Передісторія україни: археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства.

Трипільська культура на українських землях.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. На пізьньому етапі розвитку трипільської культури матріархальний рід перетворюється на патріархальний. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської культури. Основним заняттям трипільців було землеробство. На родючіх грунтах межиріччя Дніпра і Дністра вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах. Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат, завдяки численним перевалам цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На заході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен Євразії.

Велике переселення народів.

Межа античності й Середньовіччя для Європи була пов'язана в часі з масовими переміщеннями германських, сарматських, слов'янських й інших племен та їх вторгненням на територію Римської імперії, яке отримало умовну назву Велике переселення народів (IV—VII ст.). Це була доба становлення перших варварських держав в Європі, які, на відміну від античних, від первісного ладу перейшли відразу до феодального, а не до рабовласницького.

Прологом Великого переселення народів було поступове переміщення сарматського племені аланів і германського племені готів в українське Причорномор'я.

Наприкінці І ст. н. е. у причорноморських степах з'являється нове об'єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах і сварках сусідніх держав алани наганяли жах на сусіднє осіле населення.

Від II ст. н. е. на території України між Дністром і Сіверським Донцем розселилися племена антів. Провідною галуззю їхнього господарства було орне землеробство. Анти не тільки забезпечували себе хлібом, а й торгували зерном з провінціями Римської імперії, а також із сусідніми варварськими племенами, у тому числі сарматами. В антських поселеннях знайдено залишки бронзоплавильних та залізоливарних майстерень. Виявлено понад 100 найменувань ремісничих виробів. УIV ст. було створено державне об'єднання — Антський союз, який мав характер військової демократії. Відомий український історик М. Грушевський наприкінці XIX ст. дійшов висновку, що антське племінне об'єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. Сусідами антів на заході були склавини — споріднені слов'янські племена, роль яких для формування українського народу також була значною.

Прийшовши з Прибалтики і витіснивши аланів, у III ст. н. е. своє панування у Північному Причорномор'ї встановили східно-германські племена готів. Частину готів, яка оселилася в пониззі Дніпра, стали називати остготами. Готські племена, які осіли між Дніпром та Дунаєм, отримали назву вестготи. Найбільшої могутності політичне об'єднання готів — Гетика — досягло в середині IV ст. за остготського короля Германаріха. Наприкінці його правління почалася війна готів проти антів. Спадкоємець Германаріха Вінітарій 375 р. вбив антського князя Божа із синами і старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені племенами гунів, які підтримали антів.

Гуни — кочовий народ, який сформувався на території Центральної Азії, — витіснили готів і утворили велике державне об'єднання на теренах між Доном і Карпатами. Найбільшою військовою міццю це об'єднання вирізнялося, коли його очолював Аттіла. У 447 р. він здійснив військовий похід на Східну Римську імперію і дійшов до Константинополя. У 451 р. відбулася грандіозна битва на Каталаунських полях, у результаті якої було зупинено просування гунів на захід. Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава починає занепадати. У 469 р. гуни зазнали поразки від Візантії і після цього розсіялися по різних землях.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, які, перетинаючи Причорномор'я і Дунай, прагнули дістатися багатих центрально- і південноєвропейських земель. У VI ст. анти зіткнулися з кочовою ордою аварів. Це був великий племінний союз, у якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. На території колишньої римської провінції Паннонії авари утворили свою державу, яка називалася Аварський каганат. Відомо, що у війні аварів проти Візантії 601—602 pp. анти виступили союзниками візантійців. Боротьба виявилася досить виснажливою і завершилася остаточним розпадом Антського союзу. Після цього в VII ст. на території розселення східного слов'янства сформувалися 14 племінних об'єднань, регіони розташування і назви яких відомі з літопису «Повість минулих літ». На території сучасної України розселилися племена полян, дулібів (бужан, волинян), деревлян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів.

Ще одну загрозу для слов'ян у ті часи становили напади болгарських племен. У VII ст. частина болгар на чолі з Аспарухом переселилася на Дунай, заснувавши там Дунайську Болгарію. Згодом слово «болгари» перетворилося на самоназву місцевого південнослов'янського населення.

У середині VII ст. у Прикаспії та Приазов'ї утворилася багатонаціональна держава на чолі з хозарами — Хозарський каганат. Хозари були войовничим народом. Вони підкорили своїй владі полян, сіверян, радимичів, в'ятичів і примусили їх сплачувати данину. Через столицю Хозарського каганату — місто Ітіль у пониззі Волги — проходили важливі міжнародні торговельні шляхи. Хозарський каганат стояв на перешкоді розвитку господарського життя слов'ян; запекла й довготривала боротьба східних слов'ян з хозарами розпочалася задовго до утворення Київської держави.

Отже, розселення слов'янських (і в тому числі східнослов'янських) племен в Європі збіглося в часі з Великим переселенням народів. У зв'язку з цим деякі вчені дотримуються міграційної теорії походження слов'янства, тобто вважають, що слов'яни були не автохтонами, а прибульцями, які опинилися на території Східної Європи лише в VII—VIII ст. н. е.

Територія сучасної України була втягнута в процеси, характерні для європейського раннього Середньовіччя — етнічні переоформлення і державотворчі процеси, результатом яких стало формування майбутніх європейських національних держав.

У період Великого переселення народів у слов'ян завершувався перехід до сусідської територіальної общини і патріархальної сім'ї. Формується суспільна верхівка — виділяються заможні старійшини й князі. У деяких історичних джерелах згадується, що у слов'ян існувало домашнє рабство. У такому становищі могли перебувати захоплені в полон іноземці, які через деякий час могли за викуп стати вільними. Поступово у слов'янському середовищі складалися основи військово-політичних об'єднань, які передували утворенню держави.

 

Слов'янські народи

Західні слов'яни: поляки, чехи, словаки, верхні та нижні лужичани.

Південні слов'яни: болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці.

Східні слов'яни: українці (виникли на базі племінних союзів полян, деревлян, уличів, волинян, сіверян, тиверців, дулібів, білих хорватів); росіяни (виникли на базі племінних союзів словен, східних кривичів, радимичів, в'ятичів); білоруси (утворилися на базі племінних союзів полочан, дреговичів, західних кривичів).

З арабських і перських джерел ІХ-Х ст. відомо, що на землях слов'ян існували три державні утворення: Куявія, Славія й Артанія. Історики вважають, що Куявія — це київська земля з Києвом. Славію ототожнюють зі слов'янськими поселеннями біля озера Ільмень, головним містом яких був Новгород. Щодо Артанії вчені розійшлися в думках: одні з них уважають її землями навколо Чернігова, інші — навколо Рязані. Та вірогідна думка, що Артанія тяжіє до Ростово-Суздальської Русі.

Конституція Орлика 1710 р.

У 1710 році було обрано гетьманом Пилипа Орлика (1710 - 1742рр.). Одночасно було схвалено Конституцію, що мала назву «Конституція прав і свобод Запорізького війська». У літературі її називають Конституцією Орлика. Основним її пунктом є проголошення незалежності України; наголошувалося,що в Україні повинна бути тільки православна церква, яка має залежати не від Московського патріархату, а від Константинопольського.

Конституція передбачала створення вищого законодавчого органу - Генеральної Ради, який мав би скликатися тричі на рік. Він мав складатися з Генеральної старшини, представників Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку. Конституція обмежувала права гетьмана, зокрема він не міг самочинно призначати на посади - всі вони повинні бути виборними. Гетьман не мав права нікого судити - цим мав займатися Генеральний суд. Без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати тільки поточні питання, радячись при цьому з Генеральною старшиною.

Конституція також звертала увагу на становище міщан, посполитих та козаків. В ній, зокрема, зазначалось, що гетьман мав стежити за тим, щоб старшина не утискувала «людей убогих». Скасовувались усі тягарі, що були накладені на селян і козаків, та державні монополії.

Отже, у відповідності із «Конституцією прав і свободЗапорізького війська» Україна мала стати демократичною республікою з виборними законодавчими і виконавчими органами.

 

Зовнішня політика УЦР.

Попри значні труднощі, пов'язані зі становленням української державності періоду Центральної Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої по­літики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися роз­будови національної зовнішньополітичної слу­жби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керів­ництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичай­но, гальмувало самостійний вихід нашої дер­жави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало.

Як уже зазначалося, певні зовнішньополі­тичні повноваження були покладені на сек­ретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включи­тися у міжнародну діяльність в рамках бо­ротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія рес­публіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансфор­мується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запро­вадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укла­дення Брестської угоди з Центральними державами Укра­їна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зов­нішньополітична залежність України від австро-німець­кого блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Значну увагу уряд УНР приділяв організації кон­сульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Цен­трального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців.

Ці плани, однак, урядом УНР повною мірою не були реалізовані. І все ж саме за Центральної Ради, восени 1917 р., в Києві з ініціативи професора М. Туган-Барановського постала поважна наукова громадська інсти­туція — Українське товариство економістів. На його базі було створено Консульські курси — перший навчаль­ний заклад, який розпочав підготовку консульських пра­цівників. У 1918р, за активної участі академіка А. Крим­ського в Києві почав працювати Близькосхідний інститут, у складі якого відкрито консульський факультет.

Керівництво зовнішніми справами УНР доби Цент­ральної Ради в якості генерального секретаря міжнарод­них справ, міністра закордонних справ і державного секретаря закордонних справ відповідно здійснювали О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський.

 

Україна в умовах НЕП.

На всей территории, котрроая вошла в состав СССР в начале 1920 - х годов царила полная разруха. Большинство предприятий было разрушено, разграблено, многие рабочие уехали в деревню. В то время, как в деревне положение было сравнительно терпимым, промышленность страны было в явном упадке. Попытки сыграть на энтузиазме путем организации различных субботников ни к чему не привели. Поэтому коммунисты были вынуждены пойти на значительные послабления в экономической области. Была объявлена Новая Экономическая Политика (НЭП). Была разрешена коммерческая деятельность, начался целый бум открытия различных предприятий, в результате чего была за короткое время поднята легкая промышленность. Значительное улучшение наблюдалось и в сельском хозяйстве. Однако, в политической сфере коммунисты крепко держали власть в своих руках. С целью привлечь украинский народ, на Украине при участии новых украинских коммунистических деятелей была начата политика украинизации. В начале при ее проведении были допушены некоторые перегибы, но позже эта политика была откорректирована и сразу появились явные успехи. Этот период (1920 -е - начало 1930 годов) был периодом расцвета украинской литературы, культуры. Появились такие литературные объединения как МАРС И ВАПЛИТЕ (Вильна Акадэмия Пролетарськой Литэратуры), которую возглавлял Николай Хвилевой (Мыкола Хвыльовой). Лидеры ВАПЛИТЕ выдвинули лозунг " Гэть от Москвы!".Но скоро российские коммунисты поняли, что Украина начинает отходить от России, и с личной указки Иосифа Сталина политика украинизации была свернута. Начались репрессии на деятелей украинской культуры. Позже их назвали "расстрелянное возрождение".

В конце 20 - х годов Сталин покончил со всеми проявлениями оппозиции, с так называемыми троцкистами и начал политику ликвидации НЭПа. Началось установление диктатуры с мощной бюрократической систеиой партии коммунистов. Вскоре на территории СССР появилось тоталитарное государство, то есть государство в котором все сферы жизни контролировались органами советской власти. В декабре 1927 года, на 15 съезде ВКП (б) было принято решение о переходе к коллективизации и ускорению индустриализации народного хозяйства. Одновременно была принята первая пятилетка - экономический план на будущие пять лет (1928 -1933). Эти планы были направлены на милитаризацию СССР и концентрацию промышленности в России. Постепенно была ликвидирована частная промышленность, была национализирована торговля, а на селе начала насильственно проводиться коллективизация. За счет ограбления крестьянского населения строились будушие гиганты советской промышлености.

 

Передісторія україни: археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства.

{УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДОІСТОРИЧНИЙ ПЕРІОД}

Періодизація:

І) Кам’яний вік, ділиться на пелеоліт (давній кам’яний вік, в свою чергу, поділяється на ранній, середній та пізній. Відокремлення цих періодів має сенс, коли на них накладається біологічна та соціальна еволюція людини, початкові стадії її суспільної організації), мезоліт (середній кам”яний вік), та неоліт (новий кам’яний вік). Кам’яний вік починається з того часу, коли людина почала використовувати камень.

ІІ) Енеоліт – міднокам”яний вік, або перехід від каменю до бронзи. Зазначимо, що не всі історики відрізняють цей період як самостійний в археологічній періодизації.

ІІІ) Бронзовий вік.

IV) Залізний вік – останній в археологічній періодизації.

Археологічна періодизація	Хронологія	Тип людини	Суспільна організація	Еволюція виробничих сил.
Ранній палеоліт	100 – 150 тис. років тому.	архантроп	стадо	дерев”яні киї, палиці, рубила (кам”яні).
Середній палеоліт	150 – 40 тис. років тому	неандерталець (палеонтроп)	довготривалі табори	Вдосконалення: крем”яни вістря на списи, ножі, шкребла.
Пізній пелеоліт	40 – 11 тис. років тому	homo sapiens (неоантроп, або людина розумна або кроманьонець)	племена (25 – 70 осіб)	Удосконалення та розмаїття технічних прийомів роботи з каменем, ножеподібні пластини, різці, проколки, свердла тощо.
Мезоліт	11 – 8 тис. років тому	неоантроп	племена	Використання вогня, скотарство та землеробство, розповсюджене використання списів, каменя, дерева, кісток
Неоліт	8 – 6 тис. років тому	неоантроп	племена	Розвиток знарядь для обробки землі, більше вдосконалення охотничої сброї
Енеоліт	6 – 5 тис. років тому	неоантроп	Об`єднання племен	Використання та обробка міді, поширюється використання рала і таглової сили.
Бронзовий вік	4 – 3 тис. років тому	неоантроп	племенні угрупування, що почали ділитись на кочових та оседлих	Почали використовувати бронзу у виготовленні сброї, знаряддя праці
Залізний вік	3 – 2 тис. років тому	неоантроп	людські угрупування, що мають певну культуру, містецтво та ін.	Використання заліза спричинило сильний розвиток вироблення господарських та ін. знарядь праці

 

Еволюція людини та людського суспільства:

За мільйони років, починаючи з раннього палеоліту, людина пройшла період тривалої біологічної і соціальної еволюції. Людиноподібна істота еволюціонузувала в первісну (найдавнішу) людину – пітекантропа (архантропа). (Одна з найдавніших стоянок пітекантропа була знайдена в Закарпатті (її вік приблизно 1 млн. рр до Н. Е.))

Наступний тип доісторичної людини – неандерталець (палеантроп). Археологічні знахідки свідчать, що палеантропи жили майже на всій теріторії сучасної України, найбільше стоянок (з останками людини) знайдено в Криму.

Звернемо увагу на “прискорення”, якого набувала еволюція людини від одного її типу до їншого. Вік архантропа тривав понад мільйон років, палеантропа – сто тис. рр.,від неоантропа до людини сьогоднішнього дня пройшло чотири дес. тис. рр. На цю ж схему біологічного розвитку людини можна також накласти і її соціальну еволюцію.

Соціальна еволюція людини відбувалась паралельно з біологічною і нею обумовлювалась. Як тільки людина взяла в руки примітивні знаряддя, щоб використати їх для забезпечення своєї життєдіяльності, вона не тільки перетворилась на людину, а й поклала початок триваючої й до сьогодні соціальної еволюції. Тепер уже відносне благополуччя людини залежало не стільки від її фізичних даних, скільки від розумових, тобто уміння вдосконалювати засоби виробництва, освоювати перші виробничі технології, використовуючи їх в своїх інтересах.

В період неоліту соціальна еволюція набуває якісно нового характеру, що дає підстави називати цей процес неолітичною революцією. Йдеться про перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих.

В доісторичний період відбувуась і еволючія людського суспільства – від первісного людського стада (орди) до державних утворень. Між ними – рід, плем”я, союзи племен та інші форми організації людського суспільства. Еволюціонувала і сім”я, зокрема від полігамної до моногамної.