Напрямки і школи культурної антропології.

Еволюціонізм.

Із середини ХІХст. В антропології з’явились різні концепції, школи й напрями, що давали свою специфічну інтерпретацію численним етнокультурним явищам. До їх числа варто віднести еволюціонізм, дифузіонізм, структуралізм, функціоналізм, культурний релятивізм.

Формування еволюціонізму розпочалося у середині ХІХст. І було пов’язане із загальнометодологічними науковими установками і відкриттями того часу. Серед них найважливішу роль зіграло утвердження в науці принципу розвитку, відповідно до якого зміни в будь-якій сфері розглядалися як внутрішньо детерміновані.

На основі цього принципу пояснювалось багато процесів у найрізноманітніших сферах природознавства. Своє головне завдання прихильники еволюціонізму вбачали у відкритті й обґрунтуванні загальних закономірностей розвитку людської культури, у складанні рядів розвитку культур різних народів. Ідеї еволюціонізму знайшли своїх прихильників у різних країнах, найбільш відомими представниками еволюціонізму є: Г.Спенсер, Едуард Тайлор, Джеймс Фрезер – в Англії.

Основоположником еволюційної школи прийнято вважати видатного англійського вченого Е.Тайлора. Він виклав еволюціоністські ідеї про прогресивний поступальний розвиток людської культури від первісного стану до сучасної цивілізації; ідею про те, що існуючі розбіжності народів зумовлені не расовими відмінностями, а є лише різними щаблями розвитку культур народів; ідею про наступність і взаємозв’язок культур різних народів. Його відома праця «Первісна культура» 1871р.

Тайлор не заперечував можливості регресивних змін у культурі внаслідок історичних і природних катаклізмів, але при цьому бів твердо переконаний, що магістральним напрямом в історії людства є еволюційний прогресивний розвиток культур. У своїх міркуваннях він ґрунтувався на одній з головних ідей еволюціонізму: людина – це частина природи й розвивається відповідно до її загальних закономірностей. Тому всі люди однакові за своїми психологічними та інтелектуальними задатками, у них виявляються однакові риси культури, а їхній розвиток близький один до одного, оскільки визначається подібними причинами.

Із усіх явищ культури для Тайлора найбільший інтерес становили релігійні вірування первісних народів, досліджуючи які він висунув анімістичну теорію походження релігії., яка полягає у «вірі в духовну суть», тобто в душі й у духів. Корінь анімізму він вбачав у «філософствуванні» первісного дикуна, у бажанні первісних людей зрозуміти причини таких явищ, як сон, сновидіння, непритомності, хвороби, смерть. Пояснюючи їх, вони прийшли висновку, що в кожної людини є душа, що може залишати тіло або тимчасово (сон), або назавжди (смерть).Ці уявлення про душу на основі принципу загальної подоби в стародавніх людей розвинулися в більш складні вірування.

Еволюційна школа прийшла до наступних висновків:

1. У природі існує єдність людського роду, тому всі люди мають приблизно ті самі розумові здібності й в однакових ситуаціях прийматимуть приблизно аналогічні рішення; ця обставина визначає єдність і подібність людської культури в будь-якій частині світу.

2. У людському суспільстві має місце безперервний прогрес, тобто процес переходу від простого стану до більш складного. Такий же шлях проходить і культура.

3. Відповідно до універсальних законів людських культур однакові стадії розвитку різних народів і різних культур дають однакові результати.

4. Суспільний розвиток підкоряється законам еволюції, властивим для живої природи, де джерелом розвитку служить міжвидова боротьба за існування, що виражається в нашаруванні одного елемента на інший, або в заміні старого новим. У результаті цієї боротьби різні елементи культури взаємопов’язані один з одним.

5. Культурні розбіжності народів обумовлені різними щаблями розвитку.

На основі принципів еволюціонізму були зроблені наступні висновки: якщо всі народи йдуть одним шляхом розвитку і якщо вершиною цього шляху є європейська цивілізація й культура, то всі народи в остаточному підсумку мають прийти до цінностей європейської культури.

Дифузіонізм

Поняття «дифузія»(від лат - поширення) запозичено з фізики, де воно означає «розтікання», «проникнення», в антропології під дифузією почали розуміти поширення культурних явищ через контакти між народами – торгівлю, переселення, завоювання. Дифузіонізм як науковий напрям припускав визнання головним змістом історичного процесу дифузію, контакт, запозичення, перенос і взаємодію культур. Еволюціоністській ідеї автономного виникнення й розвитку схожих культур у подібних умовах дифузіоністи протиставили ідею унікальності виникнення культурних елементів у певних географічних регіонах і подальшому поширенні їх із центру зародження.

Засновником дифузіонізму прийнято вважати професора Мюнхенського університету Фрідріха Ратцеля, який першим звернув увагу на закономірності розподілу явищ культур по країнах і зонах. В еволюціоністів культурні явища були відвернені від конкретних умов їхнього виникнення й існували ніби самі по собі. Ратцель одним з перших порушив питання про явища культури як ознаки зв’язку народів: раси змішуються, мови змінюються і зникають, самоназва народностей змінюється і тільки культурні предмети зберігають свою форму і ареал буття.

Ратцель розглядає різні форми взаємодії народів: переселення племен, завоювання, змішання расових типів, обмін, торгівля. Саме в процесі цих взаємодій відбувається просторове поширення культур.

Ратцель виділяв два способи переміщення елементів культур: 1. Повний і швидкий перенос не окремих предметів, а всього культурного комплексу; цей комплекс він називав акультурацією; 2. Переміщення окремих етнографічних предметів від одного народу до іншого. При цьому він відзначав, що одні предмети (прикраси, одяг, наркотики) легко передаються від народу до народу, а інші (упряж, вироби з металу) переміщуються тільки разом з їхніми носіями.

У працях Ратцеля були сформульовані лише основні положення дифузіонізму як самостійного напряму у вивченні культур: принцип взаємовпливу культур; їхня зміна шляхом запозичення; ідея одного або декількох центрів початку людської культури. При цьому самій людині Ратцель призначав другорядну роль у культурі (як носія етнографічних предметів) і припускав відносну незалежність культури від нього.

У якості представників дифузіонізму можна назвати Л.Фробеніуса, Ф.Гребнера, К.Уісслера

При всій розмаїтості позицій прихильників дифузіоністів можна виділити загальні положення та ідеї:

1. Уявлення про те, що культура є живим організмом, що народжується і розвивається в певних географічних умовах; кожний елемент культури виникає в конкретному регіоні й звідтіля поширюється по всій земній кулі.

2. Основними факторами розвитку культури є запозичення, переноси; переміщення культур зачіпає не тільки предмети матеріального побуту, але й духовні явища: міфи, культи, звичаї.

3. У кожної культури є свій центр зародження й поширення. Знайти цей центр і є завдання антропології.

 

 

Соціологічна школа.

Паралельно з еволюціонізмом та дифузіонізмом створюється і соціологічна школа. Якщо засновники еволюціонізму вбачали головний предмет антропології в людині, дифузіоністи – в культурі, то представники соціологічної школи – у людському суспільстві. Представники цієї школи виходили з того, що людське суспільство не може бути зведене до простої суми індивідів. Суспільство вони розглядали як систему моральних зв’язків між людьми, які нав’язувалися їм примусово.

Найяскравішим представником соціологічної школи вважається Е,Дюркгейм. Складовою частиною соціологічної теорії Дюркгейма є вчення про колективні уявлення. Людська свідомість, на його думку, неоднорідна, оскільки вона існує у двох різних формах: як індивідуальна і як колективна. Перша – специфічна для кожної конкретної людини й визначається особливостями її психіки; друга – єдина для всієї групи й не тільки не залежить від конкретних людей, але, навпаки, володіє примусовою щодо них силою. Колективна свідомість знаходить вираження в колективних уявленнях – релігійних віруваннях, міфах, нормах моралі й права. Вони вкорінені в соціальному житті і виробляються соціальною групою в цілому.

Розвиваючи своє вчення про колективні уявлення, Дюркгейм закономірно приходить до питання про сутність релігії та ї ролі в суспільстві. На його думку, основною ознакою релігії є різкий розподіл всього світу на дві половини – світ священний (сакральний) і світ повсякденний (профанний), причому вони розглядаються як такі, що не зводяться один до одного. Релігія – це той функціональний компонент, який здатен зміцнювати соціальну солідарність групи. Змістом релігії в остаточному підсумку є саме суспільство, його структуру.

Ідеї Дюркгейма розвивали його учні: М.Мосс, К.Леві-Стросс, М.Грані, Л.Леві-Брюль.

Основні ідеї соціологічної школи полягають у наступному:

1. У кожному суспільстві існує комплекс колективних уявлень, які забезпечують стійкість суспільства.

2. Функція культури полягає в тому, щоб солідаризувати суспільство, зближувати людей.

3. У кожному суспільстві існує своя мораль, вона динамічна й мінлива.

Функціоналізм.

Найвизначним представником цього напряму був Броніслав Малиновський.

Характерною ознакою функціонального підходу є розгляд культури як цілісного утворення, що складається із взаємозалежних елементів, частин. Найважливішим методом функціоналізму стало розкладання культури на складові частини і виявлення залежності між ними. При цьому кожний елемент культури досліджувався як виконуючий певне завдання, функцію в соціокультурній спільності людей. Це справді важливо, оскільки найчастіше який-небудь окремий елемент відіграє не просто властиву йому роль, а є ланкою, без якої культура не може існувати як цілісне утворення.

Викладаючи своє розуміння антропології Маліновський критично оцінював теорії своїх попередників. Маліновський стверджував, що в культурі не може бути нічого зайвого, випадкового, все існуюче в культурі повинно мати свою функцію – інакше воно було б викинуте, забуте. Якщо якийсь звичай стійко відтворюється – отже, він для чогось потрібний. Ми вважаємо його шкідливим і безглуздим тільки тому, що не знаємо, як саме він пов’язаний з базовими потребами, або оцінюємо його поза зв’язком з іншими культурними явищами. Основним недоліком вчень своїх попередників Маліновський вважав ізольоване вивчення окремих рис культури як незалежних одна від одної сутностей. Цілісність культурної системи порушувати не можна, інакше може розвалитися вся піраміда цілісності більш високого рівня, що спиралася на цю.

Основні ідеї функціоналізму:

1. Людське суспільство, частина об’єктивного світу, розвивається та існує як живий організм, оскільки його складові елементи здійснюють певні функції. Тобто людське суспільство будується на структурі взаємозалежних культурних елементів, які доповнюють один одного.

2. Будь-яка соціальна система скошлається зі «структур» і «дій». «Структури» - це стійкі моделі, за допомогою яких індивіди спілкуються і взаємодіють між собою та навколишнім середовищем, а їхня функція полягає в тому, щоб сприяти соціальній солідарності системи.

3. Культура служить потребам індивіда і насамперед трьом його основним потребам: базовим (у їжі, житлі, одязі), похідним (у поділі праці, захисті, соціальному контролі) та інтегративним (у психологічній безпеці, соціальній гармонії, законах, релігії, мистецтві).

4. Ключова роль у культурі належить звичаям, ритуалам, моральним нормам, які є регуляторами поведінки людей. Виконуючи свою функцію, вони стають культурними механізмами задоволення життєво важливих потреб людей і їхнього спільного існування.

 

Структуралізм

Зародження структуралізму відбулося в рамках функціоналізму, у зв’язку з чим перша його форма одержала назву «структурний функціоналізм». Основоположник цього напряму англійський учений Альфред Радкліфф-Браун першим розглядав суспільство як структурно взаємозалежну систему окремих функціонуючих елементів. Згідно з його думкою, суспільне життя людей можна представити як функціонування в рамках певної соціальної структури. Таким чином, функціональний підхід до соціокультурного життя означає вивчення стійких форм, за допомогою яких індивіди освоюють соціальне життя, пристосовуються до нього і підтримують його. Тому головним завданням антропології має бути не виявлення причин структурних змін людського суспільства і його культури, а показ постійно повторюваних у них структурних взаємозв’язків.

Видатними представниками структуралізму в антропологіє є Е.Еванс-Прітчард, К.Леві-Стросс

Головні ідеї структуралізму:

1. Розгляд культури як сукупності знакових систем (мови, науки, мистецтва, моди, релігії).

2. Пошук універсальних принципів і способів культурної організації людського досвіду існування, спільного життя й діяльності, що розуміється як побудова знакових і символічних систем.

3. Утвердження первинності психічних принципів у процесі створення стійких символів культури.

4. Різні види й типи культури неможливо впорядкувати з погляди єдиної шкали розвитку. Вони є варіаціями психічних принципів на неоднорідний вихідний «природний матеріал».

5. Динаміка культури зумовлена постійною трансформацією зовнішніх і внутрішніх стимулів культурної діяльності.

 

Культурний релятивізм

Межа 40-50х років ХХст.була ознаменована народженням нових наукових шкіл у США та Європі, серед яких чільне місце посів культурний релятивізм. Ця школа в антропології виникла як негативна реакція на європейський етноцентризм, який вбачав у неєвропейських народах насамперед риси варварства й дикості. Сутність культурного релятивізму полягає у визнанні рівноправності різних культур незалежно від рівня їхнього розвитку, складності й самобутності. Прихильники культурного релятивізму проголошують ідею незрівнянності культурних типів різних народів, неможливості їхнього виміру єдиним масштабом, оскільки кожна культура – це унікальна система цінностей. Будь-яка культура по-своєму складна, цінна й самобутня. Кожна культура має розглядатися як закрита система специфічних форм існування.

Основні ідеї релятивізму були сформульовані Боасом, який першим висловив думку про самоцінності окремих культур. Її підтримали й розвинули А.Кребер, М. Херсковіц, котрі розробили в підсумку ідею культурного релятивізму.

Одним з основоположників школи культурного релятивізму став учень Боаса, відомий американський антрополог Мелвілл Херсковіц. Він рішуче висловився проти трьох головних детермінантів культури, які визнавалися колишніми теоріями: расистських пояснень специфіки культури, що зводять все культурне різноманіття до тілесної організації індивіда; географічного детермінізму, який своєрідність культур пояснював особливостями природного середовища проживання; економічного детермінізму, відповідно до якого визначальним фактором культури є спосіб виробництва матеріальних благ.

Цим теоріям Херсковіц протиставив відмову від європоцентризму в описі й поясненні культур різних народів. Загальний культурно-історичний процес він уявляв як суму культур, що різнонаправлено розвиваються. Культуру він розумів як створене людиною середовище проживання, розглядаючи кожне окрему культуру як неповторну унікальну модель, зумовлену постійною традицією, що проявляється у властивих кожному народу специфічних системах цінностей, часто непорівнянних із системами інших народів.

Історію людства Херсковіц розумів як суму культур і цивілізацій, що самостійно розвиваються. Він підкреслював, що будь-яка культура має бути водночас і стабільною, і мінливою. На його думку, відсутність змін означає взагалі смерть культури, але разом з тим руйнування стійких структур у культурі на догоду її швидким змінам означає деградацію, втрату самобутності.

Він відокремив поняття «культура» від поняття «суспільство». Він вважав, що культура – це спосіб життя людей, а суспільство – організований агрегат взаємодіючих індивідів, які ведуть певний спосіб життя. Тобто суспільство складається з людей, а спосіб поведінки, ними обраний, є їхньою культурою.

Одним з головних понять Херсковіца в культурно-антропологічній концепції є «інкультурація», під якою він розумів входження індивіда в конкретну форму культури. Основний зміст інкультурації полягає в засвоєнні особливостей мислення й дій, моделей поведінки, які становлять культуру. Інкультурацію слід відрізняти від соціалізації – освоєння в дитячому віці загальнолюдського способу життєдіяльності. Насправді ці процеси співіснують, розвиваються одночасно й реалізуються в конкретно-історичній формі.

Головні ідеї культурного релятивізму:

1. Всі культури мають рівні права на існування незалежно від рівня їхнього розвитку.

2. Цінності кожної культури відносні й виявляють себе тільки в рамках і межах цієї культури.

3. Європейська культура є лише одним зі шляхів культурного розвитку. Інші культури унікальні й самобутні через власні шляхи розвитку.

4. Для кожної культури характерні різні культурні стереотипи поведінки, які становлять основу системи цінностей цієї культури.