Екзистенціалізм: загальна характеристика.

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як «неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фрідріх Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні порізно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив. Екзистенціалізм ґрунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем..Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом.

 

Основні ідеї неотомізму

Онтологічне вчення неотомізму має вихід у сферу теорії цінностей. Гносеологія сучасного неотомізму виникла і розвинулась на базі релігійного вчення. В неотомізмі існує свій шлях вирішення проблеми співвідношення віри та розуму в загалі.З онтології неотомізму логічно випливає його гносеологія, в якій слід розрізняти декілька тенденцій. Марітен, наприклад, стверджуючи можливість безпосереднього осягнення буття мислячим суб'єктом, якому притаманна інтелектуальна інтуїція, звертав увагу також і на складний шлях опосередкування, що характеризує процес пізнання. Інша тенденція — помірковано опосередкований реалізм, активно асимілювала методологічний інструментарій і категоріальний апарат кантіанства, феноменології та антропології. Вказана домінує сьогодні в гносеології неотомізму, що дає йому змогу витримувати рівень теоретико-пізнавальних доктрин другої половини двадцятого и двадцять першого століття. Розкриваючи процес умоглядно-теоретичного осягнення світу, неотомісти на перше місце ставлять природознавство і філософію природи, на наступне місце — математику, на третє — метафізику.Гносеологія неотомізму є невід’ємною частиною філософської системи неотомізму. Гносеологія або теорія пізнання – розділ, частина філософської системи, основне завдання якої полягає в дослідженні можливостей і закономірностей пізнання людиною себе та світу. В коло завдань гносеології входить вивчення і визначення структур пізнання. В залежності від специфіки конкретної філософської системи її онтології і метафізики в коло проблем теорії пізнання входять і інші питання – Бог, душа, вільна воля та інші.Середньовічна схоластика не ставила собі завдання чітко розмежовувати поняття - метафізика, онтологія і гносеологія. В неотомізмі, в зв’язку з розвитком сучасної філософії і галузевих філософських наук, існує тенденція окреслювати кожне поняття та вказувати на його компетенцію та взаємозв’язки з іншими ідеями системи.В зв’язку зі специфікою філософської концепції, яка існує в неотомізмі, в понятті гносеологія прийнято розрізняти такі відтінки: теорія пізнання, метафізика пізнання. Серед неотомістів не існує однозначної думки щодо вирішення вказаних проблем.

Аналіз поняття «теорія пізнання», яке розуміється в неотомізмі ширше ніж наукове або загально філософське, вказує на те, що аналізуючи гносеологію неотомізму, необхідно досліджувати таке поняття як гносеологія пізнання, включаючи в нього усі відтінки, які пов’язанні зі специфічністю філософської системи неотомізму її реалізмом який був закладений ще в філософії Томи Аквінського.В неотомізмі, як і в інших філософських системах сучасності, існує тенденція будувати інші частини філософської системи, виходячи з вирішення проблем гносеології. Тобто аналіз метафізики – співвідношення, існування понять душа, Бог, світ; вирішення понять онтології – внутрішньої будови «світу неотомістів»; вирішення проблем антропології, соціальної та політичної філософії виконується шляхом розбудови, аналізу гносеологічних проблем, використовуючи для цього ідеї інших сучасних філософських течій. Наприклад, поєднання ідей Бергсона, або екзистенціальні ідеї у гносеології Е. Жильсона і Ж. Марітена; використання здобутків феноменології; також поєднання елементів антропологічної філософії з католицькою проблематикою та інші. Не дивлячись на такий синтез, поєднання гносеологічних ідей – систем, які не мають жодного відношення до католицької філософії, всі ці філософи вважаються послідовниками філософії Томи Аквінського, тому що в базі усіх цих побудов підґрунтям є принцип гносеологічного дуалізму, принцип розмежування пізнавальних можливостей віри та розуму.

Неотомізм - сучасне філософське вчення, яке поєднує у собі частини схоластичного вчення Томи Аквінського та ідеї сучасних філософських течій. В ньому не існувало відокремленого поняття – теорія пізнання, а також окремої гносеології. Остання була лише частиною матеріальної логіки, частиною того що сьогодні розуміється як поняття «формальна логіка». В неотомізмі існує тенденція будувати інші частини філософської систем, виходячи з розв’язання проблем гносеології. Спочатку формувати категоріальний апарат теорії пізнання, вказуючи можливості та межі пізнання, і на даному підґрунті будувати філософію з окремими галузевими дисциплінами.