Світоглядні настанови японо-буддийського типу культури.

Культура Японії славиться особливим світобаченням й особливим світосприйняттям, яке не має навіть приблизних аналогів на всіх інших територіях нашої «планети людей». З давніх часів поклоніння природі в Японії було пов’язане з релігійно-філософською системою синтоїзму. Споглядання природи як божества вело до її естетичного осмислення. Прийняття буддизму сповнило відчуття глибинного внутрішнього зв’язку природного оточення з людиною. Жорстока непередбачуваність природи з її землетрусами, виверженнями вулканів, тайфунами породжувала думку про нетривкість і ненадійність існування людини. Це знайшло віддзеркалення в буддійській теорії ілюзорності світу, що спроектувала сприйняття природи в площину суб’єктивних переживань особистості. Таке співзвуччя пронизує собою всю японську культуру.

Японія – це культура, яка унікальним чином поєднала дві релігії: синтоїзм і буддизм. Навіть сьогодні за результатами соціологічних опитувань, синтоїстами і буддистами одночасно себе вважають 90% населення країни.

Синтоїзм – давня і оригінальна японська релігія (склалась в УІ-УІІст.) уявляє з себе обожнення сил природи і душ померлих предків. Синтоїзм одухотворює майже все: померлих предків, иварин, рослин, гори, ріки, каміння.

Синтоїзм майже до кінця Другої світової війни залишався державною релігією Японії, базуючись на принципі божественності імператорської влади і самої фігури правителя. Головною заповіддю синтоїзму було безумовне поклоніння імператору.

Важливу роль в синтоїзмі відіграє культ предків, окремі обряди та ритуали якого взяті з культури Китаю. Вважається, що душі померлих предків перетворюються в «камі» (це спільна назва для всіх духів і богів). По-японські релігія називається «камідо» (шлях богів), синтоїзм – це її китаїзована назва, яка увійшла у релігієзнавство.

Синтоїстський пантеон дуже великий, в священих книгах говориться про мільйони «камі». Значне місце в ньому займають імператори і видатні історичні діячі Японії.

Серед «камі» є своя ієрархія: вищими являються небесні Камі-боги, потім земні «камі» і, нарешті, Камі-духи, проявом існування яких служать явища природи і предмети. В міфології синтоїзму відображена віра японців в магію, в той же час відсутній міф про творця світобудови.

Синтоїзм як релігія звернений до земного життя і в меншій мірі, ніж буддизм, цікавиться потойбічним життям. Синтоїстськими ритуалами зазвичай супроводжуються події земного життя людини – весілля, народження дітей, тоді як поховання та вшанування предків здійснюються за буддійськими канонами.

Буддизм, на відміну від синтоїзму, суто національної релігії, був привнесений в Японію кровні. Він отримав розповсюдження в Японії з середини УІ ст.. і здійснив великий вплив на культурне життя японців. У буддизма і синтоїзма склався спільний пантеон богів. Вважалось, що той чи інший Будда проявляє себе через синтоїстське божество. Боги сіно були включені в буддійський пантеон в якості бодхісаттв. Японський буддизм не був єдиним вченням, а розвивався різними школами (сектами). Особливу популярність і в Японії, і за кордоном, набула секта дзен-буддизму (японське слово «дзен», як і китайське слово «чань» означає медитацію). Дзен-буддизм проповідував містичне самозаглиблення і поза розумове пізнання істини. Послідовники дзен відмовились від ритуальності, не визнавали духовних авторитетів і норм, не довіряли слову і тексту як формі передачі вищої істини і логічному мисленню як способу її пізнання, припускаючи, що досягти саторі (просвітлення) можна лише шляхом містичного споглядання. Дзенські монахи перенесли увагу на естетичне переживання як на можливість безпосереднього пізнання істини через твори мистецтва. В результаті цього дзен-буддизм здійснив значний вплив на японську естетику і художню культуру, зробив істотний внесок в духовне відродження Японії та формування національного менталітету.

Духовно-емоційний відгук на дійсність выдобразився в естетичному принципі аваре як здивування, замилування красою й грандіозністю мінливого, нетривкого природного світу, що потребує саме художньо-образного його осягнення. Єдність людини зі світобудовою відчувалася передовсім у пластичній органічності традиційної архітектури з її надземним роз пластуванням, нашаруванням дахів як відображення мотиві зростання з первозданною красою природних матеріалів, перетіканням внутрішнього простору за рахунок ширм, сезонністю змін декорування, відкритістю звукам і тіням природного оточення.

Принцип вабі орієнтував на красу простоти, вміння цінувати найменші вияви довершеності; бідність і невигадливість зовнішнього давала можливість відкрити цінність внутрішнього; віталася здатність бути собою, рухатися природним шляхом життя. Так, майстер нецке – мініатюрної структури, що виконувала функцію своєрідного ґудзика в традиційному костюмі – не нав’язував свою волю матеріалу, а виявляв закладену в ньому природну красу і душу, звільняючи схований у шматочку слонової кістки або дерева образ благопобажального змісту.

Притаманий японській культурі феномен, зміст якого вміщений в словосполученні вабі – сабі (в дослівному перекладі – «скромна простота»), виражає собою відчуття швидкоплинності і незавершеності всього існуючого через осягнення трьох простих істин: ніщо не є вічним; ніщо не є завершеним; ніщо не є довершеним.

Однак, замість цілком очікуваного песимістичного висновку з цих трьох істин, японська культура мислення робить несподіваний – на перший погляд – поворот: швидкоплинність нашого життя спонукає нас встигати залучатись до всього прекрасного, що є в світі, й робити свої особисті кроки в напрямку досконалості, яка не може бути досягнутою, але може й має бути наближуваною.

Японські сади, бонсай і ікебана є справжніми свідченнями життєвості саме такої культури мислення й відповідної ній культури діяння.

В 90-ті роки XX-го ст. ідея вабі – сабі була запозичена розробниками програмного забезпечення й стала задіяною для опису схвалювання стану недосконалості, що триває.

Сібуй – дослівно – «терпкий, в’яжучий» означає захопленість прекрасним, що не є ані «солодким», ані ззовні яскравим, проте несе в собі сравжню вишуканість й витонченість.

Моно-но аваре – «зажурлива чарівливість речей» – те, що викликає схвильованість своєю прихованою глибиною й немерехтливістю.

Принцип юген передбачав пошук вічного у світі минущого, що виявлялося в майстерності натяку, підтексту, принадності незавершеності. У сувійному живописі навмисне залишався вільний простір задля можливості доповнення його за допомогою своєї уяви: заборона копіювати зовнішну подобу речей світу відкривала шляхи для відображення їхньої істиної сутності. Лаконічність трактувалася як здатність самотнього човна на хвилях викликати відчуття неозорості моря, однієї опалої квітки – жалісну тужливість осені. Звуки старовинних мелодій, які виконувалися на 13-струнному кото, відпущені на волю, розчинялися в просторі. У неримованій поезії хоку (наприклад, поета Басьо) побіжно спалахували безкінечні глибини трансцендентного в буденності звичайного.

Сутність юген тонко й влучно передав японський поет Сеамі: «Спостерігати, як сонце заходить за пагорб, вкритий травою й квітами; йти вперед все далі й далі по безкрайому лісу, не замислюючись про те, чи не слід вже повертатись; стояти на березі й бачити, як човен зникає з виду за далекими острівцями в морі; споглядати політ диких гусей, яких було видно, а згодом вони загубились серед хмарин».

Символом невловимої краси юген став філософський сад Рендзі, в якому з будь-якого місця видно лише 14 - 15 каменів, розкиданих на білому піску: прекрасне – в порушеній рівновазі, багатозначність – у момент зміни, натяк глибший за завершений сюжет.

Красномовним свідченням непересічного, притаманого саме японській культурі ставлення до всього, що оточує людину, є такий факт: в Японії кожна дитина змалечку навчається користуватись олівцями трьох сотен кольорів і відтінків.

Поетичне ставлення до світу не є для японців ані втечею від дійсності, ані створенням ілюзорної дійсності замість реальної. Притамана японській культурі поезія світобачення й світосприйняття ненав’язливо сприяє розкриттю людиною всього прекрасного, яким би неочевидним й сором’язливо-прихованим воно б не було.

В цьому сенсі для японця його робота стає процесом саморозкриття в ньому таких прекрасних властивостей, як постійне прагнення вдосконалювати свою майстерність, як щира відданість своїй справі, своєму підприємству, своєму народові, своїй країні.

Історично склалося так, що протягом багатьох сторіч, аж до другої половини XX-го, винаходи й відкриття здійснювались за межами Японських островів. Однак японцям вдалося зробити відкриття, значно важливіше за будь-яке інше: людська здатність і людське бажання бачити, розкривати й давати розквітнути всьому, що є прихованим прекрасним, не має обмежень ані в просторі, ані в часі, ані в цінності.

В цьому відношеннні вже не може сприйматись як випадковий той факт, що на сьогодні саме Японія займає перше місце в світі за кількістю щорічно реєструємих патентів.

В цьому зв’язку вже не може викликати подиву й той факт, що в сучасному світі японські товари є й стають все більше й більше не тільки конкурентноспроможніми на світовому ринку, але й пріоритетними для споживача практично в усьому світі. Бренд «японське» щодалі гучніше звучить як символ високої якості: науково – технічної, технологічної, споживчої.