Життя і розум у контексті глобальної еволюції всесвіту

Філософія життя- іррационалістична філософська течія кінця 19 - початку 20 вв., що висувала вихідне поняття "життя" як якусь інтуїтивно цілісну реальність, що осягається, не тотожну ні духу, ні матерії. Вона виступила проти панування методологізма й гносеологізма в ідеалістичній філософії 2-ої половини 19 - початку 20 вв.. Поняття "життя" багатозначне й по-різному тлумачиться в різних варіантах Філософії життя. Біологічно-натуралістичне тлумачення характерно для плину, що починається від філософії Ніцше й представляється Л. Клагесом, Т. Лессингом і ін.: "живе" підкреслюється як щось природне на противагу механічно сконструйованому, "штучному". Для цього варіанта Філософії життя характерна опозиція не тільки матеріалізму, але й ідеалістичному раціоналізму - "духу" і "розуму", схильність до примітива й культу сили, спроби звести будь-яку ідею до "інтересів", "інстинктам", "волі" індивіда або суспільної групи, прагматичне трактування моральності й пізнання, підміна особистісного початку індивідуальним, а індивіда - родом, органицизм у соціології. "Історичний" варіант Філософії життя представлений як інтерпретації "життя" з безпосереднього внутрішнього переживання, як воно розкривається в сфері історичного досвіду духовної культури. Інший варіант Філософії життя пов'язаний із тлумаченням "життя" як якоїсь космічної сили, "життєвого пориву", сутність якого - у безперервному відтворенні себе й творчості нових форм; субстанція життя - чиста "тривалість", мінливість, що осягається інтуїтивно.

.38 Інтелект, почуття, памｻять і воля як здатності людини.

Виділяють 3 сефри психічного:

А)пізнвальна;

Б) емоційнв;

В) Вольова

1.Пізнавальна сфера.

Інтелект (від лат. – сприйняття, поповнення) – система пізнавальних здібностей індивіда, яка виявляється в:

- здатності швидко і легко набувати нові знання і вміння,

- долати несподівані перешкоди,

- знаходити вихід із нестандартних ситуацій,

- глибоко розуміти те, що відбувається навколо,

- в умінні адаптуватися до складного та мінливого середовища.

Найчастіше інтелект визначають за рівнем розвитку, що розглядається в єдності з іншими пізнавальними процесами – сприйманням, пам’яттю, уявою тощо. Розуміння інтелекту як загальної розумової здібності використовують як узагальнення поведінкових характеристик, пов’язаних з успішною адаптацією до нових життєвих завдань.

2.Емоційна і вольов сфери.

Емоція (почуття) і воля.

А. Емоції – психічні стани і процеси, в яких відображається безпосереднє, ситуативне переживання життєвих явищ, зумовлене їх відношення до потреб суб’єкта.

У процесі еволюції емоції виникли як засіб, що дає змогу живим організмам визначити біологічну значущість зовнішніх впливів і внутрішніх станів.

- Емоції – відображення ситуаційного ставлення людини до певних об’єктів.

- Почуття – стійке й узагальнене ставлення до об»єктів.

Класифікація почуттів:

- Моральні почуття – втілюється ставлення людини до людини та суспільства. (Моральні почуття: любов, співпереживання, гуманність, відданість, чесність, безкорисливість,альтруїзм, патріотизм. Аморальні почуття: жадібність, егоїзм, жорстокість, самолюбство.

- Інтелектуальні почутя – подив, цікавість, допитливість, сумнів – засвідчують взаємопрникнення інтелектуальної та афектиктивної сфери.

- Естетичні почуття- пізнання спеціифічнох якості предмета –краси.

- Світоглядні почуття – найбільшу узагальнені почуття, які відображають ставлення

людини до світу, інших людей,

Емоційна сфера виконує таку регулюючу функцію (виконує ряд значущих функцій

для життєдіяльності людини):

а) оцінювальну - оцінювання інформації, яку накопичують психічні процеси.

Завдяки їм здійснюється відображення суб»єктивного ставлення людини до: оточуючого світу; самої себе;

б) контролюючу - на основі виникаючої емоції людина отримує змогу швидко приймати орієнтовне рішення про значення нового сигналу та його можливих наслідків (корисних, шкідливих);

в) мотивуючу функцію - прагнення уникнути подій, які породжують негативні емоції, або включатися в події, що призводять до позитивних переживань;

г) функцію оптимізації міжособистісної взаємодії між людьми та ін.;

Б. Регулюючу функцію також виконує воля.

Воля - це активність особистості, це активність регуляції в умовах подолання труднощів.

Регулюючі функції волі:

1) завдяки волі ми маємо вищі (довільні) форми інших психічних процесів (уваги,

процесів пам»яті та ін.), які властиві лише людині;

2) воля сприяє становленню людини, здатної до самовизначення та свободи;

3) воля робить діяльність людини цілеспрямованою та впорядкованою

3.Пам'ять є складною системою процесів, що здійснюють повний цикл перетворень інформації суб'єктом: запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування.

- Запам'ятовування – це процес пам'яті, який забезпечує приймання, відбір і фіксацію інформації завдяки утворенню й закріпленню тимчасових нервових зв'язків.

Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

А) Мимовільне запам'ятовування має місце тоді, коли людина не ставить собі за мету щось закріплювати і в подальшому використовувати цю інформацію. Мимовільне запам'ятовування залежить і від зусиль, яких докладає індивід для досягнення своєї мети, від активної розумової роботи над текстом.

Б) Для повного засвоєння і відтворення знань, вмінь, навичок необхідне довільне запам'ятовування. Цей процес пов'язаний з визначенням субєктом цілі запам'ятати,завчити і зберегти певний обсяг матеріалу для наступного відтворення у формі словеснихзвітів чи вмінь, навичок у діяльності.

-Збереження – це процес, що забезпечує утримання матеріалу в мозку впродовж тривалого часу. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам’ятовування,використання матеріалу пам’яті в своїй діяльності. Без використання матеріал пам’ятіпоступово забувається.

-Відтворення – процес актуалізації знань, умінь, навичок, засвоєних при запам'ятовуванні. Здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцностізапам'ятовування і водночас наслідком цього процесу.

- Забування – це мнемічний процес, який призводить до втрати чіткості й зменшення обсягу запам'ятовуваного, виникнення помилок у відтворенні і, нарешті, унеможливлює впізнання.

Забування – це процес, протилежний запам'ятовуванню. Він унеможливлює актуалізацію засвоєної інформації. Однак забування є необхідним і закономірним процесом пам'яті, ланкою системи, що регулюється. Забування, як і інші процеси пам'яті, зумовлюється низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких провідну роль