розширити християнський світ під владою папства.

Але трагічність середньовічної духовної культури полягає в тому, що не міг здійснитися синтез Бога і людини, ні на Землі, ні на Небі.

З ХІУст. Починається шлях мирського життя, в якому мають місце торгово- грошові відносини, народжуються настрої самостійності, окремішності, індивідуалізму. Це гостро ставить проблему відношення знання та віри. Принципіальні рішення цієї проблеми були вироблені ще в перші століття християнства. Так, Квинт Тертулліан ще в кінці Ііст. Проводив думку, що віра виключає розум і не потребує в ньому: віра в Христа і людське розуміння є несумісними. Тому щоб прийти до Бога не потрібна ніяка філософська вченість – а лише простодушність. А видатний християнський мислитель Аврелій Августин обгрунтував думку, що віра і розум – це лише два різних вида діяльності одного роду мислення. Тому вони не виключають, а доповнюють один одного.

Це ототожнення Августином знання божествених істин при земному існуванні людини з філософією послужило грунтом для розвитку міцної течії середньовічної філософії – схоластики. Її представники – Северін Боецій, Альберт Великий, П`єр Абеляр, Роджер Бекон, Фома Аквинський відстоювали думку, що розум є необхідним або бажаним для віри, а філософія є тотожною з релігією, або необхідною для неї, або є дуже корисною. Але в ІХст. З`являється реакція на таке бачення. Обгрунтовувалася думка незалежності віри від розуму, абсолютності віри, і на цьому грунті непотрібності філософії для релігії. Активним представником цієї концепції був у Хіст. Бернар Клервоський. Офіційні церковні кола більше схилялися до позиції Бернара.

Нарешті у ХІІІст. Фома Аквинський погоджується, що можливе часткове обгрунтування віри при допомозі розуму, він по-суті відтворює арабську теорію подвійності істини. Ідея „двох істин” полягала в тому, що філософія дає свою істину, яка говорить про світ і доводить за допомогою людського розуму. А у релігії – своя істина про Бога, і отримують її люди через откровіння. Тому релігійна та філософська істини не слід співставляти.

В ХІУст. Набуває популярності радикальна форма, яку висунув Уільям Оккам. Він обгрунтував думку, що між вірою та розумом, філософією і релігією немає і не може бути в принципі нічого спільного. А тому вони є повністю незалежними і не повині контролювати один одного.

З`являється одна з головних передумов – культивування в якості вищої цінності природнього людського розуму.

Становлення буржуазних економічних відносин дає імпульс до розвитку знань, які називаються науковими. На думку церковних ідеологів гріховним є будь-яке знання, якщо воно не має за свою мету пізнання Бога. Середньовічний розум націлений на розуміння Божественного замислу. Середньовічна наука поділяється на нищу та вищу: нища грунтується на пізнавальних здібностях людини, вища – збереження Божественого откровіння. Головним методом пізнання в цих умовах є пізнання смислу Божествених символів. Світ у середньовіччі сприймається як книга, яка написана Богом і яку слід сприймати. Ведучими науками були богослов`є і схоластична філософія, а головним авторитетом був Аристотель (зрозуміло після Бога), якого навіть порівнювали з Христом в науці.

В епоху середньовіччя у Європі були винайдені годинник, налагоджено виробництво паперу, з`явились дзеркало, окуляри, проводилися медичні досліди, аж до анатомічних. І по мірі розвитку практики господарювання, накопичення дослідницьких знань кредо Августина „ Вірю, щоб розуміти” неухильно витіснялось новим „Розумію, щоб вірити” (П.Абеляр)