Гетьманщина у складі Російської імперії. Автономістський рух.

Отже, у 1648—1654 pp. починає створюватися національна правова система України, хоча вона все ще ґрунтувалася на Литовських статутах і магдебурзькому праві. Це явище було пов'язане з молодістю української державності. У другій чверті XVIII ст. розпочалася кодифікація права України, для якої були серйозні причини. З другої половини XVІІ ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитись в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, що завдала шкоди та збитків не тільки життю, здоров'ю, майну, честі особи, а й "шкоду та збиток державі.. На кінець XVIII ст. в десятки разів зросла кількість козаків, які за своїми економічними можливостями вже нічим фактично не відрізнялися від залежних селян чи міщан. Вони так само, як і останні, виконували обтяжливі повинності на користь держави та можновладців. Царський уряд зробив усе можливе для того, щоб знищити вільні й могутні збройні сили України - гарантію збереження національного автономного устрою.. Глибокі зміни сталися також у духовному житті українців, їх зумовили як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Зокрема, тенденції до закріпачення, русифікація місцевої еліти, скасування принципів автономії гальмували розвиток науки і культури, зводили нанівець державницькі устремління й саму ідею республіканського устрою. На побут і звичаї Гетьманської України дедалі помітніше впливали нововведення в Московії, частково Польщі, інших сусідніх країнах. Проте навіть за цих складних обставин діяло власне судочинство й існували характерні норми поведінки, ознаки в одязі, харчуванні, зовнішньому вигляді людей.. На становищі корінних жителів прямо позначалася й зовнішня політика Московії. Адже майже безперервні війни, що їх вона вела, підривали людські ресурси, обмежували можливості народного господарства. Геноцид, запроваджений Петром І, а згодом продовжений іншими російськими імператорами на українських землях, породжував космополітизм, руйнував віру національних кадрів у власні сили. Остання чверть XVII й майже все XVIII ст. минули в неперервній боротьбі народу Правобережної України за возз'єднання з Лівобережжям. Єдину "власну свою і предків своїх вітчизну милу Україну" "правобережних" і "лівобережних" українців закликали відстоювати їхні ватажки - І.Самойлович, І.Мазепа, П.Полуботок, І.Скоропадський, А.Могила, П.Орлик та інші. Але реальність життя була зовсім іншою. Розколота Українська держава до кінця XVIII ст. поступово перетворилася в провінційні частини інших країн.

Передумови,початки та особливості 1-го етапу укр..-нац.. відродження. На рубежі 18-19 ст. починається новий етап в історії українського народу. Національне відродження в Україні на рубежі 18-19 ст. розвивається під впливом європейської суспільно-політичної думки. В цей період в Україні зростає кількість освітніх закладів, з'являється новий соціальний прошарок - молода українська інтелігенція. Початок національного відродження був пов'язаний з пошуками національної ідентичності в середовищі молодого покоління нащадків козацької старшини. Зростання рівня освіти серед українського дворянства обумовило поширення в Україні ідей європейського Просвітництва, американської та французької революцій. Важливим джерелом національного відродження в Україні стало поширення ідей європейського романтизму Щ}.. Першими "будителями" національної свідомості на західноукраїнських землях стали стор. 5 з 9 прєдставники греко -католицького духовєнств а, зокрема найбільш відомі з них М.Шашкєвич І.Вагилевич, Я.Голоеацький Таким чином, пошук національної ідентичності на українських землях відбувався у руслі світового піднесення модерних націй. Основними чинниками національного відродження стали поширення освіти, акумулювання місцевого елітою європейських демократичних ідей, романтизація та ідеалізація свого минулого.

Автономісти.

Активізація українського опозиційного руху спостерігалася на початку XIX ст., коли нащадки козацької старшини, отримуючи дворянство, повинні були довести свої права на цей титул на підставі родинних документів. Це спричинило хвилю обурення серед української шляхти, виразники якої називали себе «патріотами рідного краю». Так на основі станових дворянських інтересів виникає український автономістський рух, що спирався на історичні традиції й усі свої домагання будував на історично-правових доказах. Його лідерами були Василь Полетика, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Федір Туманський та ін.

Українських патріотів єднали не тільки прихильність до минулого, а й критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських статутах, і намагалися відновити знищену царизмом козацьку армію. Проте царський уряд мобілізовував козацькі полки тільки тоді, коли виникала воєнна загроза для Росії. Наприклад, у 1812 році під час походу Наполеона на Москву Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з 25 тис. українських козаків, пообіцявши, що після війни ці підрозділи будуть збережені як постійне військо. Під час польського повстання в 1831 році генерал-губернатор М. Рєпнін також зумів мобілізувати 8 тис. козаків. Створюючи й використовуючи козацькі полки для власних потреб, правителі Росії однак не йшли на принципові поступки українським автономістам.