Особистість в ісламі. Система мусульманських цінностей.

Метою ісламу, його концепцій, засобів поклоніння та вчень про цінності, життєву позицію, мораль та поведінку – є перетворення кожного мусульманина в особистість в ісламському розумінні. Що ж означає “особистість за ісламом”?

Така особистість – це людина, яка відмовляється визнавати, що не існує нічого, крім матеріального світу, що Всесвіт та життя конкретної людини з усіма її обставинами та подіями є результат гри сліпого випадку. Це людина, яка живе з впевненістю в те, що є Творець, який створив світобудову, перед якою вона, людина, має відповідати. Вона визнає залежність від цього Творця, приймає його закони як наставляння на шлях істинний в цьому житті та підкоряє себе повністю його волі. Ця людина завжди пам`ятає про Бога у всіх своїх справах та турботах. Ісламські цінності та ісламська життєва позиція є тією основою, на якій формується особистість, і ісламські критерії керують всіма аспектами її життя.

Принципи, які керують мораллю та поведінкою в ісламській культурі, можуть бути визначені наступним чином:

- дозволено все, крім того, що сам Бог, заборонив або в Корані, або в Сунні Пророка, яка є практичною інтерпретацією Корана. Жодна людина, згідно ісламу, не може щось дозволяти або забороняти;

- все те, що веде до забороненого, також є забороненим.

Закони, які Бог дав людині як керуючі начала на її життєвому шляху, є моральними та духовними принципами, вони є стільки ж життєвими та обов`язковими і стіль же діючими, як і природні закони, які встановлені ним для фізичного світу.

Ісламська традиція розглядає людину як щось таке, що не має цінності. Філософи у своїх поглядах на людину як на «суспільну істоту» трактують особистість як спосіб гармонійного розвитку всього суспільства. Поза соціумом особистість не можлива. Благочестя не може бути особистим досягненням, а результатом установлень громади — уми. Саме ума втілювала силу Аллаха на землі. Життя кожного мусульманина, його спосіб мислення, система цінностей, побутові стосунки контролювалися умою, поза якою існування не мало сенсу й надії на спасіння. Приналежність умі в мусульманстві вважалася вищою, ніж соціальний або національний поділ. Матеріальні бар'єри були менш важливі в житті людей. Навпаки, релігійно був освячений принцип, що дозволяв кожному із правовірних здійнятися на верхівку соціальної ієрархії. Коран дозволяв також підприємництво, що вважалося справою важливою і почесною. Орієнтування на активну, раціонально-вольову позицію людини у ставленні до зовнішнього світу, на високе значення суспільної поведінки забезпечувало перспективу існування цілісного соціально організованого ісламського світу.
Іслам проповідував не абстрактне безсмертя душі, а воскресіння цілої людини у всій її фізичній повноті. Тону потойбічне життя уявлявся як рай, джана, сад духовної й почуттєвої насолоди. Мечеть, прикрашена рослинним орнаментом, — головний мусульманський храм сприймається як образ райського саду на землі. Її купол символізував божественну красу, величінь мінаретів — божественну велич, письмена на стінах - божественне ім'я, переважаючі відтінки зеленого — вічне процвітання ідеї Аллаха. Нехтування тілесного світу простежувалася в непластичності архітектурного простору, у якому головними елементами були закритий двір й інтер'єр як знаки духовності. Порожнеча, певна бідність інтер'єру означали присутність незримого. Як шлях звільнення від суспільства в ісламській традиції розглядався суфізм із його містичним самозаглибленням й екстатизмом любові до Аллаха. Досвід кочового життя актуалізував осмислення стосунків слуга-заступник. Людина всього лише муслім, покірний раб земних царів і слухняне знаряддя в руках Аллаха. Ідея абсолютної зумовленості людських учинків підкреслювала підпорядкування істоти Творцеві.

Тому, фундаментальний принцип, який керує ісламським правом полягає в тому, що все, що во благо – дозволено, а все, що шкодить людині, тобто веде її до деградації, або знищує людську гідність, або спричиняє шкоду її тілу, розуму або душі, або шкодить суспільству, - заборонено. Принципи ісламу – його норми, цінності є незмінними, якими б не були цінності суспільства або думка більшості.

Принципи, на яких базуються ісламські системи постійні, незмінні та всезагальні. Тому, хоч мусульманам і дозволяється запозичувати знання з іншого джерела, але вони не роблять це механічно. Якщо вони і використовують технологію, яка запозичена з неісламського джерела, їм дозволено приймати лише одну технологію, але не концепції, цінності та поведінку іншого суспільства.

Крім принципів ісламської культури існують ще певні обов`язки. Вони характеризуються в якості стовпів ісламу і є обов`язковими для всіх мусульман; їх спільна дія направлена на укріплення внутрішньої структури Умми, а також на те, щоб захистити її від зовнішніх впливів. Так, наприклад, мусульманкам заборонено виходити заміж за іновірців, а чоловіки-мусульмане можуть одружуватися лише з тими, хто вірує у єдиного бога. Діти від такого шлюбу вважаються мусульманами і повині виховуватися відповідним чином.

Закрита спільнота, якою є Умма, не є ворожою для тих, хто знаходиться поза нею. Вона є закритою спільнотою в тому плані, що вона не дозволяє своїм членам віддалятися від себе і при цьому вважатися мусульманами.

Таким чином, першим стовпом ісламу є Шахада (символ віри), тобто “засвідчення” єдності Бога та посланця Мухаммеда. Першоосновою вчення ісламу є віра в єдність Бога, яку легко проголосити, але складно зрозуміти та застосувати. В дійсності вся будівля мусульманської культури присвячена здійсненню цієї віри. Шахада є одночасно формулюванням догмата та актом публічного сповідання віри.

Друга обов`язкова ступінь – це канонічна молитва, яка є відомою під назвою салят. Молитву мусульманин здійснює п`ять разів на день, а також в особливих випадках, таких, як поховання, або затміння. Обличчя, всіх хто моляться, звернені до Мекки. Першою необхідною умовою для відправлення салята – це ритуальне очищення кожного мусульманина. Звичайно, очищення досягається засобами простого омовіння обличчя голови, вух, вуст, долонь і рук, ніг, яке супроводжується проголошенням формальних закликів з проханням посслати чистоту. Однак, якщо мусульманин випробував дещо, що розглядається як серйозне порушення чистоти (наприклад, статевий акт, або контакт з брудними субстанціями, з свинями або собачою свинею) тоді він зобов`язаний здійснити велике омовіння в формі ритуалізованого купанія – очищення всього тіла. Очищення має для мусульман настільки велике значення, що вони постійно проводять відмінність між станами чистоти і нечистоти. Тісно пов`язано з чистотою на уникненням нечистоти правовий розподіл всього світу та людських дій на категорії “дозволено-заборонено.”

Третім стовпом ісламу є практика милостині (закят), яка юридично регулюється. Це релігійний обов`язок, котрий поряд з Салятом розглядається як основний акт служіння Богу. Салят яскраво символізує абсолютну покірність одному всемогутньому Богу і Закят символізує укоріненість мусульман в житті спільноти: допомагаючи один одному, вони тим самим не тільки укріплюють спільність і небезпеку Умми, але й роблять її чистішою. Іншими словами підтримувати спільноту завдяки Закяту – означає поклонятися Богу.

Четвертий стовп ісламу – це мусульманський піст, який відомий під назвою Саум. Мусульманє повині притримуватися його на протязі цілого місяця Рамазан, одного з лунних місяців мусульманського календаря, який триває 29-30 днів.

З світанку до темряви заборонено їсти, пити, приймати ліки, палити та схилятися до чуттєвих задоволень. З приходом ночі дозволяється їсти та насолоджуватися інтимними відносинами, а перед світанком віруючі приймають їжу, яка є достатньою для того, щоб підтримати сили під час денної діяльності. Хворі, діти, люди похилого віку і деякі інші категорії населення звільняються від посту, хоча ті, хто здатен перенести його, повині будуть витримати піст пізніше.

Рамадан – це місяць, коли Коран був вперше посланий Мухам меду і тому, а також з ряду інших причин він вважається благо приємним місяцем. Мусульманє на протязі цього священого місяця прагнуть покращити своє духовне та моральне життя.

П`ятий і останій стовп ісламу – паломництво або Хаджж до Мекки в спеціально відведений для нього місяць.

Ходіння на молитву до Мекки – покаяння у гріхах і прилучення до святих. Це є едине з п`яти фундаментальних приписів ісламу, виконання якого є необов`язковим. Хаджж дозволяє фізично досягти сакрального місця Мекки, де, згідно уявлень мусульман, жили Адам і Єва, де Авраам і його син Ізмаїл створили Каабу як перший храм Єдиного Істинного Бога і де Мухаммад часто здійснював Салят. Хаджж може бути співставлений з ритуалом переходу – з виходу попереднього духовного стану до сходження на більш високий рівень духовності. Першим кроком такого виходу є виконання обряду прощення і складання посмертної волі та заповіта. У Меці вимагається від паломників утримуватися від статевих взаємодій, від бриття бороди, стрижки, користування благовоніями та носіння дорогих прикрас, що є загальною рисою обрядів переходу у всьому світі. Паломницький обряд вбирає в себе ритуальне повторення подій священної історії. Кульмінаційною подією Хаджжа є стояти в долині Арафат, в кількох мілях від Мекки, де Мухаммад в останій рік свого життя, сидячи верхом на верблюді, проголошував прощальну проповідь перед зборами паломників. Процес стояння починається в полудень зі спеціального Салята і продовжується до заходу сонця. Після полуденний час паломники проводять у роздумах і молитвах, прагнуть отримати у Бога прощення за минулі гріхи. На величезній рівнині на обряд стояння збирається до трьох мільйонів паломників – величезне свідчення єдності мусульманської спільноти. Якщо обряд стояння пропущений – невідомо з якої причини – паломництво втрачає силу і повино бути повторено.

Виходячи з розглянутих принципів ісламської культури очевидним є те, що іслам може впливати на людей лише в тій мірі, в якій люди слідують його приписам.

Ісламська традиція схильна розглядати людину як таку, що не має цінності. Мислителя мусульманського Сходу у своєму погляді на людину як на «громадську істоту» трактують особистість як засіб гармонійного розвитку всього суспільства. Поза спільнотою особистість неможлива. Благочестя не може бути особистим подвижництвом, kbit результатом настанов спільноти праведників – умми. Умма втілювала силу Аллаха на землі. Життя кожного мусульманина, його спосіб мислення, система цінностей, побутові стосунки контролювались уммою, поза якою існування не мало сенсу й надії на спасіння. Належність умі в мусульманській традиції вважалася вищою, ніж соціальне або національне розшарування. Тому станові або майнові бар’єри значно менше впливали на життя людини. Навпаки, релігійно освяченим був принцип соціальної мобільності, який дозволяв будь-кому з правовірних піднятися на вершину соціальної ієрархії. Коран санкціонував також авторитет підприємницької діяльності, яка вважалася справою гідною і почесною. Зорієнтованість на активну, раціонально-вольову позицію людини в ставленні до зовнішнього світу, високо значущість соціальної поведінки забезпечувала перспективність існування цілісного соціально організованого ісламського світу.

Шляхом звільнення від усуспільнення в ісламській традиції розглядався суфізм з його містичним самозаглибленням. Суфізм (араб. صوفية‎) — містико-аскетична течія в ісламі. Вважається, що перші суфії з’явилися на межі VIII та IX століть в Іраці та Сирії. Вони намагалися збагнути потаємний зміст коранічних одкровень, для чого суворо дотримувалися приписів Корану і Суни, брали участь у бдіннях, приймали обітниці, дотримувалися додаткових постів. Водночас вони проповідували містичну некорисливу любов до Аллаха, бажали злитися з ним. Кінцевою метою суфії вважали знищення своїх якостей як особистості, що має спричинити повне поєднання, злиття з божественною істиною. Суфії не вступали на шлях боротьби з реаліями, а позбавлялися залежності від неї шляхом наближення до небуття. Містична практика суфіїв відображена в обертальних танцях зікр, пантеїстичній музиці та поезії. Недосяжність ідеалу робила таку боротьбу з реальністю позбавленою сенсу і переводила її в площину духовної компенсації за обмеженість відчуженого буття.

На сьогодні іслам розділений на декілька течій. В ісламі існує дві основні групи: суніти та шиіти, які поділяються у поглядах на те, хто повинен вважатися першим каліфом, тобто спадкоємцем Мухаммеда, оскільки сам Мухам мед не встиг його призначити перед своєю смертю.

Сунніти наполягали на тому, що спадкоємця Мухаммеда повина обирати спільнота. Шиїти вважали, що спадкоємець повинен знаходитися у кровному зв’язку з Мухам медом, і тому послідовником Мухаммеда повинен був стати його двоюрідний брат Алі. Перемогли в цій дискусії сунніти. Сьогодні сунніти складають 80% всіх мусульман і мають розходження з шиїтами у поглядах на багато питань крім розходжень про спадкоємця Мухаммеда. За чисельністю сунніти складають більше 1,12 млрд осіб — болmit 90 % всіх, хто сповідує ислам.

Наприклад, суніти та шиїти не згідні один з одним у тому, що слід вважати святим письмом. Сунніти підкреслюють авторитет письмових традицій, до яких відноситься не kbit Коран, але і сунна. Сунна включає в себе хадіси, розповіді про поведінку і висловлювання Мухаммеда і його співвітчизників.

Сунна говорить багато, про що умовчує Коран. Сунніти також керуються принципами, які були розроблені в свій час старійшинами або богословами (улемами), які базували свої рішення на Корані, сунні и більш пізніх джерелах. Сунніти роблять особливий акцент на відповідності Сунні пророка Мухаммеда (його вчинкам і висловлюванням), на вірності традицій, на участі спільноти у виборі свого халіфа.

Основними ознаками належності до сунізму вважаються:

Визнання достовірності шести великих сводів хадисів, які складені Бухарі, Муслимом, ат-Тірмізі, Абу Даудом, ан-Насаі та Ібн Маджи);

Належність до одного з чотирьох сунітських мазхабов (малікітському, шафіітському, ханафітському и ханбалітському);

Визнання законності правління перших чотирьох («праведних») халіфів — Абу Бакра, Омара, Усмана и Алі (шиіти визнають лише Алі).

Точно невідомо, яким чином оформився термін «суннізм», але в порівнянні з менш ортодоксальним шиїзмом, сунізм має більш чіткий зміст – це слідування життєвому шляху пророка Мухаммеда. Шиїзм лише визнає право на спадкоємність нащадків пророка Алі в якості духовного і світського глави мусульманської спільноти.

Шиїти, зі свого боку, більш спираються на авторитет, чим на згоду старійшин. Иранський аятолла Хомейні, наприклад, мер, був шиїтом. З самого початку шиїти вірили, що Бог говорить через імама, мусульманський еквівалент Папи Римського. Однак в дев’ятому столітті дванадцятий імам зник, і джерелом авторитету стали улеми, які вважали себе колективним представником прихованого імаму. Шиїти очікують повернення дванадцятого імама, якого називають Махді, точно также, як Християне очікують повернення Христа.

Ще одна відмінність між двома напрямами полягає у тому, що сунніти переконані у необхідності розділення світської та релігійної влади, тоді як шиїти наполягають, що і релігійна, і політична влада повинні належати релігійним лідерам.

Суфізм – це третій містичний напрямок ісламу. Мета суфіїв – зректися мирських прив’язаностей, бачити у всьому kbit Бога і досягти злиття з безкінечним інстанцією Бога.

Крім того, існує ще декілька більш дрібних мусульманських груп (сект), які з’явились пізніше в різних країнах: ваххабіти (Саудівська Аравія), друзи (Ливан, Сірія і Північний Ізраїль), алавіти (Сірія) и ахмадія (Пакистан). Нарешті, іслам відіграв важливу роль в тому, що з’явилися дві релігії: сикхізм і бахаїзм. Ваххабізм (от араб. الوهابية‎‎) — одне з назв секти в исламі, яка оформилась у XVIII столітті. Назва «ваххабізм» не вживається опонентами цієї течії (як правило його прибічники називають себе салафітами). Ваххабізм отримав назву по імені Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба ат-Тамімі (1703—1792), який був послідовником Ібн Таймійа (1263—1328).

Мухаммад ібн Абд-аль-Ваххаб припускав, що справжній іслам практикувався лише першими трьома поколіннями послідовників пророка Мухаммеда («Аль-Саляф Ас-Салих»), і виявляв протест проти всіх наступних іновацій, вважаючи їх єресю. У 1932 році послідовники ідей Абд Аль-Ваххаба в результате боротьби створили незалежну арабську державу – Саудівську Аравію. Сьогодні слово «ваххабізм» нерідко використовується як синонім ісламського тероризму.

Зазначаючи основні догмати ваххабізму слід зазначити, що вони стверджували про мовби заборону паломництва до могил святих, яку вони розглядали як поклоніння мертвим, здійснення невірного, з їх точки зору, тавассуля, вважають макрухом (небажаним) відмічати день нарождення пророка Мухаммада. Вони пропаганду вали необхідність військової боротьби (газавата) проти невірних (кафірів) и ліцемірів-віровідступників (мунафіків), в число яких записували всіх, яких не погоджувалися з ідеологією.

Головний догмат ваххабізму – віра в безумовно єдиного Бога (таухід). Своїм основним завданням ваххабіти вважають боротьбу за очищення ісламу від різного бруду, з їх точки зору, які базуються на культурних, етнічних та інших особливостях тих чи інших мусульманських народів. Тих мусульман, яких вбивали ваххабіти, вони називали багато божниками. Були випадки, коли мусульмани дякували лікам за спасіння їхнього життя, в таких випадках, ваххабіти сміливо називали їх багатобіжниками і безжалісно вбивали.Їх майно вони забирали собі. Ваххабіти заперечують різні, з їх точки зору нововедення, що не дозволено ісламом. Салафіты заперечують можливість посередництва між Аллахом і людиною, а також заперечують суфізм.

Сьогодні актуальною є проблема культурної спадковості, яка є однією з ключових в національно-визвольному русі країн ісламського світу. Неоднозначне розуміння особливостей і специфіки мусульманської культури обумовлюють гостру полеміку навколо цієї проблеми, зіткнення різних соціально-політичних сил – від прогресивних діячів культури до представників панісламізму та мусульманського націоналізму.