Конспектування наукової інформації, що сприймається на слух

Процес конспектування є складнішим від попереднього і складається з трьох взаємозумовлених та паралельних мисленнєво-мовленнєвих дій:

· аудіювання (розуміння інформації, що сприймається на слух);

· мисленнєвого оброблення почутого (визначення основної і допоміжної інформації, переформулювання);

· письмової фіксації інформації.

Під час аудіювання лекції (доповіді, повідомлення тощо) необхідно постійно усвідомлювати й переробляти зміст почутого, максимально лаконізуючи інформацію, але без втрати основного й цінного в ній. Для цього потрібно:

– рему (нове) записувати якнайточніше та найповніше;

– ті частини речень, що складають тему (відоме), записувати скорочено;

– слухаючи, обов’язково зберігати значуще в кожному блоці інформації.

Вимоги до конспекту

1. Усю основну інформацію згідно з темою відобразити в конспекті,

2. Не порушувати логічний зв’язок під час скороченого запису інформації.

3. Використані символи та абревіатури повинні бути абсолютно точними відповідниками слів і словосполучень.

4. Зберігати точність інформації за умови переконструювання речень.

5. Не припускатися орфографічних, лексичних, граматичних помилок під час запису.

Конспекти поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тематичний, опорний.

Плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книжки, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна частина конспекту, але якщо пункт зрозумілий, то детально не розкривається. Якість такого конспекту цілком залежить від якості складеного плану. Він лаконічний, простий за своєю формою, але за ним не завжди легко вдається відтворити прочитане, почуте.

Текстуальний конспект – це конспект створений переважно з цитат, це джерело дослівних висловлювань автора. Текстуальні виписки можуть бути пов’язані між собою низкою логічних переходів, супроводжуватися планом і включати окремі тези у викладі особи, що конспектує. Цей конспект доцільно використовувати під час опрацювання науковий праць.

Вільний конспект – це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає вміння самостійно чітко й лаконічно формулювати основні положення, для цього необхідне глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів, уміння використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки, цитати тощо.

Тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами. Оформляючипевну тему за низкою праць, він може не відображати зміст кожного з них загалом. Тематичне конспектування дозволяє всебічно розглянути і проаналізувати різні погляди на одне й те ж питання.

Під опорним конспектом розуміють систему опорних сигналів, що мають структурний зв’язок, це наочна конструкція, яка заміщає систему значень, понять, ідей як взаємозалежних елементів.

Творчим опорним конспектом називають такий конспект, що складається самим студентом під час вивчення певної теми. Його розроблення полегшує використання за допомогою спеціальних комп’ютерних технологій MS Power Point; основою для конспекту може бути електронний конспект, електронний підручник або електронний навчальний посібник як види навчального електронного видання.

За походженням конспекти поділяються на:

– конспекти усних відповідей;

– конспекти друкованих праць;

– конспекти електронних джерел.

Реквізити конспекту усного виступу:

– дата складання;

– прізвище та ініціали автора виступу;

– назва;

– текст.

Взірець конспекту:

27.11.2009
Кукал Олександр Володимирович Сутність і значення спілкування у професійній діяльності
Пункт плану 1. Сутність спіл­кування.	Теза Спілкування (далі С) є універсальною реаль­ністю буття людини, специфічним видом і необхідною умовою її діяльності. С – сукупність зв’язків і взаємодій індивідів, груп, спільнот, під час яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками і результатами діяльності. Під час спілкування завжди відбувається об­мін інформацією – комунікація (далі К). Однак С і К не тотожні за своїм змістом.
2. Стилі спілку­вання.	У процесі С кожна людина виробляє власний сталь, тобто сукупність найтиповіших рис по­ведінки у цьому процесі. Виокремлюють такі стилі С: • ритуальний; • маніпулятивний; • гуманістичний.

 

Конспектування друкованої праці багато в чому подібне до конспектування лекції, але є суттєва відмінність: під час конспектування статті, монографії є змога повернутися до прочитаного, осмислити його, писати не поспішаючи, робити менше скорочень.

Реквізити конспекту друкованої праці:

1. Дата складання.

2. Бібліографічні відомості першоджерела.

3. Текст.

Взірець конспекту:

25.01.2008
Мосенкінс Ю. Український молодіжний сленг: Стан і перспективи
досліджень // Дивослово. – 2007. – № 12. – С. 32–35.
Пункт плану	Цитата
1. Диференціація	«Жаргон – напіввідкрита лексико-фразео-
термінів сленг і	логічна підсистема, використовувана тією чи
жаргон у моногра-­	іншою соціальною групою, щоб відособитися
фії Л. Ставицької	від решти мовної спільноти... Сленг – мовне
	середовище усного спілкування великої кіль-­
	кості людей, що відмінне від норми, власне
	різновид розмовної мови. Термін сленг адек­-
	ватний термінові загальний жаргон» (С. 33).

 

Процес конспектування джерела в електронній формі спрощується і, водночас, ускладнюється: текст уже існує у файловій структурі, тому мож­ливі такі режими роботи як копіювання, вирізання, вставки об’єктів тощо.

Незалежно від того, який вид, тип чи форму конспектування обрано, слід пам’ятати: конспект потрібен для того, щоб навчитися опрацьо­вувати будь-яку інформацію, визначати найнеобхідніше, спростити запам’ятовування тексту, полегшити оволодіння спеціальними термі­нами, накопичити інформацію для написання більш складної роботи у вигляді доповіді, реферату, статті, курсової роботи тощо.

Анотування й реферування наукових тектів

Анотування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інфор­мації, мета якого – отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотації виконують дві основні функції:

– сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає змогу встановити основний його зміст і призначення, ви­рішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

– пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошу­кових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку кон­кретних документів).

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об’єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в по­шуку, відборі та систематизації потрібної інформації.

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.

Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліо­графічному описі.

Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлю­вати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомен­даційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.

За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові та реферативні.

Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа й подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на запитання: про що повідомляється в документі?

Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється?

Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагаль­нення інформації, що представлена в первинному документі. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.

План аналізу документа під час складання довідкової анотації:

1. Відомості про автора.

2. Відомості про форму (жанр) тексту.

3. Предмет, об’єкт або тема.

4. Характеристика змісту анотованого документа.

5. Характеристика довідкового апарату видання.

6. Цільове й читацьке призначення документа.

План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації:

1. Відомості про автора.

2. Характеристика анотованого твору.

3. Оцінка твору.

4. Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно- видавничого оформлення.

5. Цільове й читацьке призначення документа.

Для того, щоб швидко віднайти в тексті аналізованого документа основне, варто послуговуватися маркерами – словами і словосполу­ченнями, що стали стійкими ознаками певного аспекту.

 

Відомості про автора(про­фесія, науковий ступінь, учене звання)	Автор статті (монографії, брошури) –... Стаття (монографія) відомого вченого (науковця, дослідника...) Автори посібника висококваліфіковані фахівці в галузі... Академік... присвятив свою працю... Автор, доктор філологічних наук, професор...
Форма (жанр) анотованого твору	Видання (монографія, стаття, посібник, підручник, брошура, практикум, словник...) присвячено... У збірник (антологію) увійшли праці з проблем... Довідник містить...
Системний виклад	У монографії всебічно проаналізовано... Збірник – результат комплексного дослідження...
Притаманні осо­бливості, но­визна поданого матеріалу	Уперше введено в науковий обіг... Збірник присвячено проблемі... У монографії вперше представлено...
Характеристика довідкового апа­рату видання	Завершується монографія післямовою... списком ілюстрацій, додатками... Полегшить користування посібником довідковий апарат, короткий словник, допоміжні покажчики Автор наводить переконливі приклади...
Цільова ауди­торія (призна­чення)	Книга адресована (розрахована, орієнтована, призначена) Видання може зацікавити... Стаття корисна для... Варто рекомендувати посібник...

 

Якщо для наукових досліджень анотації часто подають стандартні формулювання (автор розповідає, стаття присвячена, у монографії розглядаються), то для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних тощо варто подбати про оригінальні конструкції: доцільно використовувати різноманітні варіанти подачі матеріалу: запитання до читача, порівняння з іншими документами, виділення основної ідеї тощо. Бажано, щоб у кількох рядках тексту існувала часова відповідність та однотипність дієслівних форм. Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань.

Текст бібліографічного опису не повинен зливатися з анотацією. Анотація починається з нового рядка.

Анотації до кандидатської та докторської дисертацій. Наприкінці автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук подаються анотації, які лаконічно відображають основний зміст і результати наукового дослідження. Анотації друкуються в такій послідовності: українською, російською та англійською мовами; одна з них, на вибір здобувача, має бути розгорнутою, обсягом 2 сторінки машинописного тексту (до 5 000 друкованих знаків); дві інші – іден­тичні за змістом (обсягом до 0,5 сторінки, до 1 200 друкованих знаків). Після кожної анотації наводяться ключові слова відповідною мовою, загальна кількість – не менше трьох і не більше десяти.

Взірці анотацій

Словник-довідник зкультури української мови / Д.Гринчишин, А. Капе­люшний, О. Сербенська, З. Терлак. – 3-тє вид., випр. – К.: Знання, 2006. – 367 с. Культура мови є невід’ємним складником особистості – одна з перших ознак загальної культури людини та суспільства. Вона включає в себе багато понять і вимагає постійної уваги до мовної поведінки особистості. Довідник містить складні випадки слововживання і допоможе читачам засвоїти граматичні норми української мови. Для викладачів та студентів філологічних факультетів, мовознавців, працівників засобів масової інформації, учителів, а також усіх, хто хоче підвищити рівень знання української мови.

Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: навч. посібник. – 3-тє вид., випр., доповн. та переробл. – К.: Арій, 2008. – 424 с. Мета пропонованого навчального посібника – допомогти державним службовцям досконало оволодіти українською літературною мовою, піднести рівень культури усно­го й писемного мовлення, а також набути навичок укладання конкретних документів. Посібник написано відповідно до Національного стандарту України «Дер­жавна уніфікована система документації» ДСТУ 4163–203. Послідовно й до­хідливо викладено теоретичний матеріал, який знайомить з мовними нормами офіційно-ділового стилю, подано зразки організаційних, довідково-інформаційних, обліково-фінансових та інших документів. Особливу увагу приділено усному ді­ловому спілкуванню. Посібник стане у пригоді всім, хто не байдужий до української мови й хоче оволодіти мистецтвом ділового спілкування.

 

Кабиш О.О. Зміни в семантичній структурі та функціонуванні маркованої лексики. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, м. Київ, 2007. У дисертації схарактеризовано основні наукові джерела з лексичної семантики, з’ясовано поняття «лексичне значення слова», «семантична структура слова», опи­сано типи семантичних модифікацій, виокремлено окремі групи маркованих слів та здійснено їх детальний опис. Проаналізовано лексико-семантичні й стилістичні процеси, що відбуваються в маркованій лексиці сучасної української мови: актуалізацію й пасивізацію окремих груп лексики, зміни денотативно-конотативного статусу маркованих лексичних одиниць, ускладнення й спрощення семантичної структури марко­ваних номенів. Ключові слова: маркована лексика, лексичне значення слова, семантична струк­тура слова, семантичні зміни, актуалізація, пасивізація, переорієнтація номінацій.

 

Реферування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується в науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Реферат – це 1) вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді стислого ви­кладу наукової праці, вчення, змісту джерела із зазначенням характеру, ме­тодики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей; 2) вид письмового повідомлення, короткий виклад основних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка.

Студентам усіх напрямів вищої освіти навички реферування до­помагають опрацьовувати на якісному рівні та в значних обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеці­альністю. Реферативне читання наукових джерел за фахом є обов’язковим під час написання курсових, бакалаврських, дипломних робіт.

Основні функції реферату:

– інформаційна – реферат подає інформацію про певний документ;

– пошукова – реферат використовується в інформаційно-пошукових та автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.

Реферати класифікують за кількома ознаками:

1) належністю до певної галузі знань (реферати з суспільних, гуманітарних, природничих, технічних, точних та інших галузей науки);

2) способом характеристики первинного документа (загальні реферати або реферати-конспекти, що послідовно передають у за­гальному вигляді зміст усього первинного документа; спеціалізовані або проблемно-орієнтовані реферати, що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах первинного документа);

3) кількістю джерел реферування (монографічні – в основу по­кладений один первинний документ; реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, пара­граф; оглядові або зведені, групові реферати, коли до роботи залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць);

4) формою викладу (текстові, табличні, ілюстровані або змі­шані);

5) обсягом або глибиною розгортання теми (короткі, обсяг яких обмежений – не більше 850 знаків; розширені, обсяг яких не лімітується й може складати 10-15% від обсягу первинного документа, залежно від його значущості, новизни й доступності);

6) укладачем (автором) реферату (автореферати, написані самим автором дисертації, монографії чи інші твори; неавторські, складені працівниками реферативної чи інформаційно-бібліографічної служби);

7) рівнем формалізації реферування (наприклад, інтелектуальні реферати, складені людиною на підставі її інтуїтивного уявлення про значення інформації, що подається в первинному документі; або форма­лізовані реферати, складені на основі формалізованих методик – анкетні, аспектні реферати, реферати-екстракти (уривки) тощо).

Об’єктами реферування можуть бути:

ü наукові статті (теоретичні, експериментальні, методичні, опи­сові та ін.);

ü розділи з монографій, збірників праць тощо;

ü патентні документи;

ü депоновані рукописи.

Взірець

Петренко П.П. Загальне й галузеве редагування: підручник. – К.:

Наукова думка, 2001. – 416 с., табл. 9, рис. 47, додатків 16.

У посібнику визначено поняття про едитологію як науку про видавничу

справу та виділено дві її складові: теорію редагування і теорію видавни­-

чої діяльності. Описано об’єкт, предмет, мету, завдання, методологію,

методи, методики, галузі та аспекти редагування. Під редагуванням ро-­

зуміють оформлення тексту відповідно до норм. Сформульовано нор-­

мативну концепцію теорії редагування. Скласифіковано й описано всі

основні методи контролю (параметричні, спискові, шаблонні, структурні,

аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні й спеціальні), а також

виправлення (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні,

скорочення, опрацювання й перероблення) помилок. Детально описано ін­-

формаційні, соціальні (в тому числі юридичні, етичні, естетичні, політичні,

релігійні), композиційні, логічні, лінгвістичні, психолінгвістичні, видавничі

і поліграфічні норми редагування. Схарактеризовано складові видавничої

діяльності, розглянуто методи комп’ютернзації процесу редагування. По­-

сібник пропонує формалізовану методику проведення редагування, враховує

досягнення теорії редагування розвинутих країн Заходу.

 

Реферат, як доповідь на будь-яку тему, написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел, готується за одним або кількома джерелами, у ньому автор подає чужі та власні думки. Рекомендований обсяг реферату – 10-12 сторінок друкованого тексту (0,5 друкованого аркуша).

Як писати реферат:

1. Визначити тему.

2. Дібрати літературу: а) документи, першоджерела; б) монографії, довідники, збірники; в) газетні та журнальні матеріали.

3. Ґрунтовно вивчити літературу, зробити виписки цитат, основ­них думок.

4. Скласти список розділів, який може бути і планом реферату.

5. Продумати план реферату, можливе його розширення.

6. Систематизувати опрацьований матеріал.

7. Остаточно продумати та уточнити план реферату.

8. У кінці реферату слід подавати список використаної літератури.

9. Бібліографічний опис джерела списку літератури оформити відповідно до вимог.

Структура реферату

1. Титульна сторінка (назва міністерства, якому підпорядкована установа; назва закладу; назва кафедри, на якій виконано ро­боту; назва дисципліни; тема реферату; назва виду документа (реферат); посада (студент) та номер групи, у якій навчається автор; прізвище, ім’я, по батькові автора; місто й рік написання).

2. План.

3. Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.

4. Список використаної літератури.

Автореферат – короткий письмовий виклад наукового твору самим автором, найчастіше – автореферат дисертації. Призначення авторе­ферату – ознайомити наукових працівників з методикою дослідження, результатами й основними висновками дисертації.