У США відношення до прецеденту, як джерелу права більш спрощене. Тобто американці допускають внесення змін до судової практики.

В країнах романо-германської системи права роль судової практики майже не виходить за рамки тлумачення (роз’яснення) закону. Вважається, що правотворча діяльність є прерогативою законодавчого органу, а також урядових чи адміністративних влад, уповноважених на те законодавцем.

Дореволюційна руська теорія права визнавала, що закон доповнюється нормами, які утворюються судовою практикою, хоча з цією точкою зору погоджувалися і не всі. Визнавалося, що при вирішенні конкретної юридичної справи суд має звернутися до закону, який регулює ті чи інші суспільні відносини. Якщо такого закону не існує, то справа вирішується на підставі загальних цілей та принципів діючого законодавства.

Сучасна юридична наука вважає, що судова практика не може бути повноцінним джерелом права. Вона не повинна встановлювати первісні норми, вносити зміни в загальні нормативні приписи. Її роль суто допоміжна. службова – конкретизувати в процесі тлумачення юридичні норми з урахуванням даної обстановки у межах застосування права.

Право та релігія.

На деяких етапах історії суспільства, особливо в країнах де релігія визнавалася державним інститутом – суттєву роль відігравало релігійне (канонічне) право. Це було дуже розповсюджено в епоху середньовіччя, коли церква вирішувала значну частину сімейно-шлюбних, майнових і навіть кримінальних правовідносин. У наш час релігійні погляди широко розповсюджені у арабських та деяких інших країнах Сходу. Суть цих поглядів в тому, що, по-перше – встановлюються догми та уточнюється у що саме повинен вірити мусульманин, а по-друге, наказує віруючим, що вони можуть і чого не можуть робити.

Не дивлячись на значну роль мусульманського права в регулюванні суспільних відносин, за останній час в більшості мусульманських країн все ширше використовується такі класичні джерела права, як правовий звичай та нормативно-правовий акт (законодавство).

 

Нормативний договір – об’єктивно формально обов’язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб’єктів та забезпечуються державою. Наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір.

Цей договір має певні властивості:

А) містить норму загального характеру;

Б) добровільність укладення;

В) спільність інтересів;

Г) рівність сторін;

Д) згода учасників за всіма суттєвими положеннями договору;

Е) взаємна відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання взятих обов’язків;

Є) правове забезпечення.

 

В якості джерела права виступає у 3 сферах.

1) міжнародне право – породжує правові відносини в самій країні, виступає або як безпосереднє джерело права, або як підстава для видання державами-учасницями відповідних національних законів.

2) конституційне (державне) право – джерела якого включають в себе федеративні договори. Широко застосовується у Росії – договір про розмежування повноважень між федерацією та її суб’єктами.

3) трудове право – до його джерел відносяться колективні договори та колективні угоди.

 

Юридична доктрина – це розроблені та обгрунтовані вченими юристами положення, конструкції, ідеї, принципи та міркування про право, які в тих чи інших системах права мають загальнообов’язкову юридичну силу.

Юридична доктрина була основним джерелом континентально-європейського (романо-германського) права з часів римського права до ХІХ ст., коли місце основного джерела права зайняв закон. Але і після цього вона залишилась одним з джерел у романо-німецькій правовій сім’ї. Значну роль юридична доктрина має відіграє і в мусульманському праві. Деяке правове значення вона має і в системах загального права.