Західноукраїнські землі в 1920-і – 1930-і роки.

Українські землі у складі Польщі

Згідно з домовленостями Паризької мирної конференції 1919 р. та Ризького договору 1921 р. Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина і Полісся увійшли до складу Польщі.

Населені українцями землі у складі Польщі, що становили чверть території держави, залишилися в таких самих соціально-економічних умовах, що й у складі Австро-Угорщини. Тобто вони були слаборозвинутими аграрними окраїнами, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари. Основними проблемами в сільському господарстві залишались перенаселеність сіл та мізерні земельні наділи. Для вирішення цієї проблеми уряд здійснив розділ великих поміщицьких маєтків, однак українських селян ця реформа майже не торкнулась, оскільки цю землю в першу чергу отримали польські селяни та польські переселенці в Східну Галичину та інші українські землі.

Значних розмірів набували тут і національні утиски. Українці не мали можливості у Польській державі обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії. Польський уряд усіляко гальмував розвиток народної освіти у Східній Галичині. Якщо 1912 р. у Західній Україні працювали 3622 українські початкові школи, то в 1930-ті — тільки кілька сотень. Ще в гіршому становищі була середня освіта. Зі 138 загальноосвітніх шкіл 1939 р. працювали тільки 5 українських державних, у яких навчалося 2050 учнів і 18 приватних з 3571 учнем. Можливості українців навчатися у вищих навчальних закладах були мізерними, оскільки в них встановлювалась дуже висока плата за навчання.

Українці через таку політику польського уряду залишались до нього в опозиції. Свої права і свободи вони захищали легальними і нелегальними методами. Галицькі українці мали неабиякий досвід політичної самоорганізації, що виявилося в існуванні в краї 12 українських політичних партій, які становили собою суцільний партійний спектр.

До лівого крила партійного спектра належала Комуністична партія Східної Галичини, з 1923 р. — Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка знаходилась у складі Комуністичної партії Польщі. Ліве крило цієї партії виступало за союз з Москвою, праве було більш стриманим, і, зважаючи на існування в СРСР тоталітарного режиму, виступало з позицій націоналкомунізму.

Центристським вважався блок Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), створений 1925 р. Він мав значну підтримку населення. Лідерами УНДО були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран та інші діячі. У 1930-і рр. відбулося зближення УНДО з польськими правлячими колами. За угодою з польським урядом в обмін на припинення переслідувань українських демократичних організацій та розширення їх представництва у польському сеймі УНДО відмовилося від своєї початкової вимоги автономії західноукраїнських земель у складі Польщі, визнавши пріоритет інтересів польської держави.

Правою політичною силою стала Організація Українських націоналістів (ОУН), яка утворилася 1929 р. її очолював колишній командир полку січових стрільців армії УНР Євген Коновалець. Ідеологією ОУН був інтегральний націоналізм. Його суть полягала в тому, що нації ведуть боротьбу за виживання, подібну до описаної Дарвіним боротьби видів, і в цій боротьбі перемагає найсильніший, слабкі нації гинуть. Отже, українцям, щоб вижити в цій боротьбі, треба консолідуватись (інтегруватись) заради виживання української нації. Інтегральний націоналізм відкидав ліберальні цінності, проповідував культ сили, пріоритет інтересів нації над інтересами особи, об'єднання нації в єдиний кулак на чолі з вождем. Вищою цінністю оголошувалося створення незалежної Української держави. Засобом боротьби оунівців був терор як проти представників польської адміністрації (наприклад, вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького 1934 р., комісара польської поліції у Львові Є. Чеховського), так і проти своїх політичних опонентів серед діячів інших напрямів національно-визвольного руху. Як допоміжні засоби використовувались демонстрації, бойкоти, студентські страйки.

Діяльність ОУН викликала репресії з боку польських властей. 1934 р. був розгромлений крайовий штаб ОУН в Галичині, коли були заарештовані сотні членів цієї організації.

Українські землі у складі Румунії

Ще гіршим, ніж у Польщі, було становище українського населення в Румунії. Румунський уряд, активно дотримуючись політики денацифікації українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якою вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в Парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані.

Не в кращому стані знаходилась і економіка українських земель у складі Румунії. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Буковинська промисловість була напівкустарною. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Так, близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці.

На тлі досить активного політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності політичних партій та громадських організацій. 1918—1928 рр. в Румунії діяв військовий стан і легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі працювали нечисленні комуністичні групи, що входили до складу румунської комуністичної партії.

Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило уряд дещо послабити адміністративний тиск. 1928—1938 рр. в Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій.

Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську Національну партію (УНП), яку очолив В. Зазолецький. Це було ліберальне об'єднання, члени якого були схильні до компромісу з владою і виключно легальної діяльності. Під керівництвом В. Забачинського, П. Григоровича і Д. Квітковського у середині 1930-х рр. почала формуватись таємна радикальна націоналістична організація, схожа за своїми принципами на ОУН. Вона мала великий вплив на молодіжні і спортивні товариства. Коли 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, діяльність політичних партій була заборонена. Але якщо УНП та інші легальні українські об'єднання припинили своє існування, то добре законспіровані націоналісти витримали урядові репресії і зберегли свою організацію.

Закарпаття у складі Чехословаччини

У період революції в Україні, знаходячись під загрозою угорської окупації, жителі Закарпаття добровільно приєдналися до Чехословаччини за умови надання краю автономії. Хоча чехословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, корінне населення краю не відчувало такої сильної дискримінації, як у складі Румунії та Польщі. Однак питання про автономію завжди призводило до зростання напруження між Прагою та Закарпаттям.

Прагнучи модернізувати всі регіони своєї держави, центральний уряд намагався підняти рівень життя в Закарпатті. У 1920-ті рр. були поділені великі маєтки угорських поміщиків і близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожний розміром більше двох акрів. Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Але цих інвестицій було недостатньо, щоб якось поліпшити життя в регіоні. Він за своїм економічним характером залишався суто аграрним і слабо розвинутим у промисловому відношенні.

Із точки зору освіти і культури політика Чехословацької республіки сприяла довгоочікуваним змінам після інтенсивної мадяризації. Різко зросла кількість освітніх закладів. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм сприяв широкому росту культурних товариств, таких як «Просвіта», «Товариство русофілів ім. Духновича». Організовувались театральні і хорові колективи.

Особливістю політичного життя Закарпаття було те, що за відсутності національно-політичних традицій суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття змушені були встановлювати зв'язок з близькими їм політичними партіями і діяли під їхньою егідою. В Закарпатті діяли місцеві осередки всіх значних політичних партій Чехословаччини, в тому числі впливових — аграрної, комуністичної, людової (народної), соціал-демократичної.

Традиційно сильним було москвофільство, яке ґрунтувалося на переконанні, що карпатські українці — це частина російського народу. Іншою течією було русинство, що проповідувало національну відокремленість корінного населення Закарпаття. Але найбільш впливовою була українофільська течія, яка відстоювала думку про те, що закарпатці є частиною українського народу.