Вимоги до управлінських рішень.

1. Кожна людина, стаючи дорослою, не може не пізнати на практиці процесу прийняття рішення. Як здатність до комунікації, так і здатність приймати рішення, – це вміння, яке розвивається з досвідом. Кожний з нас упродовж дня приймає десятки рішень.

До рішення відносяться як малозначний вибір одягу чи взуття для роботи, так і вибір місця навчання, роботи чи супутника життя. Хоч, як правило, альтернатив багато, майже всі щоденні рішення ми приймаємо без систематичного обдумування. Що стосується інших рішень, наприклад, про те, куди йти вчитися, працювати після закінчення навчального закладу або який стиль життя задовольнив би нас, то ми приймаємо їх після роздумів, які тривають дні, місяці, роки.

Однак в управлінні організація прийняття рішення – більш систематизований процес, ніж в особистому житті. Особистий вибір індивідуума впливає на його особисте життя і на пов’язаних із ним людей. Менеджер вибирає напрямок дії не тільки для себе, а й для організації та інших працівників. Менеджери вищих ієрархічних рівнів великих організацій часто приймають рішення, які пов’язані з великими грошима, впливають на життя багатьох людей.

Відповідальність за прийняття важливих організаційних рішень – важка моральна ноша.

Прийняття і виконання управлінських рішень в значній мірі забезпечує реалізацію цілей будь-якої організації. Своєчасно прийняте науково обґрунтоване рішення стимулює виробництво чи надання послуг у невиробничій сфері. Рішення слабке, прийняте передчасно або із запізненням, знижує результативність праці колективу та окремих виконавців.

Рішення – це творчий процес вироблення однієї або декількох альтернатив, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

Рішення є творчою операцією в технології менеджменту і являє собою розгорнутий в часі логіко-розумовий, емоційно-психологічний, організаційно-правовий процес, що виконує менеджер в межах своїх повноважень одноособово або із залученням інших осіб.

Управлінське рішення – це формалізований на альтернативних засадах метод менеджменту, за допомогою якого керуюча система організації отримує можливість безпосередньо впливати на керовану.

Управлінське рішення формується у процесі вибору альтернативи і стає відображенням результатів управлінської діяльності, певною мірою, її підсумком. Воно є результатом обдумувань дій і намірів, висновків, міркувань, обговорень тощо, спрямованих на реалізацію цілей управління.

Управлінські рішення вимагають систематизації. Їх можна класифікувати за такими ознаками.

За сферою охоплення:

– загальні – стосуються усієї організації;

– часткові – стосуються конкретних підрозділів, служб, проблем тощо.

За тривалістю дії:

– перспективні – їх розробка та реалізація відбувається протягом тривалого періоду;

– поточні – приймаються та реалізовуються протягом короткотривалого періоду;

– оперативні – рішення щодо конкретних епізодів виробничо-господарської діяльності.

За рівнем прийняття:

– рішення на вищому рівні управління;

– рішення на середньому рівні управління;

– рішення на нижчому рівні управління.

За характером вирішуваних завдань організацією:

– організаційні запрограмовані рішення – це певний відомий перелік кроків з малою кількістю альтернатив;

– організаційні незапрограмовані рішення – це рішення, які викликані новими або невідомими факторами чи ситуаціями;

– компромісні рішення – їхнє прийняття має врівноважити протиріччя, що виникають.

За способом обґрунтування:

– інтуїтивні рішення, тобто ті, які базуються на відчуттях менеджера у правильності вибору; їх обґрунтованість визначається особистими якостями менеджера;

– рішення, що базуються на судженнях – думках, міркуваннях, висновках. Оскільки ці рішення приймаються безпосередньо менеджером, то вони формуються швидко і без значних витрат. Але такі рішення можуть привести до неприйняття нової альтернативи;

– раціональні рішення – обґрунтовуються об’єктивними аналітичними процесами.

За способом прийняття:

– одноособові рішення;

– колегіальні рішення – розробляє група фахівців, а приймає відповідна група менеджерів;

– колективні рішення – приймаються загальними зборами.

За характером:

– економічні рішення – стосуються сфери фінансів, інвестицій, заробітної плати, використання кредитів, розподілу прибутку;

– технологічні рішення – стосуються технологічних процесів виробничо-господарської діяльності;

– соціально-психологічні рішення – стосуються сфери соціального забезпечення працівників, покращення психологічного клімату в колективі, морального стимулювання, створення сприятливих умов праці;

– адміністративні рішення – стосуються організаторської, розпорядчої, координаційної, дисциплінарної, регламентної сфер.

 

2. Успішне прийняття управлінських рішень базується на таких умовах як право прийняття, повноваження, обов’язковість, компетентність, відповідальність.

Право прийняття рішень мають усі менеджери, але відповідні їх групи можуть приймати тільки конкретні рішення.

З правом прийняття рішень тісно пов’язані питання повноважень. Повноваження характеризують межі, в яких той чи інший керівник має право приймати рішення.

В правах і повноваженнях прийняття рішень не підкреслюється обов’язковість їх прийняття. Обов’язковість вимагає від менеджера обов’язкового прийняття рішення, якщо цього потребує ситуація, що склалася в організації.

Однією з необхідних умов прийняття рішення є компетентність керівника у вирішенні питань. Компетентність – одна із найважливіших вимог до менеджера будь-якого рівня, оскільки характеризує вміння менеджера приймати кваліфіковані рішення. Менеджер повинен мати відповідну освіту, повинен знати сферу діяльності на сучасному рівні. Залучення менеджером спеціалістів для підготовки рішень з питань, що вимагають глибоких знань, називають процесом запозичення компетенції. Передача частини своїх повноважень для прийняття рішень іншим менеджером – делегування повноважень.

Відповідальність показує, які санкції можна застосувати щодо менеджера в результаті прийняття невдалого рішення.

 

3. Вимоги до управлінських рішень: ефективність, економічність, своєчасність, обґрунтованість, реальність.

Ефективне рішення повинно найбільш повно забезпечувати досягнення поставленої мети.

Економічне рішення повинно забезпечувати досягнення поставленої мети з найменшими витратами.

Своєчасність рішення та досягнення цілей. Коли вирішують проблеми, події розвиваються. Може статися так, що прекрасна ідея (альтернатива) старіє і втрачає сенс у майбутньому. Вона була актуальна в минулому.

Обґрунтованість рішення – виконавці повинні бути переконані, що рішення обґрунтоване, тому не можна плутати фактичну обґрунтованість та її сприймання виконавцями.

Реальність виконання рішення – воно повинно відповідати силам колективу та його ресурсам. Рішення повинно бути таким, яке можна реально здійснити, тобто не можна приймати рішень, які не є реальні.

Для досягнення ефективності рішень особливого значення набувають методи доведення прийнятих рішень до виконавців. Кожний співробітник отримує персонально конкретне завдання, яке відповідає його службовим обов’язкам та залежить від об’єктивних та суб’єктивних чинників.

Виділяють чотири основні причини невиконання рішень:

– якщо рішення було недостатньо чітко сформульоване керівниками;

– якщо рішення було ясно та чітко сформульоване, але виконавець його недостатньо усвідомив;

– рішення чітко сформульоване, виконавець його добре усвідомив, але він не мав достатньо необхідних умов та можливостей для його виконання;

– рішення було грамотно сформульоване, виконавець його добре усвідомив, мав достатньо ресурсів для його виконання, але він сам не мав внутрішньої згоди з варіантом рішення, яке було запропоноване керівником. Виконавець в такому випадку може мати свій більш ефективний, на його думку, варіант рішення цієї проблеми.

Таким чином, можна зробити висновок, що ефективність рішення залежить не тільки від його оптимальності, але й від того, як це рішення доведено до виконавців та особистих якостей керівників та виконавців.

 

КОМУНІКАЦІЇ У МЕНЕДЖМЕНТІ

1. Сутність та класифікація комунікації.
2. Інформація та її види.
3. Документи та діловодство.

 

1. Згідно з науковими дослідженнями, керівник від 50 до 90 % свого часу витрачає на комунікації, виконуючи свої інформаційні ролі, пов’язані з прийняттям рішень. Звичайно, що всі функції менеджменту взаємопов’язані і починають діяти при наявності в організації певної системи комунікацій. Якість виконання інформаційних ролей, тобто комунікацій впливає на ефективність діяльності як окремого менеджера, так і організації в цілому.

Отже, комунікації – це обмін інформацією, її змістом між двома і більшою кількістю людей.

Основними елементами комунікації є:

– джерело інформації (відправник) – той, хто генерує ідею, збирає інформацію і передає її;

– повідомлення – інформація, яка закодована з допомогою символів;

– канал комунікації – засіб передачі інформації від джерела до отримувача;

– отримувач (споживач) – особа, якій призначена інформація.

Комунікації класифікують за різними ознаками.

 

Види комунікацій за різними ознаками
За сферою охоплення:	– між організацією і зовнішнім середовищем; – організаційні; – міжособистісні.
За способом виникнення:	– формальні; – неформальні.
За способом здійснення:	– вербальні; – невербальні.
За способом передачі інформації:	– вертикальні; – горизонтальні; – діагональні.

 

За сферою охоплення:

– між організацією і зовнішнім середовищем (наприклад, обмін інформацією зі споживачами відбувається через рекламу, з державою – через звіти);

– організаційні, які можуть здійснюватись:

– від вищих рівнів управління до нижчих, від керівника до підлеглого;

– від нижчих рівнів управління до вищих, від підлеглого до керівника;

– між різними підрозділами (відділами, цехами, службами, редакціями).

– міжособистісні комунікації виникають між окремими особами, працівниками.

За способом виникнення:

– формальні – офіційні комунікації, створені керівництвом організації для досягнення її цілей та забезпечення взаємодії між структурними ланками;

– неформальні – встановлюються на засадах особистих стосунків в організації, як правило, в межах неформальних груп.

За способом здійснення:

– вербальні – це словесні комунікації, які здійснюються через розмови, усні заяви, повідомлення тощо;

– невербальні – це несловесні комунікації, які здійснюються з використанням мови жестів – погляду, виразу обличчя, посмішки тощо).

За способом передачі інформації:

– вертикальні комунікації здійснюються між рівнями управління – інституційним, управлінським, технічним в обох напрямках;

– горизонтальні комунікації здійснюються між працівниками, які перебувають на одному ієрархічному рівні;

– діагональні комунікації здійснюються між особами, які перебувають на різних рівнях управління в межах передачі нелінійних повноважень.

 

2. Основним базовим елементом комунікаційного є інформація. Інформація – це сукупність повідомлень, які відображають конкретний стан явища, події, виробничо-господарської діяльності.

Інформацію можна класифікувати за певними ознаками:

за повнотою охоплення явища: повна, часткова, надлишкова;

за періодом дії: разова, періодична, довгострокова, постійна;

за змістом: планово-економічна, фінансова, облікова, бухгалтерська, технологічна, довідкова, адміністративна та ін.;

за рівнем доступності: відкрита, виключно для службового користування, секретна;

за рівнем достовірності: достовірна,недостовірна;

за способом передання: усна, текстова, графічна, комбінована;

за порядком виникнення: первинна,похідна;

за призначенням: директивна (розпорядча), звітна, довідково-нормативна;

за напрямкомруху: вхідна, вихідна.

Законом України «Про інформацію» №2658-XII від 02.1092р. зі змінами та доповненнями виокремлено такі основні види інформації:

1) статистична інформація – це офіційна документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України та підлягає систематичному відкритому опублікуванні;

2) масова інформація – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація;

3) інформація державних органів та органів місцевого та регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яка створюється у процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними джерелами такої інформації є законодавчі та нормативно-правові акти;

4) правова інформація – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику.

5) інформація про особу – сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, адреса, дата і місце народження;

6) інформація довідково-енциклопедичного характеру – це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище. Основними джерелами такої інформації є: енциклопедії, словники, довідники, путівники, картографічні матеріали;

7) соціологічна інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій і явищ, процесів, фактів тощо..

 

3. Носіями інформації є документи, диски, графіки, плакати, схеми тощо. У процесі комунікації важливе місце належить документам, які є основними носіями інформації.

Документ – це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

Документ – це надання з допомогою певних носіїв інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності й розумової діяльності людини, носієм якої вона є.

Документи класифікуються за різними ознаками:

– за способом фіксації інформації – письмові, графічні, фото- й кінодокументи, фонодокументи;

– за змістом – організаційно-розпорядчі фінансово-розрахункові, постачально-збутові;

– за складністю – прості, складні;

– за місцем складання – внутрішні, зовнішні;

– за терміном виконання – термінові, нетермінові;

– за походженням – службові, офіційно-особисті;

– за юридичною силою – справжні (істинні), фальшиві (підроблені);

– за стадіями виготовлення – оригінали, копії (відпуск, витяг, дублікат);

– за терміном зберігання – документи постійного зберігання, документи тривалого (понад 10 років) зберігання, документи тимчасового (до 10 років) зберігання.

Процес, пов’язаний зі складанням документів, їх обробкою, проходженням, зберіганням називаєтьсяділоводством.

Виділяють такі системи діловодства:

– централізовану, при якій вся документація спрямовується в один центр організації (канцелярію);

– децентралізовану, при якій документи надходять за призначенням у відділи, підрозділи тощо;

– змішану.

В організаціях є спеціальні служби, які призначені для роботи з документацією. До них належать канцелярія, архів, бібліотека, довідкове бюро, юридичний відділ, секретаріат, тощо.

Комунікаційний процес – це процес обміну інформацією на засадах використання певних складових та реалізації відповідних етапів з метою розв’язання конкретної проблеми.

У процесі комунікацій можуть виникати перешкоди.

Вербальні бар’єри. Вербальні символи – це слова, за допомогою яких передається інформація. Слова, що передаються однією людиною, можуть не сприйнятися з різних причин іншою. Також ці слова за змістом можуть бути незрозумілими. Неконкретність висловів також є невербальним бар’єром.

Невербальні бар’єри. Інформація передається і невербальними символами (погляд, вираз обличчя, очей, жести руками, інтонація тощо). Від того, як їх використовувати, залежить ефективність передачі інформації. Вчені встановили, що 55% повідомлень сприймаються через вираз обличчя, пози, жести; 35% – через інтонацію голосу; 7% – через слова.

Поганий зворотній зв’язок. Він дає змогу встановити, чи дійсно повідомлення керівника сприйняті так, як було передано. Відсутність такого зв’язку або його погана якість створюють певні перешкоди в комунікаційному процесі.

Невміння слухати. Ефективна комунікація можлива, коли людина однаково точна, відправляючи і отримуючи повідомлення. Слухати треба не тільки повідомлення про факти, а й звертати увагу на почуття, з якими вони передаються, це дає змогу зрозуміти ситуацію, засвідчує повагу до людини, яку слухають.

Якщо цього не робити, то ефективність комунікацій значно знижується.

 

КЕРІВНИЦТВО ТА ЛІДЕРСТВО

1. Сутність та основні засади керівництва.
2. Форми влади, їх характеристика.

1. Керівництво – це вид управлінської діяльності, який на засадах лідерства та влади забезпечує виконання функцій менеджменту, формування методів менеджменту та їх трансформацію в управлінські рішення через використання комунікацій.

Керівництво є об’єднувальною функцією менеджменту, оскільки вона пронизує усі управлінські процеси в організації.

Центральною фігурою в системі менеджменту будь-якої організації є менеджер-керівник, який керує організацією (підприємством), конкретним видом діяльності, функцією, підрозділом, службою, групою людей тощо. Американські дослідники Роберт Блейк та Джейн Моутон підкреслюють, що сильне та ефективне керівництво сприяє створенню атмосфери участі та колективної підтримки цілей діяльності організації, в якій її члени отримують стимул для усунення перепон і досягнення максимальних результатів. Отже, основою ефективного керівництва є вміло побудовані взаємовідносини з підлеглими.

Керівник в організації – це людина, яка управляє своїми підлеглими. Його ціль – впливати на інших людей так, щоб останні виконували роботу, доручену організацією відповідно до її місії та цілей. В основі керівництва лежать такі категорії менеджменту, як лідерство, влада і вплив.

Лідерство – це здатність завдяки особистим якостям здійснювати вплив на поведінку окремих осіб та груп працівників з метою зосередження їх зусиль на досягненні цілей організації. Фактично лідерство надає працівникові неформальні повноваження.

Влада – це можливість впливати на поведінку інших людей. Таку можливість створюють, передусім, формальні повноваження, які надає посада.

Вплив – це будь-яка поведінка одного працівника (наприклад, керівника), яка вносить зміни в поведінку, відносини, відчуття іншого працівника.

Отримуючи формальні повноваження, керівник набуває необхідної влади. Керівник має владу над підлеглими тому, що вони залежать від питаннях заробітної плати. видачі завдань, просування по службі, задоволення соціальних потреб, надання матеріальної допомоги тощо. Інколи підлеглі отримують владу над керівником, оскільки він залежний в питаннях інформації, неформальних контактів з людьми, конкретних знань, професійних можливостей тощо.

Найкращий для організації варіант, при якому керівник одночасно є лідером. Однак на практиці можуть бути різні випадки. Можна бути лідером колективу (володіти здатністю впливати) і не бути керівником. Можна мати формальні повноваження (владу), але бути нездатним впливати через свої невисокі особисті якості (відсутність лідерських рис). За таких обставин можуть виникати конфлікти у колективі, стреси. Прояви боротьби за владу, що негативно відобразиться на діяльності організації. В таких умовах потрібна мудрість керівника, його врівноважена поведінка, вміння керувати.

2. Американський менеджмент виділяє такі форми влади, які може застосовувати будь-який менеджер:

– влада примусу – виконавець вірить в те, що влада може заважати задоволенню певної потреби або спричинити інші неприємності. Влада примусу – це вплив через страх. Наприклад, страх втратити роботу, любов, повагу, захищеність.

– влада винагороди – виконавець вірить в те, що влада може надати йому можливість на певних умовах отримати цінну винагороду. Влада винагородивикористовує бажання підлеглих отримати певну винагороду в обмін на виконану дію (роботу), певну поведінку тощо. Винагорода повинна бути досить цінною. Менеджер повинен розуміти, що у кожної людини своє сприйняття і розуміння цінностей (згідно з теорією очікувань).

– дисциплінарна влада – виконавець перебуває під впливом установленого розпорядку дня, графіка виконання робіт, положень та інструкцій щодо виконання своїх обов’язків, використання техніки, оснащення, меблів, а також зауважень, розпоряджень та наказів керівника. Дисциплінарна влада базується на поведінці підлеглих, яка відображає дотримання установлених стандартів, критеріїв, інструкцій, методик, наказів, розпоряджень тощо.

– законна (традиційна) влада – виконавець вірить в те, що керівник має право віддавати накази, а його обов’язок – виконувати їх. Функціонування організації повністю залежить від здатності підлеглих за традицією визнавати авторитет законної влади. Традиції, на відміну від страху, спрямовані на задоволення потреб (а це вже винагорода). Виконавець при цьому реагує не на людину (керівника), а на відповідну посаду. Це забезпечує стабільність організації, оскільки вона не залежить від якоїсь однієї особи.

– еталонна влада – влада власного прикладу того керівника, що впливає. Влада прикладу (еталонна) формується на засадах харизми, тобто на силі особистих якостей або здібностей лідерів. При цьому велике значення мають характеристики харизматичних особистостей (лідерів): енергійність, впливова зовнішність, незалежність характеру, добрі ораторські здібності, освіченість, інтелігентність, достойні манери поведінки, впевненість та інші.

– інформаційна влада – виконавець перебуває під впливом інформації, якою володіє керівник і впевнений, що вона забезпечує прийняття необхідних управлінських рішень. Інформаційна влада базується на використанні широкого спектру інформації, якою володіє тільки менеджер. Ефективність використання цієї влади залежить від якості, достовірності та повноти інформації.

– експертна влада – виконавець вірить, що влада має спеціальні знання, які зможуть задовольнити певні потреби. Виконавець свідомо і логічно приймає на віру цінність знань експерта (керівника). Чим більші досягнення в експерта (керівника), тим більше у нього влади. Менеджер повинен пам’ятати: якщо в групі з’являється експерт, то група насамперед буде сприймати рекомендації цієї людини, тобто підлеглий-експерт перетворюється у неформального керівника. В організації підлеглі можуть мати глибші знання з певної проблеми, що може зробити їх «експертами» і посилити вплив на управлінські рішення. Але з цього менеджеру не слід робити трагедію. Адже керівник вивільняє свій час на розв’язання інших проблем. Відмова керівника від порад експерта-підлеглого говорить про те, що він більше турбується про власну захищеність, ніж про інтереси організації.

 

СТИЛІ КЕРІВНИЦТВА

 

Важливим у менеджменті є питання про те, як повинен поводитися керівник, які засоби впливу та стилі поведінки є найбільш ефективними. Для того, щоб відповісти на ці запитання потрібно розглянути три підходи до керівництва:

– підхід з позицій особистих якостей;

– підхід з позицій поведінки;

– ситуаційний підхід.

Підхід до керівництва з позицій особистих якостей базується на використанні властивостей та особистісних характеристик ефективних керівників. Згідно з так званою «теорією великих людей» найкращі керівники володіють певними особистими якостями, які є загальними для всіх – чесність, рівень інтелекту, знання, імпозантна зовнішність, ініціативність, дисциплінованість, освіта, мудрість. Але встановити перелік якостей, характерних для кращих керівників, не вдалося. В різних ситуаціях вимагаються різні здібності та якості. Тому такий підхід на практиці поширення не набув.

Підхід до керівництва з позицій поведінки визначає те, що ефективність керівництва залежить не від особистих якостей, а від манери поведінки керівника з підлеглими. В основі підходу лежить класифікація стилів керівництва на автократичний, демократичний, орієнтований на роботу, орієнтований на людину (працівника). Проте, з часом з’ясувалося, що оптимального стилю керівництва не існує – стиль керівництва змінюється залежно від ситуації.

Детально розглянувши попередні підходи, можна зрозуміти, що основою ситуаційного підходу до керівництва є встановлення того, які стилі поведінки і особисті якості найбільш відповідають конкретним ситуаціям. Слід вибирати різні стилі керівництва відповідно до характеру певної ситуації. Розроблено декілька ситуаційних моделей, які отримали широке прикладне застосування.

Як відомо, стиль керівництва залежить від обсягу делегованих повноважень, форм влади, турботи про людські стосунки. Тому у цьому питанні слід детально ознайомитися із характеристикою стилів керівництва – авторитарним і демократичним, а також варто звернути увагу на комбіновані стилі керівництва, що базуються на поєднанні авторитарного та демократичного, тобто керівник у певних умовах проявляє себе більше автократом, а у інших – більше демократом.

СТИЛІ КЕРІВНИЦТВА

Стиль керівництва характеризує відносини між керівником та підлеглими

Автократичний	Демократичний	Ліберальний
Схильний до єдиноначальності, до централізованої влади; Не любить заперечень; Не прислухається до думки інших; Втручається в роботу підлеглих; Систематично контролює роботу; Вказівки дає у наказовій формі; Вимагає виконання всіх вказівок; Критики знизу не визнає; Підлеглих критикує; Багато працює і примушує працювати всіх; Може йти на ризик; Не дозволяє «сісти на шию»; Виходить за межі повноважень; У спілкуванні нестриманий, грубий; Мало поваги до підлеглих; Оперативно вирішує завдання; Використовує адміністративні методи управління;	Підлеглим надає самостійність; Делегує свої повноваження; Виконує найбільш складні і важливі питання; Радиться, прислухається до думки інших; Не підкреслює свої переваги; Розумно реагує на критику; Не уникає відповідальності; Стимулює ініціативу знизу; Поважає підлеглих; Вказівки дає у формі пропозицій, порад і прохань; Контролює, але не втручається в роботу; Не завжди наполягає на власному рішенні; Не вважає ганебним поступитися; У спілкуванні тактовний; Використовує психологічні та адміністративні методи управління;	Безініціативний; Чекає вказівок зверху; Не бере на себе відповідальності; Не втручається у справи підлеглих; Несподіваний у своїх діях; Зазнає впливу оточуючих; Недостатньо вимогливий; Уникає рішучих заходів; Не принциповий; У спілкуванні ввічливий, тактовний; Керівникам вищого рівня не відмовляє; Не наполягає на своєму рішенні;