Передісторія України: археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства.

Перші етноси на території України.

Кіммерійці прийшли в 10000 р. до н. е. Теорії походження – 1) автохтонна – вони утворились біля Чорного моря внаслідок змішування племен; 2) прийшли племена – прийшли з Ірану. Вперше згадує Геродот. Вели осілий спосіб життя. Внаслідок зміни клімату почали мігрувати. Мали вождя, потужне військо. Досконалою була кінська збруя та зброя. При похованні чоловіка клали зброю, знаряддя праці, продукти. При похованні жінки клали посуд, продукти, прикраси. Вели активну торгівлю з сусідніми племенами. Скіфи прийшли у 7 ст. до н. е. Мали досконалу зброю. У 6 ст. до н. е. формують протодержаву. Скіфи відбили наступ величезного війська персидського царя Дарія I, що намагався їх завоювати. Атей – скіфський цар, карбував монети. У 3 ст. до н. е. на півдні утворюється нова Скіфія. Скіфи добре обробляли грунт, вирощували пшеницю, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили в Скифію вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) і інші. Зазнають удару від сарматів. Сармати були подібними до скіфів, але були більш агресивними. Також вели торгівлю з грецькими колоніями. Існую думка, що Сармати походять від шлюбу скіфів з амазонками. Жінки воювали нарівні з чоловіками. В могилу жінки клали не тільки прикраси, але і зброю. Активно впроваджується військова тактика. Протримались до 3 ст. до н. е.

 

Перші слов'янські державні утворення на території України.

Сусідська община (VI-VIII ст. н. е.).

У VI-VIII ст. на зміну первісному ладові, як і в давніх германців, у слов'ян прийшов період становлення сусідського ладу, тобто виникала сусідська община:

• виділилися окремі сім'ї;

• земля, знаряддя праці, врожай і т. д. стали приватною власністю сімей;

• почалося розшарування суспільства (з появою приватної власності) — з'явилася майнова та соціальна нерівність.

Економіка. У VII-IX ст. східні слов'яни досягли значних успіхів в економічному розвитку. їхнім головним заняттям було підсічне хліборобство. «Підсічені» сокирами дерева та кущі висушували та спалювали. Попіл після спалювання, який є природним добривом, важкою бороною змішували з верхнім шаром ґрунту. У степах та лісостепах розвивалося також і орне хліборобство. Як і раніше, слов'яни займалися скотарством, рибальством та бортництвом. Окремо стали розвиватися ремесла: ковальство, ювелірна, каменерізна справи та ін.

Релігія. За своїми віруваннями слов’яни були язичниками (поганами). Вони вклонялися богові Сонця — Дажбогу, богові вітру — Стрибогу, богові грому й блискавки — Перуну, богові худоби та багатства — Велесу та ін. Для поклоніння своїм богам слов'яни висікали з каменю ідолів, до яких молилися, яким приносили жертви.

Міста в східних слов'ян. З давніх часів у слов'ян виникли укріплені міста, які з часом стали політичними, економічними культурними центрами. Серед них Переяслав, Чернігів, Турів. На межі V-VI ст. виник і Київ. Уважають, що стародавні племена готів називали його «Дніпровим містом», грецькі мандрівники величали його Сомбатом, араби знали його як Куябу, а слов'яни називали Києвом.

Історики вважають, що відвідування Києм Царгорода, а також його зустрічі з візантійським імператором є реальними подіями. Вони спираються на візантійські й вірменські джерела та на історичні праці багатьох інших народів.

 

 

Національна революція під проводом Б. Хмельницького. Причини, основні етапи та наслідки.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:Соціальні причини. Національно-політичні причини. Релігійні причини. Суб'єктивні причини.

Висновок

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України. Основні причини:

- боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

- зародковий стан національної державної ідеї;

- слабкість центральної влади, відсутність досвіду державного будівництва;

- слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну;

- постійні агресії з боку сусідніх держав, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом з тим національно-визвольна революція другої половини XVII ст. мала й чимале значення в історії України:

- вона зумовила створення національної Української держави - Гетьманщини, частина якої на теренах Лівобережжя проіснувала у складі російської імперії до останньої чверті XVII ст.

 

 

Конституція П.Орлика.

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції).

Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу.

Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р.; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.

Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

ВИВІД ПРАВ УКРАЇНИ

- істор. документ, політ, трактат гетьмана П. Орлика, написаний 1712 на захист нац.-державних прав укр. народу. У ньому вказується, що Україна з часів Б. Хмельницького є незалежним князівством. Переяславська угода 1654 між моск. царем Олексієм Михайловичем та укр. гетьманом Б. Хмельницьким, на думку автора, могла б відновити вольності і спокій в Україні, якби Росія не порушувала її. Далі П. Орлик наводить осн. положення договору між І. Мазепою і швед, королем Карлом XII (1709). Цей договір, за словами П. Орлика, було укладено з метою визволення України з рос. неволі. Відповідно до нього Україна мала стати самост. д-вою, яку Карл XII зобов'язувався обороняти. Україна ж зобов'язувалася видавати швед, війську платню, постачати харчі. Підтверджувалося також, що І. Мазепа — «законний князь України». Наприкінці «В. п. У.» автор застерігав, що коли Україні не буде надана незалежність, то вся Європа матиме небезпеку для своєї свободи від Росії. «В. п. У.» використовується як джерело для вивчення віт-чиз. історії державотворення.

Автономісти.

Активізація українського опозиційного руху спостерігалася на початку XIX ст., коли нащадки козацької старшини, отримуючи дворянство, повинні були довести свої права на цей титул на підставі родинних документів. Це спричинило хвилю обурення серед української шляхти, виразники якої називали себе «патріотами рідного краю». Так на основі станових дворянських інтересів виникає український автономістський рух, що спирався на історичні традиції й усі свої домагання будував на історично-правових доказах. Його лідерами були Василь Полетика, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Федір Туманський та ін.

Українських патріотів єднали не тільки прихильність до минулого, а й критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських статутах, і намагалися відновити знищену царизмом козацьку армію. Проте царський уряд мобілізовував козацькі полки тільки тоді, коли виникала воєнна загроза для Росії. Наприклад, у 1812 році під час походу Наполеона на Москву Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з 25 тис. українських козаків, пообіцявши, що після війни ці підрозділи будуть збережені як постійне військо. Під час польського повстання в 1831 році генерал-губернатор М. Рєпнін також зумів мобілізувати 8 тис. козаків. Створюючи й використовуючи козацькі полки для власних потреб, правителі Росії однак не йшли на принципові поступки українським автономістам.

 

Україна в умовах НЕПУ.

Причини.

Наслідки війни – зменшення обсягу промисловості в 5 разів (розруха вразила машинобудування, залізорудну і вугледобувну промисловість, металургію; у стані глибокого занепаду були легка і харчова промисловість), скорочення сільськогосподарської продукції на 40% (на чверть скоротилися посівні площі; погіршилась обробка землі, були порушені норми посіву), знецінення грошей, втрата великої частини інтелігенції.

Після Громадянської війни більшовицьке керівництво не відмовлялось від воєннокомуністичних методів, то знову піднімався повстанський рух. Наприкінці лютого 1921 р. спалахнуло повстання балтійських моряків у Кронштадті, активізувався повстанський рух в Україні. У промислових центрах — Києві, Одесі, Харкові та інших містах почалися страйки, які вимагали усунення більшовиків від влади. Країна опинилася на межі нової Громадянської війни.

Справу ускладнив голодомор 1921—1922 рр., який був одним із наслідків політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель.

Все це призвело до обурення і незадоволення як в селянстві, так і в армії. Стало очевидно, що загальне незадоволення низів, їх озброєний тиск може привести до скинення більшовиків.

Власне НЕП.

Навесні 1921 року Ленін зважився піти на економічні перетворення. НЕП був прийнятий Декретом ВЦВК від 23 березня 1921 року на підставі вирішень X з'їзду РКП(б). X з'їзд проголосив Нову економічну політику. Її суть — допущення ринкових стосунків. НЕП розглядався як тимчасова політика, направлена на створення умов для соціалізму. Перший етап – заміна продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції.

30 жовтня 1922 вийшов Земельний кодекс РРФСР, яким відмінявся закон про соціалізацію землі і оголошувалася її націоналізація. При цьому селяни могли самі вибирати форму землекористування. Була скасована заборона на використання найманих робітників. Загалом, НЕП позитивно позначився на стані села. По-перше, у селян з'явився стимул працювати. По-друге у багатьох збільшився земельний наділ — основний засіб виробництва.

Радикальні перетворення сталися і в промисловості. Створювалися трести — об'єднання однорідних підприємств, що отримали господарську і фінансову незалежність. Вже до кінця 1922 р. близько 90% промислових підприємств були об'єднані в 421 трест. Виникають синдикати — добровільні об'єднання трестів на початках кооперації. 1922 р. 80% промисловості трестів було синдиковано. У промисловості і торгівлі виник приватний сектор. В 1922 р. був початий випуск нової грошової одиниці — червінців. Відродилася кредитна система. У 1921 р. був відтворений Держбанк СРСР. Найважливішим підсумком НЕПу стали вражаючі господарські успіхи, досягнуті на основі принциповий нових суспільних стосунків. У промисловості ключові позиції займали державні трести, в кредитно-фінансовій сфері — державні і кооперативні банки, в сільському господарстві — дрібні селянські господарства.

Загалом, основні наслідки НЕПу:

• Сільське господарство – зміна продрозкладки продподатком; селянам надано право продавати частину продукції держави за низькими цінами, а решту – продавати на ринку; відновлення приватної, орендної, кооперативної форми власності; промисловість – денаціоналізація(приватизація середніх і дрібних підприємств); запровадження госпродрозрахунку; розвиток державного, кооперативного, приватного секторів виробництва.
• Фінанси – відновлення грошово-фінансової системи; запровадження стійкої грошової одиниці – червінця – замість знецінених радянських грошових знаків.
• Торгівля – відновлення приватної торгівлі (зовнішня торгівля перебувала під контролем держави).
• Система управління – реорганізація апарату держ.управління господарством: ліквідація системи главків, об'єднання державних підприємств у трести, які працювали на господарчо-розрахнкових засадах.
• Трудові відносини – скасування зрівняльної заробітної плати, натуральної оплати, трудової повинності.

 

Інтегральний націоналізм.

Інтегра́льний націоналі́зм — теорія Дмитра Донцова, ідеологія ОУН. Інтегральний означає чинний (дія, справа). Основи теорії: на чолі України має бути верховний правитель, в країні повинна діяти єдина партія — ОУН, велика роль відводилась церкві.

Інтегральний націоналізм є всеєвропейським феноменом. Під інтегральний націоналізм потрапляє і ідеологічна платформа ОУН та ідеї Донцова, хоч властиво термін «інтегральний націоналізм» вони майже не використовували. Також інколи термін «інтегральний націоналізм» замінюють одним словом «інтегралізм».

Інтегральний націоналізм зародився у Франції наприкінці 19 — початку 20 ст. і відповідно до викликів часу поставив націоналізм на новий рівень, у тому числі політичний. Для ідеологів інтегрального націоналізму цей термін теж став не випадковим. З одного боку в широкому розумінні «інтегралізм» вказував на всеохоплення націоналізму, а з іншого (у більш вузькому значенні) — на той соціальний устрій, до встановлення якого прагнули інтегральні націоналісти.

Інтегралізм часто називали у свій час ідеологією крові та ґрунту. Однією з центральних ідей інтегралізму була гармонійна співпраця та співіснування всіх суспільно-корисних верств на противагу їх протиборства, національна солідарність, делегування у представницькі органи від корпорацій (тобто профсоюзів/синдикатів) та повне заперечення процедури голосування за ідеологічно різнорідні партії, що фактично означало переважання єдиної ідеології та повної монополізації політичної влади від її носіїв.

Різні сучасні націоналістичні рухи декларують тяглість своєї ідеології до інтегралізму. Проте частина із них оголошують, що ряд його ознак зараз безнадійно застаріли (приміром КУН, ОУН, МНК), а інші вважають, що його потрібно лиш пристосувати без докорінних змін (приміром Соціал-Націоналістична Асамблея, Патріот України).

Основні засади інтегрального націоналізму:Нація — абсолютна цінність.

Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.Вища мета — незалежність держави.Мета виправдовує всі засоби.

Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.

Соціально — економічні питання — другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.

Необхідно діяти, відкинувши будь-які політичні дискусії.

Ідеї Донцова

Керуючись ідеями Ніцше і Ортеги-і-Гасета, Донцов прийшов до генерального висновку: нація — не лише «мовна чи національна збірнота», — нація — це воля щось спільне творити”. Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і вволю до життя, фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, «не вічний стогін покараних рабів і сльози».

Коли ж Донцов говорить про суспільну еліту, то усвідомлює під цим не якісь матеріальні чи політичні переваги. Еліта, вибрані — це ті, хто вимагає від себе більше ніж інші, навіть якщо ці вимоги їм не під силу.

Історія, політика й мистецтво в його теоріях стоять поруч. У праці «Де шукати наших історичних традицій», Донцов із захопленням описував суворі епізоди історії козацтва і вважав, що коли українці відмовилися від політики національної агресії, коли національна ідея почала керуватися загальнолюдськими цінностями, перестала реалізовуватися через фанатизм, інстинктивні почування, емоційність, а не розумовість, дух національної нетерпимості, як це було за часів Б.Хмельницького і тоді, коли Україна ще утримувала свою державність, тоді саме і почалося звиродніння нашого національного почуття.

Заангажованість мистецтва політичними ідеями для нього цілком природна річ. Тому Донцов наголошує на особливій ролі письменників у суспільстві — як сили, що формує свідомість людей. Корінь зла, головну причину того, що українці втратили колишню силу духу, перетворилися на провінцію Європи, Донцов вбачав у самих українцях. Вістря критики він спрямував проти тих ідеологів національно-визвольного руху України, які спиралися на загальнолюдські, демократичні ідеали, насамперед М.Драгоманова, М.Грушевського та ін. Він закидав їм брак фанатизму й віри, страх нав’язати свою волю, свою ідеологію, як окремій особі, так і ворожій нації.

Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична.

 

 

Суспільно-політичні рухи

Провісником українського національного відродження стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган — газета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених чи «небажаних» творів, зокрема, (Куліша,.Хвильового, Яворницького тощо).
Стрімка політизація суспільства яскраво проявилася у створенні та діяльності різноманітних «неформальних» груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів (С.Набока, Л.Мілявський, О.Шевченко, О.Матусевич). На його засіданнях відкрито обговорювалися питання про голодомор 1932 — 1933 pp., визвольні змагання 1917 — 1921 pp. та ін. Влітку 1988 р. вони на базі Української гельсінкської групи створили політичну організацію республіканського масштабу, яка отримала назву Українська гельсінкська спілка (УТС) і виступала за самостійність України. На початку 1989 р. виникло Товариство української мови ім. Т.Шевченка — перша масова українська організація, що перебувала поза партійним контролем. Того ж року відбулася установча конференція історико-просвітницького товариства «Меморіал», яке виступало за увічнення пам'яті жертв комуністичних репресій. Наприкінці жовтня 1989 р. була створена Асоціація «Зелений світ», що, на відміну від заформалізованого Українського державного комітету з питань зовнішнього середовища, гостро ставила питання про екологічні проблеми в республіці.
Проте переслідуваннями, арештами, каральними акціями загонів міліції особливого призначення (ОМОН) чи навіть цькуваннями собаками годі вже було спинити хвилю зростаючого людського невдоволення політикою тодішніх республіканських властей. Так, у червні — липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціоновані мітинги у Львові, у яких активну участь брали такі відомі представники дисидентського руху, як В.Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців та ін. Мітингуючи дискутували щодо розв'язання нагальних національних проблем, вимагали спорудження у Львові пам'ятника Т.Шевченкові та жертвам комуністичного терору, піднімали питання про реабілітацію вояків УПА. 13 листопада 1988 р. 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка (вперше синьо-жовтий прапор було піднято 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові) поширилися по всій Україні.
Тим часом в Україні все частіше лунали вимоги про відставку В.Щербицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК Компартії України став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до деякого прискорення демократичних процесів в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. закону «Про мови в Українській РСР», згідно з яким проголошувався державний статус української мови. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного Руху України (НРУ або Рух). Перший — це «живий ланцюг», присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різними даними, від 450 тис. до 3 млн. осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зростаючу силу НРУ. Другою рухівською акцією було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва.
Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських церков. Першими успіху добилися вірні УГКЦ: 1 грудня 1989 p., під час візиту М.Горбачова до Ватикану, було домовлено про ЇЇ легалізацію. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія скликала синод, який проголосив легалізацію УГКЦ. А 5 —6 червня 1990 р. в Києві відбувся собор УАПЦ, який формально затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив історичне рішення про створення її патріархату.

84. Основні напрямки зовнішньої політики України після проголошення незалежності.

Міжнародне визнання незалежної України.

Після референдуму 1 грудня 1991р. розпочався процес міжнародного визначення нової держав. 2 грудня 1991р. незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня і Канада визнала Україну як незалежну державу 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія. Досить довго зволікала США, але 25 грудня Вашингтон визнав незалежність України. Того ж дня це зробили Мексика та Ізраїль, далі ФРН, Австралія та Бразилія (26 грудня), Японія та Італія (28 грудня), Великобританія та Данія)31 грудня). Загалом протягом першого місця після референдуму України визнало 57 держав світу, а на початку березня – 104. Водночас 47 з них встановили з Україною дипломатичні відносини. Протягом першого року існування незалежної України її державну самостійність визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено з 110 з них, а 40 держав відкрили в Києві свої представництва. До 1993р. з Україною підписано 26 міждержавних та близько 90 міжурядових угод.

2 липня 1993р. Верховна Рада схвалила “основні напрямки зовнішноьї політики України”. Цей документ ще раз підкреслив миролюбний характер міжнародної діяльності України, дотримання нею норм міжнародного права, невтручання в внутрішні справи інших держав.

Зовнішня політика незалежної України.

Проголошення незаелжності України спричинило політичні зміни в системі зовнішньоекономічних зв`язків. З метою ефективної організації в державі було створено міністерство зовнішньо-економічних зв`язків з відповідними структурами в областях. Змінилися і форми співробітництва одним з важливих кроків стало рішення про надання кожному товаровиробникові права виходу зі своєю продукцією на зовнішній ринок.

Правову базу участі України у міжнародному економічному співробітництві створюють прийняті Верховною Радою закони про зовнішньо-економічну діяльність та іноземні інвестиції. Важливу роль у налагодженні ефективних зовнішньо-економічних зв`язків відіграє участь України в міжнародних економічних структурах. У 1992р. наша держава стала рівноправним членом міжнародного валютного фонду (МВФ) та міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР).

26 лютого 1992р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції в Європу коли в столиці Фінляндії президент Кравчук підписав Тельсінський заключний акт. Ця подія знаменувала собою курс на незалежну і рівноправну міждержавну плітику, одним з найважливіших принципів документа є положення про відсутність територіальних претензій один до одного та про непорушність кордонів.

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991р. “Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою”

В “Осноних напрямках зовнішньої політики України” схвалених ВФ в липні 1993р., підкреслювалося, метою Української зовнішньої політики є членство України в Європейських співтовариствах, а також інших загальноєвропейських структурах.

Ядерне розброєння.

Українська держава на весь світ проголосила про своє прагнення стати без`ядерною, позаблоковою країною. Але відмовляючись від ядерного потенціалу, Україна прагнула здобути твнрді міжнародні гарантії своєї безпеки,державної цінності. Питання про безядерний статус України пов`язувалось реалізацією нею положень трьох документів – Договору про стратегічні наступальні озброєння (СТАРТ – 1) від 31липня 1991р. Лісабанського протоколу до нього, який підписали Білорусь, Казахстан, Росія, Україна та США. 23 травня 1992р., і приїднання республіки до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Для світової співдружності ці питання мали першочергове значення, бо Україна була третьою після Росії та США великою ядерною державою світу. Ситуація загострилась після березня 1992р., коли Україна завершила вивезення тактичної ядерної зброї в Росію.

85. Конституція України та її історичне значення.
Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція — могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права.

Конституції України, як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.

Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою. Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 p., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз.,'

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.

Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято.

Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.

Передісторія України: археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства.

Історія - наука, яка вивчає сукупність подій, явищ, фактів минулого, які дають науково-обгрунтоване уявлення про головні тенденції становлення та розвитку людини, суспільства, держави. Предмет вивчення-історична діяльність укр. народу та його предків від найдавніших часів до сьогодення.

Періодизація історії України:

1) Первіснообщинний лад, або доцивілізаційний (доісторичний) період (800 тис. рр. тому – початок І тис. до н.е.);

2) Скіфо-сарматська й еллінська доба, або античний період (VII ст. до н.е. – VI ст. н.е.);

3) Германо-тюрко-слов’янська доба, або ранньосередньовічний період (VII – ІХ ст.);

4) Києво-руська доба, або зріле середньовіччя (Х – перша половина XIV ст.);

5) Польсько-литовська й татарська доба, або пізнє середньовіччя (середина XIV – середина XVII ст.);

6) Козацько-малоросійська доба, або ранній новий час (середина XVII – кінець XVIII ст.);

7) Російсько-австрійська (імперська) доба, або новий час (остання чверть XVIII – початок ХХ ст.);

8) Радянська доба, або новітній час (1920 – 1991 рр.);

9) Доба української державної незалежності, або пострадянський період (з 1991 р.).

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець - “ людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.

Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д. У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм: анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет; тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха; магії - чаклування перед полюванням; фетишизму - віри у надприродні властивості речей. Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом.

Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин - спершу собаки, а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху, згідно пам'ятників матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області.

В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від з