Співвідношення понять людина, індивід, особистість та індивідуальність

Психологічна структура людини як індивіда, особистості та субєкта діяльності виділена Б.Г.Ананьєвим (6-60 р. 20 ст.).

1. Людина –духовно-душевно означ, природ-соц істота

Л-особлив чином тілесно організ істота

Л-має душу

Л-свідома істота

Л-суспільна істота

Л-діяльна істота (пізнає і перетвор світ)

2. Індивід - людська біологічна основа розвитку особистості у певних умовах(виокремлена з сусп. людина)

Характеристики людини як індивіда: виділяються два основні класи індивідуальних властивостей: 1) віково-статеві (вікові властивості та половий диморфізм); 2) індивідуально-типові (конституціональні особливості, нейродинамічні особливості мозку, особливості функціональної геометрії великих півкуль).

3. Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначаються замученістю людини до конкретних суспільно-історичних та культурних відносин.(погляд на люд з боку сусп., тобто соціалізов люд, індивід. Є творцем взаємозв між собою подібним)

Характеристики людини як особистості: 1) статус в суспільстві (економічне, політичне, правове, ідеологічне положення в суспільств); 2) статус спільності(в рамках якої формується особистість). На основі статусу та постійної взаємодії з ним формується системи: а) суспільні функції-ролі; б) цілі та ціннісні орієнтації.

Класи особистісних рис:

- Статус, ролі і ціннісні орієнтації створюють первинний клас особистісних рис;

- Вони визначають особливості мотивації поведінки, структуру суспільної поведінки вторинний клас особистісних рис;

- Вищим інтегрованим ефектом взаємодії рис 1 та 2 класу є характер та здібності. – третій рівень.

Основний засіб розвитку особистісних рис людини - життєвий шлях людини в суспільстві,його соціальна біографія.

4. Індивідуальність – вищий прояв існув людини, тому що воно вказує як на прояв індив якостей люд, так і особистих яостей. Індивідуальність вже має соц. характер

Основні форми діяльності людини.

1. Основні види діяльності

До основних видів діяльності відносяться: гра, навчання, праця. Вони являються основними видами активності людини, за допомогою яких людина пізнає та перетворює світ і себе. Основні характеристики таких видів діяльності:

1. Гра – це вид дільності, який: а) тренує дитину в оволодінні значеннями речей і явищ, які закріплені за допомогою мови, та в оперуванні цими значеннями; б) розширює самосвідомість дитини - від сприйняття себе як суб»єкта предметних дій до сприйняття себе як носія соціальної ролі, суб»єкта людських стосунків. До основних видів ігор відносяться: функціональні; конструктивні; сюжетно-рольові; ігри за правилами;

2. Навчання – це специфічний вид діяльності людини, спрямований на оволодіння людиною знаннями, уміннями та навичками. Роль учіння: а) підготовка людини до майбутньої трудової діяльності; б) розвиток людини.

3. Праця- це цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб людини, в результаті якої створюються матеріальні і духовні цінності, формується сама людина. Метою трудовоїдіяльності є створення: а) матеріальних речей, які споживаються людьми (продукти харчування, одежа); б) речей, які необхідні для виготовлення речей, які споживаються люди (енергія., верстати, книги); в) ідеологічних продуктиів (наука, мистецтво); г) дій, які організовують поведінку і працю людей (управління, контроль, виховання, навчання та ін).

Провідна діяльність – різновид діяльності, що зумовлює найголовніші зміни у психічних рисах особистості, виникнення різних психічних новоутворень на даній стадії її розвитку.

Проблема сенсу життя людини

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б Грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства.

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов - це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов – таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб'єктивним та об'єктивним.

Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в епоху Просвітництва і аж до XX ст. став визначальним, - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні' життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішній автопортрет, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов).. Отже, ідея загального блага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.