Період Руїни: причини, суть, наслідки.

Поділ України у 1663 р. на Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських угруповань за владу, суперництво промосковської та пропольської партій (а згодом і протурецької), продовження війни з Польщею призвели до великих спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687 pp.) називається Руїною.

У 1664 р. польські війська здійснили новий похід на Лівобережну Україну, але зазнали поразки. На Правобережжі почалося повстання, яке призвело до фактичної ліквідації польської влади у цьому регіоні. Гетьман П. Тетеря тікає в Польщу, на його місце обирають Петра Дорошенка (1665-1676 pp.). Петро Дорошенко поставив собі за мету об'єднати всі українські землі. У 1667 р. разом з татарами йому вдалося вигнати поляків з Правобережжя і встановити кордон по р. Горинь.

У цей час лівобережний гетьман І. Брюховецький, намагаючись зміцнити свої позиції, посилив залежність України від Москви, підписавши Московські статті 1665 р. Гетьмана мали обирати за вказівкою царя, кількість гарнізонів московських військ в Україні значно збільшувалась, царські воєводи могли збирати податі на свою користь. Посилення податкового гніту спричинило народні повстання 1666 і 1668 pp. Цим скористався П. Дорошенко, який увів свої війська на Лівобережну Україну. Лівобережні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили. Дорошенко на деякий час стає гетьманом по обидва боки Дніпра, об'єднавши Україну. Але неприємності у власній сім'ї змусили його повернутися до Чигирина. Це використали московські урядовці, які сприяли обранню нового гетьмана Лівобережної України — Дем'яна Многогрішного (1668—1672 pp.). За Глухівськими статтями 1669 р. кількість залог у містах України зменшувалась, збір податків перекладався на козацьку старшину. Резиденцією гетьмана стало м. Батурин. Многогрішного скинули з гетьманства і заслали в Сибір. Гетьманом обрали Івана Самойловича (1672-1687 pp.).

У 1672 р. турецькі, татарські, молдавські та українські війська Дорошенка розгромили польську армію під м. Бучачем (нині Тернопільська обл.), і польський уряд змушений був підписати Бучацький мирний договір. Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина — під владу Дорошенка. Таким чином, Польща втратила більшу частину України. Цим вирішила скористатися Москва і гетьман І. Самойлович. У 1674 р. їх війська вступили на Правобережжя. Міста здавалися їм без бою, не бажаючи бути під владою Туреччини і Дорошенка. У березні 1674 р. у Переяславі відбулася генеральна рада, в якій узяли участь представники 10 правобережних полків. Рада вирішила всі ці полки з'єднати з Лівобережжям у складі Московської держави. І. Самойлович стає на деякий час гетьманом обох частин України. Дорошенко зрікається булави.

Проте Туреччині не подобався такий перебіг подій, і в 1677 р. вона проголошує гетьманом Правобережної України і «князем Сарматським» Юрія Хмельницького (1677-1681 pp.). У 1677 і 1678 pp. Туреччина організовує нові походи в Україну («Чигиринські походи»). її військам удалося взяти Чигирин, але в ці лому походи закінчилися безрезультатно. У 1681 р. в Бахчисараї між Москвою і Туреччиною було підписано мирну угоду, за якою остання відмовилася від претензій на Лівобережну Україну та Запоріжжя, але Правобережжя залишалося під її контролем.

До цього ж часу належить діяльність найвідомішого кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Він був єдиною в історії козацтва людиною, кого запорожці обирали на цю посаду 15 разів! За час своєї військової діяльності І. Сірко брав участь як командир у 55 битвах.

У 1686 р. Москва підписала з Польщею «Вічний мир», який зберіг поділ України на дві частини. Москва приєдналась до антитурецької «Священної ліги». У зв'язку з цим у 1687 р. був організований перший Кримський похід московських і українських військ, який закінчився невдачею. Вина за його провал була покладена на гетьмана Самойловича, якого скинули з посади і заслали до Сибіру.

 

32. Зовнішньополітичні орієнтації укр. гетьманів періоду Руїни.

Причини початку Руїни неможливо зрозуміти без аналізу зовнішньої політики України. Загалом в основі цієї політики гетьманів чи старшини був пошук підтримки ззовні, для необхідної боротьби за свої упевнення, з одного боку, з іноземною загрозою, з іншого – намаганням утримати власну владу під час внутрішньої незгоди та спробами захопити владу. Зовнішня політика Гетьманщини було точним дзеркальним відображенням внутрішньо українських процесів. Не просліджується згода ні серед гетьманом та його старшиною, ні між угрупованнями серед старшини, ні між простими козаками, селяни також були незадоволені своїм станом, складається враження, взагалі усіма процесами. Утім, зовнішня політика відігравала значну роль в становленні України. Історики звертають увагу на три основні зовнішньополітичні моменти: політичне орієнтування гетьмана;політика Москви; дії інших іноземних держав. Якщо провести маленьке дослідження стосовно політичної орієнтації гетьманів, то уявляється така картина;Гетьман – Богдан Хмельницький – він, взагалі, сподівався знайти сильного союзника, який в лиху годину допоможе, при цьому не зазіхаючись на суверенність України. Який би допоміг в становленні молодої країни, захистить від других іноземних загарбників, та сам не жадав стати володарем в Україні. Нам відомо вже, що Хмельницькому, згідно Переяславської угоди, не вдавалося в обличчі Москви знайти такого союзника. Збереження певної незалежність від Москви гетьману не вдавалося, і він шукав підтримки, схиляючись до других іноземних держав. І врешті-решт Хмельницький помер, залишивши країну на роздоріжжі, а людей – у сумнівах. Гетьман – Іван Виговський – був православним польським шляхтичем, він об'єднав коло себе старшину і козаків, які прихилялися до Польщі. Спочатку свого гетьманування, Виговський намагався продовжити діло свого попередника, та Москва всяко заважала йому. Російська держава довго не признають за главу держави І.Виговського, водночас натякаючи, що зроблять це, якщо він погодиться поступитися хоч кількома пунктами підписаних Хмельницьким Березневих статей 1654 року, які обумовлювали широкий суверенітет України. Незважаючи на занепокоєння народними зворушеннями, царський уряд не забував про пропольську орієнтацію гетьмана. Тому Росія таємно та обережно підтримувала повстання Пушкаря та Барабаша проти нього. Зрозумівши, що згоди з Москвою він не найде, гетьман почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади. У червні 1658 року до Варшави вирушив представник гетьмана від старшини, який теж був прихильником Польщі, з дорученням прискорити їх виступ проти Росії.Ці та інші причини подвигали гетьмана розірвати всякі стосунки з Москвою і видерти Україну зі складу Великого князівства Московського.

 

33. Правобережна У. та західноукраїнські землі під владою Польщі (2-га пол. 17-18ст.). Правобережна Україна з 70-х рр. XVII ст. поступово втрачала свій державотвор­чий потенціал. Іноземні держави, захоп­люючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі й Туреччини за будь-яку ціну на­магались утримати їх під своєю владою. Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши в поляків Поділля, включила його до свого складу (до 1699 р.). Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав усю повноту влади на підлеглій йому території. Згідно з традиційною османською процедурою, сформованою ще в XVI ст., першим етапом ор­ганізації завойованої території був перепис місцевого населення. На Поділлі він провадився турецькими чиновниками відразу після укла­дення Бучацького договору в 1672 р. Вирішення економічних питань було другим етапом «подільської» політики турків. На початку 80-х рр. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі завершився. Але в на­ступні роки (1683-1699) влада бейлербея, голов­но, обмежувалася невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського, який облягали й блоку­вали поляки та українські козаки.Війська Речі Посполитої, щоб викликати го­лод серед кам'янецької залоги, почали систе­матичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. Наприкінці XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтримки членів «Свя­щенної ліги» Австрії та Ватикану, повернути цю частину Правобережної України під свою владу. Відновлення й функціонування польського державно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть XVII—XVIII ст.) відзначалися значними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного характеру, вони не давали змоги уряду Речі Пос­политої повністю підкорити «свавільний» край. Поразка українського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення в Правобе­режній Україні воєводсько-повітового поділу в складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов'язки щодо уп­равління краєм покладалися на сеймики, що їх періодично збирали магнати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі еко­номічні, військові, судові та інші питання. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоювати вимоги місцевої шляхти, що оформлялися в спеціальних письмо­вих інструкціях. Поряд із обговоренням регіональ­них проблем на засіданнях сеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру. Першочерговим завданням у формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія наддніпрянського Правобережжя, південно-східна частина Київщини та Брацлавщина розглядалися турецьким урядом як ко­зацькі землі, де під протекторатом султана мав управляти український гетьман. Щоб колонізувати й захистити від ту­рецької загрози відроджені східні воєводства, король Ян III Собеський знову звертається по допомогу до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам «прадавні привілеї й вольності», уряд Польщі цілком усвідомлено намагався повернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відно­синах, які існували напередодні 1648 р. Страх перед тим, що влада лівобережних гетьманів пошириться на Правобережну Україну, змусив короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного самоврядування. Невдовзі козацтво, з погляду польських уря­довців, виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобереж­ного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла за­безпечити ефективності управління Правобереж­ною Україною у XVIII ст. Децентралізаторські тенденції всередині країни призвели до того, що саме ве­лике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка в багатьох випад­ках не сприяла нормалізації польсько-україн­ських відносин. Польська еліта протягом усього століття так і не змогла вирішити українське пи­тання, що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи. Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793), землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобережна Україна поділялася на Ізяславську й Брацлавську губернії, що входили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторст­ва). Через два роки відбулися зміни в адміністра­тивно-територіальному устрої: тут утворилися Брацлавська, Волинська й Подільська губернії, які незабаром перетворилися на намісництва. Російська влада над Правобережною Ук­раїною, так само, як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення й не забез­печувала його повнокровного розвитку.