Ризики волонтерської діяльності, шляхи їх попередження та подолання

Проблема професійних ризиків у соціальній роботі та соціальній практиці актуальна та мало вивчена.

У сучасному світі безліч людей потребує допомоги, а люди з особливими потребами, на мою думку потребують особливої допомоги. Велика кількість волонтерів сьогодні допомагають професіоналам навчально-реабілітаційних центрів вирішувати проблеми клієнтів і, отже, як і соціальні працівники, зазнають психологічну напругу. У процесі безпосередньої роботи в умовах складної взаємодії з різними категоріями клієнтів часто виникають негативні враження і стресові ситуації, в які потрапляють волонтери. Постійне проникнення в суть соціальних проблем клієнта, особиста незахищеність негативно впливають на здоров'я волонтера, який є свого роду емоційним донором.

Стосунки з клієнтом у соціальній роботі визначаються:

1. професійними вміннями та компетенцією,

2. ціннісними настановами та, більш виразно, етичними нормами,

3. відповідними законодавчими актами.

Це формує «професійні межі» у взаємодії з клієнтом. Діяльність волонтера менше визначена і лімітована професійними межами. Для соціального працівника прийнятним є емоційно нейтральне ставлення до клієнта, певна відстороненість, тоді як волонтер, зазвичай, демонструє емоційну залученість до процесу допомоги. Цей факт зумовлює більшу вразливість волонтерів порівняно з професіоналами.

Волонтери – їх ще називають непрофесійними фахівцями або парапрофесіоналами – добровільні помічники професіоналів соціальної роботи, чия трудова кваліфікація ґрунтується або на життєвому досвіді, або на освітній підготовці в галузях, що формально не належать до соціальної роботи [39].

На жаль, на сьогодні не розроблена єдина модель роботи волонтерів, яка включала б підготовку, організацію роботи і підтримку волонтерів.

Це також обумовлює велику схильність до стресу волонтера, ніж професіонала, велику уразливість його психічного здоров'я.

Серйозною проблемою волонтерської роботи залишається психологічна реабілітація волонтерів у випадках, коли ані вони, ані їхні команди, ані соціальні служби не спроможні нічого змінити в долі конкретної людини або в системі соціальних відносин та соціальної політики.

У волонтера з'являється відчуття відчаю, виникає питання: «Що робити, якщо…»: що робити, коли підлітку-інваліду потрібно 15.000 доларів на операцію, він поступово «гасне» і прощатися з ним приходить весь волонтерський загін, який майже три роки опікав його…?

Накопичення таких випадків може призвести до порушення психічного здоров’я добровільних помічників. Звідси наявна необхідність привертання уваги громадськості, органів влади, соціальних працівників до проблеми попередження порушень психічного здоров’я, своєчасної реабілітації волонтерів [41].

Психічне здоров’я – стан душевного добробуту, який характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів і забезпечує ефективну, адекватну умовам навколишнього середовища, регуляцію поведінки, діяльності. Це поняття включає в себе медичні і психологічні аспекти, суспільні та групові норми і цінності, які регламентують духовне життя людини.

Норму психічного здоров’я можна визначити за декількома критеріями:

1. адекватність суб’єктивних образів, які відображають об’єкти дійсності, і характер реакцій на зовнішні подразники, значення життєвих подій;

2. рівень зрілості, що відповідає віку, емоційно-вольової і пізнавальної сфери особистості;

3. адекватність у мікросоціальних відносинах, адаптивність до їхньої динаміки;

4. здатність до саморегуляції поведінки, розумного, раціонального планування життєвих цілей і забезпечення активності в їх досягненні [38].

А ознаками негативного впливу стресових ситуацій є: почуття емоційного виснаження; присутність ворожості по відношенню до інших; присутність психосоматичного захворювання; порушення апетиту; негативна самооцінка;

зростання відчуття провини та інше [47].

Збереження психічного здоров’я – це безперервний профілактичний процес, який передбачає своєчасне попередження психоемоційного перевантаження. Для цього кожна людина, особливо соціальний працівник, повинні навчатися самі й навчати своїх добровільних помічників володіти собою в критичних ситуаціях, розуміти емоційний стан і спонукальні мотиви як власної поведінки, так і поведінки інших людей, а також звільнятися від негативних емоцій, не реагуючи на них необдуманими емоційними реакціями і діями [38].

Дуже важливо підвищувати психологічну культуру волонтерів соціальної роботи та проводити психологічні тренінги, консультації з ними. Добровільні помічники повинні добре розуміти свої можливості та обмеження в контексті соціальної діяльності, постійно враховувати свій психофізіологічний та трудовий потенціал. Організація моніторингу їх психічного здоров’я – важливий напрямок діяльності навчально-реабілітаційних центрів та в цілому системи діяльності та практики соціальних інститутів тому, що головний секрет здорового довголіття – в антистресових навичках і антистресовому характері людини.

Більшість з нас постійно перебуває в стані напруги через нагромадження в організмі стресових гормонів, які викликають не тільки внутрішнє, а й м’язове напруження і, крім того, спазм та звуження судин.

Системність таких ситуацій може призвести до того, що прийнято називати «емоційним вигоранням» (Х.Дж. Френдербергер) або «емоційним виснаженням».

Емоційне вигорання – це психічний стан, який характеризується виникненням відчуттів емоційної спустошеності та втоми, викликаний провідною діяльністю людини, і поєднує в собі емоційну спустошеність, деперсоналізацію і редукцію професійних досягнень.

Термін «вигоряння» прийнято вживати у зв'язку із професіями, котрі пов'язані з наданням допомоги. Окрім соціальних працівників, вигоряння виявляється у медичних сестер, лікарів, психологів та представників інших професій, у роботі яких особиста відповідальність перевершує зовнішній контроль. Характерною для діяльності цих професіоналів є асиметрія відповідальності за характер та результат взаємодії працівника і клієнта: відповідальність завжди більшою мірою лежить на працівникові.

Д. Міллер [41] наводить принципові суб'єктивні та об'єктивні діагностичні критерії вигоряння.

Суб'єктивно показники вигоряння супроводжуються зниженням самооцінки, що пов'язане з відчуттям професійної некомпетентності та незадоволеністю роботою, а також множинними фізичними і психічними ознаками дистресу при відсутності соматичних та психічних хвороб: біль різної локалізації, шлунково-кишкові розлади, шкіряні прояви, слабкість, безсоння, тривога, зниження настрою, проблеми зосередження, дратівливість, негативізм.

Вигоряння – це стан вираженої втоми та емоційного виснаження, який характеризується втратою здатності надання психологічної підтримки іншим, байдужим та негативним ставленням до колег та клієнтів, зниженням продуктивності, знеціненням поточних результатів та минулих досягнень, зменшенням відчуття самоактуалізації в результаті хронічного стресу, фрустрації та внутрішньо-особистісних конфліктів під час виконання професійних обов'язків.

Об'єктивно вигоряння значно обмежує продуктивність виконання роботи протягом кількох місяців, що помічається, передусім, споживачами послуг, супервізорами, колегами.

«Синдром» вигоряння формується протягом відносно тривалого періоду, але виникає гостро. Помітними стають нехтування робочими обов'язками, похибки, зниження дисципліни, негативізм, цинізм, фаталізм.

Чинники, що призводять до вичерпання особистісних ресурсів та можуть спричинити вигоряння: недостатня професійна підготовка; брак практичного досвіду; невизначеність/неадекватність професійних очікувань (щодо результатів роботи, критеріїв успішності); невизначеність/неадекватність професійних ролей та меж (особливо надмірна ідентифікація з клієнтами); обмеженість ресурсів; недостатній рівень емоційної та соціальної підтримки з боку колег, керівників та підлеглих; недостатність супервізії; недосконалість організаційних структур та процесу роботи (особливо брак часу та надмірне навантаження); брак заохочення, визнання успіхів; недостатня участь у прийнятті рішень та відповідальність без повноважень; негативний вплив роботи на сімейне життя; особистісні якості (наприклад, сором'язливість, невпевненість у собі, труднощі в управлінні іншими) та молодий вік; специфічні фактори, наприклад, етичні дилеми, необхідність стикатися зі смертю, горем, небезпечними ситуаціями.

Множинність стресоутворюючих факторів робить проблему попередження й подолання стресу та вигоряння у волонтерів достатньо актуальною. Процес, який унаслідок стресів веде до нервового виснаження волонтера, має свої стадії:

1. ентузіазм – прагнення бути занадто корисним, ідентифікуватися з клієнтом і мати нереалістичні очікування від роботи;

2. стагнація – зниження очікувань до нормальних пропорцій і вихід особистої незадоволеності на поверхню (робота не компенсує витраченого в житті);

3. фрустрація – збільшення труднощів, поява невпевненості у власній компетентності, зниження толерантності і співчуття, початок уникнення відносин як механізм захисту;

4. апатія – байдужість або депресія як захист проти хронічної фрустрації.

Якщо для волонтера характерна психологічна напруга, то, як наслідок, у нього підвищується конфліктність. Психологи розглядають конфлікт як особливий вид мук, коли розум розривається між двома протилежностями. Коли індивід вимушений зробити вибір між несумісними потребами, бажаннями, мотивами і (або) зовнішніми вимогами, він виявляється втягнутим в конфлікт [43, с. 249].

Реакція на фрустрацію в конфліктній ситуації виникає, коли шлях до мети затуляє якусь перешкоду, і може бути наступним:

1. Наполегливість – прагнення продовжувати свою лінію;

2. Посилення – старатися ще сильніше;

3. Обхід – йти до мети обхідним шляхом;

4. Агресія – добиватися свого за допомогою насильства;

5. Звинувачення – шукати помилку або винних;

6. Відхід – відійти від проблеми;

7. Вихід – відійти від всього.

Найважливіше у роботі волонтера, звичайно ж, – це усвідомлення необхідності власної діяльності та наявність бажання працювати. Головна перевага волонтерів полягає в тому, що вони виконують роботу, яка їм подобається, й отримують задоволення, коли бачать результати. Але люди почуваються так, коли знають, що вони цінуються і визнаються.

Л. Конвей [32] наголошує, що волонтери мають потреби у приналежності, визнанні й, у деяких випадках – у впливі. Люди докладають більше зусиль і виконують роботу охочіше, якщо їм надається більше простору для творчості, відповідальності, розвитку персональних навичок і талантів. Найзначнішою причиною того, що волонтери працюють в організаціях, є відчуття приналежності та внеску. Зацікавленість та зусилля походять від сенсу власності і спільності цілей, спільного планування, зрозумілості очікувань, відповідальності, прогресу і впевненості в тому, що керівник надасть належні підтримку та визнання [32; 42; 48; 49; 50].

Етапи індивідуального менеджменту волонтерської діяльності:

1. Підтримка та визнання

2. Навчання та супервізія

3. Залучення та відбір

E. Уілліс [50] зауважує, що зміни зовнішнього оточення призводять до підвищення наголосу на ефективності надання послуг, ефективності використання коштів унаслідок залучення волонтерів, оцінці їхніх досягнень.

Тому підвищується важливість таких аспектів менеджменту волонтерів як:

1. стратегічне планування,

2. індивідуальне управління,

3. управління участю волонтерів в організації,

4. інформаційне управління.

Разом з тим, важливим залишається індивідуальний менеджмент волонтерів, елементами якого є їх залучення, відбір, допомога в пристосуванні до виконання обов'язків, що відповідають мотивуючим потребам та цілям організації, забезпечення підтримки, заохочення та навчання [8; 32; 33; 37; 42; 48; 50].

Найважливішими аспектами індивідуального менеджменту волонтерів за Л. Конвей [32] є навчання, супервізія, підтримка та визнання / заохочення. Таким чином, основними елементами та етапами менеджменту є залучення та відбір волонтерів, їхнє навчання та супервізія, підтримка та заохочення.

Стратегії попередження стресу та вигоряння включають формування зрілих захисних механізмів. Сприяє цьому орієнтація волонтерів на реалістичні цілі з урахуванням власних можливостей та вимог організації [8; 43]. Ефективні захисні механізми формуються також при зростанні професійності, постійній рефлексії та концептуалізації досвіду роботи з клієнтами [25].

Очевидна роль індивідуального менеджменту в попередженні вигоряння. Окрім підтримки й визнання, навчання й супервізії, які допомагають визначитися з професійними очікуваннями, ролями, межами та концептуалізувати досвід, на індивідуальному рівні, в разі потреби, повинні здійснюватися консультування, психотерапія. Можна застосовувати тренінг впевненості в собі, але головний наголос робиться на забезпечення конфіденційних підтримуючих стосунків, які дозволяють індивіду обговорити свої проблеми, оцінити та змінити свої механізми захисту. Важливою є також підготовка до розпізнавання та управління стресом [29; 41; 47].

Напрямки управління стресом виділяються окремо і включають, за Д. Міллером [41], стратегії релаксації (медитацію, фантазування, образотворче мистецтво, масаж, вправи), а також проведення семінарів та занять, які присвячені професійній орієнтації, розвитку навичок, управлінню часом, побудові стосунків у команді.

На індивідуальному рівні важливим є також планування часу за межами роботи, що включає заняття спортом, дієту, відпочинок та розваги, неструктуровані проміжки часу, хобі, стосунки з родичами та друзями [41; 47].

На міжперсональпому рівні зменшення стресових впливів досягається, в першу чергу, за допомогою розвитку соціальної підтримки – створення дружньої атмосфери взаєморозуміння у колективі волонтерів та людей, які співпрацюють з ними [25; 43]. Це найкраще вдається через групові втручання: методи побудови стосунків у команді. Д. Міллер [41; 43] наводить дані щодо незначної кількості випадків виникнення вигоряння у волонтерів-членів релігійних організацій Х'юстона, які працювали з ВІЛ-інфікованими та хворими на СНІД людьми, через те, що волонтери мали глибоке співчуття та підтримку серед членів релігійної громади.

Деякі автори наполягають на необхідності спілкування з професійною спільнотою, встановлення зв'язків між волонтерами з метою обміну досвідом, підходами та інструментами роботи [39]. Ефективними методами подолання негативного впливу роботи є також управління психологічними аспектами стосунків, наприклад, підбір пари за принципом психологічного сумісництва, управління міжперсональними стосунками та груповими ситуаціями, застосування нових технологій менеджменту, мультидисциплінарного менеджменту [41].

На організаційному рівні для профілактики стресу серед персоналу необхідні глобальні зміни щодо більшого піклування та залучення персоналу. Перелічені вище заходи повинні стати стабільними процедурами менеджменту.

Профілактика стресу на рівні організації включає: забезпечення можливості зміни видів діяльності, обмеження роботи наодинці, уникнення перевантаження, обмеження робочого часу, тимчасове припинення діяльності, нормалізацію переживання та вираження робочого стресу, забезпечення тихих місць для персоналу та приємної робочої обстановки, активне заохочення відпочинку персоналу.

Такі заходи є більш складними і можуть вимагати залучення додаткових ресурсів [41; 47]. Безумовно, волонтер випробовуватиме якнайменші ризики в своїй діяльності, якщо:

1. якісно є підготовлений до виконання своїх обов'язків;

2. є навчений способам і технікам саморегуляції і рефлексії.

З цією метою слід використовувати спеціальну програму підготовки студента-волонтера, основними блоками якої будуть:

Перший блок – навчання практичним умінням і навичкам роботи з «дітьми вулиці», інвалідами, літніми людьми, асоціальними сім'ями і іншими категоріями клієнтів. Другий блок – тренінги саморегуляції емоційного стану з фахівцями. Третій блок – моніторинг практичної діяльності волонтера і його психічного стану.

Внаслідок реалізації такої програми студенти-волонтери виходять на об'єкти, маючи певний запас не тільки теоретичних знань, але і практичних умінь і навичків, сформовану психологічну стійкість до стресових ситуацій, уміння надати собі і колегам-волонтерам першу допомогу після дії стресових чинників, постійно виникаючих в роботі.

У запобіганні та подолання ризиків у волонтерській діяльності нам також допоможуть знання та навички тренінгової роботи, методики самотренінгів, тренінгів вмінь та способи саморегуляції.

Техніка тренінгу вмінь різноманітна та складна, так само як і різноманітні та складні методи виховання та навчання. Вибір конкретних методик обґрунтовується поставленою метою: корекція поведінки, тренінг впевненості в собі, купірування емоційних афектів і таке інше – і тими методами, завдяки яким ця мета буде досягнута.

Серед різних груп тренінгів вмінь зараз найбільш поширені групи тренінгів впевненості в собі або тренінгів ассертивної поведінки [31].

Для опанування власних емоцій та емоційних станів є необхідним володіння методами саморегуляції та релаксації.

Саморегуляція – це свідоме вольове управління внутрішніми процесами своєї психіки, що дозволяє дати «вихід почуттю» у необразливій для інших формі і цілеспрямовано впливати на свій емоційний стан задля його змін. Методи саморегуляції дозволяють витісняти негативні емоції і почуття, замінювати їх позитивними. Це, як правило, позитивні образи і життєстверджуюче самонавіювання, зняття напруги тіла і мозку за допомогою релаксації.

Релаксація – стан спокою і розслаблення, що виникає у суб’єкта в результаті зняття напруги після сильних переживань або фізичних зусиль.

Релаксаційний тренінг – перебудова впевнень. Учасників тренінгу навчають методам релаксації. Методи можуть застосовуватися самостійно для зняття напруження, тривоги, що виникають у складних випадках.

Важливим етапом релаксаційного тренінгу є перенос його з лабораторних умов групи в повсякденне життя. Відчуття тривоги, хвилювання й їх зменшення при тренуваннях об’єктивізуються такими фізіологічними показниками, як частота пульсу, дихання й т.ін.

Соціальні працівники, педагоги та волонтери, які ведуть соціальну практику, для запобігання професійним ризикам емоційного згоряння та психічної напруги, повинні оволодіти набором релаксаційних методик, які допоможуть розслабитися, знизити нервове напруження, відновити душевну рівновагу.

Прийоми релаксації засновані на більш-менш свідомому розслабленні м’язів. Адже людина – єдине ціле: її психічне напруження веде до підвищення м’язової напруги. Звідси справедливе і зворотне твердження.

Релаксаційні методики вимагають правильної організації занять і певного часу для свого проведення. Затишний куточок, зручна поза, приємний музичний супровід забезпечують ефективність здійснення релаксації. Найкраще цими вправами займатися у вільний час, коли вас нічого не відволікає. Якщо протягом дня ви не змогли вивільнити 10–20 хвилин свого часу, то виконайте ці вправи увечері, перед сном [38].

 

 

Висновок до розділу 2

У сучасній практиці соціальної роботи зазначають, що працівникам соціальних служб доводиться мати справу зі збільшенням стресу та уск­ладненням роботи. Велике значення в побудові оптимальної роботи при­діляють саме супервізії, вона відіграє ключову роль у менеджменті стре­су. Соціальна агенція повинна сприймати супервізію як пріоритет з чітко розробленим планом і стратегією. Саме від провідних фахівців та кері­вників організації залежить її впровадження