Опрацювання наукової літератури

 

Після того, як ви обрали тему роботи, приступайте до опрацювання фахової літератури з проблеми. Але читати наукову літературу треба цілеспрямовано, тому ми й розповіли вам спочатку про те, як визначати мету й завдання роботи. Опрацювання наукової літератури дасть можливість з’ясувати стан дослідження обраної теми в українському мовознавстві, а цим самим убереже вас від повторення давно відомих істин.

Зрозуміло, найнеобхідніші праці вам порекомендує викладач, але треба й самому набувати вмінь визначати коло опублікованих розвідок з вашої або дотичної теми, які допоможуть у роботі.

Початковим етапом у пошуку й опрацюванні наукової літератури з досліджуваної теми повинна стати робота з довідково-бібліографічними джерелами. Сподіваємося на те, що ви вже вмієте користуватися алфавітними, систематичними й предметними та електронними каталогами університетської бібліотеки. Якщо ж у вас виникнуть труднощі, скористайтеся послугами чергового бібліотекаря. Але перед тим, як “пірнути” в каталоги, радимо звернутися до вишівських підручників і посібників з сучасноїукраїнської літературної мови, а в разі необхідності – й підручників з допоміжних лінгвістичних дисциплін: загального мовознавства, української діалектології, історії української мови, стилістики української мови. Багато цінного матеріалу дадуть вишівські посібники з російської мови та інших слов’янських мов. Зважте на те, що в багатьох підручниках, посібниках є зноски, примітки, пояснення до тексту, де автори покликаються на інші публікації, що можуть вас зацікавити. А в багатьох підручниках до кожного розділу (чи в кінці книги) подається рекомендована література, яка є важливим джерелом наукової інформації.

Покликання на інших авторів ширше використовуються в спеціальних наукових книгах і статтях, це так звана пристатейна та прикнижкова бібліографія. Так, майже кожна стаття в науковому виданні супроводжується списком посилань, який може налічувати кілька десятків позицій. Прикнижкова бібліографія значно більша, так, у монографії Є.А.Карпіловської “Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови: будова та реалізація” (К., 1999), наприклад, вона складається з 225 назв.

Загальне уявлення про ту чи іншу проблему можна отримати, опрацювавши відповідні статті енциклопедії (Українська мова: Енциклопедія [ редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), Зяблюк М.П. та ін.] – 2-ге вид., випр. і доповн. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М.Бажана, 2004.) та словників лінгвістисних термінів.

Слід пам’ятати, що є спеціальні бібліографічні видання, у яких міститься інформація про літературу з усього комплексу проблем. Наприклад, бібліографічний покажчик Л.І. Гольденберга та Н.Ф. Королевич “Українська мова” (К., 1963) інформує про видання про українську мову в пожовтневу добу. Досить інформативним є бібліографічний покажчик П.Ю.Висоцької, О.В. Бистрякова, О.А. Євдокименко та ін. “Видання Академії наук УРСР (1919-1967). Суспільні науки” (К., 1969), спеціальний розділ якого вміщує перелік праць, виданих Інститутом мовознавства ім. О.О. Потебні; Видання Інституту української мови НАН України (1991-2007). – К., 2008.

Одним з найповніших довідників є періодичні бібліографічні покажчики “Слов’янська філологія на Україні”, “Філологічні науки на Україні”, які видає Центральна наукова бібліотека АН України, а також видання Книжкової палати України: бібліографічні покажчики “Літопис книг”, “Літопис газетних статей”, “Літопис журнальних статей”, “Літопис рецензій”, „Нові видання України: Видавничий бібліографічний покажчик книг та брошур”, “Періодичні та продовжувані видання”, “Літопис авторефератів дисертацій” тощо. Чимало інформації можна почерпнути з київських часописів: “Вісник Книжкової палати”, “Книжковий огляд”, “Бібліотечний вісник”.

Певний інтерес у цьому плані становлять списки (покажчики) друкованих праць викладачів кафедр вишів України: “Список друкованих праць членів кафедри української мови Ужгородського державного університету за 20 років” (Ужгород, 1965); “Друковані праці професорів, викладачів і співробітників Львівського університету за 1944-1960 рік” (Львів, 1962); Бібліографічний покажчик [укл. О.Д. Закривидорога, Є.Ш. Калочай, Ю.В. Костю, Л.О. Мельник]. – Ужгород, 1991; Систематичний покажчик до видань Чернівецького державного університету (1948 – червень 1965) [ упор. З.А. Івашкевич, М.В. Ніколаєв, М.Я. Рабинович]. – Чернівці, 1965. – Вип. 1. (гуманітарні науки) тощо.

Є також бібліографічні покажчики, присвячені окремим розділам українського мовознавства: ономастиці (Корепанова А.П. та Симонова К.С. Матеріали до бібліографії з української радянської ономастики. – К., 1968; Ономастика. – М., 1976; 1978), діалектології (Москаленко А.А. і Терлецька В.М. Бібліографічний покажчик з української діалектології. – Одеса, 1966), лексикології та лексикографії (Москаленко А.А. і Терлецька В.М. Лексика. Лексикологія. Лексикографія. – Одеса, 1973; Кульчицька Т. Українська лексикографія ХІІІ – ХХ ст.: Бібліографічний покажчик. – Львів, 1999), термінознавства (Терминоведение на Украине: Библиогр. указ. (1947-1980) [сост. М.Ф. Богуцкая, А.В. Лагутина]. – К., 1982), правопису (Москаленко А.А. і Терлецька В.М. Український правопис. – Одеса, 1971) тощо.

Потрібну інформацію можна роздобути з праць “Розвиток мовознавства в УРСР у 1967-1977 роках” (1980); “Мовознавство на Україні за 50 років” (1967); “Дослідження з мовознавства в Українській РСР за 40 років” (1957).

Не забувайте, що різного роду бібліографічні покажчики видаються і в інших країнах слов’янського світу. Бібліотекар допоможе вам знайти покажчики тих країн, мову народів яких ви розумієте.

Найсвіжішу інформацію про нові дослідження з різних розділів мовознавчої науки ви одержите, коли погортаєте останні номери науково-теоретичних журналів “Мовознавство”, “Українська мова” (вид. з 2001 р.), науково-методичних часописів “Дивослово” (до 1991 р. “Українська мова і література в школі”), “Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах” (вид. з 1999 р.), “Українська мова і література в школі” (вид. з 1999 р.) та ін. Мовознавчі розвідки друкують всеукраїнські наукові збірники “Українське мовознавство”, “Проблеми слов’янознавства”, “Культура слова” та ряд вісників, що їх видають навчальні заклади України. Не забувайте, що згадані видання друкують рецензії на найбільш вагомі видання в нашій країні і за кордоном.

Заслуговують на увагу персональні бібліогріфії праць відомих учених, наприклад: Білодід І.К. Леонід Арсенович Булаховський / Бібліографія складена Н.Ф. Королевич. – К.: Наук.думка, 1968; Йосип Олексійович Дзендзелівський: Бібліогр. покажчик / [укл. О.Д.Кізлик; передм. Я.В. Закревської; відп. ред. Л.Л. Гумецька]. – Львів: Вид-во Львів. б-ки ім. В.Стефаника, 1981; Професор Степан Пилипович Бевзенко / [упор. П.Ю. Грищенко]. – К., 1999 тощо.

Видані також бібліографії праць О.О. Потебні, А.Ю. Кримського, В. Сімовича, О. Горбача, В.В. Німчука, П.М. Лизанця, Я.В. Закревської, П.П. Чучки, Л.М. Полюги, В.О. Горпинича та інших українських мовознавців.

Література, відсутня у фондах університетської бібліотеки, може бути виписана через міжбібліотечний абонемент (МБА) з інших бібліотек України, хоча останнім часом ця послуга зникає, натомість бібліотеки вишів постійно поповнюються електронними версіями праць.

Не забуваймо, що в укладанні бібліографії дослідження нині посутню допомогу надає інтернет, до того ж у всесвітній мережі можна самотужки знайти й скопіювати на електронні носії інформації потрібні для роботи статті, книги, які торкаються проблематики вашого дослідження, словозбірки та інші праці, які можуть слугувати джерелами дослідження.

На основі прочитаного укладається перелік книг, журналів і т. д., які треба опрацювати. Без сумніву, цей список у процесі роботи буде розширюватися.

Тепер можна приступити до опрацювання літератури. Треба сказати, що в кожного науковця тут є свої секрети. Сподіваємося, що згодом і у вас виробиться свій стиль роботи. А поки що можете скористатися нашими порадами в роботі з літературою.

З дібраних статей, брошур, книг робляться виписки, які стосуються теми роботи. Часто ці виписки потім використовуються в роботі у формі цитат. Тому слід звернути пильну увагу на те, щоб виписка відповідала оригіналу й мала посилання на джерело виписаного тексту – повну назву праці, сторінку. Підкреслимо, що матеріалу, як правило, збирають значно більше, ніж буде використано в роботі: у подальшому багато чого несуттєвого відсіється, а те, що, на перший погляд, здавалося несуттєвим, може визначити напрямок, характер роботи. Виписки групуються за змістом. Після цього на кожній сторінці бажано підкреслити кольоровим олівцем головну думку і на основі цього відповідним чином згрупувати виписане.

Щоб у виписках легше було орієнтуватися, радимо робити їх на однакових за розміром аркушах (картках), бажано невеликих і з одного боку. Чому невеликих? На папірцях невеликого формату, як би ви не старалися, дуже багато не запишете: один-два абзаци, у яких сформульована одна думка. Думки ж учених вам доведеться систематизувати, отже, легко буде оперувати виписками, не треба розрізати папірці, “відокремлюючи” одну думку від іншої.

Після здійсненої систематизації виписаного ви помітите, що одні й ті ж речі можуть по-різному кваліфікувати різні мовознавці, ілюструватися зовсім інакшим мовним матеріалом. Ось де простір і для вашої творчості! З’являються власні думки, гіпотези, висновки. Хоча справедливості ради скажемо, що дослідники-початківці в теоретичних питаннях звичайно пристають до думок інших учених. Але й тут вони користуються методикою наукового опрацювання літератури: матеріал глибоко осмислюється, у ньому визначається головне й другорядне, основні положення, що відповідають темі роботи, належним чином узагальнюються, унаслідок чого думки з певної проблеми, які були викладені в кількох працях інших учених або занадто широко, або лише принагідно, у роботі юного мовознавця можуть зазвучати об’ємніше, повніше, а головне – цілеспрямованіше.

Необхідно пам’ятати, що почергове переказування думок різних учених та ще їхні оцінки на кшталт “ дотримуємося думки І. Вихованця” (с.34), “ дотримуємося точки зору, висловленої І. Коваликом” (с.35), “дотримуємося визначення форманта, сформульованого Н. Клименко та І. Улухановим” (Там само), “Підтримуємо висловлену науковцями думку” (с. 37) та ін. загалом не прикрашають текст. Треба навчитися узагальнювати ці думки, сміливо вплітати їх у тканину власних розмірковувань і таким чином висловлювати своє ставлення до них.

Вивчення будь-якого питання слід починати за працями більш широкого характеру, найкраще за вишівськими посібниками та підручниками, де звичайно подаються відомості, які є загальноприйнятими в науці про мову. У дослідника має сформуватися певний каркас знань, на який він “нанизуватиме” знання, здобуті зі спеціальних, більш вузьких досліджень. При читанні книг, статей слід дотримуватися правила – не пропускати жодного незрозумілого слова. Для з’ясування незрозумілих слів, термінів треба звертатися до тлумачних, енциклопедичних словників, спеціальних довідників, а найперше – до словників лінгвістичних термінів. Довідникові видання також дуже корисні при формуванні каркаса знань з досліджуваної проблеми.

Досвідчені мовознавці часто радять по ходу читання літератури давати оцінку прочитаному, а оскільки власні думки забуваються так же швидко, як і чужі, то необхідно записувати їх. Це розвиває науковий стиль мовлення, а окремі ваші спостереження, твердження надалі можуть цілими блоками лягти в текст майбутньої праці. Але тут чигає небезпека сплутати власні слова з чужими. Тому слід виробляти в собі звичку дослівно відтворюваний текст брати в лапки й обов’язково зазначати в дужках сторінку оригіналу.

Цитувати інших мовознавців ви будете не тільки при виробленні теоретичної позиції дослідження (у теоретичному розділі вашої роботи), а й у процесі аналізу конкретного мовного матеріалу. Так ви не лише виявите свою лінгвістичну ерудицію, а й убережете себе від можливих помилок.

Як уже згадувалося, одним із результатів опрацювання наукової літератури може бути підготовка теоретичного розділу роботи: на це часто націлює перше завдання роботи. У цьому розділі бажано подати тему вашої роботи як лінгвістичну проблему: загальна схема теоретичного розділу на початку трохи нагадує ту частину вступу, де ви обґрунтовували актуальність роботи. Але тут думки викладаються в розгорненому вигляді, широко аргументуються. Часом виникає потреба показати спершу розвиток лінгвістичної думки (вітчизняної й зарубіжної) в обраному напрямку дослідження, а вже потім окреслювати коло нез’ясованих питань, шляхи й методику їх розв’язання. Окреслення теоретичних засад дослідження попутно супроводжується уточненням предмета і об’єкта дослідження.

У теоретичному розділі обґрунтовується ідея вашої роботи, тому не радимо його називати, як це інколи буває, “ безіменно ”, типу “ Теоретичні основи дослідження ” або ще гірше – “ Огляд літератури з проблеми ”. Наводимо приклади, на нашу думку, вдалого формулювання назви теоретичної частини досліджень.

 

Тема роботи: “Український відприкметниковий словотвір”. Назва теоретичного розділу: “Проблеми основоцентричної дериватології” (Автор В. Грещук).

 

Тема роботи: “Функціонально-семантичні особливості ключових слів художнього тексту”. Назва теоретичного розділу: “Ключові слова в системі досліджень художнього тексту” (Автор В. Титикало).

 

Тема роботи: “ Структурно-семантична типологія відприкметникових словотвірних ланцюжків у сучасній українській мові”. Назва теоретичного розділу: “Словотвірні ланцюжки як одиниці словотвірної системи” (Автор Л. Коржик).

 

Тема роботи: “Динаміка аугментативно-пейоративного словотворення українського іменника”. Назва теоретичного розділу: “Проблема аугментативно-пейоративного словотвору в східнослов’янському мовознавстві ” (Автор В. Христенок).

 

Кількість опрацьованих джерел не лімітована ні для курсових, ні для дипломних і магістерських робіт. Це залежить від теми, завдань і предмета дослідження.

 

ДОБІР ФАКТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ

 

Залежно від мети й завдань дослідження визначається коло джерел, звідки добиратимуться мовні факти для аналізу. Такими джерелами, як уже зазначалося, виступають усне мовлення та тексти творів різних стилів і жанрів.

Усне мовлення носіїв української мови цікавить науковця, коли об’єктом дослідження виступають територіальні говори, мовлення окремих вікових, соціальних груп людей (дітей дошкільного віку, учнів середніх шкіл, студентів, науково-технічної інтелігенції, працівників певної галузі і т.ін.). Зрозуміла річ, виникає потреба зробити записи мовлення цих груп людей. Зазвичай ці записи спочатку робляться на магнітофонну стрічку, а потім „розшифровуються”: після неодноразових прослуховувань виконується їх запис на папері. До цих записів висувається ряд вимог, зокрема вимога паспортизації матеріалу. Паспорт матеріалу включає в себе фіксацію точного місця його запису, характеристику інформанта (інформантів), тобто людини (кола людей), від яких почуто записаний матеріал. Характеризуючи інформанта, вказують, як правило, на його вік, освіту, соціальне становище. Це робиться з тією метою, щоб можна було аналіз дібраного мовного матеріалу здійснювати з оглядом на те, наскільки природне мовлення інформанта зазнало впливу літературної мови, професійного середовища тощо.

Переважна більшість мовних фактів добирається з письмових джерел (друкованих чи рукописних текстів). Дібрати мовні факти означає зробити необхідні виписки, тобто виписки тих фрагментів тексту, де фіксуються досліджувані явища, їх особливості. Ці випискинайкраще робити на невеликих аркушах, бажано однакового розміру: їх потім зручніше буде класифікувати. Мовознавці виробили певні вимоги до підбору фактичного матеріалу, дотримання яких не тільки полегшить обробку мовних фактів, а й допоможе уникнути фактичних помилок у роботі. Назвемо найголовніші:

1. Кожний мовний факт у певному контексті виписується на окрему картку. Це спрощує процес систематизації матеріалу.

2. Ілюстративний текст має найбільш повно відображати семантику, функції, особливості вживання, будову і т. ін. мовного явища, що досліджується.

3. Кожна картка (виписка) паспортизується. Паспорт включає в себе такі дані: назва тексту, місце його написання, під яким роком датується, сторінка за виданням (якщо цей текст опубліковано).

4. У всіх сумнівних випадках приймається позитивне рішення: виписуються мовні факти, належність яких до досліджуваних мовних явищ викликає певні вагання; розширюється контекст з метою кращого усвідомлення особливостей аналізованих фактів тощо.

На практиці звичайно записують паспорт джерела, використовуючи умовні скорочення. Наприклад, якщо ви добирали, скажімо, прислівники з одинадцятитомного словника української мови, то скорочений запис паспорта прислівника щоліта (паспорт прийнято подавати поряд у дужках) може мати такий вигляд: (СУМ, ХІ, 604), де складноскорочене слово СУМ утворене з початкових букв повної назви Словник української мови, римська цифра означає том, арабська – сторінку. Якщо таких джерел кілька, то перелік їх умовних скорочень вміщують у додатках до роботи. Зліва пишеться умовне скорочення, справа – повна назва джерела. Наприклад:

 

СУМ – Словник української мови: в 11-ти томах. – К.: Наук. думка, 1970-1980.

Гр. – Словарь української мови. Зібр. ред. журн. “Киев. старина”. Упорядкував з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко. Т.1-4. – К., 1907-1909.

 

Часто буває, що студенти досліджують мову творів окремих письменників за кількома виданнями, збірками. Назва кожного такого видання мусить мати своє умовне скорочення, що відображається в паспорті. Запам’ятайте: читач при потребі за поданим у роботі паспортом має знайти поданий вами ілюстративний матеріал!

У процесі карткування мовного матеріалу у вас можуть виникнути певні міркування з приводу особливостей конкретного факту, ці міркування теж бажано записати на картці у визначеному вами місці. Вони знадобляться при безпосередньому написанні роботи.

Якщо текст, який ви обстежуєте, невеликий за обсягом, то його варто дослідити в цілому шляхом суцільної вибірки мовних явищ, які вас цікавлять. Якщо ж тексти великі за обсягом або їх кілька, то застосовують вибірковий метод. Однак тут треба добре зорієнтуватися й обстежити ті частини тексту (текстів), які дають найбільш повне уявлення про предмет дослідження.

Запам’ятайте! Збирання мовних фактів для дослідження розпочинається після ґрунтовного опрацювання літератури з проблеми. Для того, щоб збирати, треба знати, що збирати. А окрім того, цей процес творчий, він потребує не лише фахової підготовки, а й вдумливості, кмітливості.

У збиранні мовного матеріалу треба вчасно зупинитися і перейти до його опису, тобто створення основної частини тексту курсової (бакалаврської, дипломної, магістерської) роботи. Хоча процеси написання тексту і продовження збирання матеріалу можуть іти паралельно. Відшукавши новий цікавий матеріал, автор може вносити в текст доповнення, виправляти написане, удосконалювати концептуальне розв’язання теми.

АНАЛІЗ МОВНОГО МАТЕРІАЛУ

 

Аналізові дібраних мовних фактів передує їх систематизація на основі опрацьованої наукової літератури. Систематизація матеріалу, з одного боку, супроводжується відмежуванням об’єкта дослідження від інших, схожих на нього явищ, а з другого – структуруванням об’єкта дослідження, визначенням порядку розгляду матеріалу. Запам’ятайте, наукове дослідження не будується на голому місці. Своєю структурою, схемою, підходами до аналізу матеріалу воно спирається на наукові праці попередників. Наприклад, досліджуючи процеси словотворення, скажімо, в електротехнічній термінології, ви, без сумніву, спиратиметеся на узагальнювальні праці з української дериватології та ряд конкретних досліджень у галузі словотворення різних терміносистем української мови. Окремі підходи, схеми аналізу вам не сподобаються, а деякі викличуть зацікавленість, і ви спробуєте створити щось подібне. Звісно, не варто сліпо наслідувати якусь конкретну працю. Орієнтуючись на власні наукові уподобання, творчо синтезуючи та й, можливо, ревізуючи підходи попередників, слід виробити свою структуру роботи, схему аналізу дібраного матеріалу, виходячи з мети й завдання роботи. Наприклад, аналіз похідних іменників не можна розпочати без поділу на групи за способами творення. Кожний спосіб творення має свої різновиди. Так, до морфологічного способу творення слів входить префіксальне, суфіксальне, суфіксально-префіксальне словотворення, складання (включаючи й абревіацію). Суфіксальні похідні належать до найменувань чоловічого (учитель, будильник), жіночого (битва, далечінь), середнього роду (селище, віконце) та іменників, що вживаються лише в множині (радощі, селяни). Похідні іменники можна класифікувати також за типом твірних основ, за загальними й частковими словотвірними значеннями тощо. Обраний вами підхід до систематизації матеріалу значною мірою зумовить як схему аналізу окремих мовних явищ (чи їх груп), так і структуру роботи загалом. Не забувайте, що в загальних рисах класифікація матеріалу диктується поставленими в роботі завданнями.

Звісно, готових рецептів аналізу дібраних мовних фактів ніхто не дасть. Однак варто пам’ятати, що напрямок, характер дослідження можуть підказати не лише студії з українського мовознавства, а й праці, де аналізуються схожі явища в споріднених мовах чи інших мовних підсистемах рідної мови: інших територіальних чи соціальних діалектах, творах інших письменників тощо. Інколи корисно принципи аналізу одних мовних явищ поширювати на інші одиниці мовної системи. Це звичайно вимагає прогнозування хоча б в найзагальніших рисах результатів дослідження, пристосовування прийомів аналізу до нових даних.

Конкретний аналіз дібраних мовних фактів може наразитися на перепону: не все з того, що ви дібрали, укладається в заготовлені схеми. Це явище закономірне, особливо коли ви спиралися при виробленні підходів до лінгвістичного аналізу на вузівську підручникову літературу, на узагальнювальні праці, де розглядаються найбільш типові явища, ті особливості, які найперше впадають в око.

Опрацювання фактичного матеріалу зобов’яже вдруге (але тепер уже цілеспрямованіше) звернутися до наукової літератури з проблеми, розширити її коло. І якщо все ж таки ви не знайшли “ніші” для тих дібраних мовних фактів, які “не вписуються” у відомі схеми, то приступайте самотужки до розширення відомих рамок теорії. Залучення нового фактичного матеріалу нерідко до цього призводить. А ряд досліджень, які виконуються в певному напрямку протягом багатьох років, поступово вносить зміни в узагальнювальні праці, підручникову літературу. Добре буде, коли невеличкою цеглинкою в цьому стане й ваша праця.

Дібраний матеріал зазнає, таким чином, систематизації, класифікації. Однак не варто авторові кваліфікаційної праці писати, що мовні факти він поділив, об’єднав тощо. Наше завдання – виявити те, що вже є в мові, те, що спонтанно, у процесі удосконалення мови об’єднували і ділили сотні поколінь наших предків.

Сумлінно зроблений опис обстежених мовних явищ – це вагома частина роботи, але обмежуватися лише констатацією спостереженого не слід. У добре виконаному дослідженні виявляються певні закономірності, тенденції функціонування мовного явища в тексті тощо. Так, С. Сірик, яка описувала назви доріг в українській мові, розподілила ці найменування на дві великі групи (“Назви наземних доріг”, “Назви неназемних доріг”), а потім приступила до розгляду кожної з них через призму тематичних груп. Однак описом тематичних підгруп аналіз не завершився. Дослідниця встановила походження слів, що належать до цього розряду лексики, територію їх поширення, частоту використання, простежила зміни в семантиці багатьох (особливо давніх) лексем, виявила факти архаїзації багатьох найменувань доріг. Дуже важливим є те, що авторка звернула увагу на полісемічність ряду розгляданих слів, виявила синонімічні, антонімічні зв’язки в тематичних групах дослідженої лексики, описала явища омонімії, мезонімії тощо, а це дало їй можливість не лише стверджувати, що згадані найменування в семантичному плані становлять впорядковану підсистему, а й виявити характерні риси цієї підсистеми.

Дослідниця фразеології М. Т. Рильського А. Супрун у першому розділі дисертації здійснила функціонально-стилістичну класифікацію виявлених у творах письменника фразеологізмів. Тут авторка не лише навела приклади вживання М.Т. Рильським розмовних, книжних, просторічних фразеологізмів, а й виявила їх функції в поетичному тексті митця. Та все ж основну увагу дослідниця приділила іншому. У процесі роботи було доведено, що М.Т. Рильський досить своєрідно використовував відомі стійкі словосполуки: вживав у вузькому контексті синонімічні, антонімічні, часом різностильові фразеологізми, уміло їх нарощував, досягаючи більшої емоційної виразності висловлювання. Проте особливої майстерності відомий поет досягнув у оказіональному перетворенні фразеологічних одиниць: семантичних, лексико-семантичних, лексико-граматичних, структурно-семантичних, синтаксичних, комбінованих. Тому другий розділ дослідження присвячено головним чином аналізу цих видозмін загальномовних фразеологізмів, з’ясуванню того, яку роль відіграють згадані модифікації в поетичному висловленні. Отже, початкові спостереження й висновки, викладені в першому розділі, виявилися “плацдармом” для більш глибокого підходу до вивчення об’єкта дослідження.

Розділи роботи треба іменувати так, щоб читач міг зрозуміти за назвою, про що в цій частині кваліфікаційного твору йдеться. Слід дбати про те, щоб назви розділів і підрозділів не були занадто довгими, не складалися, як правило, більше, ніж з дев’яти слів. Наприклад, назва розділу в роботі магістрантки, присвяченій дослідженню нульових суфіксів прикметників, “Парадигматика нульових суфіксів. Структурно-семантичні та функціонально-стильові властивості однокореневих ад’єктивних дериватів з матеріально не вираженими суфіксами ” загалом правильно вказує на розглядану в цій частині роботи проблему, однак п’ятнадцятислівний заголовок розділу (причому два слова складні) важко сприймається читачем, тому виконавцеві дипломної роботи запропоновано було сформулювати коротше найменування. Пам’ятайте й про те, що назва розділу не повинна дублювати назву теми наукової роботи.

Варто також мати на увазі, що нові покоління мають шанувати своїх попередників за те, що вони зробили (особливо, коли виконали роботу на високому рівні), а не критикувати за те, чого вони не зробили. Тому в реченні “ Інші дослідники, які вивчали композитні прикметники, що є предметом і нашого дослідження, увагу на форманті або взагалі не зосереджували […], або не відносять їх до складнонульсуфіксальних через неприйняття ідеї про нульовий суфікс ”, нам видається, прозирає незадоволення згаданими дослідниками. Та й речення треба відредагувати.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

 

Таке багатогранне явище, як мова, вивчається за допомогою різних методів: описового, зіставного, статистичного, лінгвістичної географії, порівняльно-історичного тощо, їх застосування диктується метою роботи. На практиці дослідники-початківці найчастіше користуються описовим методом: на основі систематизації зібраних мовних фактів описують стан речей у певній галузі знань про українську мову, на підставі чого роблять відповідні висновки. Описовий метод – це планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії. Головною методикою такого дослідження є спостереження з виділенням мовних одиниць та поступове їх об’єднання у визначені сукупності. Застосовуючи описовий метод, дослідники виділяють одиниці аналізу (фонеми, морфеми, лексеми і т.ін.), членують їх (поділ речень на словосполучення, слів – на морфеми, морфеми – на фонеми і т.д.), класифікують та інтерпретують їх – встановлюють місце кожного факту серед інших фактів. У межах описового методу застосовують кілька різновидів аналізу. Якщо дослідник виділені одиниці об’єднує в групи, а потім аналізує структуру цих груп, розглядаючи кожну одиницю як складник певної категорії (присудка, додатка, обставини тощо), маємо справу з категорійним аналізом. При дискретному аналізі у структурній одиниці виділяють найменші, неподільні ознаки. Після цього вивчають структуру цих ознак, їх розподіл, значення, а мовну одиницю характеризують як перетин або набір цих ознак (згадаймо характеристики голосних і приголосних фонем). Компонентний аналіз ґрунтується на тому, що одиниці аналізу є елементами аналізованої мовної одиниці – номінативно-комунікативної й структурної. Напр.: поділ морфеми на фонеми, слова – на морфеми тощо. Якщо аналізовану одиницю розглядають у межах контексту, тобто досліджують частину через ціле, наприклад, фонему в межах слова, лексему в складі речення тощо, – тут застосовано контекстний аналіз. Інтерпретація є обов’язковим компонентом аналізу мовних явищ при застосуванні описового методу.

При зовнішній інтерпретації розкривають зв’язки мовних одиниць з екстралінгвальними та лінгвальними реаліями. Так, за допомогою прийому тематичних груп найчастіше вивчають тематичну (назви рослин, тварин, інструментів) чи термінологічну лексику. Прийом нормативно-стильових характеристик застосувують при укладанні тлумачних словників чи виявленні стилістичних особливостей художніх творів. Логіко-психологічні прийоми застосовують при дослідженні змісту мовних одиниць з категоріями мислення. Прийоми міжрівневої інтерпретації застосовують при аналізі одиниць мовного рівня з погляду одиниць іншого рівня.

При внутрішній інтерпретації аналізують внутрішні системні зв’язки мовних явищ. Зокрема, за такої інтерпретації застосовують прийом класифікації і систематизації, при якому аналізований матеріал розділяється на окремі групи, класи на підставі подібних чи відмінних ознак. Напр. класифікація слів за частинами мови, класифікація речень на односкладні/ двоскладні. Парадигматична методика є одним із способів моделювання мови. Парадигму (семантична і синтаксична) розуміють як зразок, дібраний з мовленнєвого матеріалу (парадигма відмінкових закінчень іменників, особових закінчень дієслів тощо). Розуміння парадигматичної будови мови привело до широкого застосування прийому парадигм у сучасних дослідженнях. Опозитивний прийом базується напротиставленні будь-яких мовних одиниць (голосні – приголосні; однозначні – багатозначні тощо).Семантичні ознаки мовних одиниць можуть виражатися неоднаковою мірою, мати різну віддаленість між собою. Прийом семантичного поля застосувують для побудови моделей за принципом “центр – периферія”. Центральну позицію займає семантична домінанта, що являє собою набір семантичних ознак аналізованого поняття. Інші одиниці розташовуються у напрямі від центру до периферії відповідно до ослаблення кваліфікативної ознаки. Прийом семантичної валентності слова звернений до аналізу семантичної сполучуваності лексичних одиниць у складі синтаксичних структур. Крім названих, у межах описового методу застосовують різноманітні прийоми, які не є основними для цього методу, вони за потреби запозичені з інших методів. Це, насамперед, прийоми перетворень, трансформаційна методика.

Окремі положення, висновки стануть вагомішими, якщо будуть проведені відповідні підрахунки, – для цього застосовують статистичний метод.

Коли є потреба порівняти мовні явища різних мовних підсистем (мовних систем різних письменників, функціонування мовних явищ у різних стилях мови і т.ін.), вдаються до зіставногометоду.

При зіставному вивченні мов історичний аспект не береться до уваги, і тому зіставлятися можуть як споріднені, так і неспоріднені мови. Зіставний метод – це вивчення і опис мови шляхом системного її порівняння з іншими мовами для виявлення її особливостей. Він спрямований перш за все на виявлення відмінностей між мовами, які порівнюються, і тому ще називається контрастивним і лежить в основі контрастивної лінгвістики.

Практичною метою порівняльно-типологічного дослідження є:

· виявлення подібностей і відмінностей у використанні мовних засобів у різних мовах;

· вивчення конкретних особливостей порівнюваних мов. Таке зіставне порівняння дає можливість виявити деякі внутрішні особливості двох мов;

· встановлення загальних закономірностей і фактів, характерних для кожної мови, виявлення мовних універсалій і можливостей їх реалізації в конкретних мовах.

Зіставний метод поширений у прикладному мовознавстві – найчастіше у практиці укладання дво- чи багатомовних словників, перекладі, методиці викладання іноземних мов.

Зіставний метод – це система прийомів і методик аналізу, які використовуються для виявлення загального й індивідуального в мовах, що зіставляються. Зіставний аналіз залежить від того, яку мету ставить перед собою дослідник, скільки мов він залучає для аналізу і який спосіб опису обирає.

Складниками зіставного методу є встановлення засад зіставлення, зіставна інтерпретація і типологічна характеристика.

Встановлення засад зіставлення полягає у виборі якої-небудь ознаки мовного явища – фонетичної, граматичної, лексичної, семантичної – як еталона, основи дослідження. Об’єктом зіставлення можуть бути усі мовні одиниці та відношення між ними – від фонем до речень. Як джерело зіставлення можуть виступати також словники, граматики, тексти, мови загалом.

Зіставна інтерпретація полягає перш за все у тому, що зіставлювані факти і явища вивчаються за допомогою описового методу, а отримані результати зіставляються.

Останній етап зіставного методу – типологічна характеристика – спрямований на виявлення типових і нетипових ознак аналізованого явища, встановлення його місця у здійснюваній класифікації.

Загальні засади зіставлення виявляються за допомогою мовного і ознакового зіставлення.

Прийом мовного зіставлення полягає в тому, що основою для зіставлення виступає одна мова. Вибір такої мови як бази для аналізу визначається завданнями дослідження.

Прийом ознакового зіставлення виявляється в тому, що базою для зіставлення обирається певне явище тієї чи іншої мови або ознаки цього явища.

Зіставна інтерпретація здійснюється за допомогою методики паралельного вивчення, структурної інтерпретації і стилістичної інтерпретації. Методика паралельного вивчення полягає в тому, що факти і явища зіставлюваних мов аналізуються у кожній з них з широким залученням прийомів і методики описового методу, а вже потім отримані результати зіставляються між собою.

Якщо порівнюються мовні явища різних синхронних періодів розвитку мови (скажімо, кінець ХІХ – кінець ХХ ст. чи середина ХХ – друга половина ХХ ст.), то тут застосовують порівняль